| Сторінки (1/10): | « | 1 | » |
У людей відмерзали пальці у хрущовках, бо цієї зими було не аби як холодно. В одній з таких занедбаних радянських квартирах жив Андрій Чорновол. Простий робітник на підприємстві, яке займалося виготовленням пива. Зарплатня була мізерна, вистачало лиш на їжу та комунальні. Квартира перейшла в спадок. Андрієва мати померла минулого року, горілка пронизала нещасну, як ніж з гострим лезом. Ранок покійної Чорноволихи розпочинався не з кави, а з пива, яке приніс з роботи син. Так і сконала стара з чаркою в руках, слухаючи улюбленого Круга в магнітофоні.
Андрій лишився сам. Буденність засмоктувала хлопця все більше. Здавалося, що шансу на порятунок немає, а чорні хмари над головою ніколи не розтягнуться.
Характер Чорновол мав сильний, але натуру терплячу. Терпів місто яке ненавидів, друзів які його використовували, роботу, що висмоктувала його сили. Не говорив нікому про те, що його гризло. Але було в Андрія таке місце, де він ховався від усього світу, занурювався у самотність та відпочивав від шуму всесвіту. І тільки там він міг розслабитися, рахуючи зорі чи вдивляючись в безодню неба. Це був дах його понівеченої часом квартири. Брудний, побитий, але Андрієвий.
В руках тримаючи світле не пастеризоване пиво, яке і мало стати його вечерею, хлопець з надією на відпочинок, підіймався до свого таємного місця. Вечір напрочуд був теплий. Сівши на матрац, Андрій подумав чому світ такий жорстокий до нього, чому він не такий, як всі. Його думки обірвав жахливий жіночий крик. Роздивившись навкруги хлопець нічого не побачив, гамір долинав з квартири під ним.
Чорновол не гаючи час спустився до поверху де кричала жінка. Це була квартира шістдесят три. Двері були відчинені, а крик був все ближче. Зайшовши на кухню квартири, Андрій побачив жахливу картину. Кремезний чоловік ґвалтував жінку обличчя якої було закривавлене, а голе тіло палало від синців та побоїв. Навкруги валялися пусті пляшки від горілки та стояв запах перегару.
- Що за хрінь?! -, люто заричав чоловік.
Схопивши ножа він кинувся на Андрія. Не попав. Занадто п’яний.
Люті, налиті кров’ю очі дивилися прямо на хлопця. Юнак завмер, він наче зіткнувся зі всіма своїми страхами. Перед очима була мати алкоголічка, Анжелка яка відшила його заради багатія на лексусі, жахлива квартира, жорстокий світ, що поглинав хлопця. Ці емоції переповнили Андрія, він закричав і спрямував свій гнів на чоловіка. Відштовхнувши його, хлопець підняв ножа, якого випустив п’янюга.
Він вдарив. Кров полилася ключем з шиї. Потім ніж пронизав серце. З кожним наступим ударом Андрій звільнявся від страхів, які тримали його.
В очах почало паморочитися. І світ зник перед ним.
- Отямся. Хлопче, ти як?-, запитувала хриплим, стомленим голосом дівчина.
Струмінь холодної води привів до тями парубка.
- Ти, як?-, знову запитала нещасна.
- Трішки голова болить-, відповів Андрій.
- Звісно, так порізати гада. Ти сито з нього зробив.-, сумно усміхнулася дівчина.
- З тобою все добре? Як ти себе почуваєш? – запитав у незнайомки Чорновол.
- Ну крім того, що мене годину ґвалтував той нелюд, то почуваю себе чудово.
- Чому ти раніше не закричала? Не гукала на допомогу?
- Була в відключці.-, схлипнула дівчина.
Вони сиділи непорушно, наче дві статуї завмерли в очікуванні чогось.
- Тобі треба до лікарні-, сказав тихо хлопець.
Замість відповіді дівчина поцілувала Андрія.
- Дякую-, слізно промовила вона.
Затамувавши подих хлопець нарешті роздивився ту, яку тільки що врятував. За всіма синцями та побоями ховалося красиве, мініатюрне обличчя. І сині очі, які Андрій запам’ятає назавжди. Вони палали незважаючи на біль. Чорновол не бачив нічого красивішого за все своє життя. Чорняве, закривавлене волосся неохайно спадало на тонкі плечі. В місячному сяйві, яке пронизувало квартиру, дівчина здавалася чарівною.
- Треба викликати поліцію.
- Так-, зітхнула юначка.
- Я Аня, до речі.
- А мене Андрій звати. Шкода, що познайомилися за таких обставин.
- Сигарету будеш? –, запитала Аня.
Запах тютюну наповнив кімнату. Дві нещасні людини сиділи поряд. І як не дивно вперше за довгий час хлопець почував себе добре. Андрій не знав, що буде далі. Але він був впевнений, що вже не буде, як раніше. Хлопець став сильнішим. Вона змінила його. Квартира № 63.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=787221
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.04.2018
[quote]Ми переможемо, бо з нами Бог та Україна[/quote]
Ці воїни боролись за Вкраїну,
Свободу та свідомість громадян.
Розумні, чесні та хоробрі
Були могутніми ці вояки.
Коли країну роздирали-
Вони хапались за життя,
Рушниці вони до рук взяли,
Та стали зватися УПА.
Степан Бандера їх очолив-
Сміливий та кмітливий командир.
Боровся чесно та відважно,
І став "врагом номер один".
Росія його не злюбила,
Бо Незалежність здобував,
Любив країну він безтямно,
Та проти влади воював.
Повстанцем став-
Це горде ймення.
Хотів кайдани він порвать,
Зробити вільну Україну
Й її сміливих громадян.
Радянська влада та підступна
Країну не дала звільнить.
Але це поштовх у майбутнє,
Бо дух повстання ще не зник.
І досі боримось ми з вами,
Як це робилось за УПА.
Тепер це тільки вже на Сході-
Проти російського "царя".
Але я вірю у майбутнє,
Я вірю в український дух,
Що переможемо їх знову.
І станем вільні їм на зло!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=785993
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 04.04.2018
[quote]contra spem spero[/quote]
Життя любила,
Не здавалась.
Вперед дивилась й сподівалась,
Що жити буде на цім світі,
Любити вічно і радіти,
Вірші писати,
І молити, щоб Україну не здолали
Чужі ті люде, що народ вбивали.
***
Це приклад вічний і могутній.
Ця жінка впевнена в собі,
Талановита і смілива,
Що смерті в очі загляда.
Хвороба ница та підступна
Хотіла Лесеньку зламать,
Але зробити це не просто,
Бо Українку не здолать!
***
І дух не зламний, той козацький,
Що в Лесі жив, і в нас живе
Дає нам право на майбутнє.
І ми повинні довести,
Що Україну не здолали,
А Леся вічно буде жить!
Боротись буде разом з нами,
Та Україну боронить.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=785992
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 04.04.2018
Вона стояла і дивилась вдаль
У синє небо, де палало сонце.
Вона щось тихо промовляла,
І подумки все Господа благала,
Щоб на Сході вже закінчилась війна,
А наречений швидше повернувся,
І заглянув в її блакитні очі
Сказав: «Кохаю»,
Й ніжно обійняв…
І ось заплакала Вона,
І раптом впала на коліна,
І закричала криком не земним:
«Убили гади, молодого,
Йому ще й 20 нема».
І очі світлі вже наповнились вогнем.
«Навіщо ти пішов на ту війну, Іване?»,
«Ти обіцяв зі мною бути, Ти збрехав?» …
Не витримала горя бідолашна,
І наче пташка полетіла вдаль,
А там їй милий вже чекає
І тихо каже: «Я так тебе кохаю»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=785613
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 02.04.2018
Це почуття оспіване митцями усіх часів, епох, років…
Воно, як непохитна брила, пережило всі війни й катастрофи.
Воно доступне всім і бідним і багатим,
Малим, старим та навіть звірям.
Це почуття, ми називаємо – коханням…
Для кожного своїм, індивідуальним.
Для мене це - Ти.
Один на світі ти.
Такий рідний ти.
Такий коханий ти.
З тобою я прокидатися хочу,
Радіти життю і плакати з горя,
Тільки з тобою хочу все пережити.
Тільки з тобою дорогу пройти.
…
Це почуття оспіване митцями…
Так глибоко пронизана ця тема.
І тільки з тобою я хочу її відчувати.
І тільки тебе я буду кохати.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=785534
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.04.2018
Все продається в Україні.
Посади, товар та навіть життя.
Лиш почуття ще не продали.
...
Любов не купиш ти в метро.
І щиру посмішку не обміняєш ти на євро.
Хоч це ми зберегли.
Не продали.
...
Любов, то штука,
яка існує вічно.
З покон віків - це почуття давало сили жить.
Це крила, що здіймають нас до неба.
Це той вогонь,
що запалив серця.
Тож, люди давайте любити.
Цінувати моменти,
Й радіти життю.
І дякувати Богу,
що ще не продали,
Те почуття, яке оспіване митцями.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=785531
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 01.04.2018
Всі ми з Вами - патріоти.
В всіх є прапор на стіні...
Хтось кричить "Героям Слава",
А хтось воює на війні...
За наше з Вами мирне небо,
За подих кожний, за життя!
Вони там гинуть, умирають...
І Бога молять, бо не знають, що їм робити,
Й де шукати той мир, що влада обіця.
А мати плаче за солдатом,
А він приходе їй у сні й говоре,
"Що все добре, мамо...,
Не плач, ріднесенька, не плач...
Я буду тут, з тобою, МАМО,
За тебе я поклав життя
Й за Україну, рідну землю,
що як і ти в мене одна.. "
І поховала мати сина,
І вже не плаче - сліз нема,
А тільки молиться і просе,
Щоб вже закінчилась війна...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=785338
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 31.03.2018
Крутий чувак,
Чому ж ти рано так покинув нас?
Не прокричиш ти більше коломийки,
І лірично не заспіваєш "Мам".
І в "Львів старенький" не поїдеш більше.
В "Маршрутці" не послухаєш "Владимерский централ".
А дівчина з метро з тобою не покуре більше.
Чому ж в "Руїні" ти залишив нас?
І так швиденько настав "Кінець фільму" твого...
Але почуй нас, "Добряк", ти будеш назавжди в наших серцях.
І політики-козли Україну не "змиють більше в унітаз",
Бо ти навчив боротись нас.
Ну що ж, Кузьма,
Будь щасливий там.
І пам'ятай "хто не прига, той москаль".
💙💛
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=785337
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 31.03.2018
[quote]Присвячується Героям Майдану[/quote]
Ранок розпочався не з кави. Сніг осідав на русяве волосся хлопця, а його погляд передчував небезпеку. Блакитні очі благали про порятунок, але серце веліло йти вперед. Мрії давно покинули парубка, залишився тільки гострий розум.
Роздуми юнака перебило звучання гучномовця, через який долинало пронизливе «Тривога!!!». Володимир кинув погляд на чоловіка і в його вже давно зажурених очах побачив таке юнацьке прагнення до перемоги. Хлопець схопив свого дерев’яного щита та вибіг із намету.
-Куди спішиш, синку, голову втратити хочеш?
-Ні, дядьку, треба вже здолати цих покидьків!
-Я хочу цього не менше ніж ти, але, Володю, треба все обдумати, спланувати.
–Зараз не час, Прохоре, ти мені як батько, але вже досить сидіти склавши руки.
- Не шкодуєш себе, так матір пожалій ,– з докором сказав вслід Прохір Степанович.
Від чорного смороду світлі кучері хлопця зробилися темними, як ніч, приходу якої він так боявся. Його героїзм та самопожертва були не поодиноким випадком. Повстанці, які заселяли Київську Січ, були вільними людьми. Їх хотіли скувати нещадні загарбники влади. Вони вважали, що людина - це такий собі цвях, якого можна забивати в свої брудні справи. Але козаки сучасності вирішили стати особистостями, а не залізними оболонками, якими так вправно керувала «влада».
Грізні стіни стоять мовчазливо і лякають своїм виглядом навіть найхоробрішого воїна. Вони, немов велетні, які хочуть зламати людину, але водночас – це стіна порятунку, стіна, яка береже повстанців від жалюгідних перевертнів, котрі так вправно служать своїм господарям.
Дим перебивав солодкий запах молока та польової кухні. Але парубок навіть не думав зупинятися, щоб перепочити чи вкинути до рота шматочок сала. Він йшов попереду, не говорив, не думав, а тільки благав Господа, щоб той зберіг життя його коханої дівчини. Так, вона була поряд з ним у дуже важкі хвилини, хвилини болю та розчарування. Марічка не боялася вогню та зброї. В її душі жив один страх, що вона може назавжди втратити свого українського лицаря. В її погляді, ховалося маленьке дитя, яке так хоче заплакати. Але ні, зараз не час.
Володимир з побратимами були на передовій, де вже не залишилося й шматочка бруківки, а перевертні полювали на лицарів з мисливською зброєю, немовби вони тварини. Постріл за пострілом, вибухи скрізь, і тільки серце Марічки завмерло у передчутті. Коханий дівчини десь там на барикадах бореться за Січ, за країну, за неї! А вона сидить, чекає? Ні, вона не з тих, хто може так просто скласти руки. Її довге волосся розвивається і вже майже втратило свій природній русявий колір від постійного диму та попелу, вона , не вагаючись, відрізала його, щоб надіти маску і непомітно пробратися до стіни. З собою, крім коктейлю, взяла прапор, який подарував їй колись Володя. Юначка не знала, чим саме стяг допоможе їй на передовій, але вона була впевнена в тому, що він знадобиться.
-Володю, Володю, ти як, синку?
– Добре, Прохоре, все буде добре.
-Я тебе не бачу, ти де?
-Через димову завісу хлопець пропав з поля зору дядька.
– Бережи себе, хлопчику ,– тихо прошептав старий козак.
Перевертні наступали, брали в кільце. Володимир бачив все більше й більше німих тіл, що вже ніколи не прокинуться. Його очі вперше за півроку на Січі наповнилися слізьми. Молоді козаки беззвучно падали, встигнувши промовити лиш слово «мамо». Юнака наповняла злість. Він відчував запах крові, змішаний з ядучим та пронизуючим димом. Парубок втратив координацію і перед його зіницями завмер весь світ.
II
Гучні спалахи приводять козака до тями. Я повинен взяти себе в руки ,– подумав хлопець. Схопивши свою зброю, якщо її можна так назвати, парубок відправився вперед. Володимир не бачив нічого перед собою, лише злісні морди перевертнів. Юнак кидав коктейль за коктейлем, захищаючись дерев’яним щитом, тим самим, на якому, колись, малювала герб його Марічка. Навіть звичайнісінький спогад про дівчину додавав йому сили продовжувати боротьбу.
Тим самим часом дівчина продовжувала пробиратися до стіни. Вона була впевнена в своїх силах, бо знала, що десь там, на барикадах, коханий козаченько жертвує собою. В її очах був вогонь, запал, якого раніше в неї ніхто не бачив. Обмотавшись прапором та надівши балаклаву, Марічка відправилася вперед, вона не знала, чи залишиться живою після цього, але іншого виходу в неї не було. Чорний дим окутував її, немов це були обійми самої Смерті. Юначка бігла, що було сил, але тужливий голос окликнув дівчину : « Допоможи, брате, кров’ю стікаю» ,– ледве промовив чоловік. Марічка зраділа, що її не впізнали. Мовчки вона витягла з кишені свою хустину та дістала з сумки спирт. Глянувши на поранення козака, вона не змогла стримати сліз. Живіт був поранений осколком гранати, часу було небагато, тому козачка вирішила діяти швидко. Заливши рану спиртом, вона міцно зав’язала її хусткою та процитувала свою улюблену пісню : «Все буде добре». На щастя, якраз неподалік від них був наряд січових медиків, вони швидко забрали пораненого чоловіка і віднесли до польового шпиталю.
Налиті кров’ю очі перевертнів дивилися прямо на неї. Це була жахлива картина, напевно, будь-яка інша дівчина на її місці злякалася б, але Марічка була не з таких. Її блакитні очі пронизливо дивилися у відповідь. Взявши коктейль, вона з розмаху кинула за стіну. Так, у дівчини вийшло, вона змогла. Романтика революції поглинала її все більше і більше. В ці хвили їй здавалося, що вона може змінити світ. «Чорт би взяв цих покидьків!» – несамовито кричала дівчина.
Він уважно роздивлявся навкруги, щоб не пропустити з поля зору ворога. Кинувши останній зі свого запасу шмат бруківки, Володимир закрився щитом, але захист був дуже розбитий та вже не міг служити лицарю. І в багаточисленні щілини хлопець побачив таке знайоме обличчя. Дівчина була без балаклави. Революційний подих наповнив козачку, і вона не хотіла, щоб він покидав її. Парубок немов побачив кохану з іншого боку. Він закохався в неї ще дужче. Прапор обмотував плечі дівчини, а її стан був прямий та непорушний. Обрізане, але гарне волосся розвивалося в такт з вітром. Губи щось шептали, а руки плавно кидали бруківку. Світ вкотре завмер перед юнаком.
-Хлопче, що ти робиш?! Прийди до тями, десь далеко долинало до Володі. Прохор Степанович бачив, як в молодого козака цілиться перевертень. Не гаючи часу, він підбіг до нього, але вже було пізно: закривавлене тіло хлопця впало на землю.
-Передай це Марічці, – хриплим голосом скрикнув козак, простягаючи дядькові срібний ланцюжок з підвіскою у вигляді герба . Перед його зіницями промайнула постать коханої дівчини, і хлопець зрозумів, що це була сама Україна, така ж горда та прекрасна, як його Марічка. Через мить парубок очі закрив назавжди…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=762250
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.11.2017
Життя - це біль та горе, більш нічого.
І кожен день ми боремося знов -
З людьми, які не вірять більше в чудо,
Бо, Бог для них - це популярний Інстаграм.
А де ж поділися театри?
Прекрасна музика, пісні?
Забули Баха, Моцарта, Шопена.
Шекспіра не читає вже народ...
Чому ж суспільство так прогнило?
Чому ж для нас "прекрасне" - це сходити в клуб?
Натанцюватися до скону й зробити селфі,
Бо це все, що так цікавить нашу молодь -
Майбутнє нашої Землі.
Вольтера більше не читають,
А Баха замінив нам - Скриптоніт.
Не можна так! - почуйте мене люди.
І вірте в чудо, та цінуйте кожну мить.
Давайте ми збудуємо майбутнє,
Де Богом в ньому вже не буде Інстаграм
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=762249
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 25.11.2017