| Сторінки (2/147): | « | 1 2 | » |
ПОЛІТИЧНИЙ ВІРШ
ВУДІ ПОЛ ҐРЕЙ
Так вже ведеться, споконвіків,
Що сильний - слабшого перемагає,
І незалежно, скільки розуму він має,
Освіти, книг прочитаних, добрих намірів.
Ось так і Путін, котрий, в короткий час, зумів
Росію, з демократичної держави в 90-х, він, раптом, захотів
В Імперію Зла перетворити на страх сусідам усім.
Диктаторський режим насильства і брехні він збудував.
До влади він закликав КГБістів, ментів, злочинців,
убивць, брехунів, злодіїв, зрадників, бандитів.
Почав труїти і вбивати, як і Сталін, «народу ворогів»
І у Росії, й далеко за її межами їх знаходив.
Почав захоплювати землі у сусідів.
Війною йшов, брехав, погрожував, залякував.
Молдова й Грузія збудили перші його гнів,
Не обійшов він стороною й український Київ.
Крим і Донбас окупував, на нас війною він пішов,
Границю нашу відібрав, усьому світові брехав:
«Нас там нет!(на Донбасі)Вы докажите?» як звір волав.
У Сірію заліз, й іншого кривавого диктатора підтримав.
Допоки ця потвора, карлик жалюгідний, що прозрів
Вбивати, руйнувати, розколювати буде він сусідів?
Коли ж нарешті Божий суд й людський осудить вовкулаку
й віддасть належне-катюзі -по заслузі за жертви, що він спричинив?
07:30 - 09:30 712018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=770052
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 07.01.2018
SONG
WOODY PAUL GREY
-1-
Look into my eyes and you`ll see,
how much do I love, I really do,
how much do I care of you, that`s true,
how much do I want, only you.
Refrain:
Katherine, Katherine, my dear, Katherine,
don`t you ever leave me, Katherine,
if you really love me, my dear Katherine,
if you really care of me, Katherine.
-2 -
Look into my heart and you`ll see
there`s no one else there, except you.
My entire life is just for you and
the only person I`m thinking of - is you.
Refrain:
Katherine, Katherine, my dear, Katherine,
don`t you ever leave me, Katherine,
if you really love me, my dear Katherine,
if you really care of me, Katherine.
-3-
Look into my soul and you`ll see -
the entire word for me - is you.
My songs and poems are for you.
My novels are devoted to you too.
Refrain:
Katherine, Katherine, my dear, Katherine,
don`t you ever leave me, Katherine,
if you really love me, my dear Katherine,
if you really care of me, Katherine.
-4-
Look into my dreams and you`ll see
they`re all about you, only you.
My dear, I`m obsessed with you,
Totally crazy about you, that`s true.
Refrain:
Katherine, Katherine, my dear, Katherine,
don`t you ever leave me, Katherine,
if you really love me, my dear Katherine,
if you really care of me, Katherine.
-5-
So, Katherine Anthony Brandon.
Will you, after all, marry me?
Once and forever and ever, only me?
Promise to love, respect, adore, only me?
-final-
Yes, of course, my dear Woody Paul Grey.
I will marry you, my only love, as you can see.
I really want so much to cherish you.
Within my entire life to love you, and only you.
Refrain:
Katherine, Katherine, my dear, Katherine,
don`t you ever leave me, Katherine,
if you really love me, my dear Katherine,
if you really care of me, Katherine.
/ I pronounce you husband and wife.
You may now kiss each other /
03:30 – 07:00 /07/01/2018/Ivano-Frankivsk
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=770034
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.01.2018
ПОДОРОЖ У ВСЕСВІТ
ВУДІ ПОЛ ҐРЕЙ
ЧАСТИНА ПЕРША СТАРТ
-« Дідусю, любий, прокидайся, годі спати. Нам уже давно пора відправлятися у подорож до Всесвіту. Я уже усе приготувала: комп’ютер, планшет, Айфон, мольберт, барвисті фарби, ще й котика Мурчика, та песика Барсика вирішила з собою узяти.» - наполегливо шарпала мене за руку онученька о 6-й годині ранку.
-«Настусенько, сонечко, та ж тільки шоста ранку на стінному годиннику, куди ти так поспішаєш?» - спросоння запитую.
-«Як куди, у подорож? Справа у тому, любий дідусю, що учора ввечері я зайшла на сторінку Вікіпедії й дізналася що відстані у Всесвіті вимірюються у світлових роках, а я зовсім не хочу постарітися протягом подорожі. Тепер ти зрозумів, чому нам слід поспішати?» - запитала стурбована красуня.
-«Ох ти ж моя розумничка. Я усе ніяк не можу звикнутися до думки, що ти у мене така надзвичайна, одним словом prodigy (авт. з англ.м.), або ж, Wunderkind (прим – чудо-дитина, переклад з нім. м.)». – кажу я стурбовано.
-«До слова, коли ж, нарешті, ти почнеш навчати мене іноземних мов, якими ти, так чудово, усі кажуть, володієш?» - з цікавістю запитує моя розумниця.
-«Як тільки ти мене про це попросиш?» - відповідаю з усмішкою на устах. Ми уже декілька років підряд відкладаємо вирішення цього питання.
-« Гаразд, дідусю. На цей раз проведемо перший урок, як тільки повернемося зі Всесвіту. Домовились?» - настійливо запитує Настуся.м
-«Домовились, моя люба. Ну що ж, пора снідати, рідненька, чи не так?» - запитую невпевнено.
-« Сніданок буде подано у дорозі. Навіть ранковий туалет можна організувати на борту.» - упевнено продовжує красуня.
-«А хто ж буде керувати кораблем, допоки ми свої жолудки будемо наповнювати поживними речовинами?» -зовсім нічого не розуміючи запитую.
-« На цей випадок у тебе на космічному кораблі є режим «автопілот» - як справжній льотчик відповідає, моя мила, Настуся.
-«Бачу. Що тебе нічим не здивуєш» - риторично запитую.
-« Дідусю. З хвилини на хвилину приїде таксі, поспішай» - по діловому продовжує онученька.
-« А як же наші речі?» -запитую.
-« Я усе зібрала. Вони у коридорі, біля дверей» - продовжує моя помічниця.
-«Гаразд. Сподіваюсь, потреби перевіряти, чи усе на місці, немає?» -невпевнено перепитую.
-«Звісна річ» - відповідає. Дзвінок по телефону попереджаю, що авто очікує біля під’їзду.
-«Ми поспіхом закриваємо двері, забираємо наші речі, і викликавши ліфт, спускаємось на 1-й поверх.
Чудеса починаються саме з цієї хвилини. Біля під’їзду очікує білосніжний лімузин. Вбраний у все чорне водій поштиво відчиняє перед нами задні дверцяти.
-«Доброго ранку, шановні друзі! Космічна авіа-компанія «Всесвітні перевезення» рада Вас вітати. Ласкаво прошу до нашого авто»- ми двоє здивовані безмежно.
-«Поїздка проходить так швидко, шо ми й ледве устигаємо випити
Запашного апельсинового напою. Виходимо з машини прямо у лісі.
-«Прошу за мною!» - вимовляє водій і веде нас до найближчої галявини. Там нас очікує фантастичне творіння, явно не 21 століття, а щось набагато передовіше. Перед нами автоматично відчиняється масивний люк, опускаються сріблясті східці і ми піднімаємось на борт всесвітнього корабля. Усередині немає й натяку на скафандри.
Водій лімо (авт.прим. -лімузина) проводить коротеньку екскірсію по диво-кораблю. Ліворуч – простора зала(язик не повертається сказати –кабіна) пілотів, праворуч, прямо по центру, щось подібне до перископу ( авт.прим. –пристрій на підводному кораблі. Який допомагає спостерігати навколишню місцевість з кутом огляду у 360°. Далі – простора кухня й їдальня, зал відпочинку, і насамкінець просторі ванна, сауна і туалети. Повертаємось назад. До крутих, сріблястих східців і піднімаємось наверх. Хоча поряд х автоматичний ліфт. Наверху, перш за усе, ще одні сходи на 3-ій поверх. Нетерпляче піднімаємось спершу туди, на цей раз при допомозі сучасного, автоматичного ліфту. Wow!(Вау!) Нас зустрічає величезна, оглядова зала виготовлена із над-міцного скла. Слід відмітити, що усі стіни корабля також повність прозорі.
Повертаємось на другий поверх. Ліворуч, просторі спальні, а праворуч, не повірите - справжній басейн. Це говорить про те, що турболентність цій машині не загрожує. Повертаємось до зали пілотів. Водій лімо мило посміхаючись прощається з нами, побажавши приємної подорожі.
-«Ну, що скажеш, красунечко?» - задоволено запитую.
-«Ти, дійсно, попрацював на славу. Невже один, протягом однієї ночі?» - запитує допитлива онука.
-«Скажу по секрету – у мене були помічники, як приміром, технологія 3 D» напівшепотом, щоб зберегти інтригу, відповідаю.
-« Настусенько, влаштовуйся справа, від мене, пристібай пояси безпеки і навушники.
-«Ще одна річ. Я буду спілкуватись з операторами міжгалактичних служб англійською мовою. На жаль, українською мовою вони, на разі, не володіють. Ось, чому шкода, що до цих пір я не навчив тебе англійської мови.» - продовжую.
-«Це усе моя вина. Постараюсь виправити її якнайшвидше» - винувато, опустивши голову продовжує Настя.
-«200057. This is spaceship UNIVERSE2022. All systems operate properly. We are ready to start.” – по військовому доповідаю.
-“ Off you go, UNIVERSE 22! Enjoy your Journey!” – відповідає міжгалактична служба підтримки.
-«Дідусю, не перекладай. У мене є Google перекладач. Я так переживала чи тут працю є інтернет? Дякую дідусю. Ти, дійсно про усе продумав» - посміхаючись відповідає мій любий пілот № 2.
-« До речі, усі команди на кораблі ти чутимеш тільки українською мовою» - не встигаю закінчити…
-«Увага! Увага! Нагадую пасажирам корабля Всесвіт 2022. Старт відбудеться рівно через 5 хвилин. Повторюю! Старт корабля Всесвіт 2022 відбудеться равно через 5 хвилин. Пристебніть пояси безпеки. Повторюю! Пристебніть пояси безпеки. Почався передстартовий відлік.
- II -
15:00 – 17:00 06. 01. 2018 Івано-франківськ
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=769963
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 06.01.2018
ВУДІ ПОЛ ҐРЕЙ
ПРИСПІВ:
НОВА РАДІСТЬ СТАЛА,
ЯКА НЕ БУВАЛА,
УКРАЇНА –НАША НЕНЬКА,
ПРОТИ ПУТІНА ПОВСТАЛА
(ДВІЧІ)
(1-Й)
НАШІ ХЛОПЦІ ГИНУТЬ,
ЗА НАШУ ВКРАЇНУ,
ЩОБИ ЛЮТИЙ ВОРОГ,
НЕ ТОПТАВ КАЛИНУ,
ПРИСПІВ:
НОВА РАДІСТЬ СТАЛА,
ЯКА НЕ БУВАЛА,
УКРАЇНА –НАША НЕНЬКА,
ПРОТИ ПУТІНА ПОВСТАЛА
(ДВІЧІ)
(2-Й)
ВСЯ ЄВРОПА ВСТАЛА,
ПРОТИ БУСУРМАНА,
ПОМАГАЄ, ХТО ЧИМ
МОЖЕ, ЛИШ БИ НЕ ПРОПАЛА.
ПРИСПІВ:
НОВА РАДІСТЬ СТАЛА,
ЯКА НЕ БУВАЛА,
УКРАЇНА –НАША НЕНЬКА,
ПРОТИ ПУТІНА ПОВСТАЛА
(ДВІЧІ)
(3-Й)
ПРОТИ ПУТІНА Й АМЕРИКА ПОВСТАЛА
ДЖАВЕЛІНІВ ОБІЦЯЛА.
ЩОБИ ВОРОГ НА ВКРАЇНІ
НЕ ТОПТАВ КАЛИНУ.
ПРИСПІВ:
НОВА РАДІСТЬ СТАЛА,
ЯКА НЕ БУВАЛА,
УКРАЇНА –НАША НЕНЬКА,
ПРОТИ ПУТІНА ПОВСТАЛА
(ДВІЧІ)
(4-Й)
НЕ ВМЕРЛА, НЕ ВМЕРЛА,
І НЕ ВМРЕ ПОВІКИ,
ЩЕ НАМ БРАТТЯ УКРАЇНЦІ
УСМІХНЕТЬСЯ ДОЛЯ.
ПРИСПІВ:
НОВА РАДІСТЬ СТАЛА,
ЯКА НЕ БУВАЛА,
УКРАЇНА –НАША НЕНЬКА,
ПРОТИ ПУТІНА ПОВСТАЛА
(ДВІЧІ)
(Думає це зайве, та усе ж вирішив уточнити –
червона калина – це наша незалежність, свобода й демократія)
11:15 – 12:15 06. 01. 2018 ІВАНО ФРАНКІВСЬК
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=769933
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 06.01.2018
ВУДІ ПОЛ ҐРЕЙ
-«Настусенько! Сьогодні я вирішив запросити тебе на захоплюючу екскурсію. Скажи мені, люба, чи ти коли небудь відвідувала планетарій?» - запитав я, дуже сподіваючись, що на хоча б на цей раз я запитаю у неї щось таке, чого вона не знає.
-«Ти, очевидно, сподівався на негативну відповідь, чи не так? Дідусю, у 21 столітті навіть такі дітки, як я, знають, що таке планетарій. Ти ж не забувай, що зараз, практично, у кожній сім’ї є комп’ютер, і, звичайно інтернет. А Вікіпедією уже нікого не здивуєш. Я усе знаю про планетарій, але, відверто кажучи, ніколи там не була, по тій простій причині, що у нашому місті його просто немає» - сумно відповіла Настусенька.
-«Не сумуй, моя лебідонько, я думаю, що зможу вирішити цю проблему, і, для тебе, і, для інших діток. Справа у тому, що я планую запросити тебе, ніколи не догадаєшся куди, - у Всесвіт". - відповідаю.
-" Дідусю! Ти, вочевидь, помилився? Признайся? Кожен може помилитися, чи не так?» - запитала моя онученька.
-« Звичайно. Але у даному випадку я кажу щиру правду. Справа у тому, що ми відправимося туди у космічному кораблі, тільки у казковому, звісна річ.» - продовжую я.
-«Оце уже цікаво. І коли ж це трапиться, якщо не секрет?» запитала з цікавістю красуня.
-« А прямо завтра і відправимося. Навіщо відкладати на після завтра те, що можна зробити завтра» - відповідаю дещо напружено.
-«Але ж прислів’я звучить дещо інакше"…
-«Знаю, мила моя, але мені потрібна одна ніч, щоб збудувати казковий корабель. Ну, що скажеш рідненька?» - запитую посміхаючись.
-« А ти знаєш дідусю, на цей раз ти дійсно зумів мене заінтригувати. З нетерпінням очікуватиму на подорож. » - здивовано відповіла Настуся.
-« А тепер, Настусенько, намалюй мені зорі!» - запропонував я.
НАМАЛЮЙ МЕНІ ЗОРІ...
Намалюй барвисті Зорі,
мерехтіння маленьких вогників,
рясно розсипаних у нічному небі,
наче тисячі живих цикад, у вісні.
Намалюй молодий Місяць, мені,
яскравий, сріблястий серпанок ночі,
який грайливо й невпевнено похитується, у пітьмі,
аж до ранкової, далекої й чарівної Зорі.
Намалюй неосяжний Всесвіт,
безмежні, незвідані далі космічні ,
що кличуть, зачаровують, запрошують, і,
з дитинства обіцяють вічність, мені й тобі.
Намалюй золоте Сонце,
яскраве, полуденне, гаряче, мов, у вогні,
диво, яке дарує Життя на Землі
усім прийдешнім поколінням, мені й тобі.
Намалюй мені, Зорі…
-«Ну що ж, любі дітки? Сьогодні казочка дещо коротша ніж звичайно, але наступна буде напрочуд цікава. До зустрічі, малята!» -завершив я, і побіг швиденько в спеціальний ангар, де…? Збережу інтригу до завтра.
00-45 – 02:20 05. 01. 2018 Івано-Франківськ
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=769712
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.01.2018
WOODY PAUL GREY
INTRODUCTION
CHAPTER ONE EARLY DAYS
While behind my baby boy back the skillful painter was drawing a bitterly cold, absolutely quiet, dark- blue night: black, crenellated pine tree tops in the background of the bluish - purple sky vastly covered with the sparkling silver stars, I was peacefully resting on my daddy’s strong hands firmly pressed to his powerful chest and feeling his heart pounding. The whole body of mine was tightly dressed in warm clothes, including my hands hidden in fur-lined gloves, legs wearing soft, thick socks under the warm winter boots and even the mouth and nose were safely protected from the chilly winter air by the woolen scarf, not to mention my head escaping in the hooded jacket, so that I couldn’t sense the real temperature outdoors and just only enjoyed the live, awesomely beautiful picture worth the paintbrush of the best artist in the universe. Who that painter was, I wonder?
My careful father tenderly placed me on the wooden fence turning my tiny body back so that I could see and love the rear end of the pretty amazing drawing. And it was fabulous indeed! In front of me spread a deep, huge deserted valley sinking in the white, thick, snowy blanket glittering in the bright moonlight. In the middle of it was an ancient wooden windmill with huge sails very much alike the wings of the pterodactyl. There was only one peculiarity to add – not a single sound could be heard in the neighborhood. Even the ill-starred village dogs weren`t barking, as though following some unwritten law and not wanting to disturb the moment of profound silence. And it was extraordinarily nice!
One could hardly imagine that some time ago our small family of three had been going nearby in a horse-drawn carriage with all our humble belongings at the back it and the view was totally different. Then the invisible artist was portraying the golden autumn using a mixture of green, brown, grey, red, yellow and violet colors for the grass, woods and bushes, except for the dark road, the blue sky and the sun shining so brightly and joyfully. The village where we were heading to was up on the hill, but I remember only our house and one of the neighbors`.
I can remember exactly that we didn`t talk then as though my dad was feeling that it was
unjustified to trouble my first communication with her Majesty Nature so that I would remember to the rest of my life the incredible masterpiece created by her that memorable, magic night. And he was perfectly right. I still can see that wonderful three-dimensional landscape in my mind as distinctly as I had seen it then. Unfortunately I hadn`t become the famous artist though since early childhood I could easily distinguish between beautiful and ugly in art, music, literature, as well as, in life itself.
Pitifully I don`t recollect what kind of dreams I had seen at night, but I`ve got no doubts that they were as sweet as the magic show I had seen before.
Next day, nonetheless, turned out to be the last and bloody one for the only pretty animal I`ve got acquainted with just recently. It was a black and white spotted calf with big, kind brown eyes. It didn`t talk much, just mooed strangely as though calling his mother cow. I also often cried when my mother was out. Anyhow it seemed that we understood each other easily without words.We both were rather young and eager to discover that big, weird and incredible world around us.
- II -
DECEMBER 2009 YALTA UKRAINE
To be continued...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=769694
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 05.01.2018
ВУДІ ПОЛ ҐРЕЙ
Подаруй мені, люба, барвисті Зорі,
мерехтіння маленьких вогників,
рясно розсипаних у нічному небі,
наче тисячі живих цикад у вісні.
Подаруй,кохана, молодий Місяць, мені,
яскравий, сріблястий серпанок ночі,
який грайливо й невпевнено похитується у пітьмі,
аж до ранкової, далекої й чарівної Зорі.
Подаруй, мила, неосяжний Всесвіт, мені,
безмежні, незвідані далі космічні ,
що кличуть, зачаровують, запрошують, і,
з дитинства обіцяють вічність, мені й тобі.
Подаруй, рідна, золоте Сонце, мені,
яскраве, полуденне, гаряче, мов, у вогні
диво, яке дарує Життя на Землі
усім прийдешнім поколінням, мені й тобі.
Подаруй мені, сонечко моє, Зорі…
03:15 – 07:45 04. 01. 2018 Івано-Франківськ
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=769538
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 04.01.2018
ВУДІ ПОЛ ҐРЕЙ
Збігає геній-час, швидкоплинно,
Вкриває, підла - старість, скроні сивиною, безнастанно,
Крадеться, прикрий, змій - жаль, невблаганно,
Що не змінити плин, бурхливого життя, безумовно.
Та все ж, життя прожите, не бездарно, вірно,
Є певні успіхи, досягнення, надбання, відповідно,
Онуки, діти, правнуки, робота - рай, безумовно,
Помилок, промахів й невдач набралось немало, як не дивно.
Якщо б почати все спочатку, щоб змінив, неодмінно?
Курити, пити, і, з жінками розважатись, я б не став, безсумнівно,
Одружуватись би не пробував так часто й нерозважливо,
Романи й вірші я б писав, однозначно, безупинно.
07:15 – 08:15 03. 01 2018 Івано-Франківськ
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=769371
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.01.2018
ВУДІ ПОЛ ҐРЕЙ
Покидаю тебе, наодинці,
з гіркою кавою, уранці,
надуманим сумом, по хатинці,
де ми кохались, мов злочинці.
ПРИСПІВ:
Чарівна, люба, мила, жадана,
кохана моя панно -
приїдь на зустріч неодмінно
(ДВІЧІ)
Віч-на-віч зі мною, на галявинці,
ти приймала - поцілунки солодкі,
мої обійми - цнотливо-гарячі,
мов, спалахи магми - на сонці.
ПРИСПІВ:
Чарівна, люба, мила, жадана,
кохана моя панно -
приїдь на зустріч неодмінно
(ДВІЧІ)
Поруч зі мною, на зупинці,
сумно мовчала, у задумі.
Перед прощанням, мимоволі,
згадала зустріч, у хатинці.
ПРИСПІВ:
Чарівна, люба, мила, жадана,
кохана моя панно -
приїдь на зустріч неодмінно
(ДВІЧІ)
Без сумніву, одружимось, у хатинці,
що поєднала наші тіла, душі,
серця й почуття глибокі,
на заздрість, усій нашій родині.
ПРИСПІВ:
Чарівна, люба, мила, жадана,
кохана моя панно -
приїдь на зустріч неодмінно
(ДВІЧІ
03:00 – 06:00 03. 01. 2018 Івано-Франківськ
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=769366
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.01.2018
ВУДІ ПОЛ ҐРЕЙ
РОМАН
ЧАСТИНА 2 ЗАРУЧИНИ
Про нас шалений, швидкоплинний роман заговорило усе село. Та нам було байдуже. Ми насолоджувалися вільними днями, які залишилися до початку навчального року. Нам завжди бракувало ночі для нестримного кохання, а потім мало дня, щоб насолодитись бесідами одне з одним. Танюша разюче відрізнялася від інших дівчат. Перш за усе – не хизувалася тією неймовірною красою, якою наділив її Всевишній. По-друге, вона не набивала собі ціну, як це почасти роблять інші дівчата, ну, і насамкінець не скривала те, що вона до безтями закохана у мене. Тоді ми ще не говорили слова кохання, але вони уже літали у повітрі. Моя Танюша народилася, і, жила в унікальному селищі, де було найбільше багатодітних сімей в усій Україні. В її сім’ї було 14 дітей. Моя кохана різко контрастувала від своїх братів, і, сестер. У радянський час подібні сім’ї виживали тільки за рахунок важкої праці. Моя люба, була єдиною в сім’ї з вищою освітою. Та й зовнішньо вона дуже від них відрізнялася. В сім’ї її любляче називали «панською дитиною» і старались, якомога менше залучати її до важкої праці. І надзвичайно були горді, що у сім’ї з’явилась своя учителька. Я ж називав свою любу «дюймовочкою», про себе, звичайно. Саме тому, незважаючи на кінець літа, гарячу пору, нам ніхто не забороняв вештатися по усіх усю дах, особливо ж там, де не було людей, так, як ми ще ніяк не могли насититися частими обіймами, та поцілунками.
Якось ми зайшли в недобудовану оселю однієї з сестер моєї судженої, і, коли ми залишились наодинці, заморений від важкої праці, втомлений батько 6-х дітей раптом ошелешив мене запитанням: « Ти думаєш, що усе життя ви з Танею будете літати у небесах? Хлопче, спускайся на грішну землю». Він був правий лиш в одному – гарячі, пристрасні почуття з часом проходять. Але я знав іншу річ. У нас з Танею точно не буде 12-14 дітей. З нас вистачить, і, однієї дитини, або ж двох. Але наразі ми продовжували літати у мріях, як двоє закоханих голубок. Того вечора я освідчився Танюші у коханні, і, запропонував їй вийти за мене заміж. Вона з радістю погодилась. У найближчі вихідні відбулося перше офіційне знайомство з родиною коханої. Вони дуже тепло прийняли мене у свою дружню сім’ю.
-«Володику! Я хочу народити від тебе дитину!» - у неймовірному збудженні заявила кохана Танюша.
-«Я теж, люба. Не хвилюйся, Танюша. Судячи з того, як часто ми з тобою займаємося коханням – проблеми у нас з цим не буде. І до того ж я, на щастя, не маю жодного стосунку до тієї категорії йолопів, котрі ладні відкладати народження першої дитини якомога на довше. Так, що я, кохана, підтримую тебе, без будь яких сумнівів. До речі, чи не пора нам продовжити підготовку до народження малюка?» - продовжую збуджено.
-«Я теж хочу хлопчика, милий, і щоб він неодмінно був схожий на тебе, красунчику» - підморгнувши продовжила мила.
-«Та який я красунчик? Звичайний, як усі молоді люди мого віку.» -продовжую засоромлено.
-«Ти, взагалі, коли останній раз дивився на себе у дзеркало?» - запитує Танюша посміхаючись.
-«Я що дівчина, щоб не відходити від того дзеркала. Та й до того ж наше дзеркало якесь криве. Мені у нього страшно дивитись.» - відповідаю невпевнено.
-«Ну і добре, що ти себе так недооцінюєш, а то жіноча половина школи мені заявила, що як тільки я тебе покину…У всякому разі там вже довжелезний список кандидатів на твоє серце склали» - чи то жартома, чи то серйозно заявила моя кохана.
-«Не хвилюйся. Я їх запевнила, що захворіла тобою на найближчі 100 років. Так, що шансів у них жодних немає. А ти знаєш хто з них найбільше виступав. Так, так, твоя Леночка. Вона, між іншим, усе мені розповіла про ваші гарячі обійми й солодкі поцілунки в прикуску з шоколадними цукерками. У мене до тебе жодних претензій немає. На той час ми з тобою були знайомі тільки візуально.» - спокійно завершила свою тираду Танюша.
-«Танюша, я обіцяю…»- почав я невпевнено.
-«Можеш не продовжувати. Я що не бачу що ти закоханий у мене по самі вуха. Я просто тобі розказала відверто про що говорять у колективі» - продовжила моя люба.
-«А про що ще говорять наші любі колеги?» - з цікавістю запитую.
-«Та кажуть, що ми з тобою – нерозлучна пара. А ще, що цілуємось і обнімаємось через кожні 5 хвилин.» - завершила Танюша.
-« Ось тут явний перебір. Ми ось уже десять хвилин замість того, щоб…» - я не устиг закінчити речення, тому що Танюша закрила мені рота гарячим поцілунком. А потім була наступна безсонна, шалена ніч, пізня вечеря при свічках, і , тихий шепіт аж до ранку.
Слід сказати, що ми постійно недосипали, і, інколи ходили, як сновиди. Колеги підсміювалися:
-« Ви що, цілу ніч, миші ловили?» -іронічно запитували.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=769337
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.01.2018
ЗИМОВА РАПСОДІЯ
ФАНТАСМАГОРІЯ
ВУДІ ПОЛ ҐРЕЙ
-«Дідусю Володимире, а чи не пора нам починати наступну казочку, на цей раз про Новий Рік?» - стурбовано запитала Настуся.
-«А тобі не видається, що ти уже її розпочала?» - запитую з цікавістю.
-« У мене є ділова пропозиція. Чому б нам з тобою сьогодні не помінятись ролями? Я буду ведучою зимової казки, а ти станеш художником. Як тобі подобається моя пропозиція?» - запитує в очікуванні онученька.
-«Настусю! Тут є маленька проблема. Ти чудово знаєш, що художник з мене ніякий. То як ми вийдемо із скрутного становища?» - запитую стурбовано я.
-«Не турбуйся, дідусю. Я тобі допоможу. Ти ж теж мені допомагав спочатку. Гаразд?» - весело продовжує маленька красуня.
-«Отже, дідусю Володю! Намалюй мені Новий Рік!» знову почала Настуся серйозно, а потім не стрималася, і, розсміялася. Вона , вочевидь, уявила, як я буду «малювати».
НОВИЙ РІК
Новий Рік постукав у віконце,
Дід Мороз подарунки приніс,
Снігуроньку теж запросили
у гості на Новий Рік.
Хурделиця снігу рясно намела,
морозець підфарбував діткам щічки.
Лютий вітер задув, загудів, й господарі
ялинки занесли в домівки.
Лісову красуню святково прикрасили
барвистими іграшками, сріблястим
дощиком, яскравою, мерехтливою
гірляндою ще й подарунки внизу поклали.
Запах ялинки, бризки ігристого
шампанського, Новорічні привітання,
ну, і, звичайно подарунки, які
дітлахи наперед замовили.
А потім терпеливе очікування
півночі, щоб повноправно запросити
до столу Новий Рік, і, випровадити
за двері його постарілого попередника.
Згодом Новорічні феєрверки, салюти
і море шампанського, а для малечі,
звичайно цукерки й інші солодощі,
масові гуляння біля міської ялинки.
А ще, для дітей, Новий Рік – це початок
зимових канікул, море веселощів, і, забав,
поїздок, екскурсій, відвідин цікавих місць,
і веселої Різдвяної феєрії.
ЯК ЗВІРІ УРЯТУВАЛИ ЧОЛОВІКА ВІД НАГЛОІ СМЕРТІ
ВУДІ ПОЛ ҐРЕЙ
КАЗОЧКА
Одного разу чоловік вирушив до лісу, щоб врубати діткам на Новий Рік гарну ялинку. Ходив він лісом, ходив, та усе ніяк не міг знайти ту, котра б йому насправді сподобалася. Аж ось, на одній з галявин, він знайшов саме ту, яку шукав. Він обійшов молоде деревце з усіх сторін, і, не знайшов у ньому жодного ґанджу. Як тільки чоловік підняв сокиру, щоб зрубати його, то почув голос: -«Чоловіче добрий! Не рубай цю ялинку. У неї на цій галявині ціла сім’я ; батьки і 4 сестрички. Пожалій її чоловіче. У тебе ж дома теж є діти. Ради них не укорочуй їй віку» - вимовила висока сосна.
Здивований чоловік оглянувся навкруги, щоб дізнатись, хто з ним розмовляє. Як би там не було, він вирішив знайти іншу ялинку. Але того дня йому очевидно не судилося повернутися додому з ялинкою. Він уже збирався повернутися додому, коли від сильного пориву вітру старе, трухляве дерево не витримало, і, впало прямо на чоловіка.
-« Ой, боляче, допоможіть!» - закричав чоловік. Надворі було холодно, а мороз усе міцнішав. Він міг там і загинути. Але враз дерева зашуміли, зашелестіли.
-« Це той чоловік, котрий не згубив у нашому лісі жодної ялинки. Він потребує допомоги!» -зашуміли навколишні дерева. Поряд проходили знайомі красуня Лисичка, братчики Зайчики, Борсучок, і, звичайно Ведмідь Михайло. Друзі почули просьбу юних дерев і побігли швиденько у глиб лісу. Аж ось і нещасний. Він, бідолашний, уже й не стогне. Спочатку підійшла Лисичка й попробувала зрушити дерево. Їй на допомогу підбігли й інші звірі, але до тих пір допоки за справу не взявся Ведмідь Михайло, у друзів просто нічого не виходило. Чемпіон Михайло однією лапою підняв злощасне дерево, і, кинув його в сторону, щосили. Друзі тільки присвиснули. Але зараз було не до компліментів. Нещасний чоловік потребував допомоги. І тут, Ведмідь Михайло виручив. Він поклав нещасного собі на спину і пошкандибав в сторону села. Сердешний чоловік нарешті прийшов до тями, і, у здивуванні запитав:
-« Куди цікаво Ви мене несете, хотів би я знати?» запитав він стурбовано.
-«Потерпи, нещасний! Незабаром і село буде. Ось тут, на окраїні ми тебе залишимо. Чи зможеш сам повернутися додому? А ось тобі і ялинка. Святкуйте на здоров’я.» задоволені тим, що їм удалося урятувати людину заговорили друзі усі одразу.
-«Передай своїм односельчанам, щоб не рубали здорових ялинок, а хворих - ми принесемо стільки, що вистачить на усе село». – сказала красуня Лисичка
-«Дякую, Вам друзі.» - ніяково промовив чоловік, сам собі не довіряючи, що розмовляє людською мовою з лісовими мешканцями, і, швиденько побіг до своєї оселі, щоб здивувати своїх любих діток чудовим хвойним деревцем.
-«Ось і казочці кінець, любі дітки! Ми, з дідусем сподіваємось, що вона Вам дуже сподобалась!» промовила Настуся, і, підбігла до мого столика, подивитись, як я намалював.
-«Дідусю! А ось я зараз тобі трішки допоможу. Тут треба більше снігу насипати. Ось тут ми домалюємо більш виразніше МатінкуХурделицю, Дідуся Вітругана, Морозенка Мороза, ну, і, звичайно саму Царівну Зиму. Чудово»- закінчила Настусенька .
16:00 02. 01. 2018 Івано Франківськ
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=769278
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.01.2018
Наснаги в творчості бажаю!
Кохання, в особистому житті!
Здоров’я –це нікому не завадить!
Везіння в справах ділових!
Щастя сімейного віншую!
Довгих літ життя, на задоволення родині!
Радості від кожного прожитого дня!
З Новим Роком, друзі!
Залиште у Році Старому,
незгоди, печалі й смуток.
Візьміть із собою в майбутнє-
набутки, радості хвилини,
щирих, і, вірних друзів,
і, звичайно, творчості щасливі світлини.
Хай буде мир! Геть війну!
Нехай живе Добро,
Справедливість,
Закон!
З повогою,
Вуді Пол Ґрей
14:00 01.01. 2018 Івано-Франквськ
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=769121
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 01.01.2018
ВУДИ ПОЛ ҐРЕЙ
РОМАН
Присвячую цей твір єдиному справжньому коханню свого життя
Ви хотіли прочитати правдиву історію?
ЧАСТИНА 1 НЕВИПАДКОВЕ ЗНАЙОМСТВО
Я закохався у неї з першого погляду. Вона виглядала саме так, як я її завжди уявляв. Я на усе життя запам’ятаю нашу першу зустріч.
Вітер нетерпляче куйовдив її непослушне, русяве, довге волосся, яке виблискувало золотом у променях полуденного сонця. Біле, прозоре плаття, безсоромно відкривало її принадне тіло, що так і рвалося у мої обійми. Вона була такою худорлявою, що видавалось вітер ось зараз, у цю саме хвилину, підніме її, наче пір’їнку, і понесе… Маленькі груди, осина талія, і, хода, така легка і граційна. Здавалось вона не йде, а летить. Вона тільки один раз, на мить, глянула на мене своїми блакитними очима, наче вогнем обпалила, але й цього було цілком достатньо, щоб я закохався.
-« Володю! Поїдь на зустріч молодих спеціалістів, розвійся, там буде багато молодих, красивих дівчат. Хтозна, а може якраз закохаєшся у золотоволосу білявку.» - запропонував добродушний директор школи. Тільки безпосередньо перед поїздкою я дізнався, що до нашої школи, цього річ, направили трьох молодих учителів-дівчат, і, Таня була однією з них. Вона майбутній учитель молодших класів, як і моя матуся. Невже це випадковий збіг обставин?
-«Не поспішай. Ти ж не перемовився з нею й словом.» -підказував внутрішній голос.
Святкування розпочалося у кафе. Не знаю, хто, кого розсаджував за столами, але я опинився тільки за сусіднім. Таня жваво спілкувалася з учителями-хлопцями за своїм столом, і, виглядало, що була у центрі їхньої уваги. Я ж вимушено старався робити вигляд, що мені теж весело. Здавалось, що мої шанси бути з Танею разом того вечора були нульові. Поряд сиділа Оленка – молода, вродлива коротко-волоса брюнетка, майбутній український філолог. П’янке вино, згодом, зробило свою справу. Ми з Оленкою опинилися надворі разом, за найближчим деревом почали гаряче цілуватись. Не згадаю, чи то її губи були медові, чи шоколадні цукерки долучилися, а чи то те, що називають, іскра пролетіла, або ж, хімія тіл. Аж раптом Оленка згадала, що перед танцями планувала переодягнутися. Чи варто було її те робити, чи то доля про нас подбала? Ми домовились зустрітися на танцювальній площадці. Я теж зайшов у готель, де ми, молоді учителі зупинились. Там якраз велася гаряча суперечка.
-«Тут немає про що говорити. Цієї ночі вона буде моєю. Ви звернули увагу, як вона на мене дивилася?» - мова йшла про Таню.
-«Послухай друже, не будь надто впевнений у собі. Перед тобою молода, красива дівчина. А ти зразу у ліжко. Не поспішай. У тебе все життя попереду.» - спробував на правах старшого вмішатися у бесіду.
-«Та що ви розумієте? У мене стільки тих дівчат було. Вони мені самі на шию кидаються. Ось побачите. А давайте закладаємось на те, що цієї ночі вона буде моєю.» - самовпевнено, наче молодий півник продовжував молодик.
-«Нічого у тебе не вийде, ось що я тобі скажу» - завершив я і першим вибіг за двері.
Мене переповнювала жахлива лють. Як, з моєю Танею, і,…?
-« А ти друже, не менш самовпевнений, ніж той гарячий когутик» - підсміювався наді мною внутрішній голос.
-«А пішов би ти зі своєю критикою знаєш куди…» Ось і танцпол. Лине повільна музика у стилі блюз. Серед купки дівчат стоїть вона, Танюша. Оленки не видно, ще не прийшла. Якась внутрішня сила штовхає мене у напрямку до Тані.
-« Чи можна Вас запросити до танцю?» - запитую і простягаю руку до її тонкої талії. Таня відповідає мовчки притиснувшись до мене усім тілом. Саме з того моменту усе відбувалося наче у мареві. Наші тіла, ніби тільки того й чекали - злились в одне ціле. Ми не говорили, ми насолоджувались тим несамовитим збудженням, яке огорнуло нас обидвох, неначе могутня морська хвиля, що враз накриває з головою. Танець закінчився, музика зупинилась, а наші тіла продовжували коливатись під свою власну мелодію. Кутиком очей помічаю, що підійшла Оленка. Деякий час постояла у здивуванні споглядаючи нас, а тоді, коли зрозуміла, що ми, наче у стані клінчу, не можемо відірватися одне від одного, розвернулася, і, в сльозах побігла геть. Поряд помітив того хвалька, який обіцяв, що вона буде його в ту ніч. Його пихата впевненість раптом кудись розвіялась. Та мені це зараз було байдуже. Згодом ми з Танею ходили по сонному містечку до пізнього ранку. Говорили, і, не могли наговоритись, ніжно тримались за руки, п’янко заглядали одне одному в очі. Ми ще не цілувались, але уже були одним цілим. Це був той випадок, коли з першого погляду ми щиро закохались одне в одного. І потрібний був тільки перший дотик тіл, щоб зрозуміти – це саме вона, моя половинка.
Ми поверталися назад додому на старенькому ГАЗі, і, влаштувались на першій лавці. Оглянувшись, побачив хвалька з опущеним носом. До речі, перед від’їздом, забіг у готель забрати речі. Так вийшло, що у кімнаті ми зібрались у тому самому складі, що й у попередній день.
-«Є такий вислів, друже," - це я до хвалька -"Не можна випите усе шампанське світу, яким вишуканим воно б не було, так само, як не можна зайнятись любо дійством з усім жінками, якими б красивими вони не були.» - роби висновки хлопче, допоки не пізно.
Повернувшись додому, я поспішив на приватний урок англійської мови з іншою красунею, Леночкою, про глибокі почуття котрої до себе я й не здогадувався. Чорнява, гаряча красуня, ще взимку співала разом зі мною у вокальній групі дівчат, у якій я, був єдиним музикантом-гітаристом, й одночасно керівником нашого гурту з романтичною назвою «Лілея». Тоді, як мені видалося, на мої спроби залицяння, вона відреагувала досить холодно. На цей раз я вирішив обмежити наші стосунки виключно навчальним процесом. У двері постукали.
Це прийшла Таня. Дівчата привітались, як добрі знайомі, все ж якимось шостим почуттям, Леночка зрозуміла, що ми вже пара. Таня влаштувалася за іншим столом, і, терпляче очікувала завершення заняття. Враз Леночка зривається зі свого місця, одним рухом змітає зі столу свої речі у сумочку, і, ледве гамуючи сльози вимовляє:
-« Мені видається, що нам краще припинити наше навчання з іноземної мови. Дякую! До побачення!» - і вже не стримуючи сліз вибігає з кімнати.
-« А я й не здогадувався, що вона у мене закохана!» - промовив я.
Таня промовчала. Нарешті ми опинилась у приміщенні разом. Перший поцілунок миттю штовхає нас на ліжко. Відчайдушно зриваємо одне з одного одежу і віддаємось у руки його величності Еросу. Це була наша перша ніч шаленого кохання.
- II-
Продовження буде...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=769066
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.01.2018
ЗИМОВА РАПСОДІЯ
ФАНТАСМАГОРІЯ
ВУДІ ПОЛ ҐРЕЙ
-«Настусенько, пташечко, ти моя, а чи не пора нам продовжити нашу сумісну працю та й розвеселити діток перед Новим Роком?» -звернувся я до своєї розумної онученьки.
-«Ти знаєш, дідусю, я саме збиралася тобі подібне запропонувати. До речі, я уже усе приготувала, і, тільки чекаю твоєї команди. А можна мені сьогодні вимовити твою чарівну фразу?» - запитала маленька в очікуванні.
-«Звичайно, рідненька. Ти ж моя помічниця, так би мовити, права рука.» - відповідаю поблажливо.
-«Настусю! Намалюй мені зиму!»- розпочала серйозно, але згодом весело розсміялася, бо сама собі дала команду, і, швидко побігла до свого столика.
Царівна Зима
Вуді Пол Ґрей
Сніговою віхолою, Царівна Зима,
білосніжна, ураз налетіла.
Стежини, шляхи та хатинки замела.
Іскристим інієм дерева вкрила.
Затріщала морозами, заскрипіла.
Кригою озера, ставки й річки вкрила.
Барвистими візерунками віконечка покрила.
Вітрами сильними засвистіла, загуркотіла.
Щічки, вушка й носики защипала.
Ніжки й рученьки захолодила.
І старих І малих, Царівна Зима,
ховатися в теплих домівках змусила. ( Та не надовго)
Санчата й ковзани надвір малеча повиносила.
Снігову Бабу качати й ліпити розпочала.
Гратися у сніжки дітвору зима змусила.
Святого Миколая на частування запросила.
Аж ось і Новий Рік на носі.
Святвечір наближається.
Старий Рік на обрії.
Йордан привіт передає.
ЯК ЗВІРІ ТАРАСИКА ВІД ХОЛОДНОЇ
СМЕРТІ УРЯТУВАЛИ.
КАЗОЧКА
Напередодні Нового Року, матуся випекла смачних пиріжків і попросила свого синочка Тарасика віднести їх бабусі.
-«Так, звичайно, матусю. Я залюбки відвідаю нашу милу бабуню і передам їй твої пиріжки» - одразу ж погодився 7-річний Тарас.
Вони з матусею жили на краю лісу у чудовій дерев’яній хатині, яку майстерно збудував покійний батько хлопчика. Він важко працював на роботі, простудився, і, згодом помер. Хлопчикові тоді було 2 роки, і, тому він його майже не пам’ятає.
-«Тарасику! На дворі справжня зима, усі стежинки замело, ще й мороз до ночі міцнішає. Може відкладемо твої відвідини до завтра?» - запитала стурбована матуся.
-«Тобі зовсім не варто про мене турбуватися. Я сьогодні цілий день у лісі провів, збираючи дрова на зиму. Я тут усі стежини із зав’язаними очима знайду. Віриш?» - запитав упевнено.
-«Так, синочку, я знаю. Ти у мене справжній помічник. Я от тільки за пізню пору турбуюся» - відповіла схвильована матуся.
-« Не варто. Ти краще приготуй мені теплу одежину» - по дорослому запропонував хлопчина.
Матуся дістала з комори старенький, та дуже теплий, шкіряний кожушок, підбитий овечою вовною, зручні валянки, шерстяні рукавички, зв’язані матусею, шапку вушанку. В мішок вона поклала глиняний горщик з свіженькими пиріжками, укутавши його старенькою, товстою хустиною, щоб не вистигли.
Перехрестила на дорогу сина, і, зі щемом у серці, відпустила.
Не встиг Тарасик вийти за ворота, як, звідки не візьмись, зірвалася сильна, снігова хурделиця. Колючий сніг обліпив вмить усе обличчя, потужний вітер збивав з ніг, а морозець боляче пощипував щічки. Хлопчик народився у цьому лісі, і, зовсім не боявся, ні темної ночі, ні хурделиці, ні вітру з морозом.
-« А ось я на зло усім вам все ж піду до бабусі. Вона мене з нетерпінням очікує» - твердо вимовив Тарасик. Стежини і справді замело, та й снігу по коліна навалило.
Половину шляху хлопчик подолав без пригод, а потім втомився…, і, вирішив трошки відпочити. Йому зовсім не було холодно, тільки втома його трохи здолала. Тарасик присів біля могутнього дубового дерева, яке надійно захищало його від вітру й снігу.
-«Ось я трішечки посиджу, відпочину, а потім продовжу свій путь.» - прошепотів хлопчина, і, враз занурився у глибокий сон.
Ось його зустрічає бабуся, обнімає й цілує у щічки, запрошує до своєї старенької оселі, напуває запашним чаєм, пригощає маминими, ще гарячими, пиріжками. От біда, хлопчина заснув, так, і, до лиха недалеко.
По лісу саме нерозлучні друзі прогулювались перед сном: красуня Лисичка, два братики Зайчики, Бурсучок, і, звичайно Ведмедик. Ось вони й побачили хлопчика.
-«От горенько. Людська дитина може замерзнути. Його треба негайно розбудити, допоки не пізно» -запропонувала руденька Лисичка.
-«Так, звичайно.» - підтримали Зайчики.
Ведмідь Михайло, довго не роздумуючи, схопив сплячого хлопчика, посадив його собі на спину й хутенько поніс його до хатинки, на краю лісу. Від теплої шубки Ведмедика Тарасик проснувся.
-«Де я? Що зі мною трапилось? Куди мене несе Ведмедик? Де мій мішок з пиріжками?» - стурбовано запитав хлопчик.
-« Не турбуйся, Тарасику. Ведмедик Михайло несе тебе прямо до хатинки твоєї бабусі Василини. Бурсучок несе мішок з пиріжками» - заспокоїли хлопця звірі.
-« Почекайте! Ви що людською мовою розмовляєте, чи мені усе це сниться?» - ошелешено запитує хлопчина.
-«Звичайно, хлопче, розмовляємо. Тільки ж ти нікому про це не розповідай. Утім, хто ж тобі повірить» -відповіли брати Зайчики.
-« Ось і хатинка бабусі.» - сказали звірі.
Ведмідь Михайлович обережно поставив хлопчика на землю, обтрусив з його кожушка прилиплий сніг, і. простягнув на прощання свою велику лапу.
-«Ну, Тарасику, бережи себе. І, насамкінець, прислухайся до нашої поради. Людям не можна у лісі спати, особливо ж узимку. Так можна замерзнути.» - Тарасик обережно приклав свою маленьку ручку до лапи Ведмедика. Інші друзі теж підійшли й попрощалися з хлопчиком.
-«Дуже дякую Вам друзі. Ви, насправді урятували мені життя. Як я можу Вам віддячити?» - запитав хлопчик.
-«Дуже просто. Запам’ятай, що взимку, через глибокий сніг, нам, лісовим звірям, важко добувати їжу. Придумай, як можна покормити нас в зимову пору» - запропонували нові друзі.
-« Так, звичайно. Я обов’язково щось придумаю» -пообіцяв хлопчик. Помахав на прощання рукою і щасливий побіг до бабусі.
Наступного дня Тарасик розповів мамі дивний сон. Наче він заснув у лісі, а звірі його урятували, ще й людською мовою розмовляли з ним» - сказав він.
-«Так то ж, любий, був сон. Ти ж знаєш, що звірі не розмовляють» - відповіла молода жінка.
-«Так, звичайно, матусю! Ти не будеш проти, якщо я буду звірів трохи підкормлювати?» - запитав хлопчик.
-«Це чудова думка, синку. Цієї зими випало дуже багато снігу. Звірі будуть тобі дуже вдячні» - сказала матуся.
-«Невже «Дякую!» скажуть?» - з посмішкою запитав хлопчина.
-«Сказати, не скажуть, а безперечно, подумають.» - відповіла матуся.
-«Ну, що, Настусю? Чи сподобалася тобі сьогодні моя казочка?» - запитую з усмішкою.
-« Ще й як сподобалася. А ось подивися, як я усе намалювала?» - запитує усміхаючись, наперед знаючи, що я, як завжди, буду у захваті від її барвистих малюнків.
-« Чудово, Настусю! А скажи, но, мені, хто ж сьогодні буде з малятами прощатися?» - запитую риторичне питання.
-«До наступної зустрічі малята! Ми з дідусем, Володимиром вітаєм усіх Вас з Новим роком, який незабаром постукає у Ваші віконечка, принесе Вам ті подарунки, які Ви замовили!» - як справжній диктор завершила люба онучка.
-« Ти просто молодець, Настусю! З наступного разу ти, частково, звільниш мене від роботи. Сподіваюсь, що ти не проти?» -пропоную.
-«Дякую, любий дідусю. Я про це, насправді, давно мріяла!» - підбігла люба онученька, ніжно обняла мене за шию, і, поцілувала у щічку.
20:30 23:07 23:00 30 12 2017 Івано-Франківськ
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768963
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 31.12.2017
ВУДИ ПОЛ ГРЕЙ
РОМАН
ВСТУПЛЕНИЕ
Молодая супружеская пара живёт счастливо в Симферополе. Он преуспевающий модный писатель, чьи бестселлеры успешно распродаются, как в России и Украине, так и за рубежом. Она удовлетворяется скромной ролью домохозяйки, искусно предугадывая и выполняя любые пожелания своего любимого супруга и заботясь об огромном 3-х этажном доме в центре города. Но, искренне любящие друг друга супруги, как это ни странно, большую часть времени проводят порознь. Володя – в своём родном и горячо любимом городе Ялта, а Элла, наоборот предпочитает глубоко урбанистический образ жизни – театры, концерты, кино, и другие городские развлечения большого города. Но, по секрету будет сказано, терпеть не может чересчур провинциальную, чрезмерно шумную, излишне жаркую Ялту, не говоря о том, что её нежная, белая кожа не переносит прямых солнечных лучей. Володя, наоборот, не в восторге от экологически грязного, вечно спешащего, забитого пробками Симферополя. К тому же он предпочитает умеренный ритм маленькой, уютной, богатой на свежий воздух Ялты с её обилием морских пляжей, сухим, субтропический климат, и, конечно же, красивыми женщинами и девушками, с их завораживающей, и, вместе с тем, соблазнительной внешностью, изысканными манерами, или, наоборот совершенно безрассудным, бесшабашным поведением. Бары, рестораны, кафе, ночные клубы сплошь забиты жрицами любви, вполне доступными, за скромное вознаграждение. Но, Володя предпочитал, приезжих, одиноких любительниц мимолётных, курортных романов, коротких, ни к чему не обязывающих отношений. Естественной, его любимая Эллочка об этих его потаённых пристрастиях ни сном ни духом не ведала. С другой стороны, Володю совершенно не волновали друзья его супруги в Симферополе. Он свою любимую супругу совершенно не ревновал, а, наоборот полностью ей доверял. Детей у них пока не было, да, и особой надобности, в маленьких отпрысках они не чувствовали. Хотелось, как можно дольше прожить спокойной и беззаботной жизнью, молодых, по уши влюблённых, супругов. Как правило, Володя приезжал по выходным, или, Эллочка, в пасмурную, дождливую погоду, снисходительно соглашалась встретиться среди недели в Ялте. Во таков был статус-кво. Как правило, перед встречей, любимые созванивались. Но, на этот раз, прислушавшись к совету подруги, Эллочка, решила сделать своему любимому приятный сюрприз и приехать неожиданно, без предупреждения. Вот что из этого получилось.
ЧАСТЬ 1 ЖЕМЧУЖИНА У МОРЯ
Ранним, солнечным утром молодая женщина села за руль своего, накануне приобретённого кабриолета, и, отправилась на встречу с любимым. Лёгкий ветерок ворошил её белокурые, слегка курчавые волосы. Белоснежное платье нежно обволакивало её стройную, слегка худощавую фигуру. Включив музыку, она наслаждалась ровной дорогой, которая, то резко поднималась вверх, то, наоборот плавно опускалась вниз, или, серпантином петляла между рядами стройных кипарисов, многочисленных виноградников, дачных участков. А вот, наконец, блеснуло бирюзой Чёрное Море. Воздух был такой чистый и прозрачный, со слегка ощутимым, только ею, приятным ароматом горной лаванды. Элла никак не могла понять временами отчего она так невзлюбила Ялту. Все приезжие, как правило влюблялись в солнечный город, по уши, и, с первого взгляда, а потом стремились, за любую цену уехать из шумных столичных городов, и, поселится в тихой, уютной, ухоженной Ялте. Может и ей стоило бы наконец поменять своё отношение к жемчужине у моря, как часто любит повторять её родной Володенька. Сегодня она поступит совершенно по-другому. Молодая женщина перед въездом в город съезжает на обочину, набирает номер телефона владельца Массандровским пляжем.
-«Алло, Серёжа! Привет! Узнал?»
-«Привет, красавица! Ты что шутишь? Как я мог не узнать свою любимую одноклассницу в которую безответно был влюблён все школьные годы? »
-«Впервые об этом слышу. Что-то не помню, чтобы ты когда-либо отличался робким нравом.»
-« Вот так, Эллочка. Только ты об этом не проговорись своему любимому мужу.»
-« Тебе совершенно не стоит воловаться. Володенька у меня вовсе не ревнив!»
-« Ну, ну!»
-«Серёженька! У меня к тебе огромная просьба. Я хочу влюбить себя в Ялту. Ты мне поможешь?»
-« Это именно то, что у меня всегда хорошо получалось. Заезжай ко мне на пляж. Там тебя встретит моя супруга Оленька. Вы с ней знакомы. А дальше всё по её плану. Я лучше не буду вмешиваться, потому как она, в отличии от твоего мужа – очень ревнивая, хотя я , в общем, повода не даю. Но, работа у меня такая –постоянно общаться с людьми, и, получается, что большинство из них женщины. Ну, ладно. Что это я о себе, да о себе. Ты как планируешь заехать, с Володей или сама?»
-« Готовлю ему большой сюрприз. Поэтому с ним встретимся в конце недели»
-«Я всё понял. А ты оказывается проказница»
-« А ты как думал? Ладно, одноклассник. Через четверть часа я буду на Массандре. Ты мою новую машину сможешь поближе к своему офису припарковать?»
-«Ты ещё спрашиваешь? У меня не так много друзей-однокашников, особенно таких красивых как ты!»
-«Спасибо! Еду! Встречай!»
-« Пока»
Элла съезжает с трассы и направляется более кратким путём, возле гостиницы «Интурист» к популярному пляжу. Охранник открывает массивные ворота и кабриолет медленно въезжает во двор. А вот и Серж с Оленькой. Поцелуи, обнимания.
-«Привет, подруга!»
-«Привет, Эллочка! Я и не надеялась, что ты когда-нибудь заедешь к нам на пляж. Знаю, знаю. Ты не…
-«Оленька! Вот в этом месте я хочу тебя поправить. Я планирую влюбится в вашу жемчужину. Я полностью полагаюсь на тебя. Обещаю беспрекословно выполнять все твои рекомендации лишь бы только переменить своё отношение к городу!»
-« Не беспокойся, подруга! Ты в надёжных руках! Пойдём. Сначала – на пляж. Признайся! Когда ты в последний раз была на этом пляже? »
-« Однозначно, до прихода твоего Серёжи»
-« Ну тогда ты точно его не узнаешь!»
Продолжение следует…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768904
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 31.12.2017
ВУДІ ПОЛ ГРЕЙ
Гостинно, відчинивши двері,
Запрошую до своєї оселі,
Галантно цілую їй ручку,
Байдуже, на законну обручку.
Не до шампанського, люба,
мерщій до п’янкої постелі,
розкачуй, мила, каруселі,
аж до самісінької стелі.
Ми так давно не кохались,
Хоча, чому, насправді?
Ми дві половинки, знаєш?
Та чомусь живемо не в парі.
Не любить, тебе, знаю.
І відпустить, не бажає.
Чому ж ти живеш із ним?
Хоч щиро прагнеш – зі мною.
Чом, доля, несправедлива?
Єднає чужі серця, і, душі,
А рідні, близькі й любі -
Розкидає по усьому світу.
Не йди, не спіши, залишся,
Не покидай - на хвилі кохання,
бажання, єднання й жадання,
А потім - розпачу й смутку.
На щастя, почув Всевишній,
Нашу молитву сердечну,
І повернув, на наше, бажання,
Кохану в мої обійми.
Бо чоловік законний,
Знайшов собі молодшу,
Стрункішу й красивішу,
Байдуже, що нелюбу.
15:00 – 16:20 29 12 2017 Івано-Франківськ
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768745
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.12.2017
ВУДІ ПОЛ ҐРЕЙ
Намалюй мені кохання,
мила, не на полотні.
Не шкодуй осяйних,
барвистих фарб, на моєму тлі.
Розведи, не на палітрі -
усі кольорі веселки в небі,
бризни гарячими барвами, (на моєму тілі)
наче, у відчайдушному сні.
Нанеси, не на картині -
відтінки моєї душі,
й серця щем, мелодію
кохання, на своєму тлі.
Намалюй мені кохання,
сонечко, ти моє.
Запали в душі - вогонь бажання,
серденько, ти моє.
Розведи ці барви на усе життя.
Щоб, і, весело й радісно,
і, щасливо й пам’ятно -
аж до скону, до повного забуття.
Намалюй мені кохання,
мила, рідна, люба,
кохана, ти моя.
17:00 – 17:30 29 12 2017
НАРИСУЙ МНЕ ЛЮБОВЬ
ВУДИ ПОЛ ГРЕЙ
Нарисуй мне любовь,
милая, но не на холсте.
Не жалей ярких, разноцветных
красок, на теле моём.
Разведи, не на палитре,
Все цвета радуги в небе.
Выплесни горячие краски, (на моё тело)
Как будто бы, в отчаянном сне.
Нанеси, не на картину,
Оттенки моей души,
И сердца дрожь, мелодию
любви, на своём теле.
Нарисуй мне любовь,
солнышко, ты моё!
Зажги в душе – огонь желания,
сердечко, ты моё.
Разведи эти краски на всю жизнь,
что б, и, весело, и, радостно,
и счастливо, и, памятно-
до скончания веков, до полного забвения.
Нарисуй мне любовь,
милая, родная, любимая,
ты моя.
16:00 – 16:30 30 12 2017 Ивано-Франковск
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768740
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 30.12.2017
ВУДІ ПОЛ ГРЕЙ
ПОСТОЙ ПЕЧАЛЬ,
НЕ ТОРОПИ,
ПОСПЕЕМ,
В ДОЛГИЙ ПУТЬ,
ТЫ ПОСМОТРИ,
ПО СТОРОНАМ,
ДА ПОЛЮБУЙСЯ,
КАК ЖИВЁМ,
ВДОХНИ ТЫ,
ВОЗДУХ,
КОТОРЫМ,
ДЫШИМ,
ИСПЕЙ,
ВОДИЦЫ,
ЧТО,
МЫ ПЬЁМ,
ЗАСТОЛЬЕ,
ЩЕДРОЕ,
ТЫ,
ПОСЕТИ,
И,
ПЕСНИ,
НАШИ,
СПОЙ,
СПЛЯШИ,
ПОСТОЙ,
ПЕЧАЛЬ,
НЕ,
ТОРОПИ,
НЕ,
ВЗЫЩИ,
ПОСПЕЕМ МЫ,
В ПОСЛЕДНИЙ ПУТЬ.
09:15 -09:38 10.12.2017 ІВАНО-ФРАНКІВСЬК
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768618
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 29.12.2017
БЕЛЫЙ СТИХ
ВУДИ ПОЛ ГРЕЙ
О любви-поэты пишут,
с давних пор: Гомер, Вергилий,
Есенин, Пушкин, Шевченко,
и, конечно, мы. Славим,
магическое чувство, воспеваем –
в стихах, и, в прозе, искусстве, музыке.
То романтическое, душ соединенье,
сердец, и юных, ну, и пожилых.
Любви – все возрасты покорны.
Склоняет голову пред ней,
и стар, и млад.
И ввысь уносит нас, в поднебесье.
Парим мы, словно птицы,
на крыльях любви, озаренья,
восхищенья, радости, забвенья,
до умопомраченья - словно голубки.
Забыв о печали, о боли, о превратностях
судьбы, мечтаем, грезим, о
Вечной любви, как о бессмертии.
09:40 - 10:15 27 12 2017 Ивано-Франковск
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768614
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.12.2017
ВУДИ ПОЛ ГРЕЙ
НЕ БОЙСЯ,
ПЕЧАЛИ,
НЕ БОЙСЯ,
ВЕЧНОЙ ЛЮБВИ,
НЕ БОЙСЯ,
ОДИНОЧЕСТВА,
НЕ БОЙСЯ,
ПУСТОТЫ,
ВЕРЬ,
ЧТО,
РАНО, ИЛИ, ПОЗДНО,
ТЫ,
ВСТРЕТИШСЯ,
СО МНОЙ,
В ТИШИ,
ВЕЧНОСТЬ,
ПРИСТАНИЩЕ,
ПОДЛИННОЙ,
ЛЮБВИ.
08:45-09:00 10.12.2017 ІВАНО-ФРАНКІВСЬК
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768437
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.12.2017
ВУДІ ПОЛ ҐРЕЙ
НІЖНО ПЕСТИШ Й ЦІЛУЄШ,
МІЙ ПРУТЕНЬ, ШЕПОЧЕШ:
“МИЛИЙ, ТИ МІЙ, ЛЮБИЙ,
НЕНАСИТНИЙ - СПРАВЖНІЙ ВЕЗУВІЙ»
МЕНЕ ОБНІМАЄШ МІЦНО,
ЦІЛУЄШ ГАРЯЧЕ, МЛОСНО,
ШЕПОЧЕШ:”КОХАЄШ? ВІРЮ,
ЗНАЮ, НАВЗАЇМ, РІДНЕНЬКИЙ! ”
ПОЩАДИ, СПОЧИНУ, НЕ ПРОСИШ,
БО ДОБРЕ, НАПЕРЕД, ЗНАЄШ ,
ЩО БЕЗ ЗУПИНУ КОХАТИМЕШ,
ДО ЩЕМУ, БОЛЮ. МОВЧКИ ВОЛАЄШ.
ТИ ЗАВЖДИ ТАКА НЕНАСИТНА,
НЕСТРИМНА, НЕСПИННА, НАЧЕ,
ЯКАСЬ ПРУЖИНА НЕЗЛАМНА,
ШТОВХАЄ ТЕБЕ В ОБІЙМИ НЕВПИННО.
ВРАЗ ЗАСИНАЄШ, БЛАГАЄШ
СПОЧИНКУ, ВСІМ ТІЛОМ,
ПРАГНЕШ, ВІРИШ, МАРИШ,
НАШЕ ЖИТТЯ, НАЧЕ, РІКА БИСТРОПЛИННА.
05:00 05:25 27 12 2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768428
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.12.2017
ВУДІ ПОЛ ГРЕЙ
ПОСТОЙ,
НЕ УХОДИ,
ЕЩЁ НЕ СПЕТЫ,
ВСЕ ПЕСНИ,
ЕЩЁ НЕ ВРЕМЯ,
УЛЕТАТЬ, ВСПЯТЬ,
НЕ ВРЕМЯ ОСТАВЛЯТЬ,
ЛЮБИМЫХ, И, РОДНЫХ,
ТАК МНОГО ДЕЛ,
ТАК МНОГО СЛОВ,
ПРЕДСТОИТ СДЕЛАТЬ,
И, СКАЗАТЬ,
НЕ УХОДИ,
ПОБУДЬ СО МНОЙ,
ПОСТОЙ,
ПОВРЕМЕНИ,
НЕ УХОДИ!
10.12.2017. 08:15 – 08:20 ІВАНО-ФРАНКІВСЬК
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768278
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 27.12.2017
WOODY PAUL GREY
Overwhelmed with deep emotions,
Their hearts were loudly pounding,
The souls were ready to fly,
Of the incredible love they felt.
She was young and gorgeous,
vulnerable and innocent,
Slim, tender and touching,
Sexy and unbelievable.
Could you explain, or,
Understand and express,
The feelings, he had towards her?
That spring, which brought them together. (for ever)
A song, sounding in the air,
A melody, tuneful in their ears,
rhythm & blues - played a guitar,
rhythm and blues, drum ‘n’ bus.
Love is in their hearts,
Trust is in their souls,
Hope is in their eyes.
Music is in their ears.
‘cause love`s in the air.
12:00 – 12:30 / 27 / 12 / 2017 / Ivano-Frankivsk /
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768274
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 27.12.2017
ЗИМОВА РАПСОДІЯ
ФАНТАСМАГОРІЯ
-«Вітаю, Настусенько! Як там справи у школі?!» - запитую, знаючи наперед відповідь.
-«Вітаю, дідусю! Ти сам чудово знаєш відповідь на своє питання. У мене, звісна річ, у школі усе гаразд. Учителька так уже мене хвалить, на кожному уроці, що аж перед однокласниками незручно» - відповідає моя Настуся.
-«Ох, ти ж моя розумниця! Я тобою дуже горджуся! Молодчина! Ходи но, ближче до мене, щоб я тебе у щічку поцілував.» - ось так, і ніжно цілую свою онучку.
-«Дідусю, а яку, цікаво, казочку, ми будемо сьогодні ¬малювати, а ти, звісна річ, писати?» - з цікавинкою у очах запитує маленька красуня.
-«Настусенько! Перш ніж ми приступимо до нашої з тобою спільної праці, я хочу тебе про дещо запитати.» -таємничо продовжую.
-«А скажи мені, онученько мила, яка у нас цього року ялиночка буде?» - запитую риторичне питання.
-« Так, ніби то ти, не знаєш. У нас, протягом багатьох років наряджають тільки штучну ялинку. І навіть не одну, а цілих три. У віталні у нас красується велика срібляста красуня, моя улюблена. У моїй кімнаті зелена, сестричка. А у кімнаті батьків, золотиста. Ой, вибачай. Ще одна, фіолетова, знайшла собі місце у коридорі. Ось так. Ти, сподіваюсь задоволений відповіддю» - відповідає по дорослому.
-« Справа у тому, що усі наші бесіди я записую у нашу казку, щоб дітки побачили й прочитали, як ми з тобою спілкуємось» - терпеливо продовжую.
«Дідусю, мені здаєтся, що наші казкові бесіди подібні на reality show, так би мовити ,«життя під шклом».- відповідає моя всезнайка.
-«Саме так, моя рідненька. Сподіваюсь, ти не проти?» - запитую.
-«Зовсім ні! Навпаки! Я себе почуваю у ролі акторки телевізійного шоу.! Круто, дідусю!» - аж підскакує від задоволення моя люба.
-«Ну, що ж, Настусю! Намалюй мені зиму!»
НЕ РУБАЙ ЯЛИНКУ
ВУДІ ПОЛ ҐРЕЙ
У ЛІСІ, НА ГАЛЯВИНІ,
ЯЛИНОЧКА РОСТЕ.
ЗЕЛЕНА, ПУХНАСТА,
СТРУНКА ТА ОШАТНА,
НЕ РУБАЙ ЯЛИНКУ, НЕ СПІШИ
КРАЩЕ НА БАЗАРІ, ШТУЧНУ КУПИ.
СРІБЛЯСТУ, ЗЕЛЕНУ НАРЯДИ,
НЕ ВКОРОЧУЙ ВІКУ ЯЛИНОЧЦІ, ТИ.
МАМА- ХУРДЕЛИЦЯ,
У ШУБКУ СРІБЛЯСТУ
ЯЛИНКУ ОДЯГЛА,ГОРІШКАМИ,
ГРИБОЧКАМИ ЇЇ ПРИКРАСИЛА.
НЕ РУБАЙ ЯЛИНКУ, НЕ СПІШИ,
КРАЩЕ НА БАЗАРІ, ШТУЧНУ КУПИ.
СРІБЛЯСТУ, ЗЕЛЕНУ - НАРЯДИ,
НЕ ВКОРОЧУЙ ВІКУ ЯЛИНОЧЦІ, ТИ.
ЗАЙЧИКИ І БІЛОЧКИ,
ВЕДМЕДИКИ Й ЛИСИЧКИ,
ТАНЦЮЮТЬ БІЛЯ НЕЇ,
СПІВАЮТЬ, ВЕСЕЛЯТЬСЯ.
НЕ РУБАЙ ЯЛИНКУ, НЕ СПІШИ,
КРАЩЕ НА БАЗАРІ, ШТУЧНУ КУПИ.
СРІБЛЯСТУ, ЗЕЛЕНУ НАРЯДИ,
НЕ ВКОРОЧУЙ ВІКУ ЯЛИНОЧЦІ,ТИ.
У ЛІСІ, НА ГАЛЯВИНІ,
ЯЛИНОЧКА РОСЛА.
ЗЕЛЕНОЮ, ПУХНАСТОЮ,
СТРУНКОЮ ТА ОШАТНОЮ…
ДО ЛИСИЧКИ – НА ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ
КАЗОЧКА
Сьогодні, у Лисички –Сестрички - велика подія. Вона святкує свої Іменини. Зранку, руденька прудко бігає – сама не своя. А як же інакше? Ще так багато слід встигнути до приходу гостей. Перш за усе, красуня вирішила організувати святкування не у її норі, як минулого року, а на галявині біля, Сестрички – Ялинки. Тому, спершу вона віничком гарно усе попідмітала, прикрасила Ялиночку різноманітними, лісовими ягодами, а барвисте листячко, яке вона розвісила зверху й донизу, змінило зелену красуню до невпізнання. Посеред галявини іменинниця вирішила розвести справжнє багаття, але обережно, так, щоб не пошкодити зелену красуню. На велику подію, Лисичка вирішила запросити усіх звірів. Вона дуже боялася, що якщо когось не запросить – то будуть обов’язково образи. А їй так уже хотілося жити з усіма по – дружньому. Найбільше вона переживала за Братчика – Ведмедика. Він такий великий, та неповороткий. Друзі Зайчики, Борсучки та Білочки допомогли столи та стільчики розкласти. Місце залишили лиш навкруги Ялиночки, щоб хороводи водити. Не можна ж по іншому – на такому святі веселому без жвавого танка – ну, ніяк не обійтись. Здавалось би та мить прийшла – усі присіли, та принишкли, в очікуванні вступного слова від господині:
-«Любі друзі, сусідоньки, приятелі! Я така рада, що ми, нарешті, тут з Вами зустрілися. І справа не тільки у моїх іменинах( А що важливіше могло нас зібрати усіх разом? –це уже про себе). Ми нарешті, зможемо по справжньому відсвяткувати наше єднання. Це уперше, звірі нашого лісу, раз і назавжди, вирішили припинити міжусобиці. Жити дружно, весело, по сусідськи, по товариськи. Ну, а те, що до цієї події випадково приклалося й моє скромне свято – так це свята правда. Ви усі мене чудово знаєте, чи не так? Хіба я коли небудь казала неправду( Та я завжди брешу – зранку й до вечора- це вже, звичайно про себе)? – ще й по змовницьки підморгнула. Та ніколи у світі. Ну, гаразд. Що це я так забалакалась? А гості, рідненькі, уже давно проголодались. Тож приступайте мерщій до нашої святкової трапези!» - завершила нарешті іменинниця.
Що тут враз розпочалося? Ведмідь, раптом, вирішив піднятися з за столу, та, вочевидь, забув про свої нестандартні габарити. Сюди повернувся – один стіл, з наїдками перевернув, туди повернувся – інший полетів у кущі. А потім, як кажуть, і, пішло, і поїхало. Михайло Михайлович, себто, Ведмідь, спробував підняти перший стіл, а зачепив наступний. І так продовжувалося до тих пір допоки усі столи, й добра половина усіх гостей не опинилася на снігу. А вони ж так нарядилися до радісної події. Лисичка одягла свою новеньку, яскраво-червону сукню, зимові сірі чобітки на підборах, зачіску, заздалегідь, замовила, А –ля Fox, називається(себто по нашому – лисичка, звичайно). А сам Пан Михайло змінився до невпізнання. Він одягнув новенький чорний костюм, білосніжну сорочку, з чорним метеликом, капелюх казанок, чорні, начищені до блиску сап’янці(чоботи такі з козячої шкіри найвищого ґатунку). А білочки, у маленьких сіреньких, під зиму, фраках(піджачки, з довгими, розрізаними полами позаду) й білосніжних манишках(нагрудник, замість сорочки, який одягається під піджак) й білих сап’янцях. Братчики-Вовчики узагалі виглядали, як справжні денді(ті, хто надто прискіпливо ставиться до своєї зовнішності). Чорні, двобортні костюми – останній писк моди, так би мовити, і, звичайно, єдині у всій компанії, обуті в модельні, блискучі чорні туфлі, не кажучи про білосніжні сорочки, і, тоненькі краватки(галстуки), а ще, ви тільки послухайте, у білі рукавички нарядилися. Ну, це уже був явний перебір. Про інших й говорити не буду, а то у нас паперу описувати не вистачить. І ось, тільки уявіть собі, усі вони валяються у снігу. Картина, скажу вам відверто, була варта пензля великого російського художника Васнєцова. Та, й на цьому, як кажуть, «веселощі» не завершилися. «Любі друзі» почали гамселити одне одного, що є сили. У повітря полетіли порвані елегантні костюми, білосніжні сорочки, манишки, тощо. Насамкінець, щоб не повбивати одне одного, звірі просто розбіглися по лісу. Нещасна Лисичка-Сестричка, як кажуть, залишилася біля розбитого корита – ні теплих, дружніх привітань, ні щедрих подарунків, піднесеного настрою. Одним словом – повна катастрофа. Ще й красуні ялинці дісталося – її ніжні віти, у розпалі бійки, були серйозно пошкоджені. Ось так безславно закінчилися іменини Лисички. Ось і казочці кінець, любі друзі. Ну, що, сподобалось? Тоді очікуйте. Незабаром нова казочка буде.
-«Ну, що Настусю. І ти засмучена, виявляється. Не переживай. На те й звірі, що б жити у постійних чварах. Ось тому ми, люди, повинні бути розумніші за них, і, жити завжди у злагоді! То що скажеш, люба моя» - запитую.
-«А ти знаєш, дідусю. Ти і на цей раз маєш рацію. Ми, дітки, повинні бути розумніші ніж звірі, і, ніколи не битись, не сперечатись, жити дружно, і, у повній гармонії!» - завершила красуня.
-«Ну, й розумниця, ти у мене, Настусенько! Що ж? Ми свою працю на сьогодні завершили. Пора й відпочити. Тобі ж. сонечко, очевидно кортить побігти надвір, Снігову Бабу зліпити, на санчатах поїздити, у сніжки погратись. Ти тільки глянь, який гарний сніжок за вікном пішов.» - продовжую.
-« А я вже готова, дідусю. Мене там, друзі, чекають – не дочекаються» - пролунало з порога.
-«Іди, лебідонько, іди. Зростай, на радість, і батькам, і мені. Та й мені пора, старечі кості розім’яти» - продовжую пошепки, про себе.
23 – 25 / 12 2017 Івано-Франківськ
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=767965
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.12.2017
ВУДІ ПОЛ ҐРЕЙ
ЇЇ УБИЛИ НАПОВАЛ,
СТРАШНИМ ДІАГНОЗОМ-
… - І ЗАЛИШИЛИ НАОДИНЦІ,
З ЖАХЛИВИМ ВИРОКОМ.
СУМ І ПЕЧАЛЬ, ЯК ДВІ
ЗАХОПЛЕНІ СЕСТРИ –
ЗНЕНАЦЬКА. РАЗ, І,
НАЗАВЖДИ – НЕ ЙДИ!
НЕ ПЕРЕДАТИ ЩЕМ, І,
СУМ, ПЕЧАЛЬ, І, САМОТУ,
ЯКА ОЧІКУЄ НА НАС У
МИТЬ ЖАХЛИВУ ТУ.
ЧОМУ? СКАЖИ ЧОМУ?
ТАК ВАЖКО ВИЗНАТИ,
ЩО ТИ НІКОЛИ НЕ…
ЧОМУ ТАК ЩЕМНО (НА ДУШІ), ЧОМУ…?
І ВРАЗ ЗЛІТАЄШ,
НАЧЕ ПТАХ У ВИРІЙ,
У ПУТЬ ДАЛЕКИЙ,
І СУМНИЙ - ЩЕ Й НАОДИНЦІ.
ТИ ЙДЕШ, І, ЗНАЄШ НАПЕРЕД-
- ОСТАННЯ ПУТЬ, І, НЕ
ЗМІНИТИ – НЕ ЗУПИНИТИ,
МИТЬ ОТУ – ЦЕ НАЗАВЖДИ.
ЯК ЛЕГКО Б БУЛО – НЕ ЗНАТИ,
НЕ ВІДАТИ, НЕ ВІДЧУВАТИ,
НЕ ЙТИ, НЕ ЛЕТІТИ, НЕ
ЗАЛИШАТИ – НАЗАВЖДИ.
ТА МИТЬ – НЕВБЛАГАННА,
НЕ СЛУХАЄ, НЕ РОЗУМІЄ
ПЕЧАЛЬ ТУ, І, СУМ, І,
ЩЕМ НА ДУШІ – НЕ ЙДИ.
ТИ ПІСНЕЮ ЗНІМИСЬ -
У ВИРІЙ, ВЕСЕЛИМ
СМІХОМ, РАДІСТЮ
ВЕСНІ, ЛЮБОВІ – НАЗАВЖДИ.
01:20 – 02: 10 25 12 2017 ІВАНО - ФРАНКІВСЬК
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=767962
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 25.12.2017
BY WOODY PAUL GREY
NOVEL
INTRODUCTION
Long before the total darkness eventually falls upon the dog – tired, sunny spot, the long running, blazing hot day ultimately fades away, like an early morning dew smoothly replaced by the totally-deserted, stony valley, lounging around in the dim light of the extraordinarily huge, burning hot sun sinking down beyond the distant horizon, the magic show starts.
The absolutely calmed down sea, safely relaxing in the pink, ragged lagoon, is vividly glittering like the enormous mirror, in the sight of the vanishing, reddish – brown sunrays.
Rightwards, in the gloomy sighting of an ancient sailing boat securely anchored right at the sea shore with a high sharp mast, directing straight into the dark blue sky, is the hardly visible, badly torn fishing net drying off in the wind.
Leftwards, in the vague outline, one could hardly recognize a lonely figure of an elderly long-haired man with a thick, red beard, poorly dressed in the dirty rags, sitting motionless on the fairly warm, but fiercely hard soil, after the habitually tiring and obviously timeless, tough working day, staring keenly into the wide open space, as though, waiting for someone exceptional to arrive and save his strongly weakened body, but, nonetheless, the restless and immortal soul.
CHAPTER ONE
ON AN ISLAND
I half open my swollen eyes, try to raise up my aching head and look worriedly around.
-“Where I am? What`s going on? Am I still alive? – murmur I pathetically to myself. I can hardly move my bruised legs and hands. Why? I try to figure out what had happened before I appeared on this God forgotten land. But I`m so badly tired, that I cannot even think. I fall immediately asleep, sinking into the deep, sweet dream, drifting me far away from this weird place.
to be continued...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=767767
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 24.12.2017
ЗИМОВА РАПСОДІЯ
ФАНТАСМАГОРІЯ
ВУДІ ПОЛ ҐРЕЙ
-«Доброго ранку, Настусенько. Як тобі спалося, що цікаве снилося, розповідай мерщій?" – цікавлюся у онученьки.
-«Доброго ранку, дідусю! Мені, наразі, чомусь тільки зима сниться. Що це ти так рано мене сьогодні розбудив?» - з просоння запитує Настуся.
- «Зима, сонечко, у віконце постукала. Та й дітки з нетерпінням
очікують продовження зимової казочки. Чи ти готова мені й надалі допомагати й зиму малювати? – запитую.
- «Так, звісно, дідусю, я зараз. Починай! – і вона миттю сідає за свій столик.
ЗИМОВИЙ РОЗВІЙ
БІЛИЙ, ПУХНАСТИЙ СНІЖОК,
ГУСТО МОРІЖОК ПРИТРУСИВ,
КРИСЛАТІ ДЕРЕВА, РОЗЛОГІ КУЩІ,
ІСКРИСТОЮ ПАМОРОЗЗЮ УКРИВ,
СРІБЛЯСТИМ ІНІЄМ,
ВІТІЄВАТИМИ ВІЗЕРУНКАМИ,
МАЛЕНКІ ВІКОНЕЧКА,
НАЧЕ ХУДОЖНИК ПОКРИВ.
МОРОЗНИМ РАНКОМ – СНІГ
КОЛЮЧИЙ, ПІД НОГАМИ ЗАСКРИПІВ,
СНІГОВОЮ ХУРДЕЛИЦЕЮ,
УСЕ ПОДВІРЯ ЗАМІВ,
ВРАЗ, ВІТЕР СЕРДИТИЙ,
НАЧЕ ВЕЗУВІЙ, НАЛЕТІВ,
САДИ, ПОЛЯ. ЛУКИ
ПЕРИНОЮ БІЛЯСТОЮ НАКРИВ.
ВИСОКІ ГОРИ Й ПОЛОНИНИ,
КУЧУГУРАМИ ЗАСНІЖИВ,
СТРУНКІ СМЕРЕКИ Й НІЖНІ БЕРІЗКИ,
У БІЛІ ШАТИ НАРЯДИВ.
СВЯТИЙ МИКОЛАЙ СЛУХНЯНИХ ДІТОК
ЩЕДРИМИ ПОДАРУНКАМИ НАГОРОДИВ,
А НЕСЛУХНЯНИХ, НАЖАЛЬ, ТІЛЬКИ
БЕРЕЗОВИМИ РІЗОЧКАМИ, ПРИСОРОМИВ.
НОВИЙ РІК,ЩЕДРИЙ РІК,
ЯК ОБЕРІГ, НА ПОРІГ СТУПИВ,
РІЗДВ'ЯНУ НІЧ, НА ВЕСЕЛЕ
СВЯТКУВАННЯ ЗАПРОСИВ.
ЗИМОВА ВІХОЛА
КАЗОЧКА
-«У-у-у! Закручу-у –у! Заверчу-у-у! Переверну-у-у! Понесу-у-у! – сердито зашумів Вітер, хитаючи могутні дерева, зносячи солом’яні стріхи з домівок, перевертаючи копиці сіна у полі, піднімаючи високо у небо усе, що погано лежить – людський одяг, який сушився на ринві, курей, і, гусей, котрі не встигли заховатись у курнику.
-«Ха-ха-ха-ха!- голосно зареготала Хурделиця, замітаючи велетенськими кучугурами снігу далекішляхи, широкі поля, безмежні степи, дрімучі ліси та людські оселі.
-«Заморожу-у-у –затріщав люто Мороз, моторошно заскрипів. Товстою кригою вкрив глибокі озера, маленькі ставки та бистрі ріки.
- « То хто ж серед нас найсильніший?» -грізно запитав вітер. Та як надув свої червоні щоки, та як подув щосили.
-« У-у-у! - загудівю Бережись, бо як понесу-у-у!загуркотів. Як засвищу-у-у! - голосно засвистів. Хто ж тут сильніший від мене? - грізно запитує. Не допущу-у-у!-немилосердно лютує Вітер та гуляє й літає у небі, крутиться перекоти полем, перевертався на усі боки, та так сильно гудитьта завиває:
-"У-у-у! - затихає нарешті.
Біла хурделиця й сама не відставала. Враз, різко знялася й понеслася несамовитою хуртовиною, по усіх-усюдах. Усе навкруги глибоким снігом замела, щедро притрусила та рясно засипала. Та й усе, регоче тай регоче, ще й за боки хапається.
-«А-а-а! А що я казала-а-а? Сильніша тільки я-я-я!» - лютувала й сміхом заходилася вона.
-«Що-о-о? Хто-о-о? Та я-я-я! – несамовито хрипів Мороз, та усе моторошно тріщав, жахливо скрипів та гучно хрипів.
Нарешті вони усі втомилися та й пішли спати.
-«Настусю! Не спи! Показуй свої малюночки – візеруночки?» - запитую.
-«Та що ти, дідусю! Як тут можна спати! Стільки роботи! І те намалюй, і це підмалюй. Втомилася! А можна, я усе ж піду та трохи подрімаю. Може мені ще щось цікавеньке насниться?» – втомлено запитала.
-«Гаразд, люба моя! Іди, відпочинь, по спи трішки, а потім продовжиш. Гаразд?»- запитую любляче.
Настуся підійшла до ліжечка, лягла, накрилася теплою ковдрочкою, згорнулася калачиком і заснула.
Я підійшов до її столика, поглянув на її малюнки і мало не свиснув.
-«Ну, і, ну! А з неї колись виросте чудовий художник. Молодець!
Ну, що ж! Ми свою роботу на сьогодні завершили. Пора і мені трохи подрімати. Що скажете, малята любі? На добраніч! Казкових вам снів!» - іду до свого ліжка і миттю занурююся у глибокий, казковий сон.
23:45 – 01:50 23-24 12 2017 Івано-Франківськ
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=767765
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.12.2017
РОЗДУМИ
ВУДІ ПОЛ ҐРЕЙ
Безумовно, Муза, як правило, відвідує творчих, обдарованих, і, людей, котрі, безперечно, мають той, чи інший талант. Але годі
вступної бесіди, мені ж, як ніколи раніше, не терпиться підійти до
суті. Так ось. Сиджу я, це значить, того вечора за столом, і, у черговий раз роблю спробу написати оповідання «Сліпий дощ». Та, як на зло, знову, як і раніше, у мене нічого путнього не виходить. Спромігся я лиш написати якихось жалюгідних пів-тора речення. Ось і усе. Немає, вочевидь, у мене, ні таланту, ні творчої жилки. Робити нічого, отакий от, засмучений і геть розчарований лягаю спати. Аж раптом, серед ночі, якась невідома сила, зриває мене з ліжка, і, слово, за словом, я починаю писати знайому історію з днів моєї, такої уже романтичної юності, аж серце щемить.
Аж раптом, на широкому підвіконні, я побачив її, красуню неземної краси, саме таку, про яку я мріяв усе життя. Довге, біляве, пряме волосся ніжно лягає на дещо худі, тендітні плечі. Великі, світло-блакитні очі дивляться на мене прямо і незворушно. Тоненькі брови, наче намальовані тонким пензликом умілого художника, і вії, такі довгі, й майже невидимі, неначе павутинки, грецький, чітко окреслений ніс, видається на перший погляд штучним, настільки він є досконалим. А губи? Про такі губи, будь-яка красуня, могла б тільки мріяти. Достатньо великі, як на мене, але саме це придавало їм особливого шарму. Витончене до своєї завершеності обличчя, робило її власницю більше схожою на статую, ніж на живу жінку. Почекайте. Невже я сказав слово «живу». Насправді – це не так. По крайній мірі, я буду старатись оминати це слово. Її груди, дещо маленькі, як на погляд пересічного мужчини. Та як на мене – саме такі, які мені завжди подобались. А ноги, ноги ж які? Я ніколи не думав, що у жінки можуть бути такі довгі, стрункі, та витончені ніжки. Пару слів про руки. На мій погляд, у справжньої красуні повинні бути особливо витончені руки, з худими, тонкими пальцями. Талія, звичайно осина, тут й питання нема. А ще, якась особлива постава. Здається, що вона не ступає, а парить у повітрі. Ось, на мій погляд, усе. Ледь не забув сказати про її ріст – точнісінько такий самий, як і у мене. Слід сказати, що те, що я тут так довго описував, насправді, я оцінив за одну дві хвилини. Спершу я не звернув увагу на одну особливість красуні – за увесь цей час вона не вимовила й слова. Якщо це продовжуватиметься і надалі мені будуть заздрити більша половина чоловіків, бо друга половина уже давно втратили віру у те, що жінка, виявляється може бути цілковито мовчазною.
Насправді, я не припиняв писати до тих пір, допоки не закінчив. І тоді моя нова знайома враз зникла так само швидко, які і з’явилася.
Зранку проснувся, наче, з перепою, хоча спиртне й цигарки не вживаю з 45 років. А перед очима крутиться красуня. І ніяк не можу згадати – був то сон-марення, або ж вона, красунечка і справді мене відвідала? Глянув на стіл – а там перше оповідання українською мовою. А я вже втратив будь яку надію написати колись рідною мовою. Вільно пишу англійською мовою, здавалось би іноземною, та тільки не для мене. Вона для мене наче рідна. Та усе ж, час від часу, подумки мріяв …
Аж тут…Почекайте. Отже ця нічна гостя, котра своєю неперевершеною красою звела мене з розуму є Муза, та сама красуня Муза про котру мріють усі, без винятку творчі люди, звісно. Кажуть, що вона дуже ненадійна. Мені можете про це навіть і не згадувати. Яким же я дурником був у Ялті, коли вона уперше мере відвідала. Замість того, щоб не зупиняючись, продовжувати писати, почав усім знайомим, родичам розказувати про свій талант, Божий дар, і словом не згадавши про неї, про музу. І ось рівно через тиждень вона пішла. А я, як кажуть, лишився з носом. З тих пір, як я не намагався, як не старався заставити себе – більше 2-3 речень, у мене нічого не виходило. Звісна річ, про Музу, з тих пір, я не чув, ні словом ні духом.
На цей раз я поступлю розумніше. Я повинен постійно говорити, думати, повторювате одне і те ж. Це ж, насамперед, її заслуга, Музи. Я ж, тільки послушний інструмент у її руках.
Наступної ночі я узагалі не спав. А вона була особлива, зворушливо красиво, бігала по кімнаті, крутилася наче дзиґа.
Зранку на стіл лягла перша частина роману російською мовою. Я сам читав, і перечитував написане десятки разів, і, знову й знову закохувався у свою головну героїню. Ви собі уявляєте – автор зачарований образом жінки, яку сам і придумав. Добре, що ніхто не чує, а то подумали б, що я потихеньку сходжу з глузду.
Наступної ночі я написав другу і третю частини. А потім, ви не повірите, я почав писати роман українською мовою. Я сам собі не вірив. Звідки, цікаво, беруться слова, яких я раніше ніколи не чув і не зустрічав у текстах. Тут є така цікава річ. Більше 10 останніх років я переглядаю фільми виключно англійською мовою. Виключно. До того ж так само довго не користуюся телевізором. Він мені зовсім не потрібний. То ж звідки беруться сучасні слова російсько і українською мовами коли… а вона усміхається. Саме так. Тепер у мене є пояснення. Головне тепер про це нікому ні слова. Не буду на цю тему говорити навіть з найближчим товаришем. Муза того вечора була просто сама не своя. Моментами мені здавалося, що вона літає по кімнаті. До речі слід нагадат, що, в останній час, з тих пір як з’явилася Вона, я, практично, не виходжу з квартири. Відкладаю на пізніше невідкладні справи, тільки б не покидати свою кохану Музу. Наступної ночі я написав чотири, ви не повірите, вірші російською мовою, а потім протягом дня, ще два. В студентські роки Муза відвідувала мене протягом пів-року, але так як я достатньо байдуже, а точніше, зверхньо до неї поставився, закінчилося це дуже швидко. Та й справжньою поезією я не назвав би те чтиво. У кінці кінців, я, чи то з горя, або ж, розпачу, по причині зради мої Музи, спалив усі записи. З тих пір, я вважав, що я і поезія - це повна несумісність. Я завжди згадував знайому поетку, котра видала дві тоненькі збірочки поезії, на мій погляд, найвищого ґатунку, а потім усе чекала хвилі, щоб Муза заскочила хоч ненадовго, щоб вона устигла написати далебі один, нещасний вірш, або два. Відверто кажучи, тоді, по великому рахунку, мені було її шкода. Мені здавалось, що моя знайома, Мар’яна, просто –напросто, стала заручницею вередливої Музи. Тільки тепер я, я зрозумів наскільки я помилявся. То ж не дивно, що тепер уже я, наразі, став таким одержимим. Я пишу практично увесь день, потім усю ніч. Інколи не встигаю, як слід відкоригувати написане. Але прагну робити це сам, тільки сам, не довіряючи різним, хитромудрим комп’ютерним програмам. Так виявляється у мене усе ж був який не який талант. Наступного дня я нарешті написав свій улюблений вірш «Морська мушля». Вона, як завжди сиділа на підвіконні, і, здавалось не зводила з мене своїх закоханих очей. Саме тому цей вірш дався мені порівняно легко. І що найважливіше українською мовою. У перші роки після завершення педагогічного вузу я випадково став свідком жахливої трагедії . Насправді, я не був прямим свідком. Та пам'ять моя зафіксувала основні, ключові моменти тієї трагічної події. Спершу, я відкладав на пізнішетвору написання саме через важкість самого сприйняття. Було інколи навіть моторошно згадувати те жахливе убивство. Потім пройшов жах, але я зрозумів, що навіть маючи можливість майже по хвилинах відтворити розвиток подій – разом зібрати докупи і зробити довершеним я не мав змоги. І тут без магічних чарів красуні Музи, очевидно, не обійшлося. Під вечір, перед наступним заняттям я пишу вірш, майже на коліні, поспіхом, планую поему ,але двічі, як на зло, пропадає світло. Мій старенький комп’ютер працює тільки на постійній зарядці, батарея вийшла з ладу декілька років тому. Продовження поеми пропало безповоротно. Я зробив ще одну спробу. Результат повторився. Справа у тому, що коли пропадало світло я втрачав контакт з нею, з музою. Усе ж «Плач трембіти» вдалось довести до кондиції, а згодом я написав і першу частину оповідання, як продовження до вірша-незакінченої поеми. Між цими двома літературними речами, я двічі пробував написати вірші про кохання. І двічі я отримав фіаско. Щось у настрої Музи змінилось. Вона раптом стривожилась. Я боявся, що вона мене знову покине. На щастя, на цей усе обійшлося, але мене понесло не в ту сторону, що мені хотілось. Я з легкістю, як то кажуть, на одному диханні, написав перший еротичний вірш. Муза у той час виглядала якось особливо принадно. Ні, не дай Боже. У жодному разі. Вона не чинила чогось сороміцького. Це збудження відчувалось внутрішньо. Зранку пробудився - вірш на столі. І що дальше? Дзвоню до вірного товариша не відповідає. На свій страх і риск спочатку відправляю у Facebook, а лиш потім у клуб поетів. Слідкую напружено за реакцією. Відверто сподівався на гірше. Муза почуває себе, як удома. Учора, серед білого дня лягла на мій диван, поки я клацав на комп’ютері, та й міцно заснула. А я за цей час розпочав нову літературну рубрику «Барвисті казочки для моєї онученьки»
Я задоволений, схоже задоволена і Муза. Час від часу вона заглядає мені через плече. Хотів остерегти особливо допитливих – не робіть спроби доторкнутись до неї. Це може погано закінчитись. І ще одне – старайтесь якнайменше про неї говорити іншим. Ви можете, пожартувати, покепкувати над нею Та не раджу розповідати про неї на повному серйозі. Вона, у такому разі може покинути вас назавжди. Сподіваюсь, що ця таємниця залишиться між нами. Та й хто ж, у кінці кінців, вам повірить?
-« Муза? Ви що серйозно? А визнайте, відпочинок вам би не завадив». – ось така, або приблизно така ситуація на вас очікує. Тому краще тримайте язик за зубами. До речі, у кожного митця, Муза особлива, неповторна. Вона саме така, якою ви її собі уявляєте. Бережіть свою Музу!
22.12 – 23.12 2017 Івано - Франківськ
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=767624
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.12.2017
ЗИМОВА РАПСОДІЯ
ВУДІ ПОЛ ҐРЕЙ
ФАНТАСМАГОРІЯ
Якось, моя онучка Настя, сказала мені засмучено:
-« Дідусю! Ти усе пишеш, та пишеш історії для дорослих – оповідання й романи, та ще й різними мовами. А коли ж ти напишеш казочки для дітей, для мене? Я ж, залюбки, допоможу тобі з малюнками. Ти ж знаєш, що я чудово малюю.» - весело запропонувала мені першокласниця Настя.
-« А ти знаєш, Настусю. Це чудова ідея. У мене навіть визріла думка, як назвати цю нову літературну рубрику:
- «Барвисті казочки для моєї онученьки» - запропонував я замріяно.
-« А чому саме барвисті, дідусю?» - здивовано запитала маленька красуня.
- « А тому, моя люба, що я буду казочки складати, а ти будеш їх розмальовувати» - продовжую весело.
-«А ти впевнений, дідусю, що я зможу? Ти ж чудово знаєш, що я ще не справжній художник. Я тільки вчуся» - заклопотано промовила маленька красуня.
-«Я усе чудово знаю і розумію. А хочеш я тобі відкрию маленьку таємницю? – запитую.
-«Так, дідусю. Я люблю таємниці. А ще я обіцяю нікому про це не розповідати. Гаразд?» - таємниче, на пів-пошепки продовжила маленька розумниця.
-«Не так серйозно, рідненька. Ти, звісна річ, можеш поділитися нашою таємницею з мамою, бабусями, а іншим – ні слова. Домовились?» - запитую.
-«Домовились! Домовились! Та розповідай уже свою таємницю. А то мені уже так кортить, так кортить якнайшвидше дізнатися!» - нетерпляче продовжує юна художниця.
-«Гаразд, ластівочко ти моя. Слухай. Насправді я почав писати літературні твори різними мовами тільки 23 дні тому. А до тих пір я усе мріяв, але у мене нічого не виходило. А потім – наче торба розв’язалася, як сказав один мій чудовий товариш. Тому, подумай, зваж, і, попробуй. Можливо і у тебе мішечок розв’яжеться » - закінчив я пошепки.
-« Я зрозуміла, дідусю. Я попробую. А щодо нашої таємниці?
Не хвилюйся. Ніхто не дізнається. Обіцяю!» - впевнено відповіла.
-«А ти знаєш, дідусю? Я тебе люблю!» - раптом підбігла до мене люба Настуня і поцілувала у щічку.
-«І я тебе люблю, рідненька.» - і теж цілую її у щічку.
-«То ж коли ми почнемо?» - запитує з цікавістю.
-« А прямо зараз і розпочнемо. Ти ж, очевидно, знаєш відоме прислів’я : «Не відкладай на завтра те, що можна зробити сьогодні» -продовжую.
-« То що ж мені робити?» - розгублено запитує.
-« Перш за усе приготуй свої олівчики різнокольорові, пензлики, палітру з фарбами, одягни на себе фартушок барвистий, щоб не забруднити свій одяг. Тепер сідай за свій стіл і …
-«Настусенько! Першу казочку я напишу про зиму. Адже ж на вулиці вже сніг лежить, мороз щічки щипає, люди кутаються у теплий одяг, обуті у чобітки зимові, зав’язані шерстяними шаликами, на голові теплі, зимові убори. Ще й рукавички теплі одягнули. Отже, люба, намалюй мені зиму.» - пропоную.
-« Я усе зрозуміла. Починаю.» - весело побігла маленька до свого столика.
НАМАЛЮЙ МЕНІ ЗИМУ
Намалюй мені Карпатську зиму,
в казкові, білі шати одягни,
молоденькі ялинки, кремезні дуби,
ніжні берізки, й стрункі смереки.
Застели сніжно-білими покривалами,
високі гори, безмежні поля, соковиті луки.
Кригою на озерах, ставках і річках заблищи.
Іскристим інієм густі діброви й ліси притруси.
Виднокрай сніговою хурделицею замети ,
вітрами могутніми у віконце засвищи,
заморозь лютим морозом усе навкруги,
снігом колючим під ногами заскрипи.
Не поспішай, не зупиняйся, не йди.
Хай продовжиться свято галасливої, дитячої юрби.
Лижами й санчатами дай удосталь їм насолоди,
сніговою бабою, справжньою ковзанкою зими,
веселою грою у сніжки радісної дітвори.
Та й веселощі дорослим поверни:
Святим Миколаєм, Маланкою, не зупини,
Новим Роком, Різдвом Христовим, не припини,
Старим Новим Роком, Йорданом спом’яни.
Намалюй мені люту віхолу з дитинства зими,
Щоб снігу - по вікна, не проїхати, й, не пройти,
Щоб ковзанку на подвір’ї, і, бабу Снігову ліпи,
Намалюй мені зиму! Настусю, не спи!
Настуся, лебідонька, втомившись, поклала голову прямо на свій малюнок і міцно заснула. Обережно беру її на руки, несу до ліжечко, вкладаю, і, накриваю квітчастою ковдрочкою. Спи, маленька, спи. Казкових снів тобі, моя люба!
Повертаюся до кімнати, беру листочок, на якому малювала Настуся, і, очам своїм повірити не можу. Люба онука намалювала Зиму саме так, як я написав. От дивина! Одним словом –зимова казка.
12:00 – 13:15 22 12 2017 Івано – Франківськ.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=767575
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 23.12.2017
/ just a story /
BY WOODY PAUL GREY
The last time they had an English class a talkative student told his adorable tutor a short story.
-You know, I had seen you the other day walking hastily up the Pushkin Boulevard! - the teenager said, looking at his teacher respectfully.
-We were strolling together with a friend of mine behind you, so that you couldn’t perceive us. – he added.
- Look! This is my English tutor! – I told him proudly.
Soon we came up to the place where you had been just a moment ago.
- That’s strange! – I said staring at my group-mate in astonishment.
- What? What’s strange? – he asked curiously.
- The smell! The teacher had left, but the smell remained behind! – I responded in wonder looking around.
- What do you mean? The fragrance of deodorant, I guess- the amazed boy queried.
- The scent of cleanliness and freshness! - the student replied grandly head high.
- You’ve got a very good sense of smell! – the teacher said in conclusion, laughing loudly to cover an unpleasant feeling of embarrassment.
/ 24 /12 / 2009 / Yalta Ukraine
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=767433
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 22.12.2017
ВУДІ ПОЛ ҐРЕЙ
УВЕРТЮРА
ВПЕВНЕНО, НАЧЕ ВЕЗУВІЙ,
ВІРОЛОМНО ВРІЗАЄТЬСЯ,
ВІБРУЮЧИЙ ПРУТЕНЬ,
У ТВОЄ ТРЕМТЯЧЕ ЛОНО,
ЗДРИГАЄШСЯ УСІМ ТІЛОМ,
В’ЮНКОЮ ЗМІЄЮ ЗВИВАЄШСЯ,
ПАЛКО ЦІЛУЄШ У СПРАГЛІ ГУБИ,
ГАРЯЧЕ ОБНІМАЄШ МОГУТНЄ ТІЛО,
СЛОВА КОХАННЯ ШЕПОЧЕШ:
«ЛЮБИЙ! РІДНЕНЬКИЙ! СОЛОДЕНЬКИЙ, ТИ МІЙ!»,
ЖАДАННЯ, БАЖАННЯ, НАСОЛОДИ
ПРАГНЕШ, ВОЛАЄШ ПРОДОВЖЕННЯ
БЕЗ УПИНУ, ДО БОЛЮ, БЕЗ СПИНУ,
«ТЕБЕ НЕ ПОКИНУ Й ДО СКОНУ!»,
ОБІЦЯЄШ, ПОВТОРЮЄШ,
РАПТОМ, РАНЕНОЮ ПТАХОЮ
ЗНЕСИЛЕНО ПАДАЄШ,
ВРАЗ ЗАСИНАЄШ.
НЕВИПАДКОВА ЗУСТРІЧ
РОМАНТИЧНИЙ НАТЮРМОРТ
-«Привіт, Іринко! Радий тебе бачити! Як справи?» - здивовано споглядаю знайому по інституту.
-«Володю, привіт! От так зустріч! У мене усе гаразд! Я тут проїздом. А ти?» - вона зовсім не змінилася. Подумки, я завжди називав її персиком.
У неї усе було довершене. Довге, русяве волосся рівними пасмами лягало на тендітні плечі, невеличкі, тугі груди-персики вперто випиналися з під тоненької, на пів-прозорої кофтини, струнке, спортивне тіло, вдягнене у куценьку спідничку було налите як молодий, ледь стиглий персик. Коли у Криму їздили вранці на роботу, в сад, ми завжди сиділи поряд. Наші тіла ледь доторкалися і я відчував жар її гарячого тіла. Поїздка, як завжди, закінчувалась надто швидко. Я першим зіскакував зі старенької машини ГАЗ і галантно подавав Іринці руку. А потім ми не бачились аж до пізнього вечора. Я кохав її мовчки, мріяв про неї ночами, але й думки не допускав признатися у своїх почуттях. Боявся порушити ті хвилини щастя, якими я насолоджувався протягом ранкових поїздок.
-« Працюю учителем. Усе життя мріяв повернутися до Верховини.» - зашарівшись від збудження, опускаю очі.
-«А ти, Іринко? Працюєш, продовжуєш навчання?» - запитую.
-«Та ні. З мене цілком досить і одного диплому. Наразі я у роздумах. Ще не визначилася чим буду займатись! Ти пам’ятаєш наше спільне літо в Криму? Дотики наших тіл. Короткі бесіди. Ти був такий сором’язливий.» - ніби прочитала мої думки.
-«А ти була такою красунею. Я свідомість втрачав від одного погляду твоїх блакитних очей.» - зізнаюся я нарешті.
-«І ти мовчав? От дурник! Тобі слід було без слів, пальчиком поманити. І я враз була б твоя» - жартівливо відповідає красуня.
-«Не може бути. Так все просто. Не віриться?» - жартома відповідаю.
-«Ти коли на себе останній раз у дзеркало дивився?» - запитує, враз зашарівшись.
-«Ну, сьогодні. І що?» - невпевнено відповідаю
-«А те, що у тебе, красунчику, пів інституту дівчат закохані були»- з нотками ревнощів відповідає.
-«Жартуєш?» - не вірю її словам.
-«Зовсім ні!» - серйозно продовжує.
-«І ти теж у мене закохана була?» з цікавістю запитую.
-«Авжеж, дурнику!» - тулиться до мене красуня, закохано дивлячись мені у вічі.
-«Не може бути! Не вірю!» - пробую дразнити її, все ще не усвідомлюючи до чого вона веде.
-«Володику! Я тебе хочу!» - враз вигукує красуня, байдуже, що поряд купа людей.
-«Що?» - все ще не вірю своїм вухам.
-«Та веди ти мене, нарешті, до готелю, чи що?» - збуджено продовжує Іринка.
-«Дай я тебе хоч поцілую?» - я починаю, не на жарт, заводитись.
-«Не чіпай, бо не втримаюсь, і, зґвалтую тебе прямо тут, у магазині» -красуня, на повному серйозі, зупиняє мене.
Я купую пляшку шампанського, коробку цукерків і фрукти. Ми бігом рухаємось у напрямку єдиного готелю.
-«Марно гроші витрачаєш!» - кепкує з мене.
-«Чому?» - здивовано запитую.
-«Чому? Чому? Часу у нас на це не буде. Ось чому. Ти думаєш я перлася з Івано-Франківська, щоб тут шампанське розпивати? Ще чого. Напитися я і вдома встигну. А кохатися з тобою хочу на тверезу голову. Щоб на усе життя запам’яталося!» - збуджено продовжує.
А дальше усе відбувалося наче в тумані.
-«Іринко! Сонечко ти моє! Я тебе кохаю! Виходь за мене заміж!» -шепочу з просоння. Мені відповідає підозріла тиша. Зриваюся з ліжка. Іринки й слід простив. На столі записка.
-«Володику! Ти був неперевершений! Вибачай, що не попрощалася. Поїхала додому. У мене в суботу весілля. Мій майбутній чоловік офіцер КГБ. Квартира у центрі міста. У мене буде власне авто, на роботу влаштовуватися не потрібно. Відпочиватиму літом на кращих курортах Союзу. Ось так, усе банально! Не сумуй! У тебе все буде O.K. Можеш мені повірити!
Ох, ти ж романтику невиправний! А ніч, насправді, була шалена!
Прощай, красунчику! Я нашу ніч запам’ятаю на усе життя!»
Того вечора я напився до поросячого виску, з горя, а може з радості. Байдуже!
/ Ця романтична історія склалася з безлічі не пов'язаних із собою фактів, і, тому ніякого відношення до реальності не має. Буйна фантазія - ось і усе./
11:00 -12:00 21 12 2017 Івано-Франківськ
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=767431
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 22.12.2017
CHAPTER 2
D A Y B E F O R E
Robert Moor, a fairly tall, handsome man in his early forties, clean-shaven, dark-haired and crew cut, in good shape, elegantly dressed was just going to get out of his newly purchased SUV in the parking garage in front of the Empire State Building when a young man gently knocked on the left side window of his brightly glittering vehicle.
- Mr. Robert Moor? -asked he respectfully a man in the car.
-I am. What I can do for you, young man? - Robert responded unwillingly impatiently looking at his expensive golden watch. Moor had to be in the office as always in due time. Nevertheless he looked at the stranger very attentively as though trying to remember him for some unknown reason. Firstly, he was younger, much younger than Robert himself, good-looking, dressed in a black tail coat, white shirt with a dark bow-tie, a top hat, wearing dark glasses. The man` s dress-code obviously corresponded to his job.
- A gentleman on the back seat of my limo needs to talk to you, now! - says the man meaningfully turning his eyes to the left, in the direction of the long black limousine.
- I do not understand what you` re talking about, young man. You should know that I never schedule my meeting on a parking lot. Besides, I` m getting late and I do not like it at all. -Moor answers instantly opening the front door and quickly leaving the car.
- Please, sir! Do not go! He won` t waste your time! He promised! - says the young man pleadingly.
- O.K. Just one minute! -Robert replies more peacefully closing gently the automobile.
- Yes, sir! Here you are! - murmurs the man and courtiesly opens the backside door of his prestigious
vehicle slightly bowing his head and graciously touching the brim of his hat with the fingers.
- I thought people do not use these gestures anymore. I was mistaken. - whispers Robert to himself nearing the limo.
- Hello, Mr. Moor! Delighted to meet you, after all. You` re real computer genius from what I` ve heard.
Bernard Mc. Grizal, a retired general – the man pretends to get up and stretches forward his mighty hand for a friendly shake.
- Hello, Mr. Mc. Grizal!Good to see you! - replies Robert automatically shaking his hand. He` s still standing in front of the opened door.
- What can we actually talk about questions the stunned man looking inside.
- Won` t you get in, Mr. Moor, and have a seat just for a moment! - offers politely the hardly visible man from the back bench. Robert follows his suggestion lowers down his head before sitting on the soft leather sofa of the luxury car.
- Well, let` get down business now. So, this is a case for you with top secret files inside. Please take it with you and look through the files thoroughly. I` ll be waiting for your reply till tomorrow morning, 8:00am, to be exact.
- Why should I? I do not understand! -replies the young man in deep frustration.
It` s very strange. Who` s the man? What` re his intentions? Why does he address particularly him, Robert? He` just crazy thinking that Moor will read all this stuff and being involved into some wrongdoing affair. Never!
- Good bye, Mr. Moor! Have a nice day and take care of yourself and your loved ones! - the retired general sums up the intriguing tete-a-tete.
- Thank you, George! Now we can go! - says the man
out of the car.
- Yes, sir! - answers the young man readily and gently closes the door. In a minute the vehicle drives away in an unknown direction.
Robert stands motionless for a while in front of his car thinking over the weird meeting before he takes the ill-stared case which he would rather throw away than take with him. Never mind! Life goes on. Sooner or later he` ll get the answers to all his questions.
CHAPTER 3
K I D N A P P I N G
At 12:00 p. m. a long, black & white, chauffeur- driven limousine graciously drives up to the entrance of the Empire State Building. The back side door of the vehicle opens up from the inside letting go a group of strongmen, elegantly dressed in dark suits, white shirts and black ties, wearing black loafers. They rush into the doorway pulling on balaclavas on the way and taking out automatic firearms from under their stylish jackets. Soon after the luxurious car sluggishly drives away and in a little while vanishes out of sight beyond the nearest corner. The road in front of the imposing edifice remains closed owing to the reconstruction roadworks underway and is immensely overcrowded with the workforce regiment, wearing bright striking uniform, clearly working to a very tight deadline, heavy machinery is in full operation causing terrible noise in the neighborhood, arising thick clouds of dust, smoke and fumes into the air. Therefore hardly anyone will perceive the abrupt invasion on that hot summer day.
Inside the enormous lobby the unwelcome intruders disable the stunned security within seconds professionally using the electric shocker and a series of weighty hooks. The men firmly block the front side entrance, then the elevators, apart from the one that takes the main group immediately up to the thirty-seventh floor of the skyscraper.
When the lifting machine brings the men to the necessary level they dash to the office of the DIGITAL TECHNOLOGIES AND COMMUNICATIONS. At the sight of the erupted strangers with the hidden faces, stretching out their deadly weapons the company employees are astounded first they hear a chilling, downright voice:
-Listen up! Everybody on the floor! Move it! - the men furiously occupy the huge office like the greased lightening. They are walking around brutally pushing and kicking the people lying downwards. The violent actions of the dangerous strangers leave little choice to the poor hostages. They have to follow the cross commands and patiently wait with a glimmer of hope that sooner or later this terrible mess will be over.
-Face down! Hey, do not you hear what I`ve told you? - one of the bandits shouts aiming his gun at the woman on the floor.
- Now! Hands on your heads and freeze! - cries the other man tempestuously.
- What do you want? - a male voice breaks the frozen silence.
- Do not talk! You` d better do what we say! - the other guy screams at the door.
- Stay silent and no one will be hurt! - says the “ boss” more peacefully. He is recognized by a more reasonable, tolerant voice, at least for the time being.
- Do it! - sounds a deep woman` s voice.
- We need one of you! - says the boss straightforwardly.
- Robert Moor! Who` s Robert Moor! - proceeds he toughly.
- I repeat it for the last time! Who of you is Mr. Robert Moor ? - the leader yells losing his temper.
- Get up to your feet! Now! Do what I say or I` ll start shooting! - says the man rudely.
Dead silence.
- One! Two … - counts the bully impatiently.
- O.K. Here I am! - utters the young, tall man rising up sluggishly.
- I` m Robert Moor. What do you want? - speaks the man firmly and confidently without the slightest sense of fear.
- You` ll go with us! - says the boss categorically in a loud voice.
- Where to? - asks Robert Moor looking into the eyes of a strongman, whose face is safely hidden by the black mask.
- No questions! Let` s go! Take him away! Now! - answers the leader, heading hastily to the exit.
It looks as though the men have completed their mission and are eager to leave. They have gathered at the doorway waiting for the final command.
- You do not have the right! What` s going on? I` m not going anywhere! - shouts Robert trying to show who` s the boss here, but at the same time realizing quite clearly that in fact he does not control the situation in his office any more.
- You` d better do what I tell you, Mister! Move it! - proceeds the crazy one.
- Game` s over, guys! Let` s get out of here! - orders the chief and a fierce gang of bandits hurriedly leaves the office. Nevertheless, right in a minute, one of them returns back.
- Stay where you are – cries the man to those, who are already getting up to their feet. Next he quickly puts on the gas mask, pulls out a pin and then drops a hand grenade on the floor. Within seconds the ill-stared office is filled with thick, gray, acrid smoke and tear gas.
The gang is in a hurry. The mission takes too much time and any moment someone can try to enter the building. For the first time Robert is going down into the lobby against his will, accompanied by the unknown attackers. He still does not understand what is going on. Who are these people? Why are they taking him away? Where to? What can be possibly done in the following situation? How should he treat all these men trained not only to beat, but obviously to kill people? Fight them? Impossible!
In front of the huge exit the men pull off the masks and throw them into one bag laying on the floor. Then they put on dark glasses and go out of the building.
- No tricks, Mr. Moor! Follow our instructions and your beautiful wife Joanna, not to mention the lovely daughter Roxana will be safe and sound!
After these words they rapidly approach the coming up white van with the shadowed windows. The door wide opens and the kidnappers push crossly Robert first and then the rest of them hurriedly get inside. In a minute the door closes and Moor realizes quite seriously that since this very moment his life will shift immensely from casual to an unpredictable one and hardly he can expect to see his loved ones in the foreseeable future. All of a sudden Robert recollects the early morning time at home from a different perspective and the reason of his emotional outburst appears to be more evident. He ought to have stayed at home today, but would that stop the bad guys. Doubtfully! In case of urgent necessity they would have found him even from under the ground. He has to accept the inevitable, at least, for the time being. The vehicle starts rapidly off.
The road in front of the Empire State Building is busy as earlier and it seems that nobody notices the escape of the tough gang of bandits.
CHAPTER 4
E Y E W I T N E S S
None, aside from the single, elderly, homeless man dressed in ugly dirty rags, moving slowly, dragging, as usual, his humble trolley on the wheels overloaded with his junk stuff, looking for some bloody spot – good and safe enough to have his lunch. At the sight of the weird command getting inside the well-known building, hiding their faces under the masks, well- armed and obviously with quite evident, criminal, intentions in their minds, the man` s first thought was to call immediately 911,or, the local police department, but then, in a moment he radically changes his mind.
- Why on earth should I do it? Help those damn cops who are teasing me day and night? Noway! Not this time! I` m not so stupid! Maybe there` s another, better way to profit on his own behalf. He has to think it over! There` s no need to rush! The poor man stays motionless for a while. Then he looks suspiciously around. He does not see anyone beside. So it seems that he` s the only bystander. Cool! Hopefully he appears to be at the right time at the right place. He` s a lucky man! Great! But he has to be very cautious and keep in mind that bad guys of this kind are never kidding. However if he really wants to get rid of his goddamned business, meaning to collect all this dirty stuff, live, eat, sleep like a damn rat he` s got to act now. He` s fed up! Absolutely! Well, he has to run a risk and earn some cash. Why not? Maybe this is his last chance. He already heard the crunch of bloody notes, felt their scent.
- Come on guys! Go ahead! Do your bloody business! I won` t disturb you, but later on you` ll have to pay me some cash for keeping my mouth shut. I know how to make arrangements of this kind.
The man, let` s call him Bobby, is so excited that he could not help drinking a gulp of his first beer for today. Just one tiny gulp! The matter is pretty serious! Too much is at stake and he does not have the right to screw it up, as it happens oftentimes with him!
-This time I` ll be smarter, much smarter! - whispers the old man with a delightful smile on his wrinkled face.
- O. K. Let` s do it body! I know you can! - urges himself the poor man once more expecting to use his best endeavor in front of the risky undertaking. First and foremost he has to find the best position possible to be on the watch of the forthcoming events. On the other hand, he has to do his utmost not to attract someone` s attention and pretend that he` s just a dirty beggar who has stopped to eat a pizza slice, drink some beer and smoke a cigarette, that` s all. He finally finds the corner where to stop and start his observation. He first notices the white van parked nearby.
- There you are guys! Come to daddy! You are tough! O. K. Let` s see who` ll be tougher at the end of the day! Simply give me some time and I` ll prove that I am not just a bloody beggar, a miserable homeless and a damned pickpocket as nearly everyone in the neighborhood considers me to be! I` ll show it to all of you who I really am! Cross my heart! Well done, boy! Keep on!
So, there` s one boy, Bob, who actually witnesses everything, at least, what was going on inside the building.
As soon as the strongmen vanish from the building and get into the white van it starts immediately. Next Bob, all of a sudden, overturns “ the so called trolly” and gets from under it a new glittering, powerful motorcycle. Then he pulls off his rags throwing them down. After comes off the mask of an elderly man and quite an opposite image appears – a young man in his early thirties dressed in black tight leather from head to toe, including the pair of up-to-date cowboy boots, wearing dark long hair. He pulls on a black crash helmet, jumps on his metal horse and starts the engine.
Soon after he leaves the place pursuing the car ahead at high speed, trying not to be observed. At the nearest intersection the young man catches up with the needed vehicle, drives closely enough to stick up easily a chip with a GPS signal. When the lights shift to green he starts first speeding up and soon vanishes behind the next crossing.
- It` s really cool! Reminds the best American action movies. And he, Bobby, looks like star Mickey Rurk on his Harley Davidson. Never mind. It` s too early to celebrate the victory. There` s still a lot of work to be done and currently both the big money and his bloody life are at stake. He does not have the right to forget it.
Now the young man can track down the bad guys from the distance.
Later on, after the next traffic lights, the van turns leftwards heading, according to Bobby` s predictions to a small airport, where the young man arrives well-ahead of the group and gets ready to the next stage of his mission.
It did not take much time for the kidnappers to get to the necessary place of destination and so eventually they arrive. Their car drives them up to a small military airport where a jet aircraft is already awaiting for them with the working engines. The heavy escape hatch of the plane slowly opens pulling out bright metal stairs accurately covered up with rubber and soft carpet with handrails on both sides of them.
The right side door of the van opens and the men start getting out of it and at this particular moment Bob witnesses something that makes him really get scared for the first time since he gets involved into the risky venture. Two strongmen are dragging a tall young man firmly holding him by the hands. The latter is well dressed and looking quite different than the others. Obviously the man is being taken to the plane against his will. No matter how serious is the danger still Bob decides not to step down. He has nothing to lose “apart from his chains”. Though he makes his mind to change his plans a little bit. The idea of appearing in front of the gang with the words :
- Here I am guys! Pay cash or I` ll go to the police! - does not sound so wise now. Maybe it` s much better to find out who` s the man kidnapped in the midday in the heart of the New York city. He might be some rich smart body with a rich family ready to pay whatever it takes for a detailed information from a reliable source.
Moreover, the unwelcome intruders did everything so perfectly-well that hardly the police will track them down so quickly and easily without the necessary information that most likely is only on his own disposal.
Bobby waits some time until the plane takes off and afterwords returns back to the Empire State Building to find out who` s the victim and his possible close relatives. With a bit of luck he can arrange the necessary meeting even today. Unfortunately when he arrives things turn out differently than he expects.
No relatives, no police inspector whatsoever. The young man still makes himself calm down and think over the current situation once more. Later on he gets on his motorcycle and drives to the police department. He has to wait awhile until the young woman leaves the building.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=767218
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 21.12.2017
ВУДІ ПОЛ ҐРЕЙ
РОМАН
УВЕРТЮРА
Сумно плаче трембітонька,
Не плаче, ридає,
В останню путь бабусенька,
Внучка проводжає,
Що ж ти Йвасю, Івасеньку,
Мене покидаєш?
На кого ж ти, мій голубе,
Мене залишаєш?
вражі сини,тебе били,
Жорстоко знущались,
Пили,били, содомили,
А накінець вбили. (Наче не дитину)
За що ж, Боже, така кара?
Чим я согрішила?
За що, Боже, ся дитина,
Лягла в домовину?
Як, я маю тепер жити,
По світу ходити,
Коли моя кровиночка,
В могилі ма гнити?
Трембітайте, та гучніше,
Добрі трембітари!
Нехай чують всії гори,
що внучка ховаю.
Ой, заграйте, та сумної!
Заграйте, заплачте!
Нехай земля буде пухом,
Моєму Івасю!
Не бануйте, любі газди,
За моїм онуком,
Най спочине, неборака,
У Царстві Небеснім!
Люди добрі, люди любі,
Що ж то має бути,
Коли баба проводжає,
На цвинтар онука?
Грайте, плачте, та сумуйте!
Сумуй, Верховино!
Не вберегла свого Йвася,
баба. Василина.
Нема тата, нема мами,
Дитину провести,
В останню путь,
До церкви, на цвинтар.
Де ж ті кляті бузувіри,
Нелюди, злочинці,
Що дитинку-сиротинку
до смерті забили?
Де родина?
Вітець, де той?
Де та матір,
Що звіра вродила?
Де ж та жінка,
Молодая,
Що від звіра,
Дитя породила?
Люди добрі, люди милі,
Що ж то має бути?
Чому в наш час,
Серед дня вбивають?
Ходять звірі,
Нелюди трикляті,
Чигають на сироту,
На дитинку,
Та, щоб познущатись,
Бити, вбити,
Й не прикрити,
В потічку лишити.
ВСТУП
Верховина - неперевершена гірська, ландшафтна скарбниця України, і, нічим не гірша, а то може значно кращавід швейцарських Альп. Уявіть собі, що Ваше авто повільно в'їзджає до центру містечка.Ліворуч, осінь. начеумілий художник, пофарбувара листячко усіма фарбами палітри, яке під яскравими, ранковими променями ще теплого сонечка переливається наче живе. Казка шанобливо запрошує Вас у гості. Навпроти, на виднокраї, осяйна Чорногора уже одягла пухнасту білу, зимову шапку, котра у будь якупору року манить і притягує допитливий погляд мандрівника. Вдихніть повітря - запоморочливо - свіже, насичене запахом хвої. Дихайте на повні груди і насолоджуйтесь. І не переживайте - його бут удосталь, вистачить усім. На щастя, для місцевих жителів, це куточок, який оминають "десятою дорогою".Чому? Бо дуже далеко, незручно.Упевнений, що сучасний GPS, обов'язково омине цю райську місцину, віддавшт перевагу розрекламованому Буковелю, для прикладу.І на здоров'ячко! НЕВЕЛИЧКЕ МІСТЕЧКО З УСІХ СТОРІН ЩІЛЬНО ОТОЧУЮТЬ ГОРИ, НЕ ТАКІ ЗВИЧАЙНО, ЯК У ВОРОХТІ, АБО Ж ЯРЕМЧЕ, ТА УСЕЖ ВОНИ ЗАХИЩАЮТЬ ЦЮ ЧУДОВУ МІСЦИНУ, ВІД ШТОРМОВИХ ВІТРІВ, ЗБЕРІГАЮТЬ СВІЙ. ОСОБЛИВИЙ МІКРОКЛІМАТ. ЯКЩО ВИ ЗІБРАЛИСЯ ДО КАЗКИ – ТОДІ ВАМ ДО ЖАБ’Є. НЕ ДИВУЙТЕСЯ – ЦЕ ДАВНЯ НАЗВА МІСЦИНИ. МІСТЯНИ, ОСОБЛИВО ПОХИЛОГО ВІКУ, ЧАСТІШЕ ПОЛЮБЛЯЮТЬ НАЗВУ САМЕ ОСТАННЮ, ВИМОВЛЯЮЧИ ДЕЩО НЕЗВИЧНО, ДЛЯ НАДТО «ЛІТЕРАТУРНОГО ВУХА» -ЖЄБЄ. МАЛО НЕ ЗАБУВ НАГАДАТИ: ВЕРХОВИНА – ЦЕНТР ГУЦУЛЬЩИНИ. ЧОТИРИ ГОДИНИ З ХВОСТИКОМ ЇЗДИ ВІД СТАНІСЛАВА, ЦЕБТО, ІВАНО-ФРАНКІВСЬКА, І ВИ ПОРИНАЄТЕ У ЦІЛКОВИТО ВІДМІННИЙ СВІТ ВІД ТОГО, ДО ЯКОГО ВИ ЗВИКЛИ. ШВИДКА, НА ПЕРШИХ ПОРАХ, ЦІЛКОМ НЕ ЗРОЗУМІЛА ГОВІРКА МІСЦЕВИХ ГУЦУЛІВ, ПРИВОДИТЬ ВАС У ЛЕГЕНЬКИЙ ШОК. АЛЕ НЕ ХВИЛЮЙТЕСЯ, ТАК РОЗМОВЛЯЮТЬ, НАЖАЛЬ, НЕ УСІ МЕШКАНЦІ МІСТЕЧКА. НАПРИКЛАД, ЗВИЧНЕ НАМ «ЯК СПРАВИ?» ТУТ ЗАМІНЯЮТЬ НА «ЦИ ДУЖІ?». І ПОВІРТЕ МЕНІ НА СЛОВО, ЩО ПРОЙДЕ ЗОВСІМ МАЛО ЧАСУ, ЯК ВИ ЛЕГЕНЬКО, БЕЗ ЖОДНИХ ПРОБЛЕМ, АДАПТУЄТЕСЯ ДО ДЕЯКИХ МОВНИХ ВІДМІННОСТЕЙ. А ЇЖА, НАПИТКИ, «ГУСЛЯНКА» НАПРИКЛАД, ОХОЛОДЖУЮЧИЙ НАПІЙ, ЯКИЙ ЧУДОВО ВГАМУЄ НАШУ СПРАГУ.ЙОГО РЕЦЕПТ ТРИМАЮТЬ У ВЕЛИКІЙ ТАЄМНИЦІ І ЗВІСНО ПЕРЕДАЮТЬ ІЗ ПОКОЛІННЯ В ПОКОЛІННЯ.
МОЄ ПЕРШЕ ЗНАЙОМСТВО З ЖАБЄ ВІДБУЛОСЯ У ДАЛЕКОМУ 1963 РОЦІ, ОДРАЗУ Ж ПІСЛЯ ЗАКІНЧЕННЯ 1-ОГО КЛАСУ. ЯК ТІЛЬКИ ВДАЛИНІ З’ЯВИЛИСЯ ГОРИ, Я ЯК ЗАЧАРОВАНИЙ, НЕ ВІДРИВАВ СВОГО ПОГЛЯДУ ВІД АВТОБУСНОГО ВІКОНЕЧКА. Я УЖЕ НЕ ЧУВ БЕСІДИ БАТЬКІВ, ІНШИХ ПАСАЖИРІВ. ДОРОГА СЕРПАНТИНОМ ЗВИВАЛАСЯ, НАЧЕ В’ЮНКАЗМІЙКА І БІГЛА ВСЕ БЛИЖЧЕ ДО ГІР. ДЛЯ МЕНЕ, КОТРИЙ ПРИВИК ЖИТИ НА РІВНИНІ – ЦЕ БУЛА ЖИВА КАЗКА. А НАШІ ГОРИ, З СМЕРЕКОВИМИ ЛІСАМИ, МАЮТЬ ОСОБЛИВУ КРАСУ. НАРЕШТІ ДОРОГА СПИНАЄТЬСЯ РІЗКО ВВЕРХ. ЯК ЦЕЙ АВТОБУС ЗУМІВ НАС ВИВЕЗТИ НА ТАКУ ВИСОЧІНЬ? ПРОСТО НЕЙМОВІРНО. Я НІЧОГО, АБО МАЙЖЕ НІЧОГО НЕ ЗАПИТУЮ У БАТЬКІВ, ЩОБ НІЧОГО НЕ ПРОПУСТИ. І Я МАВ РАЦІЮ. ЦІ ПЕРШІ СПОГАДИ – ВОНИ У МОЄМУ СЕРЦІ ЗАЛИШИЛИСЬ НАЗАВЖДИ. СПРАВА В ТОМУ, ЩО ДИТИНА, ПОРІВНЯНО З ДОРОСЛИМИ ЦІЛКОМ ІНАКШЕ СПРИЙМАЄ ОТОЧУЮЧИЙ СВІТ. БЕЗ КАЗКИ, БЕЗПЕРЕЧНО, НІЧОГО НЕ ВІДБУВАЄТЬСЯ. АЖ ОСЬ НАРЕШТІ ЖАБЄ. ТА ЦЕ ЖИВА КАЗКА. ГОРИ З УСІХ СТОРІН ВПИРАЮТЬСЯ У НЕБО. ПІДПИРАЮТЬ ЙОГО, ЧИ ЩО? НЕЙМОВІРНО. ОХ І ПОЩАСТИЛО Ж ЛЮДЯМ, КОТРІ ТУТ ЖИВУТЬ. МИ ЩЕ НЕ ВИЙШЛИ З АВТОБУСА, А Я УЖЕ МРІЯВ ТУТ ЖИТИ. ЗАЛИШИВШИ РЕЧІ У ГОТЕЛІ, НА БЕРЕЗІ ГЛИБОКОВОДНОГО ЧЕРЕМОША, ГЛИБИНА ЯКОГО ТОДІ СЯГАЛА ДЕКІЛЬКОХ МІТРІВ, МИ ВІДПРАВИЛИСЬ НА ПРОГУЛЯНКУ. ТОЙ ПЕРЕДВЕЧІРНІЙ ПЕЙЗАЖ ЧОМУСЬ ДО ЩЕМУ У СЕРЦІ НАГАДУЄ МЕНІ КАРТИНИ ХУДОЖНИКІВ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ. ГУСТІ, ТЕМНО-ЗЕЛЕНІ ФАРБИ З НАСТАННЯМ ВЧОРА ЗМІНЮВАЛИСЬ НА СІРО-ГОЛУБИЙ ВІДТІНОК. МИ ПОВЕЧЕРЯЛИ І САМЕ ЗІБРАЛИСЯ СПАТИ.ВРАЗ ПІШОВ ДОЩ, ЛЕГЕНЬКО ЗАГРИМІВ ЗДАЛЕКУ ГРІМ. БЛИСНУЛА БЛИСКАВКА. ВРАЗ НАДВОРІ ЩОСЬ НЕЙМОВІРНО ЗАГОРКУТІЛО, ЗАІСКРИЛОСЯ І УСЕ ПЕРЕМІШАЛОСЬ -ДОЩ, ПОТУЖНИЙ ГРІМ, ЯСКРАВА БЛИСКАВКА, ВІДЛУННЯ ПЕРШОЇ ЛІТНЬОЇ ГРОЗИ. РАПТОВА ЗМІНА ПОГОДИ ВОЧЕВИДЬ НАЛЯКАЛО МОЮ МАМУ, ТА НЕ МЕНЕ. Я ШАЛЕНІВ ВІД ПОТУЖНОГО ВІДЛУННЯ ГРОМУ, ЯСКРАВИХ БЛИСКАВОК, КОТРІ, РАЗ У РАЗ, РОЗРІЗАЛИ НАШУ НЕВЕЛИЧКУ КІМНАТУ. МЕНЯ НА ЯКУСЬ МИТЬ ЗДАЛОСЯ, ЩО БУРХЛИВА ВОДА ВИЙШЛА З БЕРЕГІВ ЧЕРЕМОШУ(ЧОРНОГО ЧЕРЕМОШУ, ЯК ЙОГО ІНКОЛИ НАЗИВАЮТЬ МІСЦЕВІ МЕШКАНЦІ) І ЗАРАЗ НАШ ГОТЕЛЬ ПІДНІМЕ МОГУТНЯ ХВИЛЯ Й ПОНЕСЕ, НАЧЕ КОРАБЛИК, У ТЕМНУ НІЧ. І НАВІТЬ У ЦЕЙ МОМЕНТ МЕНІ, ЯК НЕ ДИВНО, ЗОВСІМ НЕ БУЛО СТРАШНО. БУРЯ ЗАТИХЛА ТАК САМО РАПТОВО, ЯК І РОЗПОЧАЛАСЯ.
ЗРАНЕЧКУ Я ВИБІГ НАДВІР І ОГЛЯНУВШИСЬ ВИГУКНУВ:
« А ЖАБА СКУПАЛАСЯ!» ОТ ДИВИНА!
ПОТІМ МИ ПІШЛИ ДО МІСЦЕВОЇ ШКОЛИ, ДЕ БАТЬКОВІ ВІДМОВИЛИ У РОБОТІ УЧИТЕЛЯ. Я БУВ У НЕВГАМОВНОМУ РОЗПАЧІ, ЩЕ БІЛЬШЕ, ОЧЕВИДНО, НІЖ БАТЬКО. З ТИХ ПІР МОЄЮ ЗАПОВІТНОЮ МРІЄЮ СТАЛО ПОВЕРНУТИСЯ КОЛИСЬ У ЦЕЙ ЧУДОВИЙ КРАЙ ВИСОКИХ ГІР, ЗЕЛЕНИХ ПОЛОНИН, ПРЕКРАСНИХ СМЕРЕКОВИХ ЛІСІВ, НЕЗРІВНЯЕННОЇ ПО СВОЇЙ КРАСІ ЧОРНОГОРОЇ, І БЕЗУМОВНО БУРХЛИВОГО ЧЕРЕМОШУ. ВДРУГЕ Я ПРИЇХАВ ДО ВЕРХОВИНИ У ВІЦІ 21 РОКУ. ГОРИ ВИЯВИЛИСЯ ЗНАЧНО НИЖЧИМИ, А ЧЕРЕМОШ НЕЙМОВІРНО ОБМІЛОВ ЧЕРЕЗ НАДМІРНИЙ СПЛАВ ЛІСУ.
ЧАСТИНА 1 Сирота
Зранку, виглянувши через низеньке, маленьке віконечко приземкуватої гуцульської садиби, надворі побачив перший сніг.
Я вискочив, байдуже, що не одягнений по зимовому, і, очам своїм не повірив. Зима – справжня зима! У Верховину біла пора року приходить враз. Ще звечора я рубав дрова для печі й на зиму. Було сухо, але по осінньому холодно. А тут враз - по пояс снігу. Навколишній краєвид змінився до невпізнання. У карпатському містечку зимова пора має особливу привабливість. Щулячись від холоду повертаюся усередину. Швидко здійснюю звичний, ранковий моціон, а потім, нашвидкуруч зготував такий-сякий сніданок, і, бігом до школи, щоб не запізнитися. Я учитель англійської мови, і, це мій перший рік роботи у школі. Щоб дійти до місця роботи, долаю непростий шлях, перескакую через, звичні для місцевих гуцулів, але не для мене, перелази виходжу нарешті на пряму дорогу, і, ось до знайомої будівлі, як кажуть, рукою подати. Приходжу саме вчасно, щоб роздягнутися, узяти класний журнал, і, без поспіху зайти у клас. Дивно! Завжди галасливі учні школи раптом змінилися до невпізнання. От, якщо б так було щодня! Що ж трапилось? Підбігає знайомий учень, і, заїкаючись, зі сльозами на очах, пробує щось розповісти мені, щось дуже, вочевидь, жахливе:
-«Там, Ігоре Петровичу, там … - сльози заливають обличчя, тіло здригається, але хлопчина вхопивши мене міцно за руку тягне на вулицю.
Ми бігом піднімаємось вгору по протоптаній стежині мовчки. Аж ось і це жахливе місцу.
Голова нещасного, неживого, маляти лежить у неглибокому гірському потічку, а босі ноги впираються у стежину. Труп невідомої дитини, очевидно, повністю голий, і, лише ранковий сніг прикрив його бездиханне тіло від сором’язливих поглядів дітей.
До нас поспішають люди у місцеві міліціонери.
-«Ігоре Петровичу! Відведіть дітей у приміщення школи. Ми пізніше проведемо слідчі дії. Попередьте інших учнів сюди у жодному разі не підходити, щоб не заважати слідству.
-«Так, звичайно, товаришу майоре. Я зараз.» - мені не прийшлося повторювати наказ, так як діти, опустивши погляди, самі послушно повертались до школи.
Як не старались мої колеги, організувати навчальний процес після того, що трапилось не вдалося і після другого уроку дирекція закладу змушена була відпустити дітей по домівках. Нам, учителям, теж дозволили повернутися додому.
12-річний Івась, худенький, низенького росту хлопчик школу, практично, не відвідував. Незважаючи на старання класного керівника повернути дитину до класу не вдалося. Бабуся Василина, далека родичка покійних батьків дитини тільки руки розводила.
-«Ну що я йому зроблю. Не хоче йти до школи та й все».
Усе почалося з того, що однокласники почали шпетити (авторська примітка. – суворо відчитувати, ганити кого-небудь) Івася за його одяг. Бабуся не мала змоги купувати дитині новий одяг, тому перешивала речі, які для сироти приносили чужі люди. Хлопчина спочатку пропускав шкільні заняття, а згодом, і, взагалі категорично відмовився повернутися до школи. Він якось, випадково, стояв біля подвір’я де проходило весілля. Господарі, запримітивши нещасного сироту, гостинно запросили його до окремого столу. Господиня не відходила від дитини, допоки він добре не поїв. Потім, по-щедрому, наклала всякої всячини у стареньку хустину, на дорогу, для баби Василини, поцілувала в чоло і відправила зі словами:
«Ну, а тепер йди, сарако!» ( авторська примітка – нещасний, неборак) – промовила навздогін, і, витерла краєм хустини вперту сльозу.
Того вечора, малий з Василиною, уперше за довгий час, поїли як нормальні люди. З тих пір Івась різко змінився. Якимось дивом, він дізнавався де у Верховині мало бути весілля, проводи до армії, навіть поминки. З легкої руки першої господині, інші люди теж, поставилися до нещасної дитини з людяністю, звичною для гуцулів. Слід сказати, що сирота Івась зовсім не був подібний до своїх однолітків. Сумний погляд очей, мовчазна натура, шанобливе ставлення до людей похилого віку, і, разом з тим, якась доброта у його очах. Від нього, ніхто й ніколи, слова поганого не чув, або непоштивого звернення. Незабаром життя хлопчини й його бабусі різко змінилося. Тепер у них завжди було, й що поїсти, й що попити. Більше того, за місяць Івась, і взувся, і одягнувся. Розголос про сироту Івася швидко поширився по містечку. Мешканці, при нагоді, самі запрошували небораку на те чи інше дійство, а він звичайно й не відмовлявся. Але ось пора на весілля завершилася, до завершення посту, а люди, як відомо, помирають не щодня. Івась почав напружено думати над тим, щоб «гостинці» можна було б отримувати, так як це було раніше. Але рішення так і не приходило. До того ж зненацька прийшла зима. Ходити днями у пошуках подаянь ставало все складніше. Та ще й, нажаль, ослаблений організм дитини важко зносив найменші прояви простуди, або ж, грипу. Дитина надовго злягла й помочі чекати від чужих людей було годі. Василина пенсію не отримувала. Совіцька( авторська примітка-радянська) влада таким чином карала тих, хто тим чи іншим чином, допомагав Лісовим хлопцям. Бабуся лічила дитину, чим тільки могла, лісові трави та ягоди йшли на узвари, старі рецепти допомагали використати усе, що було зібрано за літо. Ночами Василина «чаклувала» над різним зіллям і врятувала свого онука. День за днем, йому ставало, усе краще й краще. Біда була в тому, що не було що їсти. Стара жінка не могла пересилити себе й піти до когось поросити, ні не гроші, а трохи муки, крупи, бульби, навіть не м’ясо, без якого вони могли легко обійтися. Нарешті, все ще кволий, але рішуче налаштований Івась, змусив себе піднятися з ліжка, вдягнути на себе усе, що зігрівало, байдуже як він виглядав, збоку й відправитися до центру. У нього був свій таємний план. На цей раз він заточуючись(авторська примітка –хитатися, втрачати рівновагу), пошкандибав(авторська примітка – повільно піти) до центру. Кафе. На цей раз він піде до кафе. Як тільки він зайшов до середини, одразу ж зрозумів, що тут отримати те, за чим він прийшов буде не так легко. Закурене, напівосвітлене приміщення було вщерть заповнене, в основному мужчинами напідпитку, й молодими дівчатами.
До нього ж одразу підбігла молода офіціантка.
-«Тобі чого потрібно, малий? Тата шукаєш?» - грубо запитала.
-« Та ні, я хотів би…»- та й замовчав.
-«Ну, говори вже. У мене робота чекає. Гаразд. Іди за мною.» -і повела Івася на кухню.
-«Марічко. А поклади ти сему легеневі щось трохи поїсти, бо він, сарака, ледве стоїт(авт.прим. –стоїть) на ногах.» - та й побігла. Огрядна(авт.прим.-товста) Марічка, жваво підбігла до дитини, посадила на найближчий стілець, і, не устиг він й огледітись(авт.прим.-роздивитись), як вона, тут як тут, крутилася перед ним з мискою запашного борщу, тарілкою картоплі й парою ще гарячих котлет.
-«Їж, сарако, їж! Не соромся! Я ще додам, як, попросиш.» - весело усміхнувшись промовила.
Івась накинувся на їжу, як несамовитий. Не думав ні про що – тільки б наповнити жолудок. Вони з бабусею останній тиждень майже нічого не їли.
-«Та не поспішай, Івасю. Ніхто у тебе не забере. Ось візьми, випий, мінеральної води. Та не подавися, горе ти моє!» - весело продовжила.
-« А звідки, тітко Марічко, ви знаєте, що мене Івасем кличуть?» - невпевнено запитав малий, коли нарешті трохи вгамував перше почуття голоду.
-«А хто ж тебе у Жєб’ї (авт.прим. –Верховина)та не знає?» - сумно опустила очі.
-«Ти не соромся, приходь коли що» -продовжила.
Додому Івась повертався ситий, веселий, ще й пакуночок за пазухою ніс для бабусі.
-II-
Продовження буде…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=767211
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.12.2017
By Woody Paul Grey
I am sitting at one of the tables of a sun terrace outside McDonald’s fast food Inn lazing around and eating a tasty ice cream, enjoying the delicious coolness of the light fresh- breeze and the absolutely gorgeous sighting in front of me.
Leftwards, firmly moored to the tremendous jetty, overshadowing the big and small boats, ships and yachts floating about, one can view the luxury cruise liner ’Avalon’ brightly glittering in the light of the blazing hot sun. A huge black chimney on the top of the giant ship is slightly smoking - a true sign that the enormous ocean going vessel is getting ready for the start of an around the world voyage.
Next to it is the narrow strip of the turquoise sea leading my keen eye to the hardly visible Swallow Nest, a fabulous castle with a lounge bar inside, perched high up on the cliff top.
Then comes an ancient galley,” the Golden Fleece “, recently built on one of the piers with an up-to-date restaurant on its board, graciously welcoming the foreign and domestic tourists to visit the exotic spot, taste the nouvelle cuisine and enjoy an excellent sea sight around.
After that one can see a few hi-tech buildings constructed in recent years sharply contrasting with the soviet time ramshackle architecture –a chaotic scattering of the big and small, new and old houses on the nearby town hills.
In the center, stretching up into the blue sky is a breathtaking panorama of a fabulous Iy-Petry, with a modern cable car skillfully attached to it, an incredible ending of the long Crimean Mountain Chain spreading like a cobweb over the southern part of the peninsula. Next to it is the mountain Mogabe vastly covered with the evergreen trees and bushes. In fact, the mountains safely protect our town from the severe northern winds, heavy storms, rains and snow showers. That’s the reason why in Yalta summer is the longest season, the sun shines extremely brightly, the fine weather’s spell is pretty long - running and the overwhelming warmth and freshness of the air is so evident. Oftentimes it’s even baking hot, and without the shingle beaches magnificently sited all over the extraordinary long coast line you would have gone stark raving mad. Particularly there one can find a saving shade and keep cool even on the hottest summer day.
And on the right-hand side of me is the non-official downtown area normally overwhelmed with the desperate tourists hanging sluggishly around alongside with the local residents, as usual, rushing to and fro. Actually, I am on my way back home after the habitual jogging session to the hugely popular Massandra beach where I swim, train and sunbathe a lot.
According to my friends I’m a fairly tall, handsome man in good shape for a man of my age, long grey - haired, lately wearing it loose, sporting a short cut, thick beard, or, on the contrary cleanly shaven, dressed in a dark or white T-shirt, jogging shorts, wearing special running sneakers and certainly a rather heavy backpack over my shoulder.
Strange as it may seem, but one can see me looking the same way and jogging all the time the whole year round and it seems the townies still can’t get used to my weird appearance, not to mention the strangers, especially during the wintertime when snow and ice keeps the majority of us indoors, except for me, of course.
You know, I’m a private teacher of English and German, as the second language, working hard with my students and pupils individually according to my own authorial method of teaching foreign tongues. I like being my own boss and I’ve been practicing within the recent 35 years enjoying every minute of it.
-Sorry? Do you speak English? – a male voice somewhere from behind me abruptly interrupts my peace and solitude. Frankly speaking, in moments like this one? I hate to be bothered and favor to stay alone? as long as possible, because particularly then? I really exercise an indescribable feeling of happiness and delight. But I’m a human being, a teacher, after all. So, I do have to talk to other people even if sometimes I don’t intend to.
- I do – reply I instantly turning back to see who dared to interrupt me. It appears to be a man of my age, or maybe, a little bit older: rather thick, slender, bald-headed, dressed in sportswear, accompanied by a young beautiful lady in her early thirties.
-What country are you from? – asks the talkative elderly man coming up closer. Strangely enough, but he takes me for a foreigner. Never mind. As for me he looks like a Yalta resident, though rather sport minded. Nevertheless, I ain’t going to say what I think about the way he looks on the outside. He might find it offensive and I don’t want to be considered rude towards the new arrivals at the very beginning of our conversation.
-In fact? I’m from Ukraine – answer I still enjoying the cool dessert trying to guess where they are from. I don’t know why, but, as a rule, when the foreigners talk perfect English I take them for the Americans. This man speaks English quite fluently so, I do believe, he’s either an Englishman or an American. Let’s see whether I’ll be right this time.
-Do you live in Yalta? – proceeds the stranger still doubting that the Ukrainian citizens can talk foreign languages like in Europe. Folks are lucky to meet me, a foreign philology tutor. Otherwise they could easily come across people who do study the basic European tongues but, actually, don’t have enough skills to talk to strangers.
-Definitely! - respond I realizing that the newcomers aren’t going to leave me for long. Only now I recognize the difference in age between them. Though, they might be just an interpreter and an Englishman. And in this case it doesn’t matter, as one can imagine.
-May we join you? – asks politely the elderly man. It looks like? he’s already aware, I’m the guy, who wouldn’t mind to prattle away in a foreign language. Well, he’s perfectly right. Sometimes I really adore babbling on with my students or their parents, especially when it concerns the English study. But not this time! On the other hand, I do have to be polite!
-Sure thing! Be my guest! – reply I courteously and move the chair closer so, the man could sit right next to me. The stranger looks quite confident and is staring at me since the very minute they both recognized my humble person. What’s so unusual about me, I’d like to know? It has to be pointed out, the guys aren’t the only ones, who at first sight start gazing at me. But I am not a sportsman, a movie star or a celebrity to get nuts of my appearance.
- I’m wondering, how do you manage to keep yourself in such a good shape? –queries the curious old man and I notice an envious look in his eyes. Sometimes I’m amazed at the variety of questions people ask me of this kind instead of taking my lead. And it’s so easy, doesn’t take much of your money, a lot of free time, extraordinary skills or personal abilities. You just have to make the first step, add a bit of your will, think about the future prospective, feel your renewed body, fresh breathing and shortly afterwards you, simply won’t help doing it.
-Basically, I’ve been jogging since the age of 14, swimming in the Black Sea within the recent 15 years, training, as long as, I can remember myself alongside with keeping to the vegetarian diet for the last dozen of years. The man looks like a meticulous journalist aiming to get the complete information about your obedient servant.
-Miraculous! – exclaims the stunned man not taking his eyes of me. I wouldn’t say he’s annoying, but too much attention doesn’t make me happy. Though, on the other hand, I feel more important than I, actually, am indeed.
-By the way, my name’s Volodymyr. What’s yours? –now I am ready to keep on talking? practicing my speaking skills. For the first time, I feel quite comfortable while talking English to the strangers. What’s the reason, I wonder? Exaggerated relaxation or the abruptness of the meeting? I presume both.
-My name’s John. And this is my wife Natasha. She’s from Siberia, Russia. –they are nicely and friendly smiling. He might be not a penniless man marrying such a baby. Why do men like he pick up so young ladies? Don’t they understand the latter are dreaming about young strong men with healthy bodies and mutual understanding of the current reality. It is as simple as that. Different generations have different views and very seldom they coincide.
-And where are you from, John? – I put the next question trying to make a conversation. As to me, he doesn’t look like anybody else except for a Yankee.
-Well, I’m from Lebanon, but we’ve got a house in Yevpatoria, the Crimea. So, we visit your town every single summer – answers the man gazing lovingly at his wife. Alas, I’m wrong again. Notwithstanding the fact, I still can’t accept the reality. I still consider that the man might be of American origin just having the Lebanon citizenship.
-Do you like Yalta, the Crimea? – ask I feeling mutual understanding that in some inexplicable way grew up between us, total strangers just half an hour ago.
-Yalta is an incredible spot, a real paradise, to a certain extent. – answers the man wholeheartedly. And I absolutely agree with him. This is why he, a foreigner, bought a cottage in our area. On the other hand, if he were, as rich as I think, he would easily purchase a real estate in Yalta, but not somewhere else, though even on the Crimean peninsula. So, most likely he’s just a middle class. Never mind! That’s none of my business!
-We adore the Black Sea coast, the awesomely beautiful Crimean Mountains, fabulous nature around, mild subtropical climate, outstanding historic places and, of course, the people so polite, kind and generous. –a young lady, after all, joins the conversation. She’s really pretty, but on the other hand the lady isn’t the type of long- legged dolls hunting for real oligarchs. The better for them both!
-Frankly speaking I’m originally from Ivano-Frankivs, Western Ukraine. I moved here specifically to swim in the sea, no matter, what the season is. I remember my first days, weeks and months spent in the sunny town. Shortly speaking, I enjoyed every minute of staying here. Sometimes I couldn’t believe my eyes.
-Wow! I’m the Yalta resident! – continue I proudly.
-Do you mean to say, you are jogging and swimming in the sea in winter as well? – asks an absolutely amazed man. He simply couldn’t even imagine how warm winters usually are in Yalta. For example, the temperature of minus ten degrees below zero- 10 C is something unbelievable, as for my town. The sea never gets frozen and the water’s temperature in February is seldom lower than three or four degrees above zero+3/4 C.
-Precisely! Moreover, unlike other healthy minded people in Yalta who do swim in the sea in freezing weather, but prefer to wear warm clothes, I’m sporting the same dresses, as you can see now. And I should tell you that in February sometimes it’s pretty cold in here. So, I have to run very, very quickly not to turn into an icicle – answering the question I feel quite confident and can talk for hours now about the ways to keep the doctor away.
-And what about you? You look very sporty as well. –the man really looks great as for his age. Well, I think he must be jogging, swimming and maybe playing tennis and keeping on some healthy diet. I’m not even talking about his gorgeous wife. As for her, she doesn’t need any kind of sport, at least for some 20-30 years.
-In fact I played tennis a lot, until I injured my knee. So, currently I’ve decided to quit just for a while. Hopefully, very soon, I’ll keep on doing sport. At least, your incredible example will encourage me to do so. Sorry for my question in quotes. What’s your age? – asks the keen man trying to guess the answer.
-Well, I’m 55. – answer I trying to feel his reaction. Obviously, he’s amazed by the answer. I presume, he hoped we’re of the same age. As for me, I look older than am indeed. This is partly, because of my grey beard and fairy long hair.
- And you? – I always fail to tell the person’s exact age, but this time I know for sure that the man is 65. He’s just much alike my friend who’s exactly of this age. Of course, I won’t tell him about it.
-I’m older. – replies my partner, tactfully willing to suppress the real age gap between us in front of his extremely young spouse. Good for me that I didn’t try to disclose his secret.
-Pardon me, but I need to hurry up. I’ve got English classes soon. Bye! Have a nice day! Nice meeting you! – I finally end the conversation in order not to be late for my work.
-It’s a pleasure! Hope to see you again next year! –it looks as though the couple really enjoyed the dialogue. So, I did. Concerning relaxation, I can do it any given day.
-Bye! Have a great fun, John and Natasha! – reply I energetically getting up to my feet. They are still staring at me and it doesn’t bother me, anymore. Moreover, I even enjoy it to a certain extent.
-Take care, Volodya! See you around! – the newly acquired friends wave me farewell before I escape. I start jogging with the first step made. Actually, I can’t act otherwise! That’s my choice!
-See you! – I wave good bye in reply and dash away heading forwards. It feels so good running across the crowd turning left or right being very cautious not to hurt someone.
Soon after, I left the place and was jogging along the town embankment, while the ocean liner beeped noisily three times, gracefully left the sea-port, and sometime later vanished out of sight beyond the faraway horizon.
YALTA UKRAINE JANUARY 10/01/2010/
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=767042
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 20.12.2017
WOODY PAUL GREY
CHAPTER ONE
DEPARTURE
George McLain was undoubtedly the most handsome guy you’ve ever met – middle aged, fairly tall, in good shape for a man of his age, blue eyed, bald headed, clean shaven, casually dressed in a faded pair of blue jeans, red velvet shirt with a button down collar, wearing dark sumptuous glasses, brown leather cowboy boots and a light – grey, wooly, wide–brimmed hat. At first sight he was instantly recognizable as a playboy, or, at least, a lady’s man.
He energetically got out of the burning hot yellow taxi, took a deep breath, keen to stretch his slightly swollen legs, grasped and lifted easily his humble luggage, consisting of one middle-size suitcase respectfully handed him by the courteous driver, left the latter a generous tip and walked away with a light quick step towards the luxury cruise liner “Avalon”, brightly glittering in the light of the blazing hot sun, firmly moored to the tremendous jetty, overshadowing big and small, old and new boats, ships and yachts floating around.
A huge black chimney on the top of the giant voyager was hardly smoking - a true sign that the enormous ocean going vessel was getting ready for the start of an around the world journey.
In a little while, dragging on the wheels his only suitcase the newcomer hastily climbed the broad, steep staircase to the upper deck, disregarding the up-to-date elevator, quickly found his state room next to the open-air swimming pool and a shortened running track.
George hadn’t the slightest desire to wait until the crew of this fabulous ship would slowly weigh out the immense anchor with the help of the powerful engine and then sluggishly pull away from the friendly shore, before eagerly stepping down into the snug transparent bathroom to take a life-giving, relaxing, hot shower first he went to bed.
Soon after he fell into a deep sweet dream the ocean liner noisily beeped three times, gracefully left the welcoming sea-port and sometime later absolutely vanished out of sight beyond the faraway horizon.
His naked body was slowly sinking down into the ocean depth easily overcoming the natural gravity that should push him out as his lungs were completely filled with the air and his mouth closed.
His eyes were wide opened and grasped every single object passing by: small, microscopic species, fishes-colorful, various, sharks, dolphins, even enormous whales. The water here was so clean that he could see every detail so distinctly as if he were outside, on the Earth. His skin was feeling quite comfortable and strangely he didn`t experience the desire to breath. The water was rather warm. He tried to stop the sinking. All in vain. Some unknown power was pushing him down and down. It was rather deep and his ears didn`t ache at all. Soon the fishes disappeared, leaving behind hardly visible species and the light actually went off. But still he could see a little bit, quite enough to feel safe. It looked like hours have passed since the sinking began. And suddenly came the bottom of the ocean, he guessed, that felt like the softest bed. So he eventually fell asleep, so deep, sweet and relaxing.
Next morning George woke up very early, so early that undoubtedly he was the only person on the ship staying awake. He felt absolutely relaxed, full of energy, in a great mood and extremely starving. The man instinctively glanced leftwards and there he saw a basket of fruits. Awesome! He grasped it to put right beside him, took an apple and next moment his teeth bit into a ripe juicy piece of fruit. After having satisfied his first hunger George looked rightwards through the porthole and saw the boundless ocean.
He took the hot shower, put on his T-shirt, shorts and a pair of sneakers and went out to start his jogging exercises. It was so early that he was the only one doing sport. The ocean air was so fresh, clean and cool. He started jogging and it was such a fun. So easy, so light, so fast. He never exercised the feeling of that kind earlier. He didn`t count the circles this time, but definitely it was quite a lot. After he put off the shirt, shorts and sneakers and jumped into the pool. He expected the water would be cooler, but at least it was salty. He swam for an hour or so, before he got absolutely exhausted. Then the man went out. He took a shower in his stateroom and went to bed again.
He woke up right before the breakfast time. George put on his white suit, a shirt and a tie, not to mention, the loafers and the socks of the same color, of course, and went to the restaurant right downstairs. The hall was really huge and quite overcrowded. He found his table with the help of a young, beautiful waitress. As soon as he comfortably sat down he noticed from the opposite side of the restaurant a stunning lady half dressed, meaning that there were so little cloths on her that she looked half naked, walking hastily in his direction. George actually liked her from the first sight. On the other hand, he noticed that half of the women present here hated her from the first moment. And there she was breathing heavily as though being afraid that some other woman would come up earlier.
- “Would you mind, if I sit down at your table?” – she was really beautiful – tall, slender, with long blond hair dressed in white. The woman now calmed down. She was waiting…
- “Not at all.” - George jumped out to his feet, rushed to her side, took away her chair, and helped her to sit comfortably in front of him.
- “Hi! My name`s Sophia, Sophia Langley. You may call me Sophie. And what is your name? – sweetly smiling the lady definitely was flirting with him from the very first minute.
- “It`s George McLain. You may call me George.” – strange as it may seem, he felt a little embarrassed and his face might get flashy that was totally not the way he usually behaved.
- “Nice to meet you, George! By the way, did you notice how I was running across the hall to capture you in time. You are such a catch among all those old, fat pigs.” – now the women, as much excited as he, got flashy as well, but on the contrary didn`t hide it at all to demonstrate how she adores him.
- “Oh, yeah! It was quite a race. You made it. Did you notice that nobody except you pay attention to my humble personality?” – he now felt more confident, nearly the way he usually does.
- “Never mind. I`m the winner. Tell me everything about yourself. Where are you from? What do you do? What are you doing up here? What are you up to?” – her eyes were burning of curiosity.
- “Wow. Hold on lady. Not so fast. I guess, you aren`t a bloody journalist. I hate them so much.” – for a moment he really thought that she might be some sort of news lady.
- “Nothing of the kind. Don`t worry. Do I look like the one?”- asked she curiously.
- “No, you don`t. And that`s good. You know I`m here to do my job and interested to preserve my confidentiality. Got it?”
- “Oh, yeah. I see. I don`t mind. But I guess, we can…?
- “Oh, yes. We can, of course. But first let`s have some breakfast. I`m starving.”
- “Not me. But I can have a salad, at least. What about you?”-
- “Well, today I need some substantial meal - meat, white meat, of course and fish.”
Actually while on the board I plan to switch exclusively to ocean food.”
- “Go ahead. I guess, you`ll need a lot of calories soon.” – she assumed thoughtfully.
The food was excellent and it was worth every penny he has paid for this cruise. The restaurant, furniture, design, the liner itself – everything was superb, as he expected. Now, after the man satisfied his appetite a little bit he looked around to see who was on the board. As the man thought there were mainly the elderly, disabled couples, who saved cash for such a journey for the half of their life. Of course there were others, some very young - 18-20 years old students, he guessed. Then there were middle-aged people of both sex, some couples, singles, a few ladies like Sophie, looking for the partners for quick sex, though not so catchy as she was.
The breakfast was over.
- “So, George. What shall we do now?”- asked the woman meaningfully.
- “We both know, Sophie, that now we`ll go to my cabin and do some sport, shall we? - the man felt himself in his shoes now, as always.
- “I prefer to call it love. Do you mind?” – it was her trivial game, I presume, which she used to attract the attention of her potential sex partner.
- “Not at all. As you like it.”- he preferred to agree in the situation like this one.
They got out to their feet, she grabbed his hand, as though being afraid that some lady can steel him from her, and they left the crowded place.
In a minute they were both in his bed. Sophie was really hot, sweet, loving and gentle and most importantly not annoying of what he was so much afraid of from the very beginning of their meeting. Always tried to avoid women of that kind. Though it`s sort of difficult from the very beginning to distinguish women of the kind.
When they were done Sophie left his room quietly. He liked it. No attachments whatsoever. Just sex. Now it was time for work. He came here actually to study the ocean, it`s inhabitants, the life beneath the surface of the ocean.
He reminded the night dream. It felt so good to get down. But he knew exactly that only when the person dies and the lungs are filled with water the dead body is sinking down swiftly. But when you`re alive it`s not so easy to get down. And the deeper the ocean the higher the blood pressure. On the bottom your body could just explode. Even the diving suit doesn`t protect you from the pressure. Only expensive, usually military submarines, can survive on such depths. That`s the idea – a submarine, some scientific one, for instance, as he decided to research the ocean.
He doesn`t know yet whether there`s a library here. There must be, as there`s no internet on the ship whatsoever.
The passenger liner was currently in the North Atlantics heading towards Great Britain. So, it all starts right here.
Of course there was a library and it was really an extraordinary one. It reminded him his first visit with his dad, when he was a kid, to the Congress State Library in Washington D.C.
Huge ancient halls with high ceilings the walls colorfully painted by famous artists of different ages. And then rows of metal, solid racks with shelves full of books: ancient, modern, new and very old, thick and thin with hardback and paper cover, big and small.
TO BE CONTINUED...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=767041
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 20.12.2017
NOVEL
by Woody Paul Grey
A C K N O W L E D G M E N T S
Many thanks are kept to my dear pupils and students : Nastya Semyonova, Vitalic Vodolaga, Nastya Lisnyak, Kirill Shelkunov, Pavel Lapshyn, Danil Bedrin, Sasha Dunayevskyi, Maxim Zhuravlev, Tanya Nosanova, Svitlana Volyan, Stanislav Vorobyov, Muscovites: Yura, Sonya, Yaroslav and many others, who inspired me to write short stories and were the first “serios” critics and true admires of some fragments, wholeheartedly trusting that I can do it indeed.
Eventually I have to mention, by all means, the specific location that has made a significant impact on my entire future life. Frankly speaking, I` d arrived in fabulous Yalta by the first of August 1998, at the age of 43, seriously depressed, shortly after the divorce and a bunch of unsolved problems left behind. Amazingly, but the bright and sunny spot in some inexplicable way, step by step, healed both the restless soul and body, considerably weakened by the excess of alcohol and cigarettes, replaced, later on, by intensive physical exercises and a vegetarian diet. Only then, when I was absolutely reborn, it became really possible to work more effectively as a tutor, inventing my own method of teaching foreign languages. Much later on, the access to the English broadcasting channels lead the way to the window opportunity - shift from watching the native Ukrainian to the foreign television exclusive, and next - the exciting challenge, to write in English or not to, was only a question of timing.
Hopefully it was worth it and my future readers will truly love the intriguing contents of the first humble book of mine and read it a lot at lovely nights following the diverse characters of the exciting novel into the magic world of wonder, learn and discover a certain novelty value in the following approach, experience the thrilling and unforgettable impressions, eager to purchase and enjoy the next ones.
INTRODUCTION
Big cities, to a certain extent, remind the elderly people and not only due to their mature and sophisticated nature, or the unfold mysteries they keep deep at the bottom of their hearts, but owing to the enchanted perception of the night. Darkness conjures exciting memories, evokes unforgettable reminiscences, induces overwhelming feelings and arouses diversifying emotions. But as soon as the dawn breaks the chilling, oftentimes, groundless fears and worries ultimately fade away with an early morning dew.
New York has a virtually unique magnitude in the diverse life of Homo sapience, no matter who they are. Notwithstanding the city` s specific consistency in the overall population of the United States it, nevertheless, plays the vital role in the country `s life.
CHAPTER 1
FRIENDLY FAMILY
Now let` s peep inside one of the dwellings of an extraordinary
family to disclose their own life style. They are happily residing
in the 18 century country mansion though very modern and
comfortable inside far beyond the city to escape the hustle
and bustle of everyday life, at least, for the weekend.
Currently it` s a pretty snug, fabulously arranged apartment building of twelve huge bedrooms, an enormous and bright kitchen alongside with the impressive dining-room, a big hall used for balls or different sort of family parties, an impressive and sophisticated living-room furnished according to the best modern trends, a most advanced, highly equipped, from the technical point of view, study for Robert Moor with a bunch of most advanced computers, lap-tops, IPads, a gym with all the necessary sports kit, a huge bathroom, rather comfortable and cozy, a nicely designed home art studio for his beauty spouse Joanna and an awesomely beautiful established children` s room for their kid prodigy Roxana, a private library that could be easily taken for the public one full of ancient, classic and up-to-date literature, and, of course, the pools – the indoor and outdoor ones, a running track around the house, a couple of tennis courts and even the golf field.
The young woman comes into the kitchen first to figure out what she can possibly prepare quickly, but undoubtedly tasty for her loved ones on this bright and sunny day.
- Robert, darling? What would you like for breakfast this time? - asks Joanna her husband speaking in a quiet, gentle voice. It` s a fairly tall and slim, long haired, brightly smiling blue-eyed blond, wearing a snow-white, soft nightgown and a pair of neat, milky mules on her beautifully shaped legs. Robert was then leaving the glassy bathroom stylishly dressed in a new white shirt with a colorful tie, a gray, double- breasted jacket, black classy trousers, wearing a pair of brown expensive lace-ups with a pleasant scent of freshness and cleanliness floating around his well-shaped body and with a beam of satisfaction on his clean-shaven face.
- Whatever, honey! You know it pretty well that I like everything you do for me, - lovingly replies the young man, not taking his eyes of her, - including your morning meals, of course! - he adds meaningfully and comes up close enough to feel her body once again, hugs her tightly, but tenderly, then kisses her on the sweet, soft lips, as though reminding his sexy wife how great it was at night.
- You look terrific today, Jo! Did not I tell you, baby, how I love you? I really do! - Robert experiences some vulnerable and touching feelings deep at the bottom of his heart, especially today, and hence he does not want to leave home but, actually, he has to.
- You know, babe, I` m a lucky man `cause you are my sweetie, beloved wife! - Robert says overwhelmed with sincere and true love towards her.
- Robert! What` s going on? Are you OK? - asks the woman with an overcoming sense of anxiety.
- I know that you love me, sweetheart! I also do! - glances she at her husband trying to take a guess what is disturbing him.
- But … - she does not finish the sentence as shifts her gaze from her spouse to their beloved and adorable kid descending the stairs.
- Morning, mum! Hi, daddy! - comes in Roxana, sweetly smiling, dressed in bright and colorful pajamas and wearing a pair of funny, fluffy, rabbit like slippers.
- What` s for breakfast today? - asks a 12-year old girl. She is a fair-haired beauty and quite tall as for her age. Roxana first approaches her father, as usual, to warmly hug and kiss him.
- How did you sleep tonight, my princess? - Robert gazes lovingly and proudly at his charming daughter, who, without exaggeration, is a miniature version of his gorgeous wife. Roxana then kisses her mother good morning before she replies.
- You know, I saw a fairly strange dream. Our dad …the girl is willing to tell them what she had seen in her dream, but then she` s unexpectedly interrupted by her charming dad.
- Excuse me, girls, but I really have to hurry up! Pretty busy! Bye! Behave yourself nicely! See you tonight! - all of a sudden his daughter` s last words remind him of an earlier appointed and urgently important meeting before the workday.
- Robert? What about your breakfast? - queries the young woman. Her husband` s weird behavior today is making her feel obscurely worried.
- Never mind, Jo! I` ll be fine! - says the young man calmly, grips his black, leather case and hurriedly leaves the kitchen making his way to the exit.
- This morning he looks rather excited. Don` t you think so, Roxana? - asks the woman embarrassingly, willing to suppress an unpleasant feeling of bad presentiment.
- He always is! This is because he loves us so much! Don` t you worry mum! He` ll be O.K.! And now give me something to eat! I don` t want to be late for the classes! -responds the talkative teenager quite happily, desirous to be regarded more mature than she` s indeed.
- Come on, baby! Have your breakfast! And I` ll get dressed! - Joanna passes her the oatmeal, fresh orange juice and dashes to the bedroom to complete her grooming before the forthcoming new day.
- And your breakfast, mum? What` s going on with you, guys, today, I wonder? They really look eerily this early morning! Never mind! Well, it appears I also am not hungry! What a day! Got to go! - rushes the girl to her room to put on clothes and in a few minutes she` s back.
- Mum! I` m ready! Are you coming? -asks Roxy wearing casuals: blue jeans, a black T-shirt, a denim jacket, a pair of sneakers and a bright backpack over her shoulder. The girl in fact seems much older. - I` m on my way! Come on, sweetie! Let` s go! - answers the woman joyfully floating down the steps. Joanna looks breathtakingly indeed and the young woman is quite aware of it. They both hurriedly leave the apartment, descend downstairs on foot, neglecting the comfortable elevator, to the underground level, find their brand new Porsche Cayenne Turbo S in a huge parking lot, get into the car and head to the Big Apple.
- 11-
to be continued...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=766847
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 19.12.2017
ВУДІ ПОЛ ГРЕЙ
СУМНО ПЛАЧЕ ТРЕМБІТОНЬКА,
НЕ ПЛАЧЕ, РИДАЄ,
В ОСТАННЮ ПУТЬ БАБУСЕНЬКА,
ВНУЧКА ПРОВОДЖАЄ,
ЩО Ж ТИ ЙВАСЮ, ІВАСЕНЬКУ,
МЕНЕ ПОКИДАЄШ?
НА КОГО Ж ТИ, МІЙ ГОЛУБЕ,
МЕНЕ ЗАЛИШАЄШ?
ВРАЖІ СИНИ, ТЕБЕ БИЛИ,
ЖОРСТОКО ЗНУЩАЛИСЬ,
ПИЛИ, БИЛИ, СОДОМИЛИ, (НАЧЕ НЕ ДИТИНУ)
А НАКІНЕЦЬ ВБИЛИ.
ЗА ЩО Ж, БОЖЕ, ТАКА КАРА?
ЧИМ, Я СОГРІШИЛА?
ЧОМУ, Ж БОЖЕ, СЯ ДИТИНКА,
ЛЯГЛА В ДОМОВИНКУ?
ЯК Я МАЮ ТЕПЕР ЖИТИ,
ПО СВІТУ ХОДИТИ?
КОЛИ МОЯ КРОВИНОЧКА,
В МОГИЛІ МА ГНИТИ,
ТРЕМБІТАЙТЕ, ТА ГУЧНІШЕ,
ДОБРІ ТРЕМБІТАРИ,
НЕХАЙ ЧУЮТЬ ВСІЇ ГОРИ,
ЩО ВНУЧКА ХОВАЮ,
ОЙ, ЗАГРАЙТЕ, ТА СУМНОЇ,
ЗАГРАЙТЕ, ЗАПЛАЧТЕ,
НЕХАЙ БУДЕ МОМУ ЙВАСЮ,
ЛЕГШЕ СПОЧИВАТИ,
ЛЮДИ ДОБРІ, ЛЮДИ ЛЮБІ,
ЩО Ж ТО МАЄ БУТИ,
КОЛИ БАБА ПРОВОДЖАЄ,
НА ЦВИНТАР ДИТИНКУ?
ГРАЙТЕ, ПЛАЧТЕ, ТА СУМУЙТЕ,
СУМУЙ, ВЕРХОВИНО,
НЕ ВБЕРЕГЛА СВОГО ЙВАСЯ,
БАБА ВАСИЛИНА.
НЕМА ТАТА, НЕМА МАМИ,
ДИТИНУ ПРОВЕСТИ,
В ОСТАННЮ ПУТЬ,
ДО ЦЕРКВИ, НА ЦВИНТАР.
ДЕ, Ж ТІ КЛЯТІ БУЗУВІРИ,
НЕЛЮДИ ПРОКЛЯТІ,
ЩО ДИТИНКУ БИЛИ, БИЛИ,
ПОКИ НЕ ЗАБИЛИ?
ДЕ, РОДИНА?
ВІТЕЦЬ, ДЕ ТОЙ?
ДЕ Ж ТА, МАТІР ,
ЩО ЗВІРА ВРОДИЛА?
ДЕ, ТА ЖІНКА,
МОЛОДАЯ
ЩО ВІД ЗВІРА
ДИТЯ ПОРОДИЛА?
ЛЮДИ ДОБРІ, ЛЮДИ МИЛІ,
ЩО Ж ТО МАЄ БУТИ?
ЧОМУ В НАШ ЧАС,
СЕРЕД ДНИНИ ДИТИНУ ВБИВАЮТЬ?
ХОДЯТЬ ЗВІРІ,
НЕЛЮДИ ПРОКЛЯТІ,
І ЧИГАЮТЬ НА СИРОТУ,
НА ДИТИНКУ,
ТА ЩОБ ПОЗНУЩАТИСЬ,
ВБИТИ,
Й НЕ ПРИКРИТИ,
В ПОТІЧКУ ЛИШИТИ.
18:00 – 23:00 1712 2017 ІВАРО-ФРАНКІВСЬК
Пізньої осені далекого 1977 року двоє товариші повернулися з армії "дембелями, дедами". Злочинна Радянська армія, з своєю жорстокою дідовщиною, перетворили їх у справжніх звірів. Напившись ці двоє нелюдів жорстоко згвалтували 12 річного сироту, який жив у бабусі, далекої родички його покійніх батьків, а потім довго, по звірячому вбивали нещасну дитину протягом години.Нанесли йому біля сотні болючих ударів армійським ременем з мідною пряжкою і масивною півтора літровою пляшкою. Голе тіло покинули біля потічка. Один з них збирався закопати тіло вранці. Проспав. Напередодні вони водили нещасного малого по кафе і ресторанах. Він сподівався на їду, а вони... Обидвох приговорили до смертної кари. У кожного з них була дружина і маленька дитина. Ця історія обов'язково буде мати продовження у вигляді поеми, оповідання, роману. Імена - видумані.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=766830
рубрика: Поезія, Поема
дата поступления 19.12.2017
A joke
By Woody Paul Grey
A six feet tall, fairly handsome man in his early fifties, elegantly dressed in a blue shirt, brown, single-breasted jacket, dark suspenders, black trousers, wearing light-red leather loafers, was drinking a delicious coffee in one of the Starbucks Street coffee shops in downtown Manhattan. Before he left, a young, beautiful waitress handed him a sumptuous paper carrier with a prestigious coffee inside, he had just purchased. Instead of expressing his gratitude to her, the man abruptly took a massive gun out of his stylish suit, stretching it against the stunned young lady and in a loud, rude voice shouted:
- " Your money, all your money, I mean, or ...your life! And do it quick! I`m, kind of, in a rush. Am I clear? Move it, sleepy head! - now the man didn`t look so sweet, as he was just a moment ago.
The occasional customers stood frozen, unable to move or pronounce a word.
The woman hastily opened the cash desk and grabbed the bucks out of it and with the shuddering hands passed it to the brutal intruder.
-"I`ve told you, all the money, didn`t I?" - cried the man hysterically, totally losing his temper. He then put his big hand over the glass counter, grasped the small pink bag, full of cash, lying beside.
- " That`s it!" - smirked unpleasantly the attacker.
- " Now on the floor! All of you! And count till 100! Don`t you move!" - the stranger added with a downright voice and hurriedly went out.
The woman and the poor clients lay on the floor awhile, before they dared to get up to their feet.
At that time, the robber was making his step outside the front door, when a tremendous grand piano had fallen upon his head.
Next he appeared in Heaven climbing up the broad staircase. At the top of it a man in white was eagerly waiting for him.
- " Hello, Bob! Nice meeting you, man! How are you doing today?" - respectfully greeted him the elderly person, firmly shaking him by the hand.
- " Where am I? What`s going on? Am I dead? Why do you call me by name? " - asked the shocked man looking desperately around.
- " Hold on, buddy! Not so many questions at once! Calm down! And make an educational guess, Bobby!" - quietly replied the man friendly smiling.
- " That`s not my time! Definitely, not my time! Let me go, whoever you are!" - responded a new arrival in deep frustration.
- " To my vision, we could make an arrangement, an exchange, so to speak. Or what?" offered the old man meaningfully staring into the large bag full of money.
- " What do you mean, idiot?" - screamed the bully brutally.
- " Don`t be so rude, buddy! By the way, I can easily transfer you to hell. So, don`t you dare calling me that kind of words. Understood?" - the man in white proved that he also could be tough.
- " O.K. Sorry! I didn`t mean to offend you." - the young man got really scared.
- " The money, or your life, young man!" - the elderly man didn`t shout, he just glared at the newcomer.
In a short while Bob breathed a sigh of relief and hurriedly returned back to the coffee shop with empty hands.
Behind his back, the ill-stared piano noisily fell down on the backstreet, in front of the doorway, broken into tiny pieces and rising thick clouds of dust into the air.
- " Not this time, Bobby! Not this time!' - murmured peacefully the man in white.
- " But do take care of yourself, buddy!" he added with the grimace of great delight and started counting the money.
- " Mm. Today the catch was much bigger than usual!" - uttered the man happily, first he went back to his business.
By that time the trickster was arrested by the police for the robbery, charged and sentenced later to three years of prison.
Hopefully, next time he would be more selective before betting with anyone, including friends.Especially, when it goes about such a humble sum of money like $20.00., for instance.
20/12/2009/ Yalta Ukraine
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=766639
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 18.12.2017
МОРСЬКА МУШЛЯ
ВУДІ ПОЛ ҐРЕЙ
ЧАСТИНА 2 ПРОБУДЖЕННЯ
КРАСУНЯ, ЗНЕНАЦЬКА, ПРОБУДЖУЄТЬСЯ З ЧУДЕРНАЦЬКОГО СНУ, ОГЛЯДАЄТЬСЯ НАВКРУГИ, ПОМІЧАЄ ПОРЯД ОЛЕСИКА, КОТРИЙ МИРНО ГРАЄТЬСЯ ЗІ СВОЄЮ МУШЛЕЮ, ВИГЛЯДАЄ З ПІД ПАРАСОЛІ. ЯСКРАВЕ, ПОЛУДЕНЕ СОНЦЕ ПРИПІКАЄ, НЕ НА ЖАРТ. ШАСТЯ, ЩО У НИХ Є НАДІЙНИЙ ЗАХИСТ. А ЯК ЖЕ ВЕЛЕТЕНЬ, ОЛЕСИК, КОТРИЙ ОПИНИВСЯ ПІД ВОДОЮ, УМІЛИЙ РЯТУВАЛЬНИК, ЩО РЯТУЄ ЙОМУ ЖИТТЯ, У, РЕШТІ - РЕШТ, ЇЇ БОРЩИК? ПОВЕРТАЄТЬСЯ, І, БАЧИТЬ ЩО БАНЯЧОК НА МІСЦІ. ДИВИНА! ТІЛЬКИ ТЕПЕР ПОМІЧАЄ, ЩО МІЦНО ТРИМАЄ У РУКАХ МУШЛЮ, ПРИТИСКАЮЧИ ЇЇ ДО СЕРЦЯ. ТЕПЕР УСЕ ЗРОЗУМІЛО. ОЧЕВИДНО, ЦЯ ПОРЦЕЛЯНОВА КРАСУНЯ, ЩО ТАК ЯСКРАВО ВИБЛИСКУЄ НА СОНЦІ УСІМА БАРВАМИ ВЕСЕЛКИ, МАЄ СПРАВЖНЮ МАГІЧНУ СИЛУ. ОТ ДИВИНА!
- "ОЛЕСИКУ, СОНЕЧКО! А ХОЧЕШ, Я ТОБІ РОЗКАЖУ СВІЙ ДИВНИЙ СОН?" - ЗАПИТУЄ ЛЮБЛЯЧЕ.
ДИТИНА ТУТ ЖЕ КИДАЄТЬСЯ ДО МАТЕРІ, МІЦНО Й НІЖНО ОБНІМАЄ ЇЇ, І ЗАКОХАНО ДИВЛЯЧИСЬ ЇЙ У ВІЧІ ВІДПОВІДАЄ:
- " ЗВІСНО! РОЗПОВІДАЙ!" - З ГОТОВНІСТЮ СЛУХАТИ ВІДПОВІДАЄ ДИТИНА МІЦНО ПРИТУЛИВШИСЬ ДО МАТУСІ.
СЛОВО, ЗА СЛОВОМ, НІЧОГО НЕ ПРОПУСКАЮЧИ, КРАСУНЯ ОПОВІДАЄ ЧУДЕРНАЦЬКИЙ СОН.
- " WOW! МАТУСЮ! ЦЯ ІСТОРІЯ, НАСПРАВДІ, ЗВУЧИТЬ ДОСИТЬ ПРАВДОПОДІБНО. ТИ, ВИПАДКОВО, ЇЇ НЕ ПРИДУМАЛА?" - ЖАРТІВЛИВО ЗАПИТУЄ МАЛЯ.
- " ЗВИЧАЙНО, НІ. ТИ ЗНАЄШ, ЩО Я НЕ ЛЮБЛЮ КАЗАТИ НЕПРАВДУ. АЛЕ У ЦІЙ ІСТОРІЇ Є ОДНА ДИВИНА. НЕ ЗНАЮ, ЧИ ТИ ЗВЕРНУВ НА ЦЕ УВАГУ, АЛЕ З ТИХ ПІР, ЯК ТИ ПОДАРУВАВ МЕНІ ЦЮ ЧУДОВУ МОРСЬКУ МУШЛЮ, Я НЕ ВІДПУСКАЮ ЇЇ З РУК НІ НА ХВИЛИНКУ. ДИВНО, ЧИ НЕ ТАК? " - ЗАВОРОЖЕНО ЗАПИТУЄ КРАСУНЯ.
- " ТАК, ЦЕ, ДІЙСНО, ДИВНО. А МОЖЕ, МАТУСЮ, ВОНА ЧАРІВНА? ЯК, ТИ ТАМ КАЗАЛА -... ПРИЙШЛА ДО НАС ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ СТОЛІТЬ...
МАМУСЮ! А ЩО ТАКЕ "ПРИЗМА" ? - З ЩИРОЮ ЦІКАВІСТЮ ЗАПИТУЄ МАЛЮК.
-" ПО-ПЕРШЕ, ТИ У МЕНЕ ДУЖЕ РОЗУМНИЙ ХЛОПЧИК. Я Й НЕ СПОДІВАЛАСЯ, ЩО ТИ ЗУМІЄШ ЗАПАМ'ЯТИТИ ТАКЕ ВАЖКЕ СЛОВО.
ДОЗВОЛЬ, Я ТЕБЕ ПОЦІЛУЮ, РОЗУМНИКУ ТИ МІЙ"- ВОНА НІЖНО ОБНІМАЄ І ЦІЛУЄ СИНА В ОБИДВІ ЩІЧКИ.
-" МАМО, ПЕРЕСТАНЬ! ЩО ЦЕ ТИ НА ЛЮДЯХ МЕНЕ ТАК ЧАСТО ЦІЛУЄШ І ОБНІМАЄШ? ЩО ІНШІ ПОДУМАЮТЬ?" - СОРОМ'ЯЗЛИВО ВІДПИРАЄТЬСЯ ВІД ЇЇ НАДОЇДЛИВИХ ПОЦІЛУНКІВ ХЛОП'Я.
ОХ, І ЛЮБЛЯТЬ ЦІ ЖІНКИ ЦІЛУВАТИСЯ! -ШЕПОЧЕ ПРО СЕБЕ МАЛЮК.
- " ЩО Я ТЕБЕ ДУЖЕ ЛЮБЛЮ!" - РАДІСНО ВІДПОВІДАЄ МАТУСЯ.
- " НУ, ГАРАЗД! Я ТЕБЕ ТЕЖ ЛЮБЛЮ. АЛЕ ПООБІЦЯЙ, НЕ РОБИТИ ЦЕ ТАК ЧАСТО, НА ЛЮДЯХ. ГАРАЗД? -БЛАГАЄ МАЛЯ.
-"ГАРАЗД! ОБІЦЯЮ! -ВЕСЕЛО УСМІХАЮЧИСЬ, ВІДПОВІДАЄ КРАСУНЯ.
-"ТИ ПОЧАЛА ГОВОРИТИ ПРО ПРИЗМУ... НАГАДУЄ ДИТИНА.
- " ТАК ОСЬ. ПРИЗМА - ЦЕ БАГАТОГРАННА ГЕОМЕТРИЧНА ФІГУРА. ОСЬ, Я ЇЇ ТОБІ ЗАРАЗ НАМАЛЮЮ" .- ПРОДОВЖУЄ.
КРАСУНЯ ДІСТАЄ ЗІ СВОЄЇ СУМКИ ПРОСТІ ОЛІВЦІ І ЧЕРЕЗ ДЕКІЛЬКА ХВИЛИН ПРИЗМА ВИБЛИСКУЄ УСІМА БАРВАМИ ВЕСЕЛКИ, НАЧЕ СПРАВЖНЯ.
-"WOW! МАТУСЮ, ТА ТИ СПРАВЖНІЙ ХУДОЖНИК!" -ЗАХОПЛЕНО ВИГУКУЄ МАЛЮК.
-" ТАК, МИЛИЙ ТИ МІЙ! Я ХУДОЖНИК ДИЗАЙНЕР ЖІНОЧОГО ОДЯГУ. - ВІДПОВІДАЄ МАТУСЯ.
- "АЛЕ Ж ДО ЧОГО ТУТ МУШЛЯ, СТОЛІТТЯ? - НАПОЛЕГЛИВО ДОПИТУЄТЬСЯ ДИТИНА.
- МАЛЮЧЕ! ПРИЗМУ, ЗА ЗВИЧАЙ, ВИГОТОВЛЯЮТЬ ЗІ СКЛА. І ЧЕРЕЗ НЕЇ МОЖНА ДИВИТИСЯ НА ІНШІ РЕЧІ. ТАК ОСЬ, МУШЛЯ, ЯК ВИЯВЛЯЄТЬСЯ ЙШЛА ДО НАС ДУЖЕ, ДУЖЕ ДОВГО, ТАК, ЯК, ОЧЕВИДНО, ЗАБЛУДИЛАСЯ
СЕРЕД БАГАТЬОХ ГРАНЕЙ ЦІЄЇ ЧУДОВОЇ ФІГУРИ. ЗРОЗУМІВ? -ЗАПИТУЄ КРАСУНЯ.
"ЗРОЗУМІВ!А ТИ КУПИШ МЕНІ ПРИЗМУ?" - НЕ ВГАВАЄ ДИТИНА.
-"ОБОВ'ЯЗКОВО!" - СЕРЙОЗНО ОБІЦЯЄ МАТУСЯ.
-" А КОЛИ?" - НЕ ВІДСТАЄ МАЛЯ.
-"ДАВАЙ МИ СПОЧАТКУ СКУШТУЄМО МАМИН БОРЩИК ТА КОТЛЕТКИ, ПОВЕРНЕМОСЬ ДОДОМУ, ЩОБ ПЕРЕОДЯГНУТИСЯ, А ПОТІМ"...- ПРОПОНУЄ МОЛОДА МАМА.
-" А ЧИ НЕ МОЖНА ЗРАЗУ, ДО МАГАЗИНУ?" - УПЕРТО НАСТОЮЄ ХЛОПЧИК І ДОДАЄ:
- "НЕ ПЕРЕЖИВАЙ! ТИ ЗАВЖДИ ВИГЛЯДАЄШ ЧУДОВО! СПРАВЖНЯ КРАСУНЯ!" - З ЩИРИМ ЗАХОПЛЕННЯМ ПРОДОВЖУЄ МАЛЮК.
- "ДЯКУЮ, ОЛЕСИКУ. А, ТИ ЗНАЄШ? ЗРОБИМО ТАК, ЯК ТИ ПРОПОНУЄШ. ТА ВСЕ Ж, СПЕРШУ МИ ПООБІДАЄМО! ГАРАЗД? ТИ Ж ХОЧЕШ ЯК НАЙШВИДШЕ ВИРОСТИ ВЕЛИКИМ? ЧИ НЕ ТАК?" -ЗАПИТУЄ ЛЮБЛЯЧЕ.
-"ГАРАЗД, МАМУСЮ! ДАВАЙ ВЖЕ СВІЙ БОРЩИК, А ТО ВЖЕ У ЖИВОТІ БУРЧИТЬ" -ПОГОДЖУЄТЬСЯ МАЛЕНЬКИЙ.
-"ЦЕ ЗОВСІМ ІНША СПРАВА, ЛЮБИЙ. ОСЬ ТОБІ ЩЕ ТЕПЛЕНЬКИЙ БОРЩИК. А ЗАРАЗ Я ЩЕ КОТЛЕТКИ З КАРТОПЕЛЬКОЮ ПОКЛАДУ І ОВОЧЕВИЙ САЛАТИК". -ТУРБОТЛИВО ПРОДОВЖУЄ МАТУСЯ.
ПІСЛЯ ОБІДУ ВОНИ ХУТКО ПЕРЕОДЯГНУЛИСЯ І ВИРУШИЛИ ДО МІСТА.
ДЛЯ МАР'ЯНИ, КОТРА З СИНОМ ПРИЇХАЛА ДО ЯЛТИ З ДАЛЕКОГО ІВАНО-ФРАНКІВСЬКА, ПРОГУЛЮВАТИСЯ НАБЕРЕЖНОЮ МІСТА ЗАВШЕ ПРИНОСИЛО СПРАВЖНЄ ЗАДОВОЛЕННЯ. В ОБІДНЮ ТА ВЕЧІРНЮ ПОРУ ТУТ ОСОБЛИВО БАГАТО ЛЮДЕЙ. МАР'ЯНА ПРИВИКЛА ДО ЗАХОПЛИВИХ ПОГЛЯДІВ МУЖЧИН, КОТРІ НЕ ПРОПУСКАЛИ НАГОДИ УСМІХНУТИСЬ У ВІЧІ, ПОМАХАТИ РУКОЮ, АБО ВІДВЕРТО Й ГОЛОСНО ВИГУКНУТИ УСЛІД.
-" КРАСУНЕ, ВИХОДЬ ЗА МЕНЕ ЗАМІЖ! - ?
У ТАКІ ХВИЛИНИ, ЗАЗВИЧАЙ, СОРОМ'ЯЗЛИВО ОПУСКАЛА ПОГЛЯД СВОЇХ ПРЕКРАЧНИХ ОЧЕЙ.
ОЛЕСИК ЙШОВ ПОРЯД, МІЦНО ТРИМАЮЧИ ЇЇ ЗА РУКУ.
РАПТОМ ХТОСЬ З ЛІВОГО БОКУ МІЦНО СМИКНУВ ЗА ЇЇ СУМКУ, ЩО ВИСІЛА ЧЕРЕЗ ПЛЕЧЕ. МАР'ЯНА З УСІЄЇ СИЛИ НАМАГАЛАСЯ НЕ ВІДПУСКАТИ ЇЇ. ВОНА НЕ БАЧИЛА НАПАДНИКА, КОТРИЙ ХОВАВСЯ ПОЗАДУ. ПІСЛЯ ДРУГОЇ СПРОБИ, РЕМІНЕЦЬ СУМКИ ОБІРВАВСЯ І КРАСУНЯ РОЗГУБЛЕНО ЗУПИНИЛАСЯ ВТРАТИВШИ КОНТРОЛЬ НАД СИУАЦІЄЮ. ПОВЕРНУЛАСЯ НАЗАД І НЕ ПОВІРИЛА СВОЇМ ОЧАМ. ВЕЛЕТЕНЬ З ЇЇ СНУ, ВИСОКО ТРИМАВ ЗА НОГИ, ОЧЕВИДНО, НАПАДНИКА, КОТРИЙ ВСЕ ЩЕ ТРИМАВ ЇЇ СУМКУ З ОБІРВАНИМ РЕМІНЦЕМ.
-" ПОСЛУХАЙ, ХЛОПЧЕ! У ТЕБЕ Є ДВА ВАРІАНТИ ДІЙ: 1-Й - МИ ТЕЛЕФОНУЄМО ДО ПОЛІЦІЇ,ТУТ ПОРЯД САМЕ 1-Е ВІДДІЛЕННЯ РОЗТАШОВАНЕ, СКЛАДАЄМО ПРОТОКОЛ І ТЕБЕ ВІДПРАВЛЯЮТЬ НА ДЕКІЛЬКА РОКІВ ЗА ГРАТИ. АБО, ТИ ШВИДЕНЬКО ПОВЕРТАЄШ КРАСУНІ ЇЇ СУМКУ, ПОПЕРЕДНЬО ПООБІЦЯВШИ ЗАПЛАТИТИ ЗА РЕМОНТ. ТИ ВИБАЧАЄШСЯ З ОБІЦЯНКОЮ НІКОЛИ БІЛЬШЕ НЕ ЦУПИТИ РЕЧЕЙ. А Я СКЛАДАЮ СВІЙ, ПРИВАТНИЙ ПРОТОКОЛ, ВІДПРАВИТИ ТЕБЕ У "БУЦЕГАРНЮ", ЯКЩО ПОРУШИШ ОБІЦЯНКУ. ЩО ВИБИРАЄШ?" -СУВОРО ЗАПИТУЄ МОЛОДИК.
-" ДРУГЕ, ЗВИЧАЙНО! ТА ВІДПУСТІТЬ УЖЕ МЕНЕ НАРЕШТІ". - ЖАЛІСНО ПРОСИТЬ НЕЩАСНИЙ.
ВЕЛЕТЕНЬ СТАВИТЬ НАПАДНИКА НА НОГИ, АЛЕ ВСЕ ЩЕ НЕ ВІДПУСКАЄ ЙОГО РУКИ, КОТРА ТРИМАЄ ЗЛОЩАСНУ СУМКУ.
"НУ! МИ ЧЕКАЄМО! - ПРОДОВЖУЄ РЯТІВНИК.
ПІДЛІТОК 16-17 РОКІВ ПОВЕРТАЄ МАР'ЯНІ СУМКУ.
-" ВИБАЧТЕ! Я ДІЙСНО НІКОЛИ БІЛЬШЕ НЕ БУДУ ЦУПИТИ ЧУЖИХ РЕЧЕЙ! ОБІЦЯЮ!" - ЗАПЕВНЯЄ ХЛОПЧИНА.
-"ЯК ТЕБЕ ЗВАТИ, ЮНАЧЕ? - ЗАПИТУЄ МАР'ЯНА, КОТРА ЩЕ ПЕРЕБУВАЄ У ШОКОВОМУ СТАНІ ПІСЛЯ НЕЗВИЧАЙНОЇ ПРИГОДИ.
-" РУСЛАН" - НЕВПЕВНЕНО ВІДПОВІДАЄ ПІДЛІТОК.
-" А МЕНЕ ЗВАТИ МАР'ЯНА. Я ПРИВИКЛА ДОВІРЯТИ ЛЮДЯМ. Я ТОБІ ВІРЮ І ВИБАЧАЮ. НАСПРАВДІ ТИ НЕ ПОДІБНИЙ НА ХУЛІГАНА. НЕ ЗНАЮ, ЩО САМЕ ТЕБЕ ПІДШТОВХНУЛО ДО ТАКОГО ПОГАНОГО УЧИНКУ, АЛЕ ЦЕ БУЛО НЕПРАВИЛЬНЕ РІШЕННЯ І МОГЛО ПРИНЕСТИ ТОБІ БАГАТО КЛОПОТУ." - ПО-МАТЕРИНСЬКИ ЛАГІДНО ГОВОРИТЬ КРАСУНЯ.
-" І Я ТЕЖ ТОБІ ВІРЮ. МАМА ПООБІЦЯЛА КУПИТИ МЕНІ ПРИЗМУ, АЛЕ ЯКЩО Б ТИ НАСПРАВДІ ПОЦУПИВ МАМИНУ СУМКУ, Я Б ЗАЛИШИВСЯ БЕЗ ЦІННОГО ПОДАРУНКА. А Я Ж ТАК ХОЧУ МАТИ ПРИЗМУ !" - ПАДТРИМУЄ МАМУ ОЛЕСИК.
- "ВИБАЧАЙ, ОЛЕСИКУ. Я БІЛЬШЕ ТАК НЕ БУДУ." - ДАЄ СЛОВО РУСЛАН.
-"РУСЛАНЕ! МЕНЕ ЗВАТИ ОЛЕГ. Я ВІЙСЬКОВИЙ ПРИКОРДОННИК. І Я, НАЖАЛЬ, НЕ ТАКИЙ ДОВІРЛИВИЙ, ЯК ЦЯ КРАСУНЯ МАР'ЯНА ТА ЇЇ СИН.
ТИ СПЕРШУ МЕНІ УСЕ ПРО СЕБЕ РОЗКАЖЕШ. Я ЗАПИШУ ЦЕ НА ВІДЕО. У МЕНЕ Є ДВОЄ СВІДКІВ, КОТРІ ПОСВІДЧАТЬ, ЩО ТИ ЗРОБИВ СПРОБУ" ... НЕ ВСТИГАЄ ЗАВЕРШИТИ ОЛЕГ.
-" ТАК, Я НА УСЕ ЗГІДНИЙ. ТІЛЬКИ НЕ У ПОЛІЦІЮ. НА ЦЕЙ РАЗ ВОНИ МОЖУТЬ ПОСАДИТИ МЕНЕ НАДОВГО". - СТУРБОВАНО ПРОДОВЖУЄ ПІДЛІТОК.
"НУ, ЩО Ж, ПОЧИНАЙ!" - ПРОДОВЖУЄ ОЛЕГ ВКЛЮЧАЮЧИ ФУНКЦІЮ ВІДЕО НА СОТОВОМУ ТЕЛЕФОНІ.
-" ПОЧЕКАЙТЕ! У МЕНЕ Є ДЕЯКЕ ДОПОВНЕННЯ . ЧОМУ Б НАМ НЕ ВІДПРАВИТИСЬ ДО НАС ДОДОМУ. У МЕНЕ ТАМ БОРЩИК СМАЧНЕНЬКИЙ, КОТЛЕТКИ З КАРТОПЕЛЬКОЮ. ЩО СКАЖЕТЕ?" - ПРОПОНУЄ МАР'ЯНА.
-" Я ЗА.! ЧУДОВА ІДЕЯ. Я ТАКИЙ ГОЛОДНИЙ, ЩО Й ВОВКА ЛАДЕН З'ЇСТИ!" - НЕСТРИМАНО ВИГУКУЄ РУСЛАН.
- " ВИ ВПЕВНЕНІ, МАР'ЯНО, ЩО ЦЕ НЕ ПОРУШИТЬ ВАШІ СІМЕЙНІ ПЛАНИ?" - НЕВПЕВНЕНО ГОВОРИТЬ ПРИКОРДОННИК.
-"ЗОВСІМ НІ. Я ТІЛЬКИ ХОТІЛА Б ПО ДОРОЗІ ВИКОНАТИ ОБІЦЯНКУ ДАНУ ОЛЕСИКОВІ І КУПИТИ ЙОМУ ПРИЗМУ." - ПРОДОВЖУЄ КРАСУНЯ.
-" З ЦИМ ПРОБЛЕМ НЕ БУДЕ. НА ВУЛИЦІ РУЗВЕЛЬТА, ПОРЯД З РЕСТОРАНОМ "БРІСТОЛЬ", Є ЧУДОВИЙ МАГАЗИН КАНЦТОВАРІВ. ТАМ ВИСОКІ ЦІНИ І НАЙКРАЩИЙ ВИБІР ТОВАРІВ. Я САМ І ЗАПЛАЧУ ЗА ПРИЗМУ". - ЖВАВО ПРОДОВЖУЄ РУСЛАН, ЗАДОВОЛЕНИЙ ТИМ, ЩО НЕПРИЄМНА ПРИГОДА НА НАБЕРЕЖНІЙ НЕ ЗАВЕРШИЛАСЯ У ВІДДІЛЕННІ ПОЛІЦІЇ.
?
- " Я ІЗ ЗАБЕЗПЕЧЕНОЇ СІМ'Ї. У МЕНЕ НЕМА ПРОБЛЕМ З ГРІШМИ. ТО ЛИШ ПОГАНА ЗВИЧКА. НУ, ЩО ПІШЛИ?" - ДІЛОВИТО ПРОДОВЖУЄ ВІН.
РУСЛАН СХОПИВ ОЛЕСИКА ЗА РУКУ І ПОКАЗУЮЧИ ШЛЯХ ПОПРЯМУВАВ ДО МАГАЗИНУ. МАР'ЯНА І ОЛЕГ ЗАЛЕДВЕ ЗА НИМ ПОСПІВАЮТЬ.
-"А ВИ ЗНАЄТЕ ОЛЕЖЕ, ВІН І НАСПРАВДІ ЧУДОВИЙ ХЛОПЧИСЬКО. ДОБРЕ, ЩО МИ НЕ ВІДДАЛИ ЙОГО У ПОЛІЦІЮ. Я НЕ ДУЖЕ ДОВІРЯЮ ТЮРМІ. ЗВІДТИ ВИХОДЯТЬ ЗАКОРЕНІЛІ ЗЛОЧИНЦІ. А РУСЛАН ПРОСТО ОСТУПИВСЯ. ЗРОБИВ НЕПРАВИЛЬНИЙ КРОК." - РОБИТЬ СПРОБУ ПЕРЕКОНАТИ ОЛЕГА У СВОЇЙ ПРАВОТІ.
-"СПОДІВАЮСЬ, ВИ МАЄТЕ РАЦІЮ." -НЕВПЕВНЕНО ВІДПОВІДАЄ ОЛЕГ.
КОЛИ МОЛОДІ ЛЮДИ ЗАЙШЛИ ДО МАГАЗИНУ В ОЛЕСЯ У РУКАХ УЖЕ БУЛА ЧУДОВА, СКЛЯНА ПРИЗМА, ЯКА ПЕРЕЛИВАЛАСЯ УСІМА КОЛЬОРАМИ ВЕСЕЛКИ. РУСЛАН САМЕ РОЗРАХОВУВАВСЯ ЗА ПОКУПКУ.
-"РУСЛАНЕ! ТИ ВПЕВНЕНИЙ, ЩО ТЕБЕ ДОМА НЕ БУДУТЬ ЗА ЦЕ СВАРИТИ?" - СТРИВОЖЕНО ЗАПИТУЄ МАР'ЯНА.
-"ЗОВСІМ НІ. Я ВИТРАТИВ СВОЇ КИШЕНЬКОВІ ГРОШІ. МЕНЕ ДОМА СВАРЯТЬ ТІЛЬКИ ЗА ОДНЕ - ЗА КРАДІЖКИ. УЗАГАЛІ, БАТЬКИ ТАК ВТОМИЛИМСЯ ВІД МОЇХ ЗЛОДІЙСЬКИХ ВИБРИКІВ, ЩО ПООБІЦЯЛИ НА ЦЕЙ РАЗ ВІДПРАВИТИ МЕНЕ ДО ДИТЯЧОЇ ВИПРАВНОЇ КОЛОНІЇ, ЯКЩО Я НЕ ЗМОЖУ ПРИПИНИТИ ЦУПИТИ РЕЧІ". -ЗАСПОКОЮЄ МАР'ЯНУ.
-"ДЯКУЮ. РУСЛАНЕ! ТИ - СПРАВЖНІЙ ТОВАРИШ!" РАДОСТІ ОЛЕСИКА НЕМАЄ МЕЖ.
-"БУДЬ ЛАСКА, НАСОЛОДЖУЙСЯ!" -ЩИРО ВІДПОВІДАЄ ЩЕ НЕДАВНІЙ ШИБЕНИК.
-"А ТЕПЕР ПОСПІШАЄМО НА БОРЩ !". - З НЕТЕРПІННЯМ ПРОДОВЖУЄ РУСЛАН.
-"Я ВАМ ДУЖЕ ВДЯЧНА, ОЛЕЖЕ. ЗВИЧАЙНО, НАВІТЬ У ВИПАДКУ КРАДІЖКИ, МИ ЗНАЙШЛИ Б ВІХІД ІЗ СИТУАЦІЇ. ВСЕ Ж ДВОТИЖНЕВА ВІДПУСТКА ПЕРЕТВОРИЛАСЯ Б У СПРАВЖНІЙ ЖАХ. ГРОШІ, ДОКУМЕНТИ, ТЕЛЕФОНИ, ЦІННІ РЕЧІ." - ПРОДОВЖУЄ КРАСУНЯ.
-" ТАК, НА ЦЕЙ РАЗ ВАМ ДІЙСНО ПОЩАСТИЛО. СПРАВА У ТОМУ, ЩО КОЛИ ВІДПУСТКА, ДЛЯ ОДНИХ, - ЦЕ ЧАС ДЛЯ ЧУДОВОГО ВІДПОЧИНКУ, А ДЛЯ ІНШИХ - РАЙ ДЛЯ КРАДІЖОК. У МОЇ СЛУЖБОВІ ОБОВ'ЯЗКИ, ЧАС ВІД ЧАСУ, ВХОДЯТЬ ПРОФІЛАКТИЧНІ БЕСІДИ НА ПОДІБНІ ТЕМИ. ЗАПАМ'ЯТАЙТЕ - ДОКУМЕНТИ, БЕЗ ПОТРЕБИ НЕ ВАРТО ЩОДНЯ НОСИТИ З СОБОЮ НА ПЛЯЖ, АБО НА ЧАС ПРОГУЛЯНОК МІСТОМ. ЦІННІ РЕЧІ ОДЯГАЙТЕ НА СЕБЕ, КОЛИ ВІК СУПУТНИКА ПОРЯД ЗНАЧНО БІЛЬШИЙ НІЖ ВАШОГО ОЛЕСИКА, ВЕЛИКІ СУМИ ГОТІВКОВИХ ГРОШЕЙ КРАЩЕ ЗБЕРІГАТИ У БАНКУ. НАВІТЬ БАНКІВСЬКІ КАРТКИ БАЖАНО ТРИМАТИ У РІЗНИХ МІСЦЯХ" - СЕРЙОЗНО ОСТЕРІГАЄ ОЛЕГ.
-"WOW! ВАС, ДІЙСНО, ДУЖЕ ДОБРЕ ВИШКОЛИЛИ НА СЛУЖБІ!" - ЗАХОПЛЕНО ВИГУКУЄ КРАСУНЯ.
-"СПРАВА У ТОМУ, ЩО У ЯЛТІ НЕ ТАК ЧАСТО МИ МАЄМО СПРАВУ З ПОРУШНИКАМИ КОРДОНУ. ТОМУ ІНОДІ ДОПОМАГАЄМО ПОЛІЦІЇ, СБУ, ОСОБЛИВО У ЛІТНЮ ПОРУ, КОЛИ ДО МІСТА ПРИЇЗДЯТЬ ТИСЯЧІ ВІДПОЧИВАЛЬНИКІВ "- ПРОДОВЖУЄ ВЕЛЕТЕНЬ..
-"ЗРОЗУМІЛО! А ОСЬ І ВХІД ДО НАШОЇ КВАРТИРИ. ЗАХОДЬТЕ, БУДЬ ЛАСКА! ПОЧУВАЙТЕ СЕБЕ ЯК УДОМА. ВИ ТУТ ВЛАШТОВУЙТЕСЬ, А Я ШВИДЕНЬКО НАКРИЮ НА СТІЛ. У ВІТАЛЬНІ ЗНАЙДЕТЕ ЛИМОННИЙ НАПИТОК І ФРУКТИ. ВГОЩАЙТЕСЯ. АЛЕ НАСАМПЕРЕД. ОСЬ ТУТ ВАННА, ТУАЛЕТ, МИЛО, РУШНИКИ." - ЯК СУМЛІННЯ ГОСПОДИНЯ ІНФОРМУЄ ГОСТЕЙ.
-" ДЯКУЮ, МАР'ЯНО. МИ ТУТ САМІ УПОРАЄМОСЬ".- ВІДПОВІДАЄ ОЛЕГ.
-" ДЯДЬКУ, ОЛЕЖЕ. А У ОЛЕСИКА ЩЕ НЕМА КОМП'ЮТЕРА. УЯВЛЯЄТЕ?" - ЗДИВОВАНО РОЗВОДИТЬ РУКАМИ РУСЛАН.
-" ЗАТЕ У МЕНЕ НА ПОЛИЧЦІ БАГАТО КНИЖОК І 20 ЕНЦИКЛОПЕДІЙ. МАМА ЇХ МЕНІ ЧАСТО ЧИТАЄ ЗАМІСТЬ КАЗОК". - ПО ДОРОСЛОМУ ВІДПОВІДАЄ МАЛЮК.
-"ТИ ЩО, ОЛЕСИКУ, ВУНДЕРКІНД? - ЗДИВОВАНО ЗАПИТУЄ РУСЛАН.
- МАМА, ДІЙСНО, ІНОДІ НАЗИВАЄ МЕНЕ ЧУДО-ДИТИНОЮ, АБО Ж ВУНДЕРКІНДОМ". -ГОРДО ВІДПОВІДАЄ ДИТЯ.
- "А КИМ БИ ТИ ХОТІВ СТАТИ У МАЙБУТНЬОМУ?" -З ЩИРОЮ ЦІКАВІСТЮ ЗАПИТУЄ ХЛОПЧИНА.
-" ВІДОМИМ ФІЗИКОМ, ЯК ЕЙНШТЕЙН". - НЕ ЗАДУМУЮЧИСЬ, ТАК НІБИ САМЕ НА ТАКЕ ПИТАННЯ Й ОЧІКУВАВ, ВІДПОВІДАЄ ОЛЕСИК.
- "WOW! А СКІЛЬКИ ЕНЦИКЛОПЕДІЙ МАМА ВСТИГЛА ТОБІ ПРОЧИТИТИ?" - ЗАПИТУЄ З ЦІКАВІСТЮ ПІДЛІТОК.
-" ТІЛЬКИ ДЕСЯТЬ. АЛЕ МЕНІ СКОРО ВИПОВНИТЬСЯ ШІСТЬ РОЧКІВ І Я ПОЧНУ САМ ЧИТАТИ ЦІ НАДЗВИЧАЙНО РОЗУМНІ КНИЖКИ". -ПРОДОВЖУЄ ДИВУВАТИ ЕРУДИЦІЄЮ МАЛЮК.
- " А ТИ ДІЙСНО ВУНДЕРКІНД, ОЛЕСИКУ. ТИ МЕНІ ПОТІМ НА ВУШКО СКАЖЕШ ДАТУ НАРОДЖЕННЯ І Я ПРИГОТУЮ ДЛЯ ТЕБЕ ЧУДОВИЙ ПОДАРУНОК" - ПО СЕКРЕТУ ПРОДОВЖУЄ РУСЛАН.
-"ЩЕ ОДНУ ЕНЦИКЛОПЕДІЮ? - ЗАПИТУЄ ДИТИНА.
-"А ТИ ДІЙСНО РОЗУМНИЙ". - ВИЗНАЄ РУСЛАН.
- " ДЯКУЮ, ДРУЖЕ!" - ЩИРО ВІДПОВІДАЄ МАЛИЙ.
- "ЩО?ТИ НАЗВАВ МЕНЕ ДРУГОМ? АЖ НЕ ВІРИТЬСЯ. Я ВТРАТИВ ДРУЗІВ ЧЕРЕЗ ШКІДЛИВУ ЗВИЧКУ. А ДАВАЙ БУДЕМО ДРУЖИТИ?" - ПРОПОНУЄ РУСЛАН.
-" А Я НЕ НАДТО МАЛИЙ ДЛЯ ДРУЖБИ З ТОБОЮ?" -НЕВПЕВНЕНО ВІДПОВІДАЄ ОЛЕСИК.
-" ТИ РОЗУМНИЙ! МОЖЕ Я ЧОГОСЬ ДОБРОГО ВІД ТЕБЕ НАВЧУСЯ". - ПЕРЕКОНЛИВО ПРОДОВЖУЄ ХЛОПЧИНА.
-"ГАРАЗД! Я ЗГІДНИЙ!" - З РАДІСТЮ ВИГУКУЄ ОЛЕСИК.
-" МУЖЧИНИ І ХЛОПЦІ! ЗАПРОШУЮ ДО СТОЛУ!" - ПРОСИТЬ МАР'ЯНА.
НА КУХНІ УМІЛА ГОСПОДИНЯ НАКРИЛА ЩЕДРИЙ СТІЛ. ПЕРШ ЗА ВСЕ, ВОНА ЗАСТЕЛЕЛА ВИШИВАНУ СКАТЕРТИНУ. ТА Й САМА ОДЯГНУЛА ВИШИВАНУ СУКНЮ. МАР'ЯНА ВИГЛЯДАЛА ТАК НАЧЕ ЩОЙНО ЗІЙШЛА З ОБКЛАДИНКИ ГЛЯНЦЕВОГО ЖУРНАЛУ.
-"WOW! ВИ СПРАВЖНЯ КРАСУНЯ!" - У ЗАХВАТІ ВИГУКУЄ РУСЛАН .
-"ТАК, МАТУСЮ! Я ЗАВЖДИ КАЗАВ, ЩО ТИ У МЕНЕ СПРАВЖНЯ КРАСУНЯ!" - ПІДТРИМУЄ ОЛЕСИК.
- "МАР'ЯНО! ЗНІМАЮ ПЕРЕД ВАМИ СВОГО КАПЕЛЮХА! ВАШ ЧОЛОВІК МАВ БИ ВАС НА РУКАХ НОСИТИ" - У ЩИРОМУ ЗАХОПЛЕННІ ВИСЛОВЛЮЄТЬСЯ ОЛЕГ.
- " ВІН НЕ ТАКИЙ СИЛЬНИЙ, ОЛЕЖЕ, ЯК ВИ. ВСЕ Ж, ЧАС ВІД ЧАСУ, НАСПРАВДІ , НОСИТЬ МЕНЕ НА РУКАХ. АЛЕ ЩО ЦЕ Я. ЗАРАЗ БОРЩИК ОСТИНЕ. СІДАЙТЕ ХУТЧІШ ДО СТОЛУ. ПЕРШ НІЖ ПРИСТУПИТИ, МИ ЗАВЖДИ ПОЧИНАЄМ ЗАСТІЛЛЯ З МОЛИТВИ. ВІЗЬМІМОСЯ ЗА РУКИІ ЗАКРИЙМО ОЧІ. НАРАЗІ Я ПРОКАЖУ МОЛИТВУ." - ПРОДОВЖУЄ.
-" ДЯКУЮ СВЯТИЙ НАШ ОТЧЕ ЗА ЩЕ ОДИН ПРЕКРАСНИЙ ДЕНЬ, ЗА ДРУЗІВ. ЯКИХ НАМ ПОДАРУВАЛА ДОЛЯ, І ЗВИЧАЙНО ЗА ЩЕДРИЙ СТІЛ!.АМІНЬ!" - ЩИРО ПРОМОВЛЯЄ КРАСУНЯ.
-"ОСЬ ЦЬОГО Я ДІЙСНО НЕ СПОДІВАВСЯ. ЦЕ БУЛО НАЧЕ В КІНО. ДЯКУЮ. МАР'ЯНО!" - У ЗАХВАТІ ПРОДОВЖУЄ ОЛЕГ.
-" У НАС НЕ ПРИЙНЯТО ВЖИВАТИ СПИРТНІ НАПОЇ, ХЛІБ, МОЛОЧНІ ПОДУКТИ, ЧЕРВОНЕ М'ЯСО. МИ НАПОЛОВИНУ ВЕГЕТАРІАНЦІ. ВСЕ Ж СПОДІВАЮСЯ, ЩО НАША ЇЖА ВАМ СПОДОБАЄТЬСЯ." - ПОПЕРЕДЖАЄ ГОСТИННА ГОСПОДИНЯ.
РУСЛАН З ВЕЛИКИМ АПЕТИТОМ З'ЇВ БОРЩ, КОТЛЕТИ, ОВОЧЕВИЙ САЛАТ. А БОРЩУ ЩЕ Й ДОБАВКУ ПОПРОСИВ.
-"ВИ СПРАВЖНЯ ЧАРІВНИЦЯ, ТЬОТЮ МАР'ЯНО! А МОЖНА Я ЩЕ КОЛИСЬ ЗАЙДУ ДО ВАС НА ОБІД?" - ЩИРО ЗАПИТУЄ.
-"ХОЧ ЩОДНЯ! - ВІДПОВІДАЄ МАР'ЯНА. ВОНА ТАКА РАДА, ЩО УСЕ ОБІЙШЛОСЯ З СУМОЧКОЮ. ТА Й ВЕЛЕТЕНЬ ЗІ СНУ "ЗНАЙШОВСЯ".
-"ДІЙСНО? ТОДІ ЧЕКАЙТЕ МЕНЕ ЗАВТРА НА ОБІД!" -ПРОПОНУЄ ХЛОПЧИНА.
-" ГАРАЗД, РУСЛАНЧИКУ! ДОМОВИЛИСЬ! ПРИХОДЬ!" -ПРОПОНУЄ ЮНКА.
-" А ЧОМУ МОЯ МАМА НІКОЛИ МЕНЕ ТАК НЕ НАЗИВАЄ?" - ЗДИВОВАНО ЗАПИТУЄ ХЛОПЧИНА.
-" А ТИ ЇЇ ЛЮБИШ? НАЗИВАЄШ МАТУСЕЮ? ДОПОМАГАЄШ? СЛУХАЄШСЯ ЇЇ?- ЗАПИТУЄ ОЛЕСИК.
-" Я БАЧУ, ОЛЕСИКУ, ЩО ПРАВИЛЬНО ОБРАВ ТЕБЕ У ДРУЗІ! ДО РЕЧІ, ТЬОТЮ МАР'ЯНО! ВИ НЕ БУДЕТЕ ПРОТИ, ЯКЩО МИ З ОЛЕСИКОМ СТАНЕМО ДРУЗЯМИ? - НЕВПЕВНЕНО ЗАПИТУЄ.
-" ЗОВСІМ НІ! ОЛЕСИКОВІ ПОТРІБНИЙ ДОРОСЛИЙ ТОВАРИШ. - ВІДПОВІДАЄ.
-" АЛЕ Ж Я ЗЛОДІЙ". - ВІДВЕРТО КАЖЕ РУСЛАН.
-" ТИ ПРОСТО ПОМИЛИВСЯ. КОЖНА ЛЮДИНА МАЄ ПРАВО НА ПОМИЛКУ. ВАЖЛИВО ВЧАСНО СХАМЕНУТИСЯ І ВЗЯТИСЯ ЗА РОЗУМ.
-" ЦЕ ВИ ВІРНО СКАЗАЛИ! МЕНІ СЛІД ВЗЯТИСЯ ЗА РОЗУМ. І Я ЦЕ ЗРОБЛЮ РАДИ ДРУЖБИ З ВАШИМ СИНОМ, А ЩЕ ЩОБ ДОТРИМАТИСЯ ОБІЦЯНКИ, ЯКУ Я ДАВ ДЯДЬКОВІ ОЛЕГОВІ". ВПЕВНЕНО ГОВОРИТЬ ПІДЛІТОК.
-" ОТ І ГАРАЗД. А ЗАРАЗ МУЖЧИНИ МИЮТЬ ПОСУДУ. ВИ НЕ ПРОТИ?"- ПРОПОНУЄМАР'ЯНА.
-" ЗОВСІМ, НІ!" - ВІДПОВІДАЮТЬ ХОРОМ ЧОЛОВІК І ХЛОПЦІ.
ПІСЛЯ СМАЧНОГО ОБІДУ, ПОПИВАЮЧИ ДУХМ'ЯНИЙ ЧАЙ ЗАВАРЕНИЙ НА КАРПАТСЬКИХ ТРАВАХ ТА ХРУМКАЮЧИ ДОМАШНЮ ВИПІЧКУ МАР'ЯНИ ОЛЕГ НЕ СТРИМУЄТЬСЯ Й ЗАПИТУЄ:
-" КОЛИ Ж ВАШ ТАТУСЬ ПРИЄДНАЄТЬСЯ ДО ВАС?" - ?
- " НА ЖАЛЬ, ЦЬОГО НЕ ВІДБУДЕТЬСЯ. МІЙ ВОЛОДИК - ГОЛОВНИЙ АРХІТЕКТОР МІСТА. У НИХ У ЛІТНЮ ПОРУ НА БУДІВНИЦТВІ ТАКИЙ АЖІОТАЖ , ЩО ПРО ВІДПУСТКУ НІКОЛИ Й ЗГАДАТИ." - ЗАСМУЧЕНО ВІДПОВІДАЄ.
-" ВІН, ЩО, ЗОВСІМ ВАС НЕ РЕВНУЄ!" - ЗАШАРІВШИСЬ, ЗАПИТУЄ ОЛЕГ.
-" НАСПРАВДІ ВІН МЕНЕ ДУЖЕ КОХАЄ І ДОВІРЯЄ . ВІН ЗНАЄ, ЩО Я ВІДНОШУСЯ ДО ТОГО НЕВЕЛИКОГО ВІДСОТКА ЖІНОК, КОТРІ НІ ПРИ ЯКИХ ОБСТАВИНАХ НЕ ЗРАДЖУЮТЬ. ДО ТОГО Ж У МЕНЕ ТУТ ТАКИЙ ЛИЦАР-ОХОРОНЕЦЬ". - ТЕЖ ЗАШАРІВШИСЬ, ВІДПОВІДАЄ КРАСУНЯ.
-" НУ, ГАРАЗД! ВАМ, ДІЙСНО, ВІРЮ! АЛЕ Ж ВОЛОДИМИР НАРАЗІ САМ, НАДВОРІ ЛІТО, ДІВЧАТА Й ЖІНКИ ПРОГУЛЮЮТЬСЯ ВУЛИЦЯМИ МІСТА НАПОЛОВИНУ РОЗДЯГНЕНІ, ЗОВСІМ ЮНІ, АБО Ж ДУЖЕ ОСВІДЧЕНІ У КОХАННІ" - ПОСМІХАЮЧИСЬ ЗАПИТУЄ.
-" ОЛЕЖЕ! ВИ МЕНЕ ЛЯКАЄТЕ. НЕОДМІННО ЙДУ ТЕЛЕФОНУВАТИ СВОЄМУ КОХАНОМУ" - І ВИБІГАЄ У ІНШУ КІМНАТУ.
НЕТЕРПЛЯЧОЮ РУКОЮ НАБИРАЄ ЗНАЙОМИЙ НОМЕР.
- " АЛО! ВОЛОДИКУ! КОХАНИЙ! ...
ЖІНОЧИЙ ГОЛОС ОБРИВАЄ ЇЇ ЗАКОХАНУ ТИРАДУ.
- "ВИ ПОМИЛИЛИСЬ НОМЕРОМ, ДУРЕПО!" - І КИДАЄ ТРУБКУ.
НА ІНТЕРФЕЙСІ СЛУХАВКИ ЗНАЙОМИЙ ОБРАЗ КОХАНОГО ВОЛОДІ. ПОМИЛКИ БУТИ НЕ МОЖЕ.
- 11 -
ПРОДОВЖЕННЯ БУДЕ...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=766638
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 18.12.2017
РОМАН
… И ЛЁГКОЙ ПОХОДКОЙ…
… ТЫ ВЫШЛА ИЗ МОРЯ…
ВУДІ ПОЛ ГРЕЙ
ЧАСТЬ 3. ВОЗВРАЩЕНИЕ НА КРУГИ СВОЯ
Есть, определённые вещи, в человеческой жизни, которые не стоит менять. По крайней мере, так выходит из моего собственного жизненного опыта. Иначе они, каким-то странным образом, нарушают весь уклад сложившейся в течение многих лет жизни. Леночка, моя милая Леночка, на первый взгляд, попыталась учесть весь мой предыдущий жизненный опыт, за исключением одного, моего мужского ЭГО. Я всегда в жизни был лидером, и то, что её мамуля, Оксана, попыталась своим глупым тестом унизить меня, и перед моими любимыми, и, очевидно намеревалась продолжить эту странную «экзекуцию» перед своими друзьями в ресторане, переполнило чашу моего мужского терпения. В тот момент, когда я подходил к Леночке и Настеньке в ресторане, я ведь совершенно не мог знать, каковой будет их реакция. В данном случае победила любовь. И я безумно рад, что мои любимые оказались на моей стороне.
Девушки, милые мои женщины! Если вы искренне любите своего мужчину, не хотите его потерять, желаете его любви не только до свадьбы, но и на всю жизнь – не подавляйте его чувство собственного достоинства, не пытайтесь перекроить его жизнь по своему собственному лекалу, любите его таким - каким он есть, и, если не получается, - лучше отпустите его. Если вы действительно его любите.
‘IF YOU LOVE SOMEONE – SET THEM FREE’
«ЕСЛИ ВЫ КОГО-ТО ЛЮБИТЕ – ОТПУСТИТЕ ЕГО»
ЧАСТЬ 3. ВОЗВРАЩЕНИЕ НА КРУГИ СВОЯ
Мы возвращаемся в дом Оксаны, торопливо собираем наши вещи и отправляемся на вокзал. По пути, я по телефону, заказываю билеты на ближайший поезд в купейном вагоне. Леночка и Настенька ведут себя как-то странно. Я решаю дать им время на размышление. К железнодорожному вокзалу мы подъезжаем как раз вовремя. Я заношу вещи в чистенький, уютный вагон. Улыбающаяся, бортпроводница проверяет наши билеты и берёт деньги за огромный багаж.
Пока мы раскладываем вещи, поезд медленно трогается. Мои девочки закрываются в купе и переодеваются, а я терпеливо ожидаю в коридоре. Входная дверь открывается и кого я вижу?
-Ириша, милая Ириша! Вот так встреча!
- Вітаю, Володю! Не очікувала тебе тут зустріти! Допоможеш з речами? – ми познайомилися минулого року, теж, до речі у поїзді. З тих пір у нас зав'язалася справжня дружба.
- Привіт, Іринко! Щиро радий тебе бачити! Речі? Так, звичайно. Що це я такий неуважний? – я підбігаю до красивої знайомої, цілую в щічку.
Підхоплюю її скромний багаж і несу у напрямку до нашого купе.
Це ж треба, у нас одне купе.
-Ти сам? З друзями? – з цікавістю запитує Іринка.
- Та ні. З коханою і донечкою. – з радістю відповідаю.
-Wow! Як ти так усе швидко встигаєш? Поділись досвідом! -запитує подруга з цікавістю.
- Не повіриш, Іринко, ще два дні тому я був холостяком. А тепер - можеш мене привітати. Я заручений. – весело повідомляю я.
-Вітаю, Володику! Де ж твоя наречена?- запитує, з нотками ревнощів, як мені видалось, моя знайома.
Двері відчиняються і …
- Ириша!Привет! Какими судьбами? – Леночка бросается с поцелуями и объятиями к подруге.
- Леночка!Привет! Деловой визит в Москву. – ошелемлённо отвечает Ириша.
- Ириша! Мой любимый, Володя. Помнишь, я так много тебе о нём рассказывала.? –радостно представляет меня Леночка. Ириша юрист, владелец известной Киевской компании. Не так давно судьба случайно их свела вместе. Ириша помогла Леночке в довольно щекотливом деле по поводу нарушения авторских прав. С тех пор они друзья - не разлей вода.
- Что? Вы тоже знакомы? Быть того не может? Мир тесен! – удивлённо восклицает моя невеста.
- Вот так встреча, Ириша! Ты проходи! – приглашает подругу в купе.
Я хватаю багаж, несу во внутрь и раскладываю по полкам.
- Представляешь, Ириша, моя первая, за много лет поездка в поезде. Пока ничего. Мне всё нравится. -весело заявляет Леночка.
- Настуся! Вітаю! Ти так виросла і справжня красуня! – тільки тепер Іринка помічає нашу донечку.
- Вітаю, тьотя Іра! А я вас одразу ж упізнала. А ось мій татко, Вова!- з гордістю представляє мене Настуся.
- Настуся! Ти розмовляеш українською? – здивовано звертаюсь до маленької.
- Звичайно, татусю. Моя, інша бабуся, ну, та, котра живе у Ялті, вона – українка, і дідусь теж. – по-діловому повідомляє вона.
- Ну и ну! Леночка. Что ж ты мне об этом ничего раньше не рассказала? –вроде обижено обращаюсь к будущей супруге.
- Не встигла, любий, коханий ти мій. – щирою українською мовою приголомшує мене Леночка.
- Що? Ти теж володієш українською?- здивовано запитую.
- Володику! Я письменник, літератор. Мій колишій чоловік, українцем був. Ми кожне літо проводили у Ялті.
- Як я могла не вивчити чудову, мелодійну, таку багату українську мову. – відповідає моя мила.
- Чому ж ти до цих пір мовчала? – запитую.
- Це мав бути ще один сюрприз. Іринка всі карти перемішала. Жартую, звичайно. – жартома продовжує.
Я був на сьомому небі. Звичайно, при першій зустрічі я про мову взагалі не думав.
- Володику! Ми з Іринкою йдемо переодягатися, а заодно трошки потеревенимо. Гаразд? А ти поки що поспілкуйся з Настусею.-любляче просить кохана.
- Звичайно. Не поспішайте. – переповнений емоціями відповідаю я.
- Настуся! Я такий радий, що ти теж наполовину українка.- цілую у щічку свою донечку.
- Татусю! Я стану справжньою українкою тоді, коли ви з мамою нарешті одружитесь. – по діловому заявляє вона.
- А звідки ти про це дізналась? – запитую з цікавістю.
- По-перше, я не така вже й маленька. Наступного місяця мені виповниться 6 рочків. А ще, усі кажуть, шо я розумниця. Я не підслуховую – це погана звичка, але про ваше весілля, як то кажуть, хіба що лінивий не говорить. Є ще питання? - по дорослому мовить вона.
- У кого ж ти вдалася така розумна? -ставлю риторичне питання.
- У матусю, звичайно. – з гордістю відповідає.
- Молодець! А чи є ще щось таке, чого я не знаю? – запитую.
- Є, звичайно, й чимало. Але я обіцяла до певного часу тримати язик за зубами. – по-дорослому продовжує дитина.
- А чи є щось таке, що ти безболісно могла б мені все ж розповісти? – запитую.
- Звичайно! Це мова. –продовжує моя красуня.
- Почекай. Ви володієте чудово українською мовою. Невже є ще якась мова, яка нас пов’язує? –запитую ошелешено.
- Звичайно. А ось спробуй і здогадайся з першого разу? – провокує мене моя донечка.
- Невже, англійська? –запитую.
- Exactly, daddy. I`ve spoken fluent English since early childhood. My mum speaks English, as good as, as Russian, or, Ukrainian.- proudly declares a little beauty.
- Daddy? – asks my daughter.
- Yes, sweetheart! – reply I politely.
- Can I ask you a favor? – asks me my honey.
- Sure! - answer I undoubtedly.
- Can we keep it a secret for a little while? -asks the girl mysteriously.
- Yes, of course, dear. – respond I.
- So, do we have a deal, daddy? – continues my daughter.
- That`s a deal. – respond I confidently.
- I love you, daddy! – lovingly replies the girl, kissing me softly in the cheek.
- I love you too, sweetheart! – reply I with tears in my eye.
- Володику, ми завершили. Вибачай, що так довго, любий. – перепрошує мила.
- Все гаразд, Оленко. - до речі, ти не проти, якщо я буду тебе так називати, тоді, коли ми будемо розмовляти українською мовою.- продовжую.
- Зовсім, ні, любий. Мені подобається ім'я Оленка. – весело заявляє кохана.
- Отже ти можеш заходити. Я тобі все підготувала. – продовжує.
- Дякую, люба. Я недовго. – я швидко заходжу у купе.
- Не поспішай. – лунає навздогін.
Дивна річ. У закритому купе дві жінки перевдягалися, а я, зі своїм досконалим нюхом не відчуваю жодних неприємних запахів. Відповідь очевидна. Вегетаріанці. У нас цілковито по іншому, ніж у більшості людей, проходить обмін речовин у організмі. Мясоїди, приміром, перетравлюють їжу протягом 4-7 днів. Ось чому від них так неприємно смердить. У нас, вегетаріанців, організм очищується практично одразу ж після кожного прийому їжі. Нема чим пахнути.
Через декілька хвилин я нарешті відкриваю купе навстіж.
-Заходьте, красуні! – весело запрошую.
Першою вбігає Настуся і кидається мені на шию. Наш маленький «секрет», здавалось, ще більше зблизив нас.
Оленка з Іринкою накривають вегетаріанський стіл. Моя Настуся влаштувується мені на колінах і куйовдить мені волосся.
- Татусю, а чому ти вирішив завести довге волосся?
- Настусю! Перш за усе, у мене, як виявилося, на відміну від покійного батька й, «вполне здравствующего» брата, немає лисини. До речі, ти знаєш що таке лисина? - запитую як строгий вчитель.
- Так, звичайно. Це, коли у чоловіків на голові волосся не росте.- лаконічно і впевнено, відповідає дівчинка.
- Розумниця, правильно. Так ось, у мене з цим, як виявилося проблем нема. По-друге, запам’ятай, мені подобаються тільки жінки з довгим, розпущеним волоссям. Між іншим, я теж не люблю збирати своє волосся у кінський хвіст. Так от – моє довге волосся – це знак протесту проти жіночого, короткого волосся. Тому, дуже тебе прошу, ніколи, ні при яких обставинах не дозволяй комусь обрізати своє довге, чудове волосся. Обіцяєш? - по-батьківськи запитую.
- Обіцяю. - упевнено відповідає донечка.
- Володику! Настуся! Сідайте ближче до столу.- гостинно запрошує Оленка.
- Любий, ти не проти, якщо я ще трохи залишуся поряд з Іринкою.
- Без проблем. У нас з донечкою є ще багато тем для обговорення.
Сьогодні у нас на обід яблука, полуниці, малина, черешні , вишні, банани, ківі тощо.
Настуся у мене на колінах незабаром засинає. Я акуратно кладу її на завчасно розстелену нижню полицю, накриваю ковдрочкою, а сам мовчки піднімаюся наверх. Я теж раптом відчув утому.
Ночью меня тихонько разбудила Леночка.
-Любимый! Ириша спит на верхней полке. Ты не против, если мы с тобой устроимся снизу, под ней. - откровенно соблазняет меня, любимая.
-Да, конечно милая. Я, чесно говоря, соскучился. Обещай впредь надолго не оставлять меня?- прошу будущую супругу.
-Обещаю, милый. Пойдём, только тихонечко.- мы на цыпочках подходим к нижней полке готовой для нашего совместного сна.
-А как Настенька? Не упадёт? -озабоченно спрашиваю.
-Во-первых, если и упадёт, не страшно. Нижняя полка. А во-вторых, я одеяло так подвернула, что это не должно случится. И ещё, мы рядом. Подхватим, в случае чего. Спать тебе не придётся. Обещаю! -прибавляет иронично.
-А это уже мне нравится. - отвечаю возбуждённо.
Как мы это умудрились проделать на узенькой койке – уму непостижимо. Леночка уснула только под утро. Я нежно укрыл её, поправил одеяльце у Настеньки и тихо, безшумно поднялся на свою полку. Уснул с первой минуты.
- Папа! Папочка! Вставай! Утро на дворе! Поезд будет долго стоять. Пойдём на улицу! Подышим свежим воздухом. -тащит меня за руку Настенька.
- Как скажешь, доченька. -я срываюсь со своей постели и бодро спрыгиваю на пол. Девочки уже успели переодеться в спортивное трико.
- У нас что, спортивные соревнования? -спрашиваю шутливо.
- Угадал! Тебе минута на переодевание. Управишься? - весело спрашивает Леночка.
- Конечно! - отвечаю без тени сомненья.
Не успела дверь закрыться, как я сбросил с себя одежду и накинул свежее трико и кроссовки. Потом передумал и нашёл пару шорт, приготовленных, «на всякий пожарный», любимой. Вот это мне больше подходит. Закрываю дверь на ключ и выхожу. Девочки готовы к пробежке. У всех в руках полотенца. Хорошо, что я сообразил прихватить одно с собой.
В 6 утра все ещё в поезде спят. У входа в вагоны стояли только бортпроводницы. У нас был целый час в запасе. Рядом – колонка с водой.
- Побежали! –отдаёт команду Настенька и первой бросается вперёд. Мы за ней. На улице свежо. Пробегаем несколько кругов до полного изнеможения. Потом отправляемся к водопою. Раздеваемся до плавок и купальников и принимаем прохладную купель. Я поражён. Мои Настенька и Леночка оказываются тоже «моржи». Приятно узнать. Девочки сообразили взять с собой одно большое, пляжное полотенце и мы поочерёдно переодеваемся.
Затем прижавшись друг к другу мы с Леночкой отправляемся гулять.Ириша забирает Настеньку в купе.
-Я хочу тебя поцеловать, милый! – тихо, как будто бы боясь нарушить сон пассажиров, шепчет моя любимая.
- Я тоже! – мы сливаемся в одно целое в долгом поцелуе. Мне кажется я теряю сознание.
- Не беспокойся, любимый. Я рядышком. С тобой никогда, ничего, рядом со мной не произойдёт. Я тебе обещаю. - уверенно заявляет любимая.
- А я тебе верю, Леночка. - отвечаю радостно.
- Вовусик! Я хочу от тебя ребёночка. Прямо сейчас. Сию же минуту. -откровенно заявляет моя милая.
- Так чего же мы ждём? Время не терпит! - поддерживаю её энтузиазм.
Мы бросаемся к поезду. Ириша потеплее одевает нашу малышку и уводит её на улицу. Мы закрываем дверь на ключ и отдаёмся сладостному, радостному, нежному, желанному чувству любви. Мы «успеваем» до прихода девочек. Открываем дверь и окошко, проветриваем помещение.
- Привет! А мы так здорово прогулялись! А как вы, родители, милые? Успели пообщаться? - смущает нас Настенька.
- Нет, конечно, Настенька. Но, у нас впереди вся жизнь. - отвечаю взволнованно.
- Леночка! Я тебя люблю! – не сдерживаюсь я.
- Я тоже тебя люблю, Вовочка! – со слезами на глазах прижалась ко мне моя жена.
- Я тоже вас люблю, папа и мама! - поддерживает нас Настенька.
- и мы тебя любим, милая Настюша! - со слезами на глазах обнимаемся.
Мы стоим в купе обнявшись, какое то время. Поезд наконец трогается и мы приходим в себя.
- Мне кажется, что до меня дошло, почему у меня с Ромчиком не получается. Мы встречаемся с ним четыре года, но подобных чувст не испытывали никогда. У вас как-то это всё естественно получается. Вы как две половинки, которые нашли друг друга. Мне кажется я знаю, что мне нужно делать. Я люблю Романа. Искренне. По-настоящему. Так мне, по крайней мере до сих пор казалось. Вначале откладывали свадьбу, чтобы приобрести квартиру, затем мебель, новую машину. А в результате я потеряла свою любовь
-Ты знаешь, Леночка. Когда ты вчера вечером пыталась мне объяснить, что в любви главное жертва, которую ты готова принести ради своего любимого, я тебя не понимала, не соглашалась с тобой. Я считала, что твоя мама была права, а не твой, Володя, ради которого ты пойдёшь на край света. - откровенно заявила Ириша.
-Спасибо, тебе, подружка. - исренне заявила Ириша.
-И что же ты намерена сделать, подруга? - строго спросила Леночка.
-Отпустить, своего Романа. -уверенно заявила Ириша.
-Но, ты ведь его любишь? - обеспокоенно спрашивает Леночка.
-Да, но это какая то странная любовь. Я всё время воспринимаю Романа, не как живое существо, а как предмет мебели. -признаётся Иринушка.
- Я должна его отпустить. Он просто устал от такой моей любви. Я уверенна в этом сейчас больше, чем когда либо .-откровенно заявляет наша подруга.
- Мне жаль. - сожалеет Леночка.
- Дело в том. Что я пыталась перевоспитать его по своему подобию. Он, действительно бросил пить и курить, занялся спортом, закаляется. Но, чувствуется, что он это делает, только ради того, чтобы сделать мне приятное. Мы просто останемся хорошими друзьями. Кстати. У меня есть идея. На следующе станции я сойду с поезда и самолётом полечу в Киев, а потом во Львов. - решительно заявляет Иришка.
Мы помогаем ей собрать вещи, провожаем до выхода.
-Ириша! Помни! Мы ждём вас с Романом в Маями! - напоминает по-дружески Леночка.
-Пока! - прощаемся с подругой с сожалением.
-До встречи. - отвечает милая Ириша.
С долей определённой грусти мы возвращаемся в купе.
На столе – подарок от Ирины.
-Милые мои, друзья! Я готовила этот подарок Роману на нашу свадьбу. Володя, прими от нас с Романом свадебный подарок. Леночке я привезу что-то особенное ко дню вашей свадьбы. С любовью, ваша Ириша!
Раскрываем огромный пакет. Оказывается, это украинская «вишиванка» очень тонкой, ручной работы. Ничего подобного я не видел. Леночка приложила рубашку к спине, примерила длину рукавов. В самый раз.
- Ну, что ты скажешь, Володенька? - спрашивает, а глаза прямо горят от восхищения.
- Просто супер! Я о такой рубашке и не мечтал. - со слезами на глазах комментирую дорогой подарок.
- А я, честно говоря, не знала о твоей любви к украинской традиционной, национальной одежде. Мне ещё предстоит узнать тебя по-настоящему. - продолжает.
- Не, волнуйся, Леночка! У нас впереди вся жизнь! -успокаиваю любимую.
-Верно! - поддерживает меня Леночка.
- А что это наша красавица загрустила? - спрашивет Леночка у дочери.
- У папы красивая рубашка есть. А у меня? Я ведь тоже маленькая украиночка. Почему же у меня до сих пор нет ничего украинского? - грустно заявляет Настенька.
-Деточка! Обещаю не одевать эту рубашку до тех пор, пока мы не купим тебе красивое украинское платье. Согласна? - спрашиваю, чтобы успокоить ребёнка.
- А как же мама? Она ведь тоже станет на-половинку украинкой, когда выйдет за тебя замуж?- заботливо спрашивает ребёнок.
- А как же мама? Она ведь тоже станет на-половинку украинкой, когда выйдет за тебя замуж? - продолжает она.
- А давай у неё спросим? - предлагаю.
-Я тоже хочу украинское платье. Более того – я хочу, нет я требую выйти замуж не в традиционном свадебном, а в украинском национальном платье. Потому, что если я выйду замуж за Володю, то я автоматически стану украинкой, как и наш папа, и наша доченька. - уверенно заявляет Леночка.
- Вот и договорились. - поддерживаю супругу.
- Мы будем сегодня завтракать, интересно узнать? - спрашивает проголодавшаяся Настенька.
- Да, Настенька. Сходите с папой в туалет помыть руки и почистить зубы. А я за это время всё приготовлю. - по-хазяйски командует Лена.
- Хорошо, мамуся! Я тебя люблю! -целует её Настенька.
- Я тебя больше! - отвечает Леночка.
Мы пошли к тамбуру.
. К нашему приходу очередь рассосалась. Быстро заканчиваем утренний ритуал и возвращаемся обратно в купе.
Стол оказался накрыт в лучшем виде. После завтрака малышка попросилась спать. Мы тоже порядочно устали и отправились на свои койки досыпать. Проснулись под вечер.
- Ужин готов! – на этот раз я решил удивить своих любимых.
- Я приготовил яблоки и воду. Вкусно и просто. Вы не против? - весело спрашиваю.
- Конечно! Мы согласны. - хором заявили мои любимые.
Осталась одна ночь. Утром мы будем в Симферополе. А там и до любимой Ялты рукой подать.
Следующую ночь мы опять провели с Леночкой вместе. Леночка была так нежна, так мила, головокружительна и прелестна, незабываема.
- Я люблю тебя, милая Леночка.
- прошептал я на ушко своей родной, которая, как оказалось, уснула.
Утром мы по-быстрому позавтракали и начали собирать вещи. А вот и знакомый вокзал.
-Володя! Я позвонила Танюше и заказала машину на 7 утра. -деловито информирует меня Леночка.
- Я тоже перезвонил Тане и успел вовремя отменить твой заказ. Ровно в 7 отправляется троллейбус в Ялту. - командую я.
- Ты шутишь, конечно. - с удивлением спрашивает Леночка.
- Отнюдь. Признайся, честно, когда ты последний раз ехала из Симферополя в Ялту, не на такси или автобусе, а на трамвае? -спрашиваю.
- Даже и не помню.- неуверенно отвечает милая.
- В том то и дело. Никогда не поздно открывать для себя подлинную красоту Крыма. - заявляю деловито.
- Как скажешь, любимый. - неуверенно соглашается Леночка.
- Я тоже хочу прокататься на трамвайчике. Это будет так прикольно. - поддерживает меня доченька.
На улице рождается новый день. Солнышко медленно поднимается из-за горизонта. Мы медленно и безшумно едем в новом трамвайчике. Настенька уселась мне на колени и глаз не отрывает от окошка. Она заворожённо любуется перекатами гор, красивами виноградниками, ровными рядами стройных кипарисов. Дорога медленно поднимается вверх. Воздух - чистый и прозрачный. Вот наконец и Перевал.
- А теперь, мои любимые, будьте особенно внимательными. Волшебство начинается. Яркие, солнечные лучи нежно ложатся на вершины сказочно-красивых гор, укрытых белой дымкой утреннего тумана. Ровная дорога искусстным серпантином медленно устремляется в даль. Безшумная машина всё быстрее уносит нас к морю.
-Папа! Мама! Я вижу море! Оно такое бирюзовое издали. -восхищённо воскликает Настюша.
По ходу нашего приближение его цвет меняется –синий, зелёный плавно переходит в бирюзовый.
- Это как в сказке. Я как будто бы впервые вижу эту красоту.
- Спасибо, Володенька. Теперь понятно почему у тебя так прекрасно получаются описания природы. Ты знаешь. Мне кажется, что кое-чему, как писатель, я смогу поучится и у тебя. - удивлённо заявляет Леночка.
- Я рад, любимая, что у нас так много общего. - не сдерживая эмоций заявляю я и нежно целую любимую в сладкие, сочные губы.
- Папа, смотри. А вот и гора Медведь. Такая вся загадочная.-
- Ты права, доченька. Вид этого чуда природы меня каждый раз завораживает и любоваться предпочитаю из окна этого милого трамвайчика. - искренне поддерживаю восхищение ребёнка.
- Мамуля! Мы, уже, подъезджаем! - глаза у Настеньки горят от восторга. Я прямо не узнаю малышку.
- Леночка! Мы сейчас едем ко мне домой. - по-мужски, уверенно заявляю я.
- Как скажешь, милый.- безропотно соглашается Леночка.
Мы садимся на городской троллейбус и едем до Пионерского парка. Потом, возле 2 школы поднимаемся вверх по тропинке и выходим на мою улицу Сосновую. Слева – отделение почты и продуктовый магазин, а справа поворот к моему дому. Поднимаемся на 5 этаж. Открываю дверь квартиры. Прежде всего бегу открыть все окна м двери. Помещение заполняется свежим, чистым воздухом. Роза ветров такова,что горный воздух время от времени попадает в мою квартиру. Мы прежде всего укладываем малышку в отдельной комнате, а только потом готовим себе постель в другой.
- Ты знаешь, милый. Я хочу вместе с тобой принять душ! Надеюсь ты не против. - соблазнительно предлагает супруга.
- С удовольствием. - поддерживаю её.
- Мы впервые за эти несколько дней стоим нагишом друг перед другом. И нет чувства излишнего стыда – потому, что мы сейчас одно целое.
- Леночка, милая, родная, моя. Я люблю тебя.-
Я целую сладкие губы своей любимой, нежно и трепетно прикасаюсь к её груди и отдаюсь во власть его величества Любви. Мы торопливо оставляем ванную и бросаемся в кровать. Первая настоящая ночь любви у нас впереди, а сейчас только её прекрасная прелюдия.
- Папа! Мама! Вставайте! Пора на пробежку. Я всё сама собрала. - весело щебечет наша малышка.
-Вот умница. Дай ка я тебя расцелую. - Лена нежно целует и обнимает своё сокровище. Затем мы с ней принимаем холодный душ и одевшись, спешно покидаем квартиру.
- Впервые представляю вам свой любимый маршрут к морю.- заявляю с гордостью.
Мы поднимаемся по Сосновой пару сот метров вверх и повернув налево, по узенькой тропинке, резко спускаемся вниз, пробегаем рядом со школой, слева оставляем стадион Спартак и набирая скорость пробегаем рядом с детской поликлиникой. А вот и мостик через горную речушку.И вот мы уже на Спартаке. Направо начинается реконструированная, моя любима, Пушкинская улица.
- Вы не устали, девушки-красавицы? -спрашиваю.
- Не дождёшься, папуля.- вздорно парирует доченька.
Пробегаем возле первого фонтана. Справа памятник А.С.Пушкину. А вот и конец Пушкинской. Слева - пятачок художников.
- Доброе утро, ребята!-здороваюсь, как обычно.
- Привет, Володя Как дела? -обычный вопрос от друзей.
- Супер! Познакомился! Влюбился! Скоро женюсь! - радостно восклицаю.
- Поздравляем!. - радуясь за меня, искренне приветствуют.
- На обратном пути поговорим! - продолжаю на ходу.
- Поплавай за нас! - предлагают.
- Обещаю! - лаконично отвечаю.
Моя любимая Набережная. Слева - столетний платан, как вечный страж встречает нас шелестом листвы. Справа – «Золотое Руно» , чуть дальше, у выхода в моря, старинный маяк освещает путь морским путникам и днём и ночью. Морской бриз приятно будоражит лёгкие.
- Папочка! Ты случайно не устал? - шутливо поддевает Настенька.
- Шутишь, доченька! Для меня это разминка. - отвечаю .
А вот и мои красавицы пальмы. Не останавливаясь пробегаем возле морского порта, МакДональдса, перебегаем мостик и поворачиваем направо на Рузвельта. Несколько метров и вот Морской вокзал, знакомая часовенка.Поднимаемся чуть выше и вот уже видны очертания моего любимого Массандровского пляжа. Ещё 500 метров и мой 6 сектор. Бросаем вещи, сбрасываем верхнюю одежду и совершаем первыйзаплыв до буйка и обратно. Не вытираясь бегом на спортплощадку Подъёмы переворотом и бегом к выходу в город. Бег обратно и опять заплыв.
- Осталось 11 заходов - заявляю нравоучительно.
- Володенька, ты шутишь? - беспокойно спрашивает Леночка.
- Совсем нет. У меня сегодня столько энергии, что я горы готов ворочать. Я возможно сегодня стал немножко папочкой второго малыша. - гордо заявляю.
- Прекрати! Настя услышит! - обеспокоенно шишикает любимая.
-Я тоже жду-недождусь братика или сестричку- с радостью заявляет ребёнок.
- Настенька, Прекрати.- нельзя каждый раз вмешиваться в разговоры взрослых - нравоучительно выговаривает Леночка.
-Извини, мамочка. Я так больше не буду - послушно извиняется малышка.
-Малыш! Может ты всё-таки немного отдохнёшь? -обеспокоенно предлагает Леночка.
- Нет. Я хочу с вами. - упрямо настаивает Настенька.
- Тогда вперёд! - командую парадом.
Настюша сходит с дистанции на 5 круге, а Леночка на 7. Я же продолжаю накручивать круги до 12 захода, то есть, до полного изнеможения. После последнего заплыва я подхожу к своим любимым, чтобы отдохнуть и позагорать.
Моих девочек оказывается«защищает» и развлекает Алик. Он лежит рядом, такой огромный, загоревший и рассказывает какой-то смешной анекдот. Мои красавицы заливаливаются от смеха.
- Привет, Алик! Как дела? Когда Вера в Ялту приезжает? - по дружески спрашиваю.
- Да, вот завтра еду в Симферополь встречать. Но она сразу же отправляется в санаторий, подлечится, отдохнуть. Работа в Испании боком выходит. Мы каждый год планируем прекратить это издевательство над её здоровьем, но каждый раз появляются какие-то новые расходы.- обеспокоено продолжает Алик.
- А ты с ней не планируешь время вместе там провести. - спрашиваю.
- А мне то зачем? Я здоров как бык. Да и денег лишних жалко. Мы потом две недели проведём с ней на пляже, перед её очередным отъездом. -деловито отвечает Тарзан.
-Всё таки решили сделать ещё один заезд?- переспрашиваю.
- Да, вот так получается. - неуверенно отвечает Алик.
-Ну, как вы тут? Познакомились поближе? -по-дружески спрашиваю.
-Да, мне здесь девочки про тебя все уши прожужжали. Оказывается, вы с Леной обручились и через 2 недели свадьба? -улыбаясь спрашивает.
- Да, можешь поздравить. - гордо отвечаю.
- Поздравляю! Я искренне рад за тебя! – он срывается на ноги, крепко пожимает руку и дружески обнимает.
- Леночка! Поздравляю! - обращается он к моей любимой.
- Спасибо Алик! Да, к стати! Володя предлагает тебе быть его свидетелем, дружбой или best man(по-американски). - объявляет Леночка.
- Да, я, не знаю. Далековато. Боюсь, что я не потяну расходы на поездку.
- Ты за это не беспокойся. Я это беру на себя. Ты его единственный надёжный друг. - настаивает моя родная.
- Ну, хорошо. Только вот, что ещё. Вера уезжает 17 сентября. А вы когда отправляетесь в Маями? - обеспокоенно спрашивает.
- 25 числа. Ты успеваешь. Жаль, что с супругой не сможешь приехать.
- Да, на этот раз не получается. Может в следующий раз? -неуверенно продолжает.
-Ты, Алик, пообещай познакомить меня с Верой перед отъездом? - просит моя Леночка.
- Да, конечно. Ну, вы тут отдыхайте, а я побегу по своим делам. Надо многое успеть до приезда супруги. - по деловому завершает разговор Алик.
- Ну, давайте!Пока! -поспешно прощается Тарзан.
-Володенька! Я так тебя люблю! – крепко целует меня в губы Леночка.
- Папочка! Я тоже тебя люблю. – восклицает Настенька и бросается ко мне поцеловать в щёчку.
- Я тоже люблю вас, девочки мои! –А давайте ка сделаем следующий заплыв. Кто за? - спрашиваю.
-Единогласно! – восторженно заявляет Настенька и мы схватив друг друга за руки бежим к морю.
- Мама! Папа! Смотрите! Дельфины! Вот здорово! Я никогда их так близко не видела! А давайте поплывём к ним! - предлагает Настенька.
Мы дружно бросаемся в воду и направляемся к буйку. Дельфины совершенно рядом. Оказывается – у них здесь маленькая семья. Два взрослых и один детёныш. Мы осторожно, чтобы не спугнуть их, начинаем кувыркаться, нырять, как бы предлагая им присоединится. Они начинают кружить рядышком. Затем мы отправляемся с ними в заплыв. Настенька совершенно не боится. Она случайно оказалась с детёнышом. Они начинают играть. Доченька осторожно прикасается к коже млекопитающего. Он начинает весело фыркать, выпуская фонтаны воды. Мы с Леной присоединяемся. Осторожно схватив взрохлых дельфинов за плавники начинаем кружится по большому кругу. Настенька и детёныш по середине.Чувство восторга неописуемое. Я всегда считал, что только в дельфинарии , надресированные дельфины так миролюбивы с людьми. В Ялте о подобных случаях я не слышал. Мы очевидно оказались на одной волне. Наконец наши новые знакомые везут нас прямо к берегу. Это просто невероятно. На пляже – целое столпотворение. Желающих потрогать животных и сфотографироваться с ними оказалось слишком много. Это дельфинов напугало. Мы с Леночкой помогаем им безопасно отплыть от берега. Весело фыркая и выпуская фонтаны воды наши знакомые устраивают настоящее цырковое представление. Они кувыркаются, высоко выпрыгывают из воды, сопровождая всё это странными звуками, завораживающими душу. Тут сзади подплывает стая их соплеменников и увлекает их в очередное путешествие.Представление внезапно завершилось.
-Папа! Мама! Что это было? Они что настоящие артисты? - с любопытством поинтересовапась Настенька.
-Нет. Это были дикие, не обученные животные, которые могут в отдельных случаях, представлять угрозу для человека. С нами они вели себя дружелюбно, так как не почувствовали какой-либо угрозы в отношении себя. - пространно объяснил я то, что произошло буквально на наших глазах.
-Поразительно, но это очень умные животные, Настенька. К сожалению до сих пор доподлинно не изученны учёными их умственные способности. Но то, что они очень тонко чувствуют людей, их переживания и чувства и как бы пытаются пообщаться с ними – мы сами в этом убедились. - резюмирую я.
- А можно я опишу это интересное приключение в своём следующем рассказе? - завороженная удивительным приключением спрашивает малышка.
-Конечно, милая – в унисон отвечаем мы с Леной.
- 11-
Продолжение следует
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=766446
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 17.12.2017
РОМАН
… И ЛЁГКОЙ ПОХОДКОЙ,
ТЫ ВЫШЛА ИЗ МОРЯ…
ВУДІ ПОЛ ГРЕЙ
ЧАСТЬ 2. ЭТО ЛЮБОВЬ, ДЕТКА
Как говорят: «Любви – все возрасты покорны». Откровенно говоря, после трёх неудачных браков я и не надеялся, что когда-нибудь ещё смогу полюбить.
Жизнь в Ялте, особенно, после того, когда я бросил пить и курить приобрела совершенно другой смысл. Минуты счастья приносил не бокал красного вина, а, как это ни странно прозвучит, изнурительная пробежка к морю в разгар жары. Оказывается, для меня это совсем не помеха, однако, я знаю, что как только окажусь на пляже - меня ожидает живительная, морская купель. Затем ещё одна пробежка и заплыв, и так 12 раз. В промежутках - занятия на перекладине. И так до полного изнеможения. Только потом, я разрешаю себе позагорать. Вот это настоящее счастье.
ЧАСТЬ 2. ЭТО ЛЮБОВЬ, ДЕТКА
Мы неспешно поднимаемся на верхнюю площадку пляжа и не торопясь направляемся в сторону выхода. Палящее солнце, не щадит, светит прямо в глаза. Даже солнцезащитные очки не спасают. Приходится слегка опускать голову. Я иду - как завороженный. Всё никак не могу прийти в себя. События разворачиваются так быстротечно, что я не успеваю к ним приспосабливаться. Настя крепко держит меня за руку с одной стороны, как будто бы боясь, в очередной раз потерять, а Леночка взяла меня под руку - с другой, с надеждой, что наконец приобрела то, что так долго искала. Какое-то время идём все вместе молча, остерегаясь нарушить то хрупкое равновесие, которое сложилось между нами, совершенно чужими людьми, каких-то ещё полдня назад. Ну, и конечно, первые, робкие, ощущения глубоких, подлинных чувств. Я, пока, не могу доподлинно разобраться во внутренних восприятиях, из-за того, что всё происходит слишком быстро, и вроде косвенно, по отношению ко мне. Я, всегда, по жизни, сам принимал решения, верные или ошибочные. Хотя куда они меня привели? Ни семьи, ни крепких, дружеских отношений с детьми, внучкой Настей. А ведь так хочется настоящего семейного счастья, настоящего домашнего очага. Так хочется, чтобы Леночка, оказалась именно той моей половинкой, которую я ждал всю жизнь. Откровенно говоря, я влюбился в неё с первого взгляда. Здесь, правда, есть один подвох. Я так часто «влюбляюсь с первого взгляда», а потом разочаровываюсь, что…
- Ты не волнуйся, милый, со мной, с нами, этого не произойдёт. – Леночка в очередной раз угадывает ход моих размышлений.
- Ты что, действительно, читаешь мысли других? – задаю очередной риторический вопрос.
- Да нет, глупыш. Извини, родной. Просто мы сейчас с тобой на одной волне. Так бывает, когда люди, по-настоящему, влюбляются. А что касается твоих сомнений. Они были и у меня. И главное, не преходящая боль от потери мужа. Теперь мне кажется, что этот этап позади, в прошлом. У меня складывается такое ощущение, будто- бы мой бывший муж наконец отпустил меня. Теперь я совершенно свободна и вольна распоряжаться своей судьбой по своему усмотрению.
- Вова! Я люблю тебя искренне, и, по-настоящему. Я, понимаю, что для тебя это возможно звучит странно, но мне порой кажется, что я тебя так давно знаю: твои вкусы, привычки, интересы, желания. Я думаю, что ты будешь очень скоро приятно удивлён. И ещё. Я не требую от тебя слов любви. Скажешь это тогда, когда сам почувствуешь и будешь к этому готов. Другое дело, что я больше не смогу, да и не хочу, жить, впредь, далеко от тебя, получать скупые отрывки о твоей жизни. Я устала от долгого ожидания. Поэтому, я предлагаю следующее. Представь себе, что мы заключаем с тобой фиктивный брак. Он тебя ни к чему не обязывает. Если по истечению двух, к примеру, лет ты почувствуешь, что у нас не складывается семья – мы разведёмся.
- Ну и ну! Как у тебя всё просто складывается. – весело отвечаю я.
- А что, к примеру, ты предлагаешь? Ходить на свидания, потом перезваниваться по Skype, скупые, мимолётные встречи в Москве, Ялте, в Америке? - озабоченно спрашивает любимая.
- Я, действительно, не знаю, Леночка. На самом деле, я очень влюбчивый тип. И уговорить меня жениться на такой красавице как ты – элементарно просто. Ты мне делаешь предложение, а я тут же соглашаюсь. Я милая, боюсь сам себя. Я по жизни искал самую, самую красивую, самую, самую умную, и успешную, и так далее. А теперь, когда счастье то, действительно, не понарошку, привалило, я вдруг засомневался, в себе, прежде всего.
- Володя, я понимаю, что таких как я, у тебя раньше не было. И ты чувствуешь себя неуверенно, со мной. Но, ты посмотри на ситуацию, с другой стороны. Мне нужен любящий и нежный муж, надёжный и верный друг, заботливый отец для Насти. А всю вот эту дребедень о каких-то сословиях, разных социальные слоях, можешь свободно выбросить из головы. И наконец, главное. Ты очевидно остерегаешься, что я начну тебя перевоспитывать. Это не так. Ты мне нравишься, таким как ты есть. Если бы я, чисто условно, попыталась тебя изменить, то сделала бы из тебя совершенно другого человека, возможно подобие твоего друга, Алика. Это его жена, которая в два раза старше, сама виновата в том, что он гуляет направо и налево. Она сделала его послушным домашним «питомцем», вот он и возмещает на ней свою неудовлетворённость жизнью, таким странным образом.
- Поэтому, не беспокойся, я - умная женщина, и хочу, чтобы ты меня по-настоящему любил, лелеял, уважал, а не боялся. Ну, вот кажется всё, на первый раз. Ну, как тебе понравилось моё выступление.
- Во-первых, ты придала мне больше уверенности в себе. Во-вторых, я понял, что ты, помимо того, что самая красивая женщина во вселенной, ты ещё и самая умная, оказывается. Я вот, что подумал, красавица. А давай - ка я попробую жить какое-то время твоим умом. Авось будет не хуже. Я конечно всё утрирую. Обещаю прислушиваться к твоим советам. Так, что пока я буду привыкать к тебе и Насте - можешь немного порулить.
- Вот и договорились. – с чувством исполненного долга резюмирует Леночка.
- А вот и Валера. – она из далека весело машет рукой нашему общему знакомому.
- А, Володя, привет! Сто лет не виделись! Как жизнь, молодая? - радостно приветствует меня мой давний знакомый, крепко пожимая мне руку,
- Да у меня всё в порядке, Валера. Обычная рутина - репетиторство, спорт, вегетарианство. Ничего особенного. Как ты, супруга Валя? – спрашиваю с живым любопытством. Мы действительно давно не виделись.
- У нас всё путём. Вот на днях, ещё одну квартиру приобрели. Сделаем зимой ремонт и к следующему лету запустим отдыхающих – отвечает он радостно.
- Молодец! Привет жене! И успехов вам в бизнесе! - продолжаю весело.
- А тебе побольше учеников! - продолжает он мне вдогонку.
- Спасибо! Это именно то, что мне сейчас нужно – отвечаю больше для формы, хотя на самом деле мои мысли совершенно о другом.
- Благодарю, Валера! – торопливо продолжаю, складывая наши вещи в багажник новенького Mersedes Bents.
- Ну, как отдыхается, девочки-красавицы? – учтиво спрашивает Валера, обращаясь к моим новым знакомым.
- Как в Ялте. Всё супер! Ну, что, поехали? – торопливо отвечает Леночка, посматривая на часы.
- Да, вас там, действительно, заждались. – обеспокоенно продолжает мой знакомый.
- Володенька, мы едем к нам. Там всё на месте и обсудим. -деловито продолжает красавица.
- Я думал заехать домой. Переодеться. – неуверенно продолжаю.
- Это лишнее. У меня для тебя будет большой сюрприз. И даже не один. Готовься! – радостно, с сияющим лицом, продолжает Леночка.
- Жду, не дождусь! – стараюсь выглядеть уверенным, а у самого какое-то странное предчувствие.
Мы сидим на просторном, заднем сидении, а Настя спереди, развлекает разговорами Валеру.
Я, откровенно говоря, слегка устал. То ли от жары, то ли в большей степени от этой неожиданной встречи, признания в любви.
Леночка крепко прижалась ко мне и мгновенно уснула.
Я тоже склонил голову ей на плечо и тут же задремал.
- Всё, приехали! Выходите! Мама! Дядя Володя! Смотрите, сколько людей нас встречает! – весело и радостно восклицает Настенька.
И в самом деле, я не ожидал на что - то подобное.
Гости все были почему-то празднично одеты, только мы резко выделялись из толпы.
-Таня! Вот мой Володя! Прошу любить и жаловать! –радостно и взволнованно объявляет моя Леночка
- Привет, Владимир Григорьевич, или можно, просто Володя. – радостно приветствует меня совершенно не изменившаяся Танечка.
- Привет! Да, какие тут церемонии, Танюша. Мы ведь давно знакомы. Давай ка я тебя расцелую. – и мы целуемся трижды, по русскому обычаю.
- Неужели это твой сын, Влад? Вот какой молодчага вымахал! Привет! –радостно здороваюсь с совершенно незнакомым молодым человеком, которого я помню в возрасте 6-7 лет.
- Здравствуйте, дядя Володя! А я вас помню. Мы все собирались к вам на занятия, но так и не собрались. Рад вас видеть! –радостно здоровается Владик. Только теперь я различаю в нём черты лица Танюши.
- Привет, Николай Васильевич! Как поживаете? Как дела в университете?- с живым интересом спрашиваю.
- Во-первых, давай на «ты». Рад видеть! Ты все такой же спортивный и закалённый! - ревностно оценивает мой вид Николай.
-Коленька, извини. Володю и Настю забираю на полчасика. Потом продолжите разговор. Мы скоро будем готовы. – и схватив за руки ведёт нас в здание шикарной виллы, хорошо знакомой мне после длительных, интенсивных занятий с «новым русским» из Питера.
Поднимаемся на 3 этаж.
- Володя. Оставляю тебя здесь. Ванная, полотенца. А вот здесь мой сюрприз. - радостно обявляет она.
Я прямо ахнул от удивления. Снежно-белый брендовый костюм, рубашка, галстук, туфли.Всё в один цвет и тон. Всё с иголочки. И что самое удивительное - всё моего размера.
- Это тебе, Леночка, в целое состояние, небось, обошлось? – спрашиваю озадаченно.
- Ты этого стоишь. Я знаю. Привыкай удивляться. Ну, я побежала. Мне ещё Настеньку собрать нужно. Ну, пока.- нежно целует в губы и быстро убегает.
У меня, на всё про всё, 15-20 минут. Мне не привыкать, Сперва побриться, душ. Мои любимые белые, банные полотенца. Такого же цвета и халат. Он сейчас ни к чему.
Лена, действительно обо всём подумала. До мелочей.
Оделся, посмотрел в зеркало и не поверил своим глазам. Я ли это? Из за стекла на меня смотрит современний граф Монте Кристо, украинской начинки.
Не торопясь, спускаюсь по ступенькам вниз. На втором этаже меня встречают мои красавицы. Тоже во всём белом. Леночка вся прямо сияет от счастья. Настя крутится возле неё, радостная и весёлая.
- Ну, что, пойдём! Нас там уже устали ждать.- предлагает Леночка.
На улице нас ожидает открытая терасса, столы готовы к приёму дорогих гостей.
Садимся.
Таня берёт слово.
- Друзья, мои! У нас сегодня праздничное событие. Какое? Лучше пускай Леночка сама поведает.- лаконично завершает она.
-Спасибо, Танюша! Благодарна всем, кто смог прийти на наше веселье!
-Дорогие мои, У меня сегодня очень радостное событие. Я, наконец, встретила мужчину своей мечты. Вот, знакомтесь, мой Володенька. - с гордостью представляет меня Леночка.
- Володя, я понимаю, что для тебя сегодня день сплошных сюрпризов. Вот следующий.
- Я предлагаю тебе, родной, обручиться сегодня со мной. Если ты конечно не против? Что скажешь? - интригующе спрашивает красавица.
- Что тут сказать? Когда такая красавица искренне предлагает обручиться - я с удовольствием соглашаюсь. Только я не…
-Танюша обо всём побеспокоилась. - продолжает Леночка.
Нам подносят обручальные кольца.
-Дорогие мои! Некоторые из вас знают, что я долго ждала своего мужчину, Это он меня пока мало знает. У меня маленькая дочь. Но, у меня нет ни малейших сомнений, что он , Володя, станет ей, во-первых, хорошим другом, а со временем любящим отцом. Я же сделаю от себя все возможное, чтобы у нас сложилась крепкая, дружная семья.
- Позвольте и мне сказать несколько слов. Во-первых, я до сих пор ещё не могу свыкнуться с мыслью, что это прооисходит наяву. Я Леночку и Настеньку узнал только сегодня, но, откровенно говоря, я давно не был так счастлив как сейчас. Я, как и Лена, сделаю от себя все возможное, чтобы мы никогда не разлучались и жили любя и радуясь друг за друга.
-Друзья, это только обручение, свадьба ожидается в Маями, насколько я осведомлена. Поэтому, давайте на этом закончим долгие речи. Предагаю садится за стол . Но, вот, Леночка просится ещё на несколько слов. -продолжает Танюша.
- Милые мои. Я целый день наблюдаю за Володей и вижу насколько напряженно он себя чувствует. Он даже не предполагает, что я совершенно не собираюсь разрушать тот, мир который он себе построил. Володенька, я из семейства веганов. Мои друзья, как и ты, каждый в своё время, отказался от вредных привычек и изменил свою диету. Среди нас сегодня нет мясоедов, на столах не будет спиртого и никто не собирается здесь курить. Это, Володенька, мой следующий для тебя сюрприз,
?
Только когда мы уселись за столы я заметил, что среди нас есть довольно известные личности. Но, как и обещал, сохраню их инкогнито ради будущей дружбы.
Через полчаса подошла нянечька Насти и увела малышку спать.
Я наслаждался блюдами, о которых раньше и мечтать не мог- разнообразные экзотические фрукты и овощи, салаты, разнообразные, незнакомые, но вкусные блюда.
Повара поработали на славу. С напитками тоже проблем не было.
После танцев Леночка предлагает искупаться в бассейне.
С удовольствием принимаю её предложение. В красивом костюме становилось довольно жарко.
В бассейне мы оказались вдвоём. Остальные гости остались за столами.
Вода, во-первых, была морская и без малейшего намёка на хлор.
Леночка одела новый купальник, белого цвета, Такого же цвета были и мои плавки. Бассейн был небольшой, но вполне приличный для такой частной виллы.
Я набираю в лёгкие побольше воздуха и медленно опускаюсь на дно. Леночка следует моему примеру. Мы нежно прикасаемся друг к другу. А затем резко поднимаемся на поверхность.
-Вова, ты не против если мы отправимся ко мне?- возбуждённо предлагает красавица.
- Я совершенно, не против.- радостно соглашаюсь. Откровенно говоря, после прикасаний на дне, мне вдруг на самом деле захотелось поскорее оказаться с ней в постели.
Той ночью мы не сомкнули глаз до утра. Мне казалось, что во время нашего бурного секса я несколько раз терял сознание. Леночка это категорически отрицает. Уставшие, перевозбуждённые, мы уснули только к утру.
А в 9 часов утра Леночка меня тихонько разбудила.
- Я подумала, любимый, что ты захочешь со мной пробежаться. - игриво предложила она, нежно целуя меня в губы.
- С удовольствием, сладкая ты моя! - мне кажется, что я начинаю влюблятся.
У края кровати ожидали новые красовки моего размера, шорты и майка, белого цвета, конечно. Больше всего я удивился, когда на улице нас встретила Настенька, тоже готовая к пробежке.
-Привет, мамуля! Привет, папа Вова! – весело и радостно здоровается Настенька.
-Ты не против, если я тебя буду, папой, звать? Я так давно никого папой не называла. – неуверенно спрашивает малышка, в надежде получить положительный ответ.
-Конечно, милая. Если тебе так хочется. А мне придётся ещё хорошо постараться, чтобы заслужить это волшебное слово. Откровенно говоря, меня давно никто папой не называл. Очевидно, что я это не заслужил. – последние слова я проговорил про себя.
- А ты будешь меня, доченькой, как мама называть? – с любопытством и тревогой спрашивает милая малышка.
У меня на глаза слёзы наворачиваются.
-Конечно, Настенька, доченька. – подхожу и крепко целую её в щёчку.
-Ну, что побежали? Не отставайте! – Настенька опять вырывается вперёд. Оказывается, отсюда тропинка спускается прямо к Массандровскому пляжу. После вчерашнего здорового застолья я совершенно не чувствовал себя уставшим. Наоборот. Бежалось как -то очень легко. Я всё ждал, что Настенька устанет, и попросится отдохнуть. Но, у нею как будто какой то дополнительный моторчик имелся. Оказывается, она начала бегать с двух лет, а плавать, вообще, с грудного возраста.
Лена, тоже, легко, без напряжения прошла всю дистанцию. Она втайне надеялась, что я буду отставать. Оказываеться у нас может сложится здоровая, спортивная семейка.
На пляже снимаем верхнюю одежду и размеренно плывём к буйку. Настя и здесь впереди всех. Возле буйка отдыхаем на спине и продолжаем путь до следующего буя, а затем ещё одного. На море, как и в предыдущий день, полный штиль.. Медленно, на спине приближаемся к берегу. Вынимаю из рюкзака полотенца и сменную одежду. Девочки отправляются в свою раздевалку, а я в свою.
Переодевшись бежим к выходу в город. У часовенки уже ожидает Валера.
На этот раз Настенька устроилась возле меня на заднем сиденье.
-Ты не против, папуля? - на этот раз более уверенно спрашивает моя будущая дочь.
- Я только за, малышка Можно я.тебя ещё немного буду тебя так называть.
-Тебе, разрешается. – весело отвечает маленькая красавица.
С левой стороны ко мне прижалась Леночка.Через полчаса мы вернулиь на виллу. Как раз успели к завтраку.
- Вова, у нас несколько поменялись планы. Помнишь, я говорила, что в Москву полетим на следующей неделе. Придётся приехать несколько раньше.
- И на сколько раньше, любопытно узнать? - спрашиваю озадаченно.
- Ну, скажем, сегодня во второй половине дня. - отвечает Леночка, с нетерпением ожидая на мою реакцию.
Wow! Вот так сюрприз. А что случилось? - обескураженно спрашиваю.
- Дело в том, что, мамуля, резко сократила своё пребывание в Америке. Вчера, моя подруга, по скайпу выслала ей наши «семейные» фотографии.
-Когда же она успела? Я ничего не заметил. - спрашиваю озадаченно.
- В том и секрет, что это должно было выглядеть совершенно естественно. Даже Настя об этом не знала. Так, что мама летит в Москву немедленно. Они с подружкой поменялась билетами. Маме срочно подавай будущего зятя. Вот так приспичило, понимаешь. - весело, и вместе с тем, радостно продолжает моя Леночка.
- Ну и ну. Похоже наша жизнь будет сплошным сюрпризом. - весело резюмирую я.
- Вот так. Привыкай, милый. Извини, что сегодня не успеваем в «Ореанду», в тренажёрный и фитнесс залы. Но, здесь у Танюши имеется мини тренажёрка и комната по фитнессу. Согласен, родной?- спрашивает моя милая девушка.
- Супер. А когда самолёт, Леночка? Мне же нужно заскочить за документами, компютером, планшетом. - продолжаю я.
- Всё уже здесь, милый. Я порылась в твоих карманах и нашла ключи. Адрес я давно знаю. - признается милая шкодница.
- Ну, вот, начинается. Оказывается от тебя ничего не скроешь. - иронично замечаю.
- Наша жизнь, милый, будет как под стеклом, reality show, так сказать. Мне от тебя нечего скрывать. Надеюсь, что и у тебя с этим проблем не будет.
- Конечно. - уверенно отвечаю я.
Мы отправляемся в подвальное помещение и находим там довольно милый зал – все необходимые снаряды имеются, и самое главное фитнесс был совмещен с залом, а мне так не хотелось расставаться со своими любимыми.
- Мне тоже, и Настенька будет безумно рада заниматься на глазах у папульки. - в очередной раз угадывает мои мысли моя Леночка.
– Верно, доченька? - спрашивает весело у малышки.
- Конечно, папа и мама! - радосно поддерживает Настенька.
-O.K., девочки-красавицы. Не будем терять время. - бодро восклицаю я.
Работают кондиционеры и я совершенно не чувствую какого либо дискомфорта по поводу воздуха.
Я выполняю свою обычную серию упражнений, а потом решаю присоединится к моим любимым. Оказывается, их упражнения являются значительно более динамичными, чем это выглядит со стороны. Под конец с меня пот льёт ведром. А им хоть бы что.
- А вы знаете. Мне понравилось, нужно будет повторить. -еле переводя дыхание, предлагаю я.
- Девочки, мальчики. Закругляемся. Валера уже готовит мини вен. У нас осталось время только на душ, переодевание. Вещи уже все сложены.
- Когда же ты успела? -удивлённо спрашиваю.
-У меня всегда и везде есть помощники. Иначе я бы никогда и никуда не успевала. - гордо отвечает Леночка.
- Вова, в ванной ты найдёшь все необходимое, чтобы переодеться.- деловито продолжает красавица.
После освежающего душа, я нашёл свои любимые, белые, котоновые джинсы и белую майку, носки и туфли-шлёпанцы. Для долгой дороги в разгар лета в самый раз.
- Вот умничка. - радостно восклицаю про себя.
Валера ожидает на улице. Выбегает Танюша, чтобы попрощаться и передать кое-какие продукты в дорогу. Настя кружится в своих новых белоснежных джинсиках, лёгкой котоновой кофточке и блястящих белых туфельках на невысоком каблуке.
Вещи аккуратно сложены в багажнике. Я нахожу свою деловую сумку, проверяю документы. В салоне все было предусмотрено и к отдыху, и к работе.
Три отдельных столика, с нашими компютерами, планшетами.
- Милый, ты не против, если я в дороге немного поработаю? - как то странно спрашивает Леночка.
-К стати ты тоже можешь продолжить работу над своим новым рускоязычным, или англоязычным, и даже украиноязычным романами.
- Что? Как ты узнала? - обескураженно спрашиваю.
- Помнишь Валюшу, свою лучшую ученицу. Она ещё тебе ошибки исправлялав в английских текстах. Она в фейсбуке лайкает твои посты и обнаружила первые части твоего романа. Меня Николай с ней познакомил. Она была лучшей студенткой в университете- весело заявляет, с долей гордости за меня, милая Леночка.
- И что ты скажешь? с любопытством спрашиваю.
- Для полного дилетанта на литературном поприще, учителя иностранных языков, довольно неплохо. На самом деле, у тебя оказывается настоящий талант. Не знаю, как у тебя это получается, но результат прямо впечатляет.
- Ну спасибо, милая. Твои комплименты для меня дорогого стоят. - не ожидал, откровенно говоря, похвали с её стороны. Моя Леночка настоящий писатель, автор более десятка художественных книг-бестселлеров успешно издаваемых в разных странах мира. Выпускница литературного института, проработала несколько лет в разных книжных изданиях страны.
- Ну, все по коням. Время не ждёт.- отдаёт последний "приказ" Леночка.
Оказалось, что Настенька тоже строчит детские рассказы. Она с раннего детства, вместо компьютерных игр, садилась рядом с мамой за ноутбук и играла в писателя. Со временем эти игры плавно перешли в литературное творчество.
Леночка, время от времени, поглядывает на спидометр Валеры. Она не разрешает ему двигаться быстрее 80 км. в час.
-Следующей катастрофы я не переживу! Пусть лучше мы опоздаем на самолёт, чем потом всё жизнь сожалеть об утрате. - обеспокоенно заявляет она.
- Да, кстати, Володя. После смерти мужа, ни в России, ни в Украине никто из членов семьи не садится за руль. Другое дело, Америка. Там люди более дисциплинированны.- продолжает Лена.
Через 2,5 часа мы приезжаем в Симферополе и как раз вовремя успеваем на регистрацию. Сдаём багаж и отправляемся в салон самолёта.
В последние годы я практически не пользовался авиатранспортом и поэтому был приятно удивлён американским лайнером Boing 777, который подали на посадку. Это действительно очень мощная машина. Как-то летал на них в США и обратно.
В самолёте мы продолжаем строчить на своих PC.
Когда подают кушать, мы вежливо отказываемся от традиционных блюд, за исключением салатов и фруктов. Лена заблаговременно достала продукты, которые передала Танюша. Откровенно говоря, на нас смотрят косо. Одна «доброжелательница» пытается отговорить нас от «вредной» диеты, особенно «обеспокоена» судьбой Настеньки.
Леночка не позволяет ей даже рот раскрыть.
- Уважаемая! Поинтересуйтесь статистикой летальных исходов от заболеваний сердечно-сосудистыми, кишечными заболеваниями, рака и прочее.
- Мой ребёнок круглый год в море плавает, занимается гимнастикой, бегает наравне с нами. Так, что спасибо, но оставьте «умные» советы при себе. Есть ещё вопросы? К стати , обратите внимание на своего мужа. Красное лицо говорит о повышенном давлении, избыточный вес грозит сахарным диабетом, инфарктом и инсультом.
- Да. У него диабет и больное сердце. - грустно признаётся она.
-Занимайтесь своей семьёй, "дорогуша", и не приставайте к другим, совершенно здоровым людям, со своими дилетантскими «нравоучениями».
- Ну, молодец. Подумал я. Я бы так не смог. Странно, что она подошла без «группы поддержки». Результат был бы похожий. В Штатах люди редко позволячют себе подобное. Совершенно другая культура потребления пищи и алкоголя.
Стюардесса объявляет о посадке. Через несколько минут самолёт приземляется, и, мы отправляемся получать багаж. Сзади подходит стройная, высокая, красивая женщина.
- Привет, дочка! Знакомь с будущим мужем, о котором мне тут все уши прожужжали. – громким, твёрдым голосом проговаривает женщина.
Я как раз склонился над богажом. Повернулся…
- Да, а он действительно красавец. Только такой же тощий, как вся наша семейка. - скептически, то ли полу-шутя заключает она.
- Мама, прекрати. Неудобно. –застеснялась Леночка.
- Ничего.Пускай привыкает к будущей тёще. – уверенно продолжает Оксана.
-Ну, давайте, Володя, обнимемся и расцелуемся. – и она крепко расцеловала меня в обе щёки.
Женщина была такая же высокая, и красивая как и Леночка.
- А где же моя ненаглядная внученька? -с любовью спрашивает она.
- Привет, бабуля! - радостно здоровается Настенька и бежит целоваться.
- Сколько раз тебе повторять? Не называй меня бабулей. Ты лучше меня Оксаной называй. - нарочито строго выговаривает Оксана, а сама улыбается не скрываясь.
- Ну как вы долетели? Опять, небось, отбивались от мясоедов. - весело продолжает будущая тёща.
- А как вы узнали, Оксана? - с любопытством спрашиваю.
- Вот правильно, Володенька. Не мама, не тёща, а Оксана. У них всю жизнь были проблемы с любителями мясной пищи. Леночка у меня закалённая в этом вопросе. Ну, ладно. Поехали. А вот и наше такси. Вы, молодые, садитесь на заднее сиденье, а я потолкую с водителем. -Представляете, себе, моя Леночка, вчера, сделала этому молодому человеку предложение. Они только – вот познакомились. -беззастенчиво заявляет Оксана.
- Мама! Кому это интересно? - Леночка тщетно пытаетса угомонить мать.
- А кстати, показывайте, свои обручальные кольца- продолжает Оксана.
- Отличный выбор. Ценю. - заключает она.
-Теперь о наших планах. Сперва едем в наш загородный дом. Обедаем. А потом в ресторан, праздновать. Володенька, вы не волнуйтесь – пища, исключительно, вегановская, и друзья наши другой не употребляют. Алкоголь и табак под строгим запретом.
- Володя, что это вы как в рот воды набрали. Ваша самооценка должна наоборот зашкаливать. Три красавицы за вами увиваются. Смелее.- пытается подбодрить меня тёща.
- Дайте время освоится. Я вообще то болтун ещё тот. - неуверенно продолжаю.
- Тут, главное, Володя, чтобы вы любили друг друга. А всё остальное приложится.- заверяет меня "мамаша".
- А вот и наш скромный дом. - с гордостью представляет родовое имение.
- Это настоящий дворец, Оксана! - исренне восхищаюсь огромным домом.
- Спасибо, Володя. - польщена моим комплиментом женщина.
- Ну, что пойдём? - приглашает нас в дом Оксана.
-Настенька, ты заходи в дом. Найди нянечку. Она скажет, что тебе делать.
-Хорошо, бабуля, извини, Оксана, я побежала.- Настенька первой бежит в дом.
Я хватаю тяжёлые сумки и чемоданы и поднимаюсь по ступенькам.
- Девочки! Чур, багажом будет заниматься мужчина. уверенно и деловито заявляю я.
Как скажешь, Вовочка. -в унисон отвечают красавицы.
Пока гладили мою новую рубашку, я успел принять душ. В нашей спальне меня ожидал безупречно отутюженный костюм. На этот раз это был двубортный костюм вороньего цвета, белоснежная, брендовая рубашка, чёрная бабочка, вместо галстука, и, чёрные, стильные туфли, начищенные до блеска.
Я спустился на первый этаж, где все были в полном сборе. Леночка надела белоснежное платье, невероятно, выделяющее её стройную фигуру. Наряд Оксаны тоже сражал наповал. Я с первого взгляда заметил, что мать и дочь выглядели - как две сестры. А вот и Настенька спускается грациозно в шикарном, белом платье. Распущенные длинные волосы, изящные туфельки. И вся она сияет от счастья.
Все готовы. Поехали. Дома командует тёща. Теперь понятно откуда у Леночки командирский тон.
У ступенек нас ожидает белоснежный лимузин. Водитель в строгом, чёрном костюме с бабочкой, шляпе котелке, учтиво открывает перед нами дверь.
- Володенька! Ты не поднимешься в холл за цветами? - просит вежливо мама.
- Да, конечно, Оксана. - пулей бросаюсь в холл.
Никаких цветов и в помине нет. Понятно. Тест на сообразительность. Телефонная книга. Вызов такси.
Какой ресторан и где? Напряжённо вспоминаю отрывки разговоров. Понятно. Он на Новом Арбате. А теперь вопрос денег. Хорошо, что у меня с собой кредитные банковские карты. К счастью есть и рублёвая. Заказываю такси. Захлопываю дверь. Машина подъезжает вовремя. Объясняю маршрут. Мы обгоняем белый лимузин. Решаю не останавливаться. Едем прямо к ресторану. На входе снимаю с кредитной карты побольше денег и рассчитывась с водителем. Затем заказываю три шикарных букета цветов. В ресторане полно гостей.
Ожидаю у входа. С цветами для каждой из дам. А вот и лимузин.
Первой выскакивает моя Леночка.
-Извини, Володенька, - это у неё глупая привычка проверять моих потенциальных мужей на сообразительность. Ты справился лучше всех. Умница! Люблю! - обнимает и целует меня Леночка.
Бережно вручаю цветы. Особенно пышный букет для Оксаны. Подбегает Настенька.
- Ты не обиделся, папуля? –обеспокоенно спрашивает малышка.
- Всё в порядке, малыш, мужчина должен быть, на самом деле, очень сообразительным. - спокойно отвечаю.
- Ну как, Володя, ты бы оценил мой тест? - иронично спрашивает Оксана.
- На 100 по 100 бальной системе. Размазня ни в какой семье не нужен. Всё в порядке, Оксана. На твоём месте я что-то похожее придумал бы.
- Мы, что переходим на «ты»? - дружески спрашивает проказница.
- После этого теста мы уже семья.- самодовольно отвечаю я.
Мы не торопясь заходим в ресторан.
Находим свой столик
Оксана берёт в руки микрофон.
- Приветствую, друзья мои. Я рада вас здесь всех видеть. Похоже моя дочь наконец нашла свою половинку. Мы все рады и благодарны вам, за то что пришли нас поддержать. Устраивайтесь поудобней и давайте начнём наш праздник с…
Я подхожу к Леночке и Настеньке и веду их к выходу.
- У меня предложение. Возвращаемся в Крым, Ялту. -предлагаю я.
- Кто со мной? - спрашиваю напряжённо.
-Конечно, мы с тобой любимый. - без сомнений отвечает Леночка.
- Да, мы с тобой папочка.- весело поддерживает доченька.
- За Оксану надеюсь волноваться не стоит. - как бы для формы говорю я.
- Да, она справится. - успокаивает меня Леночка.
- Ещё одно условие. С этой минуты будущий муж главный в семье. Кто за?- безапеляционно заявляю я.
- Единогласно! Возвращаемся поездом. У меня с собой больше денег нет.
Вовочка, а может…- Леночка напрасно делает попытку вернуть всё вспять. Этот "поезд" ушёл окончательно, по крайней мере для меня.
-Ты не передумала? Может ещё не поздно в ресторан к маме вернуться? –спрашиваю шутя.
- И не надейся. Придётся тебе, мой милый, всё жизнь меня терпеть.- шутливо и весело отвечает моя Леночка.
- И меня тоже, папочка. – поддерживает маму Настенька, не совсем осознавая, что же на самом деле, только-что произошло.
- Тогда по коням.
- 11 –
Продолжение следует…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=766435
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 17.12.2017
ВУДІ ПОЛ ҐРЕЙ
ВПЕВНЕНО, НАЧЕ ВЕЗУВІЙ,
ВІРОЛОМНО ВРІЗАЄТЬСЯ,
У ТВОЄ ТРЕМТЯЧЕ ЛОНО,
ВІБРУЮЧИЙ ПРУТЕНЬ,
ЗДРИГАЄШСЯ УСІМ ТІЛОМ,
В’ЮНКОЮ ЗМІЄЮ ЗВИВАЄШСЯ,
ПАЛКО ЦІЛУЄШ У СПРАГЛІ ГУБИ,
ГАРЯЧЕ ОБНІМАЄШ МОГУТНЄ ТІЛО,
СЛОВА КОХАННЯ ШЕПОЧЕШ:
«ЛЮБИЙ! РІДНЕНЬКИЙ! СОЛОДЕНЬКИЙ, ТИ МІЙ!»,
ЖАДАННЯ, БАЖАННЯ, НАСОЛОДИ
ПРАГНЕШ, ВОЛАЄШ ПРОДОВЖЕННЯ
БЕЗ УПИНУ, ДО БОЛЮ, БЕЗ СПИНУ,
«ТЕБЕ НЕ ПОКИНУ Й ДО СКОНУ!»,
ОБІЦЯЄШ, ПОВТОРЮЄШ,
РАПТОМ, РАНЕНОЮ ПТАХОЮ
ЗНЕСИЛЕНО ПАДАЄШ,
ВРАЗ ЗАСИНАЄШ.
161217 ІВАНО-ФРАНКІВСЬК
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=766291
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.12.2017
КРАСУНЯ І СЕЛЮК
ВУДІ ПОЛ ҐРЕЙ
Тільки що, завершився перший вступний екзамен і вхідна зала педагогічного інституту миттю заповнюється метушливою юрбою юнаків та дівчат, спраглих вирватися назовні, на свіже повітря. Але там, як на гріх, саме пішов дощ, сліпий дощ – це коли під яскравими променями сонця, небо розверзнується і сипле на землю, щедрий, дрібний, літній, теплий дощ. На небі, враз, з’являється яскрава веселка, що світиться й виблискує усіма видимими й невидимими барвами, наче невідомий художник вибризнув на нього усю гаму своєї багатої палітри. Осторонь, хвилюючись, зібрались купкою й дорослі, в очікуванні майбутніх студентів. Я раптом починаю задихатися, і пробиваючи собі шлях до дверей, нарешті вириваюсь надвір, байдуже, що там дощить. Інтуїтивно, піднявши вгору обличчя, вдихаю на повні груди п’янке, збагачене озоном, повітря. Парасолі, як на зло, немає і я біжу, не оглядаючись, «поміж дощ» у напрямку до автобусної зупинки.
У мене, коротка, спортивна стрижка, старанно поголене обличчя, і відсутній запах нікотину або ж спиртного. Принципово не вживаю. Шкільні дівчата, за спиною, називають мене «красунчиком», очевидно тому, що я вдався вродою у маму, у молодості - справжню красуню. Я одягнений у двобортний костюм, темно-синього кольору, пошитий на замовлення у сільській майстерні, новеньку, білу сорочку і світло-синю краватку, обутий у чорні, начищені до блиску, туфлі. Приємний аромат парфумів доповнює мій скромний туалет.
Як виявляється, я не один, любитель свіжого повітря і гарної пробіжки. Мчуся під аркою, повертаю направо і продовжую біг не зупиняючись. Дрібні, теплі краплі дощу рясно вкривають обличчя й скроні. Не витираюсь. Навіщо? Так приємно «прийняти душ» на свіжому повітрі, після 4-х годин напруженого писання твору у величезній, вщерть заповненій молоддю, задушливій, спортивній залі.
Мені, сільському хлопчині, зі Львівщини, тут, у метушливому Івано - Франківську тісно, а куди не піду – завжди бракує чистого, свіжого повітря. У моїх рідних Поморянах, з цим ніколи проблем не було. Чи то з батьком до лісу, за грибами зібрались, чи зранку на пробіжку у поле налаштувався, або на спортивному майданчику у футбол, волейбол або баскетбол ганяємо. А тут - суцільний «бджолиний рій» міцно закований у скло та бетон, неймовірний шум, гам, їдкий дим та неприємний запах від каналізації, токсичні викиди від приватного та громадського транспорту, заводів, та численних підприємств. Просто жах! Як тут можна повноцінно жити, народжувати й виховувати здорових дітей? Не уявляю.
Повертаю погляд ліворуч, і бачу, що паралельно зі мною, з іншої сторони вулиці, не дивлячись у мою сторону, але й не відстаючи, тротуаром біжить юна дівчина. Дощ не припиняється, а ми не зупиняємось. Моя напарниця теж без парасолі. Не біда. Це людям похилого віку дощ, можливо, шкодить. А нам, молодим, то тільки на добро, швидше виростаємо. Хоча, куди тут ще рости, при моєму рості у 1м.84 см.?
Аж ось і жадана зупинка. Автобус, якраз, відправляється. Перебігаємо поспіхом дорогу і саме вчасно заскакуємо, майже на ходу, у рейсовий автобус.
Довге, темно-каштанове волосся рівними хвилями вільно спадає, позаду, на юні, тендітні плечі, а, спереду, ледь прикриває тугі, груди-персики, що впевнено випинаються з під сніжно-білої сорочки, наполовину застебнутої на блискучі ґудзики. Білі, котонові, джинси туго облягають стрункі, витончені, дівочі ніжки, обуті в модельні босоніжки на високих підборах. Край сорочки заледве прикриває плаский, натренований, загорілий живіт. А вона, очевидно, спортсменка. Молодчина! То й не дивно. Не відставала від мене, ні на крок. У школі, в останні роки, у мене суперників по бігу, годі було шукати.
Я все намагаюсь, й ніяк не можу, хоч на хвильку, заглянути в обличчя юної ровесниці, котра, ніби навмисно, відвертає погляд, ховаючись у пасмах густого волосся. Соромиться. Явна прикмета скромності.
В салоні не густо, хоча ми, якимось дивом, опинилися біля водія. Дещо позаду, невпевнено тримаючись на ногах, стоїть чоловік середнього віку, напідпитку.
- Ей, чого ви? Не пхайтесь! Поводьте себе чемно у громадському транспорті! – голосно розмовляє він сам з собою.
Після наступного повороту чолов’яга робить спробу підійти ближче до красуні, котра стоїть поруч зі мною. Я, інтуїтивно, по-лицарському, стаю йому на заваді, захищаючи свою, випадкову, супутницю від потенційного хама.
- Пардон! Усе зрозумів. Я краще присяду, а то ще дістану по шиї від цього молодика.- він ураз заспокоюється і під моїм пильним поглядом направляється у кінець салону, де саме є вільне місце. Я повертаю голову й нарешті зустрічаюся з вдячним поглядом юнки. Ми, мовчки, з цікавістю, розглядаємо одне одного хвилину-дві, а потім різко відвертаємось у різні сторони. Господи, яка ж вона красуня! Темно-сині очі з хитринкою, швидкий погляд, надмірно довгі вії, густі, чорні брови, й обличчя, що ніби щойно зійшло з полотна знаменитого художника. І осяйна, відкрита усмішка. Наші тіла залишаються прикуті одне до одного. Якесь неймовірно звабливе збудження охоплює усе моє єство і я не маю сили йому опиратись. Так ми проїздимо ще декілька зупинок, які мені видаються вічністю. Красуня прихиляється до мене усім тілом. Мене ж ніби заціпило. Й слова з себе видавити не можу. Просто насолоджуюся хвилиною казкового блаженства. Аж ось і зупинка. Я ввічливо пропускаю уперед свою супутницю і напруживши плечі стримую чолов’ягу, котрий робить другу спробу зблизитись з красунею. Повертаю голову назад і мовчки, спокійно дивлюся йому прямо у вічі. Не знаю, що він там побачив, але його, наче якась, невідома сила, враз, відштовхує назад.
- Та, я, нічого поганого не планував. Ну, хотів познайомитись. Але якщо ви разом, то я не проти. Вибачай, друже! – він остаточно вгамувався і вирішив вийти через інші двері.
Я вискочив навздогін моїй супутниці, але було надто пізно - за красунею й слід простив. Як я не старався, так і не зміг здогадатись, куди ж вона поділася. До речі, ми так і не познайомились. Я б нас назвав – красуня і селюк.
Насправді, я не шкодую. У мене, на той час, була своя дівчина, у неї, очевидно, теж були стосунки з якимось молодиком. А ця, не розкрита таємниця, залишилася тільки між нами, юними, на усе життя, приємним щемом, час від часу, нагадуючи про випадкову зустріч у «сліпий дощ».
27.11.2017. 03:33 – 06:23 Івано-Франківськ.
Це коротке оповідання написане на основі реальної, романтичної пригоди, яка мала місце у липні далекого 1972 року. Для кращого сприйняття тексту я дещо ретушував описи, так би мовити, придав їм сучасного звучання, хоча, разом з тим, деякі деталі, навмисне, залишив, щоб мешканці міста, мого віку, змогли згадати прекрасні роки своєї молодості .
Відверто кажучи, робив декілька спроб описати неймовірну зустріч, яка так і не отримала продовження. Писав, українською, російською та англійською мовами – та все марно, і лиш на цей раз, слава Богу, вдалося, нарешті, викласти на папері те, що так довго носив у серці.
Моя вам порада, коли пишете вірші, музику, романи тощо – робіть це уночі, коли усі «нормальні» люди сплять. Нічна пора, на мій погляд, має свою, особливу магію.
Доповнено 161217 м. Івано-Франківськ 12:20 – 01:45.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=766268
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.12.2017
… И ЛЁГКОЙ ПОХОДКОЙ,
ТЫ ВЫШЛА ИЗ МОРЯ …
ВУДИ ПОЛ ГРЕЙ
посвящается девушкам и женщинам
ВСТУПЛЕНИЕ
Женской красотой, во все времена, восхищались и воплощали в своих величайших произведениях знаменитые художники и поэты, писатели и музыканты, артисты и скульпторы. И не удивительно.
Я живу в Ялте, «жемчужине у моря», как её часто называют, и каждый год, в особенности летом, этот , по истине, невероятный, райский уголок посещают миллионы туристов из разных стран.
Город, единственный в Украине, обладает субтропическим климатом. Море, в Ялте, никогда не замерзает, чего не скажешь об Одессе и Севастополе. Окончание греды Крымских гор защищает город от осеннего и зимнего ненастья. Исключительно долгий, летний сезон, длится до полугода.
На Пушкинской алее, рядом с Набережной, местные художники обустроили свою мастерскую на открытом воздухе. Их всегда окружают ценители подлинного искусства, приезжие, местные жители, и взрослые, и дети. Последние, заворожённо наблюдают, как, из под кисти, художника, на полотне, вдруг, по мановению волшебной палочки, оживают восхитительные морские пейзажи, с бушующими волнами, таинственные, морские суда, разных времён и эпох, с ужасными корсарами на борту, бороздят мировые океаны, сказочные, горные массивы и хребты утопают в экзотических, вечнозелёных деревьях, загадочные Ялтинские дворики и узенькие улочки, напоминают итальянскую Венецию, и, конечно, женские восхитительные портреты. Тут же идёт бойкая торговля произведениями искусств на разные вкусы и по доступным ценам. За многие годы, у меня, на этом пятачке, завелось множество друзей и знакомых. Пробегая, по утрам, к Массандровскому пляжу, то ли гуляя, по вечерам, по городской Набережной, мы, естественно, обмениваемся приветствиями, последними «новостями», или шутками.
Мне всегда нравится Ялта в разгар лета, когда по городской Набережной, вечером, ни пройти, ни проехать, и огромная, шумная толпа красочно разодетых горожан, приезжих, туристов, музыкантов и артистов, под звуки громкой музыки, которая звучит отовсюду, напоминает, и бурный поток, и разноцветный карнавал, который медленно движется к центру города, увлекая за собой всех, кто попадается на пути.
Я не художник, и не артист, и не писатель, и не поэт, но что меня особенно прельщает в такие минуты, так это наблюдать и восхищаться женщинами и девушками – невероятной, божественной красотой их утончённых лиц, пышных волос, стройных тел, изысканных стилей одежды и обуви, летящей походкой пробегающих мимо. И что самое интересное, они, где - то в глубине моей души, каждый раз оставляют незабываемый, неизгладимый след, переполняют всё моё естество любовью и счастьем. Я холостяк, и никто мне не может запретить наблюдать, любоваться и восхищаться женской красотой. С другой стороны, как закоренелый трезвенник, я в отличии от большинства других мужчин, по крайней мере, в последнее время, не опошляю своё восхищение женщиной мужским libido (авт. перевод – сексуальное желание).
«Нельзя выпить всё шампанское, независимо от его безупречного и изысканного вкуса, как, однако, нельзя переспать со всеми женщинами, даже неземной красоты». Другое дело созерцать, восхвалять, возвышать, изображать в искусстве, в литературе, в музыке. Это то же самое, что любоваться красивым цветком, изумрудным диамантом, знаменитым произведением искусства. Вам, если вы в здравом уме, не придёт ведь в голову рвать лепестки изумительного цветка, чтобы убедится, в чём секрет его красоты, или, разбить молотком драгоценный камень, чтобы узнать в чём тайна его совершенства, или соскоблить масло с полотна столетней давности в поисках магии его вечности. Для меня женщина – это произведение искусства, которое нужно ценить, беречь и лелеять. С годами, я убедился в том, что не могу, и никогда не смогу, удовлетворится любовью одной женщины, независимо от того, насколько она красива, мила, умна, женственна, изысканна и безупречна.
ЧАСТЬ 1 ЗНАКОМСТВО
Тот летний, знойный, солнечный день, на первый взгляд, ничем, особенным, не отличался от других, ему подобных. Также громко кричали чайки, пролетая над головами отдыхающих, спешащих занять на пляже, с утра пораньше, удобное место, и для себя, и для своего семейства. Молодые ребята и девушки, в красочной униформе, торопливо раскладывали шезлонги, огромные цветные зонты и крошечные столики на другой половине сектора.(авт.прим. - часть пляжа от пирса до пирса). Сверху, над стеной, которая защищает пляж от разрушительных штормов в осеннее и зимнее время, открывались торговые точки, приглашая отдыхающих приобрести всё необходимое для комфортного отдыха.На море стоял полный штиль, и даже у берега, волна нежно и тихо ложилась на мелкую гальку, не тревожа сон некоторых приезжих туристов, которые здесь, на морском берегу, догоняли свой ночной сон. Плавать в такое время – настоящее умиление. Я бросаюсь с головой в морскую пучину, проплываю под водой столько, сколько позволяет запас воздуха в лёгких, любуясь прозрачной голубизной и сказочным подводным миром, а затем медленно, не торопясь, разрезая руками морскую поверхность, плыву прочь от берега. Вода изумительно тёплая, ласково обволакивает всё тело, чистый, с приятным ароматом морской капусты (авт.прим. - отдыхающие часто принимают его за запах моря)воздух заполняет легкие и я полностью сливаюсь с морем в одно целое. Доплывая до буйка замечаю, что я здесь один. Это не обескураживает. Наоборот, я люблю одиночество во всём : в беге, в плаванье, на пляже, в горах и в лесу. Есть возможность полностью ощутить красоту природы, которая меня окружает. Ложусь на спину, и расслабившись, несколько минут лежу в полном забвении. Главное – не уснуть. Впереди - бескрайнее, бирюзовое море, ровная гладь, которого, тянется до самого горизонта. На голубом небе – ни тучки. Справа, чуть выше над городом, медленно поднимается величественная гора Могаби, густо покрытая вечнозелёным лесом. А ещё выше, скрытая от общих взоров, но не от меня, божественно - красивая гора Ай-Петри, недоступная, ни для вездесущих путешественников, ни для опытных и бывалых альпинистов, ни для, тем более, любителей острых ощущений, которых здесь немало в летнее время. Только гордые орлы грациозно реют в вышине, созерцая каменный утёс, который своим острым шпилем упирается в небо. Да ещё бесстрашные парашютисты на своих разноцветных, лёгких как пёрышки, современных планерах, один за другим, по спирали, умело парируя воздушными потоками, кружатся, как мотыльки, возле сказочной вершины.
Чуть левее, вдали, на краю каменного уступа, искусстно устроилось Ласточкино Гнёздышко, одно из огромного множества достопримечательностей Южной Столицы, как часто именуют, мою любимую Ялту.
Известная гора Медведь, напоминает величественного, древнего исполина, который однажды спустившись с гор, чтобы отдохнуть у моря, так и остался здесь, навечно. Позади, мой любимый Массандровский пляж, где я , обычно, много плаваю, тренируюсь, загораю. Возвращаться не охота, поэтому легко, без особого напряжения плыву к следующему буйку, а потом ещё к одному, до полной усталости. Наконец, не торопясь, возвращаюсь к пляжу. Ложусь на своё полотенце, лицом к тёплой гальке, и на какое-то время крепко засыпаю.
- Мам, а он что моряк? - спрашивает 5 летняя девочка с длинными, золотистыми, прямыми волосами, большими, голубыми глазами, одетая в брендовый купальник, который делает её стройное тело, чуточку старше, чем она есть на самом деле.
- Отчего ты взяла, милая, что он обязательно должен быть моряком? - спокойно отвечает её мама, разглядывая стройное, мускулистое, мужское тело, так удивительно, и вместе с тем, щемительно, напоминающее её покойного Володю.
- Ты что не заметила, как он долго плавал? И к тому же он плавает, как рыба. Значит он моряк. А ещё он такой длинный и тощий. Он что плохо кушает? Да вот ещё длинные волосы. Это только у пиратов длинные волосы. А может он пират? - не унимается девочка.
- Прекрати, Настенька! Какой он пират? - спокойно отвечает молодая женщина, изумительной красоты, еле сдерживает себя, чтобы не погладить слегка выступающие мышцы мужчины.
- Да не слушай ты свою маму, малышка. Я самый настоящий пират. Ты видела возле гостиницы «Ореанда» шхуна «ESPANOLA» пришвартована. Вот я на ней служу. Скоро пойдём в море. Искать Таинственный Остров, или Остров Сокровищ, на худой конец. - ещё с просонья отвечаю я, поворачиваясь, чтобы узнать, кто же меня всё таки побеспокоил.
- Во-первых, я не малышка. Во-вторых, «ESPANOLA» больше в море не ходит. Там сейчас ресторан. Мы как - то с мамой там вкусно пообедали. А в-третьих, хватит спать, день на дворе, давай знакомиться.- и девочка начанает больно дёргать меня за волосы.
- Настя! Прекрати! Ты что это себе позволяешь? Хочешь, чтобы нас полиция арестовала, за то, что, мы пристаём к посторонним? - то ли в шутку, то ли всерйоз, улыбаясь сказала женщина, внимательно рассматривая вблизи черты лица, не совсем незнакомого мужчины.
- Не хочу в полицию. Я не виновата. Я просто прикалывалась. - маленькая девочка почти в серьёз восприняла мамины слова. Но, тут же расслабилась. Cудя по улыбающимся лицам взрослых, ничего не предвещало угрозы появления грозных полицейских,
Мой сон окончательно улетучился . Я поворачиваюсь на спину и …
- Wow! Привет красавицы! Давайте знакомиться. Меня зовут Володя. Эту, "не малышку", а просто красивую девочку, зовут Настя. А вас, тебя, зовут Лена. - обескураживаю своих новых знакомых.
- Привет! Ну, почему сразу, Лена? - удивлённо сдвинув брови, спрашивает заинтригованная красавица.
- А потому, что именно так зовут всех красивых девушек. Неужели угадал? - улыбаясь спрашиваю девушку, привычным жестом поправляя длинные, непослушные волосы.
- Мама! Он точно полицейский, и, сейчас нас арестует. Я боюсь! - девочка опять забеспокоилась и придвинулась поближе к матери. Или же это была больше игра на публику?
- Не выдумывай, малыш! Где ты видела полицейских с такими длинными волосами? - улыбаясь, парирует молодая женщина.
- Так ты не полицейский, дядя Вова? - весело спрашивает золотоволоска.
- К сожалению, нет. Иначе я бы вас сразу же арестовал, за то, что вы нарушили мой покой. - я, похоже, полностью проснулся.
- Мы больше не будем, правда, мама? - иронически спрашивает малышка.
- Да, это было в последний раз. - всерьёз поддерживает её мама.
- Честно? - передразниваю я.
- Честно, конечно. - отвечает красавица.
- Ну, ладно. Вы меня уговорили. А теперь, девочки, извините, но мне срочно нужно окунуться.- я резво поднимаюсь, бегу к морю и бросаюсь со всего разбега в солёную, тёплую, морскую стихию. Плыву под водой сколько есть мочи, а потом на спине, размеренно взмахивая руками, спокойно возвращаюсь обратно к берегу. Выхожу из воды, привычно закидываю длинные, мокрые волосы за спину, и подхожу к новым знакомым.
- Я на площадку. Вы как, со мной? - спрашиваю с надеждой на положительный ответ.
- Пойдём, мама! Хватит лежать! - срывается, без лишних раздумий, на ноги девочка и тащит за руку маму.
- Ну, как скажешь, малыш! - медленно и грациозно поднимается женщина и у меня ком подходит к горлу. Ну и красавица!
- Не называй меня, малыш, хотя бы при посторонних.- умоляюще просит девочька.
- Договорились, малиш. Извини, Настенька. - примирительно, соглашается молодая мама.
- Ну, это другое дело. - она крепко хватает маму за руку и тащит к выходу из сектора.
Насколько я высок, 1м. 84 см., а Лена, похоже, не ниже, если не выше.
- Не волнуйся, дурачок. Я на высоких каблуках обувь не ношу. - как будто угадав мои мысли отвечает Лена.
- Спасибо! Успокоила! - отшучиваюсь, пытаясь скрыть чувство невероятного замешательства, по поводу её неземной красоты. На встречу идет мой знакомый, откровенно говоря, единственный друг в городе.
- Привет, Володя! Это что, твоя дочь и внучка? - уверенной походкой приближается к нам любимец местных и приезжих женщин и девушек, тот ещё Казанова, накачанный стронгмен.
- Да нет. У меня только две дочери и одна внучка, кстати, тоже Настенька. Это мои новые знакомые, москвичи - Лена и Настя.- слегка смущённо отвечаю другу.
- Знакомьтесь, девочки. Мой друг, Алик, Тарзан.- самый красивый мужчина в городе.- у Алика, дейстительно, очень стройное , накачанное тело, высокий рост, длинные, густые, русые волосы. Настоящий Тарзан.
- Привет, красавицы! Володю в Ялте тоже Тарзаном называют. А ещё говорят, что мы родные братья. - улыбаясь, по дружески, похлопывает меня по плечу.
- Привет, Алик! Приятно познакомится!- Лена первой протягивает руку для приветствия. - Алик улыбаясь, изысканно и грациозно целует её утончённое запястие.
- Привет, дядя Алик! - Настя, не отставая от мамы, тоже предлагает свою маленькую ручёнку.
- А мы с тобой, малышка, поздороваемся по другому. - и протягивает для хлопка свою огромную ладонь. Девочка сообразительно хлопает её своей миниатюрной ладошкой.
- Вот так! Молодец! Умница! - восхищенно восклицает мой друг.
- Алик, мы тут на площадку собрались. Ты как, с нами или уже позанимался? - спрашываю, в надежде, что он откажется.
- Да нет. Я свою программу выполнил, а теперь сделаю привычный заплыв. - с пониманием воспринимает мой намёк.
- Лады! Давай, Алик. Ещё увидимся! - поворачиваюсь к нему спиной.
- Давай! Пока! - поспешно уходит Тарзан. Потом повернувшись, поднимает большой палец вверх. Молодец, мол.
А вот и площадка.
Я подхожу к перекладине первым, и без разминки, делаю 14 подъёмов переворотом.
- Неплохо. Совсем неплохо. - как - то неуверенно комментирует молодая женщина.
- А теперь, позволь мне. - она с лёгкостью и изысканной грацией выполняет 20 упражнений на одном, как мне показалось, дыхании.
-Ещё или для начала хватит? - уверенно спрашивает проказница.
- Вполне. Откровенно говоря, впечатляет. - отвечаю грустно. Что интересно она, здесь со мной, делает? Ей бы Алик, был, в самый раз.
- Терпеть не могу бабников. - извини, если я так о твоём друге. И тут же, чтобы перевести разговор на другое.
- Что касается перекладины. Я с детства занимаюсь гимнастикой. - с гордостью отвечает Лена.
- Понятно. Кстати, ты забыла, дурачок, прибавить. - шутя, поддеваю свою новую знакомую.
- Извини, Вова. Это я своего бывшего, так в шутку называла. - похоже исренне сожалеет, смущённая девушка.
- К слову сказать, а где вы вашего папулю потеряли? - с нескрываемым любопытством спрашиваю.
- Он погиб в автомобильной катастрофе, 3 года назад. Ты на него очень похож. Тоже Володя, спортсмен, высокий, стройный, красивый, был.- Лена опускает на мгновение глаза.
-Извини, Лена. Мне жаль. Я и подумать не мог. Вы такие весёлые обе.- неуверенно продолжаю.
- Спасибо. Понемногу привыкаем жить без него. - выдавив из себя подобие улыбки, отвечает женщина.
В это время, Настя, сама забралась на перекладину, и, начала выделывать настоящие кренделя.
- Без ремней и подстраховки? Круто!- восхищенно коментирую её выступление.
- Она 7 раз в неделю занимается гимнастикой. - с гордостью отвечает мама.
- Понятно. Молодец! - удивлённо восклицаю.
Девочка, довольная похвалой, подходит ко мне, и, крепко пожимает руку.
- Спасибо за комплимент, дядя Володя! - учтиво, говорит она, и довольная, отходит к матери.
- Пожалуйста, Настенька. - отвечаю более уверенно, и, откровенно любуюсь обеими.
- А с какой стати, я должен чувствовать себя неуверенно, по сравнению с Аликом. Его жена в Италии, тяжёлым трудом доллары зарабатывает, для семьи, а он здесь развлекается, на пропалую, с молоденькими барышнями.-говорю про себя.
- Вот именно, Володя - поддерживает меня девушка.
- Ты что, мои мысли подслушываешь? Нехорошо. - то ли в серьёз, то ли шутя спрашиваю.
- Только иногда - так же шутя, отвечает Лена
- А теперь, девочки, пробежка и заплыв до буйка.- предлагаю для разнообразия.
- Принимается.- дружно поддерживают меня, новые знакомые.
Настенька уверенно вырывается вперёд и не оставляет нам никаких шансов догнать её. Лена не бежит, а как будто парит в воздухе, еле прикасаясь к асфальтовой дорожке кончиками пальцев ног. Мой любимый стыль бега босиком. Бежим на равне. Лена время от времени поглядывает в мою сторону, подмигывая. Наши волосы развеваются на ветру.
У выхода в город, нас с нетерпением, ожыдает Настенька.
- Ура! Я победила! Заняла первое место! Правда, дядя Вова? - девочка уверенно подбегает ко мне, и, по дружески берёт меня за руку. С этой минуты, мы с ней стали, неразлучными друзьями.
Обратно, возвращаемся спокойным шагом. Девочка ни на минуту не отпускает мою руку. Вот и Лена неуверенно берёт меня под руку с другой стороны.
- Ты не против, надеюсь? - неуверенно спрашивает.
- Нет, конечно. Мне так приятно. Хотя, откровенно говоря, я, порядочно, отвык от женской компании. - отвечаю смущённо,
На пляже, я первым бросаюсь в воду, и опустив голову, большими гребками быстро плыву в сторону буйка. Затем, ни на минуту не останавливаясь, переворачиваюсь на спину и медленно дрейфую к берегу. На полпути, встречаю моих девочек. Они плывут не торопясь. Выхожу из воды, и не вытираясь, смотрю любуясь, как мои новые знакомые, возвращаются обратно. За несколько метров до берега, Настя вырывается вперёд и приплывает первой.
- Ура! - весело и задорно кричит она.
- Я вновь выиграла! Я чемпионка! Верно, дядя Володя?- радостно спрашивает малышка.
- Совершенно верно, красавица! Так держать! - поддерживаю её весёлый задор.
Она прижимается ко мне, и, крепко обнимает мои ноги. Я понимаю.Настя видит во мне своего отца, которого, едва помнит, и, вспоминает, только по скупым фотографиям, и, нескольким видео клипам. Я нежно ворошу ей волосы.
Выходит из воды Лена. Как и я, привычно закидывает волосы за спину и легкой поступью идёт нам навстречу. Только теперь, я по настоящему осознаю, насколько она красива. Высокое, стройное, натренированное тело, девичья маленькая, но тугая грудь, длинные, стройные ноги, и, какая - то особая грация отточеных движений. Кажется, что она на батуте, и, готовиться выполнить рискованное сальто. И вдруг она, действительно, без какой - либо подготовки, исполняет этот сложный, акробатический, трюк. Лена всё точно расщитала, скольжение гальки, неровность поверхности, свои мокрые ступни. Получилось великолепно, без *** и задоринки.
- О па ля! Как я вам понравилась? Не слышу апплодисментов. - задорно спрашивает.
Мы громко хлопаем в ладоши. А теперь я, мама, можно? -спрашивает девочка. Не дожидаясь разрешения, Настя делает целую серию изящных акробатических пируэтов. Ей рукоплещет весь пляж. Настя грациозно раскланивается и радостно бежит к нам. Лена стоит рядом, крепко прижавшись ко мне всем телом.
- Мы лежим на полотенцах, у самой кромки моря, защищенные от палящего, знойного солнца двумя огромными, цветастыми зонтами. Настенька, свернувшись калачиком, уснула безмятежным, крепким сном, рядом с нами.
- Володенька! Я тебя люблю. - вдруг заявляет на полном серьёзе молодая женщина, и смотрит влюблённо мне в глаза.
- О чём ты, Лена? Мы едва знакомы. - отвечаю я смущённо и слегка обескураженно, а у самого от радости сердце выпрыгивает из груди.
- Зато я тебя знаю два, долгих, последних года. Наблюдала за тобой, сразу после смерти мужа. Не позволяла себе подойти раньше, хотела проверить свои чувства. Мы с мужем были настоящей влюблённой парой, единым целым, понимали друг друга с полуслова. Он очень любил, нашу дочурку, и она в нём души не чаяла. Я всё о тебе, любимый, знаю: учитель иностранных языков, журналист, переводчик, не пьющий, и не курящий, вегетарианец, спортсмен, морж и наконец хороший человек, не бабник.
- Откуда, Лена, ты всё узнала? - удивлённо спрашиваю, ещё не веря, что всё это происходит наяву.
- Много знакомых в городе, Володя. Кстати, знаю, что ты был женат, и не один раз, видела твоих дочек, внучку. - добавляет она.
- Ну, и что прикажешь мне теперь делать, с твоим признанием в любви? Ты знаешь, что мне 45? - спрашиваю, надеясь на положительный ответ.
- Подумаешь! Мне 35. Невелика разница. - полушутя парирует моя девушка.
-А что Настя скажет? - для пущей уверенности задаю следующий вопрос.
- Она тебя тоже любит. Ты так ей папу напоминаешь.Неужели ты не заметил? - спрашивает Лена.
- Так мне как быть? - ещё раз переспрашиваю, хотя приятно осознавать, что решение это, она приняла задолго, до нашей сегодняшней встречи.
- Я ,что, тебе не нравлюсь? - спрашивает, чтобы ещё больше подзадорить меня.
- Нравишься, конечно. Но, это всё так неожиданно. Ты ведь знаешь, что я далеко не богатый человек.- я как будто пытаюсь отговорить её, хотя вглубине души. я безумно рад, что всё так неожиданно складывается.
- Да, довольно бедный. Для меня и Насти, это не главное. Лишь бы человек хороший был. Меня два последних года достали мои друзья с женихами – богатыми бизнесменами с Рублёвки, иностранцами, молодыми, пожилыми. Но это всё не то. Деньги мне не нужны. Вова мне оставил приличное состояние, да и я, как писатель, порядочно зарабатываю. Так, что ты об этом, родной, меньше всего думай. А всё остальное - по ходу решится. Я тебя не тороплю. На следующей неделе поедем в Москву. Представлю тебя своей мамуле, друзьям, коллегам. А в конце августа, в Маями, свадьбу сыграем. А потом на Бали. Я уже всё заказала. - деловито продолжает Леночка.
- Других вариантов нет? - задаю риторический вопрос.
- Ты что против?- йорничает будущая невеста.
- При чём тут это? Ты всегда всё решаешь сама? - переспрашиваю.
- Как правило. Вова со мной во всём соглашался - мило улыбаясь, отвечает она.
- И ты, конечно, думаешь, что я буду таким же, покладистым? - перехожу на шутливый тон.
- Ты что против жены умницы, красавицы, да ещё и дочки в придачу?- радостно смеётся моя Леночка.
- Да, нет, конечно. - наконец полность соглашаюсь я.
- Ну, вот и решили. Да поцелуй же, наконец, меня, дурачок. - явно провоцирует меня будущая супруга.
Мы, прикрывшись одеялом, сливаемся в страстном поцелуе.
- Вова! Я ухожу. Встретимся завтра! - прощается мой друг.
- Да, пока, Алик! До встречи! - отвечаю из под одеяла.
- Мам, я кушать хочу. Когда за нами приедут? - вдруг просыпается малышка.
- Я уже звоню, милая. А ты, пока, достань яблоки в моей сумке.
- Алло. Танюша, привет! Мы тут закругляемся. Да, Вова с нами. Я ему всё рассказала. Для него это было, как снег на голову, в середине лета. Ладно. Потом все расскажу, подробно. Да, мы на Массандровском. Валера пускай подъезжает к морскому вокзалу, возле часовенки. Да. Пока! - весело заканчивает она разговор.
- Неужели это Татьяна Владимировна? - переспрашиваю, хотя знаю, наверняка, о ком идёт речь.
- Она самая. Кстати, пару лет назад, она едва тебя на себе не женила. Но не хватило храбрости. А ты настолько скромен, что не заметил интереса с её стороны - то ли спрашивает, то ли констатирует красавица.
- Поэтому ты решила сама взять быка за рога? - подшучиваю я.
- Вот именно. Ну, что девочки, мальчики? Пора собираться. Нас ждут. - деловито завершает Леночка.
- Вот здорово! Значит будем дружить семьями. - это Настенька, по своему, выражает радость по поводу нашего, с Леной, сближения.
- 11 -
Продолжение следует
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=766087
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.12.2017
ВУДИ ПОЛ ГРЕЙ
СНОГСШИБАТЕЛЬНО ПРЕКРАСНА,
МИЛА, НЕЖНА, ОБВОРОЖИТЕЛЬНА,
СОБЛАЗНИТЕЛЬНО ЧУДЕСНА,
ЮНА, СТРОЙНА, ИЗЯЩНА,
…И ЛЁГКОЙ ПОХОДКОЙ…
…ТЫ ВЫШЛА ИЗ МОРЯ…
…ЧТОБЫ СВЕСТИ МЕНЯ С УМА…
…НАВСЕГДА…
ОБВОРОЖИТЕЛЬНА, СОБЛАЗНИТЕЛЬНА,
ЛАСКАВА, СЛЕГКА БЛЕДНА, ЛУЧЕЗАРНА,
УМНА, ЭЛЕГАНТНА, СТРОЙНА,
КУДА ЗАВЕДЁТ МЕНЯ С НЕЮ СУДЬБА?
… И ЛЁГКОЙ ПОХОДКОЙ…
…ТЫ ВЫШЛА ИЗ МОРЯ…
…ЧТОБЫ СВЕСТИ МЕНЯ С УМА…
…НАВСЕГДА…
МАГИЯ ВЕСНЫ, МАГИЯ ЛЮБВИ,
МАГИЯ ОГНЯ, МАГИЯ СНА,
МАГИЯ СЧАСТЬЯ, МАГИЯ ВЕСЕЛЬЯ,
МАГИЯ РАДОСТИ, МАГИЯ …
… И ЛЁГКОЙ ПОХОДКОЙ…
…ТЫ ВЫШЛА ИЗ МОРЯ…
… ЧТОБЫ СВЕСТИ МЕНЯ С УМА…
…НАВСЕГДА…
20:30 – 20:45 10.12.2017 ІВАНО - ФРАНКІВСЬК
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=766086
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 15.12.2017
РОМАН
ВУДІ ПОЛ ҐРЕЙ
ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ ДАВНІХ ВІКІВ,
ЧЕРЕЗ ПЛИН МИНУЛИХ СТОЛІТЬ,
ПРОЙШЛА ТИ ДОВГИЙ ШЛЯХ,
ЧЕРЕЗ БЕЗДНУ МОРІВ, ОКЕАНІВ,
ПРОНЕСЛА, НАЧЕ, МОГУТНІЙ ПТАХ,
ШУМ МОРСЬКОЇ БЕЗОДНІ,
ВІДЛУННЯ, ПОТУЖНИХ ШТОРМІВ,
ЗБЕРЕГЛАУ СВОЇЙ ПАМ’ЯТІ,
ГУРКІТ ПРИБОЮ, МОРСЬКОГО,
ЩОБ ДИТИНА, ДОРОСЛИЙ,
ПРИКЛАВШИ ДО ВУХА,
ЦЕЙ ТАЄМНИЧИЙ СКАРБ,
ВІДНОВИЛИ У ПАМ’ЯТІ,
ТЕКТОНІЧНЕ ЗВУЧАННЯ, ЯК
МАГІЧНИЙ ПЕРЕКЛИК ПОКОЛІНЬ…
ЧАСТИНА 1 УРЯТУВАТИ ДИТИНУ
РАНКОВЕ, ЛАСКАВЕ СОНЕЧКО, НІЖНО ПЕСТИТЬ ВЕСЕЛУ ЮРБУ, КОТРА ЩІЛЬНО РОЗТАШУВАЛАСЯ НА ПІЩАНОМУ УЗБЕРІЖЖІ.
БОСОНОГА ДИТИНА, З ЦІКАВІСТЮ ПІДНІМАЄ МОРСЬКУ МУШЛЮ, ІНСТИНКТИВНО ПРИКЛАДАЄ ДО ВУХА, ЧУЄ НАРОСТАЮЧИЙ ШУМ ПРИБОЮ, І ЗАПИТУЄ У МАТЕРІ:
- " ЩО ЦЕ? ЧОМУ ВОНО ШУМИТЬ? ВОНО ЩО, ЖИВЕ, МАТУСЮ?" -ЗДИВОВАНО ЗАПИТУЄ МАЛЯ.
- "ЦЕ, СИНКУ, МОРСЬКА МУШЛЯ, ЯКА ПРИЙШЛА ДО НАС ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ СТОЛІТЬ"- ПО-ДОРОСЛОМУ ВІДПОВІДАЄ ЗОЛОТОВОЛОСА КРАСУНЯ.
- " МУШЛЯ!" - ЗАХОПЛЕНО ВИГУКУЄ МАЛЮК, І, ЩОДУХУ БІЖИТЬ ДО МОРЯ.
ДИТЯ ПРИСЛУХАЄТЬСЯ ДО ШУМУ МОРСЬКОЇ ХВИЛІ, ЯКА ГУЧНО ПАДАЄ НА БЕРЕГ, А ПОТІМ ПРИКЛАДАЄ ДО ВУШКА МУШЛЮ.
-"ДИВИНА!" - ЗАЧУДОВАНО ВИКРИКУЄ ХЛОП'Я.
-" І ТАМ ШУМИТЬ, І ТУТ ШУМИТЬ" - РАДІСНО ШЕПОЧЕ ДИТИНА.
"МУШЛЯ! МУШЛЯ! У МЕНЕ Є МУШЛЯ! ВОНА ШУМИТЬ! І МОРЕ ШУМИТЬ! ОТ, ДИВИНА!" - ВЕСЕЛО ВИГУКУЄ ХЛОПЧИК.
СЬОГОДНІ ВІН ПІЗНАВ НОВЕ СЛОВО. ДЛЯ НЬОГО КОЖНИЙ НОВИЙ ВИСЛІВ, СЛОВО, ПОНЯТТЯ - ДИВИНА, ВІДКРИТТЯ, РАДІСТЬ ПІЗНАННЯ.
ДОВГОНОГА, СТРУНКА, СПОРТИВНО ЗБУДОВАНА КРАСУНЯ, ПОВІЛЬНО, З КОРОЛІВСЬКОЮ ГРАЦІЄЮ ПІДНІМАЄТЬСЯ НА НОГИ ЗВИЧНИМ, РУХОМ, ЗАКИДАЄ ЗА ПЛЕЧІ ГУСТЕ, РОЗКІШНЕ ВОЛОССЯ, ПРУДКО ПІДБІГАЄ ДО КОХАНОГО СИНОЧКА, ОБЕРЕЖНО ПІДХОПЛЮЄ ЙОГО НА РУКИ, ПІДНІМАЄ ДО НЕБА, І, РАПТОМ, ЗАКРУЖЛЯВШИ У ВЕСЕЛОМУ ТАНКУ, НІЖНО ШЕПОЧЕ, НА ВУШКО:
- "ОХ, ТИ Ж МІЙ МАЛЕНЬКИЙ КОЛУМБЕ! ВІДКРИВАЙ І НАДАЛІ СВОЮ АМЕРИКУ! НА РАДІСТЬ МАТУСІ, ТАТУСЕВІ, БАБУСІ! НА ДОБРО УСІМ ПРИЙДЕШНІМ ПОКОЛІННЯМ!" -ЗАКОХАНО ШЕПОЧЕ РУСОВОЛОСА КРАСУНЯ.
- " ТИ ЗНАЄШ, ОЛЕСИКУ, ЯК МІЦНО І ЩИРО Я ТЕБЕ ЛЮБЛЮ? СОНЕЧКО ТИ МОЄ! РАДОСТЕ ТИ МОЯ!" - ЩИРО ПРОДОВЖУЄ ВОНА ВГОЛОС.
- " ВІДПУСТИ! Я ХОЧУ ДО МОРЯ! ХОЧЕШ. Я І ТОБІ МУШЛЮ ЗНАЙДУ. Я ЗАРАЗ! ТА ВІДПУСТИ ВЖЕ! ЩО ЛЮДИ ПОДУМАЮТЬ? ЩО Я ЩЕ ЗОВСІМ МАЛЕНЬКИЙ. А Я НЕ МАЛЕНЬКИЙ. Я МАЙЖЕ ДОРОСЛИЙ. ПРАВДА, МАТУСЮ?" - ЗАПИТУЄ СТУРБОВАНИЙ МАЛЮК.
-"ЗВИЧАЙНО, СИНОЧКУ! ІДИ ШУКАТИ СВОЮ МУШЛЮ! -ОБЕРЕЖНО ОПУСКАЄ НА НОГИ МАЛЮКА І НАРЕШТІ ВІДПУСКАЄ.
-"БІЖИ, ЛЮБОВЕ МОЯ! - ГОВОРИТЬ ПРО СЕБЕ ЮНКА.
НАСТУПНА ХВИЛЯ ВИКИДАЄ НА БЕРЕГ ВЕЛИЧЕЗНУ МОРСЬКУ МУШЛЮ. ОЛЕСИК СТРІМГОЛОВ КИДАЄТЬСЯ ДО НЕЇ, ЖВАВО ХАПАЄ, ВИСОКО ПІДНІМАЄ НАД ГОЛОВОЮ І ГОЛОСНО КРИЧИТЬ НА УВЕСЬ ПЛЯЖ:
- "ЗНАЙШОВ! МАТУСЮ, Я ЗНАЙШОВ, ТВОЮ МУШЛЮ. БІЖИ СЮДИ, ХУТЧІШ!" - НЕВГАМОВНО ВИГУКУЄ МАЛЯ.
ПІДХОДИТЬ МАТУСЯ, БЕРЕ У РУКИ ПОРЦЕЛЯНОВЕ ДИВО, ЯКЕ НА СОНЦІ ПЕРЕЛИВАЄТЬСЯ РІЗНОМІНІТНИМИ КОЛЬОРАМИ, ПРИКЛАДАЄ ДО ВУХА.
-"WOW!" ЦЕ ЧИСТІСІНЬКА МАГІЯ! ОЛЕСИКУ, СИНОЧКУ, ТИ МІЙ СПРАВЖНІЙ ГЕРОЙ!" - У ЩИРОМУ ЗАХОПЛЕННІ ВИГУКУЄ КРАСУНЯ.
-"А ТЕПЕР, ТИ, ПОСЛУХАЙ!" - І ОБЕРЕЖНО ПРИКЛАДАЄ ДО ВУШКА МАЛЕНЬКОГО НЕЙМОВІРНУ КРАСУ.
ДИТИНА, ЗАЧАРОВАНО, СЛУХАЄ, ШИРОКО ВІДКРИВШИ ВЕЛИКІ, ТЕМНО-СИНІ ОЧЕНЯТА, ТОЧНІСІНЬКО, ТАКІ САМІ, ЯК У ЙОГО КОХАНОЇ МАТУСІ.
-"WOW!" ЦЕ СПРАВЖНЯ КАЗКА, МАТУСЮ!" - ЗАХОПЛЕНО ВИГУКУЄ МАЛЮК.
- " ЦЕ ТОБІ, МАТУСЮ! ЗА ТЕ, ЩО ТИ ТАКА НІЖНА, ТУРБОТЛИВА, ЛЮБЛЯЧА, КРАСУНЯ-МАМУСЯ! Я ТЕБЕ ЩИРО КОХАЮ! - ВІН КИДАЄТЬСЯ МАМІ НА ШИЮ, ОБНІМАЄ І ЦІЛУЄ СВОЮ РІДНЕНЬКУ.
-"А ТЕПЕР, Я, ПОБІЖУ, МОЖЛИВО ЩЕ ЩОСЬ ЗНАЙДУ! - ХЛОПЧИК ВИРИВАЄТЬСЯ З РУК МАТЕРІ І ЧИМДУЖ БІЖИТЬ ДО МОРЯ.
КРАСУНЯ, КРАЄМ ТЕНДІТНОЇ РУКИ, ВИТИРАЄ НЕПРОХАНУ СЛЬОЗУ, ЯКА , ВРАЗ, СКОТИЛАСЯ З ЇЇ ПРЕКРАСНИХ ОЧЕЙ.
-"БІЖИ, СИНОЧКУ, ЛЮБИЙ МІЙ! - ЗВОРУШЕНА ДО ГЛИБИНИ ДУШІ, ШЕПОЧЕ ПРО СЕБЕ КРАСУНЯ. ОБЕРЕЖНО ПРИКЛАВШИ ДО ВУХА МУШЛЮ, ПОВЕРТАЄТЬСЯ ДО РОЗКІШНОЇ, РІЗНОКОЛЬОРОВОЇ ПАРАСОЛІ, ЯКА ЗАХИЩАТИМЕ ЇХ ВІД ПАЛЮЧОГО СОНЦЯ УЖЕ ЧЕРЕЗ ГОДИНУ - ДВІ, ЛЯГАЄ НА БІЛОСНІЖНИЙ РУШНИК І РАПТОМ ПОРИНАЄ У КАЗКОВИЙ СОН.
КРАСЕНЬ-ВЕЛЕТЕНЬ, РИТМІЧНО ПІДБІГАЄ ДО ПІРСУ, І, СТРІМГОЛОВ КИДАЄТЬСЯ У МОРСЬКУ БЕЗДНУ. НЕЙМОВІРНО ДОВГО ПЛИВЕ ПІД ВОДОЮ, НАЧЕ МОРСЬКЕ СТВОРІННЯ, А ПОТІМ ФИРКАЮЧИ ЗАЛИШКАМИ ВОДИ, ЯК ДЕЛЬФІН, РОЗРІЗАЮЧИ МОРСЬКУ ПОВЕРХНЮ, ЧІТКО ВІДПРАЦЬОВАНИМИ РУХАМИ, ШВИДКО, ПЛИВЕ ДО ГОРИЗОНТУ. БУЙКИ ЗАЛИЩАЮТЬСЯ ДАЛЕКО ПОЗАДУ. ПОВІЛЬНО ПОВЕРТАЄТЬСЯ НА СПИНУ, РОЗСЛАБЛЯЄТЬСЯ І ВІДПОЧИВАЄ ВПРОДОВЖ ДЕКІЛЬКОХ ХВИЛИН. ПОТІМ, НАБРАВШИ ПОВНІ ЛЕГЕНІ ПОВІТРЯ, ЗАНУРИВШИСЬ ПЛИВЕ У СТОРОНУ БЕРЕГА. У ЦЬОМУ МІСЦІ ТАК ГЛИБОКО, ЩО ДО ДНА ГОДІ Й ДІСТАТИ. ВОДА, НАПРОЧУД, ПРОЗОРА І ЧИСТА. ГЛИБОКО, З МОРСЬКОЇ БЕЗОДНІ, ПІДНІМАЮТЬСЯ ДОВГОКОСІ, ТЕМНО-ЗЕЛЕНІ ВОДОРОСЛІ. НІ, ВОНИ ЗОВСІМ НЕ ЗАВАЖАЮТЬ ЙОМУ ПЛИСТИ. НАВПАКИ, РОБЛЯТЬ ЙОГО ЗАПЛИВ КАЗКОВО-ПРЕКРАСНИМ. АЖ ОСЬ І БЕРЕГ. ТА ЩО ЦЕ?
НА ДНІ, БІЛЯ БЕРЕГА, ЛЕЖИТЬ БЕЗДИХАННЕ ТІЛО МАЛЮКА. ВЕЛЕТЕНЬ РВУЧКО ПІДПЛИВАЄ, ХАПАЄ ДИТИНУ НА РУКИ І ЧИМДУЖ ВИНОСИТЬ НА БЕРЕГ. ОБЕРЕЖНО БЕРЕ МАЛЕНЬКУ РУЧКУ ДИТИНИ, СЛУХАЄ ПУЛЬС. ЗДАЄТЬСЯ МАЛЮК НЕЖИВИЙ. НАТРЕНОВАНИМИ РУХАМИ ПОЧИНАЄ РОБИТИ МАСАЖ ГРУДНОЇ КЛІТКИ, ЯК ЇХ УЧИЛИ В АРМІЇ. ЗГОДОМ - ДИХАННЯ ЧЕРЕЗ РОТ. НУ, МАЛЮЧЕ, НЕ СМІЙ ПОМИРАТИ, У МЕНЕ НА РУКАХ, ПРОБУДЖУЙСЯ! НАРЕШТІ, ДИТИНА ЗДРИГАЄТЬСЯ УСІМ ТІЛОМ , ВИХЛЮПУЄ З СЕБЕ ЗАЛИШКИ ВОДИ, І, ВІДКРИВАЄ ОЧІ.
-"ДЕ Я? ЩО ЗІ МНОЮ? ДЕ МОЯ МАТУСЯ? - СТУРБОВАНО ВИМОВЛЯЄ МАЛЮК.
НАТОВП ПРОПУСКАЄ КРАСУНЮ.
-"ОЛЕСИКУ! ЩО З ТОБОЮ ТРАПИЛОСЬ?" - ГОРЛИЦЕЮ КИДАЄТЬСЯ ДО ДИТИНИ.
-"Я ВИПАДКОВО ЗНАЙШОВ ЙОГО ПІД ВОДОЮ. НА ЩАСТЯ, ВІН ТАМ БУВ НЕДОВГО. ОБЕРЕЖНО, КРАСУНЕ. МОРЕ НЕ ПРОЩАЄ БЕЗПЕЧНИХ". - СЕРЙОЗНО ВІДПОВІДАЄ ВЕЛЕТЕНЬ.
-"Я ВАМ ДУЖЕ ВДЯЧНА, ...ТІЛЬКИ ТЕПЕР ПІДНІМАЄ ОЧІ НА РЯТІВНИКА.
-"МЕНЕ ЗВАТИ ОЛЕГ." - МОВИТЬ ЮНАК.
-"НАДЗВИЧАЙНО ВДЯЧНА, ОЛЕЖЕ! - ЗАШАРІЛАСЯ ВІД НЕСПОДІВАНКИ КРАСУНЯ.
-" ПУСТЕ! Я ВІЙСЬКОВИЙ ПРИКОРДОННИК. У НАШІ СЛУЖБОВІ ОБОВ'ЯЗКИ, ПОПРИ ВСЕ ІНШЕ, ВХОДИТЬ РЯТУВАТИ ЛЮДЕЙ. ВИБАЧАЙТЕ, ПОСПІШАЮ НА СЛУЖБУ! - СКРОМНО ВІДПОВІДАЄ.
-"ОДНУ ХВИЛЬКУ, АНГЕЛЕ ХОРОНИТЕЛЮ, ВИ НАШ! - БІЖИТЬ ДО СВОЄЇ СУМКИ І ШВИДКО ПОВЕРТАЄТЬСЯ НАЗАД. У РУКАХ РУШНИКОМ ЗАГОРНЕНИЙ БАНЯЧОК І ПЛАСТИКОВА КОРОБОЧКА.
- "ТУТ Є СВІЖО-ЗВАРЕНИЙ, СПРАВЖНІЙ, УКРАЇНСЬКИЙ БОРЩ. А ОСЬ ТУТ - ЩЕ ГАРЯЧІ, ДОМАШНІ КОТЛЕТИ. ПРИГОЩАЙТЕСЯ НА ЗДОРОВ'Я! -ГОСТИННО ПРОПОНУЄ.
-"А ЯК ЖЕ ВИ, ВАШ СИН?" - ТУРБОТЛИВО ЗАПИТУЄ.
- " ПІСЛЯ ЦІЄЇ ПРИГОДИ - ПОВЕРТАЄМОСЬ ДОДОМУ. ДО РЕЧІ - ВИ СЬОГОДНІ УРЯТУВАЛИ ЖИТТЯ МОЄМУ СИНОВІ, ОЛЕСИКУ. ПОВІК ЦОГО НЕ ЗАБУДУ. МЕНЕ ЗВАТИ МАР'ЯНА. ОСЬ МОЯ ВІЗИТКА. МОЖЛИВО, ЗАХОЧЕТЕ ПІТИ З НАМИ НА КАВУ. Я ОДРУЖЕНА, АЛЕ З ОЛЕСИКОМ МЕНІ МОЖНА, І, НЕ СТРАШНО ХОДИТИ ПО МІСТУ." - ПРОДОВЖУЄ.
-"НУ, ОЛЕСИКУ, БУВАЙ! БЕРЕЖИ СЕБЕ Й МАМУ! ОБЕРЕЖНО З МОРЕМ!
ВОНО ІНКОЛИ БУВАЄ ЖОРСТОКИМ." - ПО ВІЙСЬКОВОМУ СУВОРО ПОПЕРЕДЖАЄ ВЕЛЕТЕНЬ.
- "ДЯКУЮ, ДЯДЬКУ ОЛЕЖЕ! ВИ СПРАВЖНІЙ ПРИКОРДОННИК. ДО ПОБАЧЕННЯ!" - ЩИРО ВІДПОВІДАЄ МАЛЮК І ПРОСТЯГАЄ СВОЮ МАЛЕНЬКУ РУЧКУ.
-"ДО ЗУСТРІЧІ!" -ОБЕРЕЖНО ПОТИСКАЄ РУКУ НАВЗАЇМ ОЛЕГ.
ПРОДОВЖЕННЯ БУДЕ...
07:30-13:00 121217 ІВАНО-ФРАНКІВСЬК
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=765987
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.12.2017
ВУДІ ПОЛ ҐРЕЙ
ЧЕРЕЗ 'ПРИЗМУ 'ДАВНІХ ВІ'КІВ,
ЧЕРЕЗ 'ПЛИН МИ'НУЛИХ СТО'ЛІТЬ,
ПРОЙ'ШЛА ТИ 'ДОВГИЙ 'ШЛЯХ,
'ЧЕРЕЗ 'БЕЗДНУ МО'РІВ, ОКЕ'АНІВ,
ПРОНЕ'СЛА, НАЧЕ МО''ГУТНІЙ ПТАХ,
'ШУМ МОРСЬ'КОЇ БЕ'ЗОДНІ,
ВІД'ЛУННЯ ПО'ТУЖНИХ ШТОР'МІВ,
ЗБЕРЕ'ГЛА У СВО'ЇЙ 'ПАМ'ЯТІ,
'ГУРКІТ ПРИ'БОЮ, МОРСЬ'КОГО,
'ЩОБ ДИ'ТИНА, ДО'РОСЛИЙ.
ПРИК'ЛАВШИ ДО 'ВУХА,
'ЦЕЙ ТА''ЄМНИЧИЙ СКАРБ,
ВІДНО'ВИЛА У 'ПАМ'ЯТІ,
ТЕКТО'НІЧНЕ ЗВУ'ЧАННЯ, ЯК
МА'ГІЧНИЙ 'ПЕРЕКЛИК ПОКО'ЛІНЬ...
121217 М.ІВАНО-ФРАНКІВСЬК.́
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=765973
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 14.12.2017