Алла Гонда

Слово про Слово (Буття 1:2)

Нашу  зустріч  розпочнемо  з  аналізу  першої  книги  Мойсея,  що  називається  Буття.  Саме  слово  Буття,  воно  ж  Суще,  ніби  містить  у  своїй  основі  якусь  живильну  природу,  ніби  це  не  просто  слово,  а  жива  матерія,  за  своєю  суттю  воно  вже  означає  якесь  існування,  тобто  мертве  тіло  не  може  бути,  це  і  є  оте  єднання  душі  й  тіла,  з  якого  починається  життя.  Заголовок  зазвичай  розкриває  тему  твору,  отже,  далі  мова  піде  про  те,  як  це  єднання  тілесного  й  духовного  відбулося.  Протилежністю  Буття  є  Небуття  або  Ніщо:  тіло  без  душі  —  ніщо,  душа  без  тіла  —  невидима,  і  лише  з  єднання  розпочинається  Буття  (дія  і  слово  водночасі,  тобто  слово,  що  діє).  З  чого  починається  перша  книга?  Зі  слова.  Фактично,  слово  це  і  є  найбільш  вишуканий  зразок  буття,  єднання  духовного,  тобто  думки,  з  фізіологічним  виявом,  адже  ми  слово  промовляємо  ротом,  чуємо  вухами,  а  от  сприймаємо  душею.
На  початку  Бог  створив  небо  та  землю.  У  китайській  філософії  даосизму  земля  і  небо  протиставляється  тілесному  й  духовному,  темному  й  світлому,  жіночому  й  чоловічому  началу,  ця  паралель  мимоволі  спадає  на  думку.  Але  початок  це  коли?  Що  таке  час?  На  думку  Е.Левенаса  “  час  –  не  факт  відокремленого  суб'єкта,  а  сам  зв'язок  суб'єкта  з  іншим”  
Яка    причина  Буття?  Яка  причина  конкретно  мого  існування?Земля  була  порожньою  й  безжиттєвою,  адже  вона  може  дати  життя  лише  від  тісного  взаємозв’язку  з  небом,  тобто  з  чоловічим  началом,  живильною  вологою,  тоді  як  сама  по  собі  являє  мертву  матерію.  Однак  первісним  розумом  це  єднання  важко  осягнути,  адже  очевидним  був  той  факт,  що  жінка  невідомо  звідки  брала  нове  життя,  тому  саме  матріархат  став  основою  первісного  світогляду.
У  процесі  подальшого  розвитку  світу  на  заміну  матріархатові  прийшов  патріархат,  і  глибоко  вкорінився  на  вершині  Олімпу  разом  із  розумінням,  що  чоловік,  тобто  небо,  дає  живильну  вологу,  а  вже  після  його  милості  жінка,  тобто  земля,  дає  нове  життя.
Очевидно,  що  за  логікою,  законами,  цінностями  світ  дотепер  лишається  чоловічим.  А  який  же  суспільний  устрій  кращий?  Невже  на  чоловічій  моделі  світу  закінчився  розвиток  суспільства?  Невже  всіх  влаштовують  вічні  війни,  агресія?
Відповідь  уважний  читач  спостерігає  вже  з  перших  рядків  Книги  Буття,  у  самому  символі  неба  й  землі,  що  лежить  в  основах  буття,  де  ці  протилежності  не  розділені  чіткою  лінією,  а  представлені  в  тісній  взаємодії,  адже  саме  в  такому  динамічному  єднанні  чоловічого  й  жіночого,  духовного  (надприродного)  і  тілесного  (природного),  раціонального  й  чуттєвого,  активного  й  пасивного,  громадського  (культурного)  і  домашнього,  білого  й  чорного,  егоїзму  й  альтруїзму,  агресії  й  миролюбства,  тоталітарного  й  демократичного,  прагматичного  й  естетичного  Всесвіт,  суспільний  устрій  і  людина  зокрема  досягне  гармонії,  адже  це  роздвоєння  й  несвідоме  прагнення  до  возз'єднання  цих  двох  начал  властиве  кожному  з  нас,  незалежно  від  статі.  До  того  ж  очевидно,  що  у  світі,  де  панує  крайній  вияв  однієї  з  протилежностей  досягти  гармонії  неможливо.
Безодню  вкривала  темрява,  над  якою  ширяв  Дух  Божий,  і  сказав  Бог:  Нехай  буде  світло.  Як  тлумачити  появу  світла:  з  темряви  чи  за  Словом  Божим?  І  що  таке  світло,  якщо  ще  не  постали  небесні  світила  за  Словом  Божим  у  буквальному  розумінні?
Я  думаю,  ключ  до  розуміння  природи  світла  лежить  у  Духові  Божому,  що  ширяв  над  поверхнею  води,  тобто  в  Божому  помислі.  Якщо  людина  створена  за  Нашим  образом  і  за  Нашою  подобою,  а  людина  —  це  ідеальне  поєднання  тілесного  й  духовного,  то  саме  це  постає  прямим  свідченням  того,  що  Дух  Божий  —  це  Божа  Душа,  а  світло  —  це  свідомість,  освітлена  душею,  початок  існування.  Думаю,  жодна  людина  не  стане  заперечувати,  що  інколи  звертається  до  себе  внутрішньої  як  до  окремої  істоти,  звідси  це  виокремлення  в  Біблії  трьох  іпостасей:  Отця  й  Сина  і  Святого  Духа  («Скільки  часу  я  з  вами,  —  каже  Ісус  до  нього,  —  а  ти  мене  не  знаєш,  Пилипе?…  Взнаєте  того  дня,  що  я  в  моєму  Отці,  і  що  ви  в  мені,  а  я  у  вас.),  а  Святий  Дух  —  це  Душа,  це  Любов,  Свята  Думка,  що  устами  Божими  творить  життя.
Отже,  якщо  Дух  Божий  ширяв  над  поверхнею  води,  то  небо  в  первинному  утворенні  —  це  теж  вода,  що  за  Божим  Словом  зійшла  на  землю  й  зібралася  в  одне  місце  —  й  утворилося  море,  і  з’явилася  суша,  тобто  об’єдналося  чоловіче  й  жіноче  начало.  А  це  вже  дало  початок  розвитку  життя,  бо  зростила  земля  лугові  трави  й  дерево,  що  приносить  плоди,  які  мають  у  собі  насіння.
Якщо  розглядати  поданий  нижче  фрагмент  Святого  тексту  у  формалістському  аспекті,  то  складається  враження,  ніби  мовою  символів  розповідається  про  поділ  яйцеклітини  після  запліднення:  За  Словом  Божим  постане  небозвід,  посеред  води,  щоби  був  поділ  між  водою  і  водою,  і  відокремиться  вода  під  небозводом  від  води,  що  над  небозводом.  На  мою  думку,  у  цій  картині  метафорично  освітлено  секрети  творчої  лабораторії  Творця  й  Духа  Божого.
Людина  складається  зі  свідомого  (світла),  і  несвідомого  (темряви),  несвідоме  ж  є  більшим  і  всепоглинаючим,  є  далекою  природою  людини,  що  керує  нашими  первинними  інстинктами,  тоді  як  свідомість  —  це  спроба  загнуздати,  окультурити  природні  пориви:  І  назвав  Бог  світло  днем,  а  темряву  —  ніччю.  У  цьому  сказанні  також  бачимо  прозорий  символізм,  адже  з  приходом  ночі  людину  поглинає  сон,  через  оболонку  якого  несвідомі  інстинкти  прориваються  на  волю.  І  зовсім  не  випадково  Бог  створює  два  великі  світила:  більше,  щоб  управляти  днем,  а  менше,  щоб  управляти  ніччю.  День,  тобто  свідомість,  освітлена  більшим  світилом,  і  через  це  зрозуміла  для  нас,  тоді  як  позасвідоме  освітлюється  лише  дрібним  відблиском  сонця  (свідомості),  місяцем.  Не  випадково  в  основі  психоаналізу  лежить  декодування  снів  через  зв’язки  з  реальністю,  і  не  випадково  Бог  освітлює  місяцем  лише  крихітну  частку  нашої  теміні,  аби  ми  розуміли,  що  цього  тьмяного  відблиску  Любові  достатньо,  щоб  свідомо  керувати  масштабнішою,  первинною,  всепоглинаючою  силою,  використовуючи  її  як  бездонний  ресурс  творчості,  натомість,  втративши  зв’язок  зі  світлом,  наша  первинна  сила,  незагнуздана  дика  природа  інстинктів  стає  джерелом  неврозів,  грубе  придушення  чи  заперечення  яких  штовхає  людину  в  безодню.  Не  випадково  ця  мудрість  закодована,  бо  в  нерозумних  руках  вона  стає  джерелом  страшної  сили  самознищення.  У  такі  моменти  всепоглинаючого  суму  варто  нагадати,  що  скоро  настане  ранок,  і  жити  далі  радісно,  адже  Бог  створив  нас  для  щастя,  щоб  ми  наповнювали  своє  життя  досвідом  і  емоціями,  щоб  через  нас  вони  стали  доступними  Йому.  Проживши  день,  подумайте,  що  ви  сьогодні  подарували  Богові?  Навіть  якщо  це  не  була  довга  молитва,  служба  в  церкві,  сповідь,  піст,  хай  це  буде  щира  дитяча  радість  дивному  світові,  надхнення,  якась  добра  справа  чи  слово,  позитивна  емоція;  пам’ятайте,  коли  вам  добре  на  душі,  то  добре  й  Богові  й  Духові  Божому.  Від  кого  залежить  наше  щастя?  Від  нас  самих,  бо  ми  чарівники,  адже  носимо  в  собі  божественну  суть,  ми  творці  життя,  бо  нас  створив  Бог.
Але  не  варто  забувати  про  те,  що  при  світлі  дня  нас  невідступно  супроводжує  тінь,  тобто  в  кожній  людині  є  темна  сторона  місяця,  її  секрети,  думки,  природна  суть,  яку  проте  кожен  з  усіх  сил  намагається  приховати,  але  яка  є  близькою  й  рідною,  бо  то  невід’ємна  частина,  без  якої  людина  не  може  бути  цілісною.
Побачив  Бог  світло,  бо  воно  добре,  —  відділив  Бог  світло  від  темряви.  Хочу  звернути  вашу  увагу  на  сполучник  причини  «бо»,  він  стає  свідченням  того,  що  Бог  не  бачить  злого.  Часто  доводиться  чути,  що  Старий  Заповіт  набагато  жорстокіший  за  Новий,  та  ось  із  перших  сторінок  постає  перша  ознака  всепрощення:  темного  Бог  не  бачить,  хочеш,  щоб  Бог  бачив  тебе,  благословляв,  чини  добре.  Я  б  сказала,  що  Старий  Заповіт  чоловічий,  а  Новий  —  жіночий,  а  гармонія  досягається  в  єднанні  обох.
І  знову  сказав  Бог:  нехай  закишить  вода  багатьма  створіннями  з  живою  душею,  і  птахи  хай  літають  над  землею  в  небесному  просторі.  Ніби  птахи  —  це  ті  самі  риби,  що  заселяють  небесні  простори.  І  створив  Бог  величезних  морських  істот,  і  кожну  душу  живих  тварин,  якими  наповнилися  води  за  їхнім  родом,  та  всяких  крилатих  птахів  за  їхнім  родом.  І  побачив  Бог,  що  так  добре.  Поблагословив  їх  Бог.  У  цьому  уривку  чітко  прослідковуються  етапи  творчого  процесу:  сказав,  створив,  побачив,  поблагословив.  Цікаво,  що  благословення  теж  закінчується  словом:  Плодіться  й  розмножуйтеся,  наповнюйте  воду  в  морях,  а  птахи  нехай  множаться  на  землі!  Зміст  повідомлень  фактично  дублюється,  відмінності  спостерігаємо  лише  в  дієсловах  дії.  Для  чого  введені  ці  повтори  інформації?  Для  посилення  емоційності?  Для  того,  щоб  наголосити  на  певній  думці  чи  для  того,  щоб  шукаючи  відмінності  між  повідомлюваним,  ми  таки  звернули  увагу  на  циклічність  дії:  сказав,  створив,  побачив,  поблагословив,  сказав,  тобто  Бог  вчить  нас  діяти  словом.  Ідеальний  текст  —  це  не  тоді,  коли  немає  чого  додати,  а  тоді,  коли  немає  чого  відняти.  Бог  у  такий  спосіб  встановлює  контакт  із  нами,  прислухається  до  реакції  на  текст,  що  у  жодному  разі  не  повинен  звучати  як  сухий  інформаційний  матеріал,  текст  живе  разом  із  нами,  бо  ми  його  оживляємо  словом  і  думкою,  наше  завдання  продовжити  цикл  «сказав,  створив,  побачив,  поблагословив,  кажучи».  Мова  підтверджує  нашу  божественну  сутність,  ми  словом  покликані  благословляти,  але  дуже  часто  наше  слово  стає  небезпечною  зброєю  в  руках  нерозумних,  і  замість  того,  щоб  творити  життя,  ми  вбиваємо  гнівним  словом.  Що  Ісус  каже  про  гнів:  Ви  чули,  що  було  сказано  прадавнім:  Не  вбивай,  а  коли  хто  вб’є,  той  підлягає  суду.  А  я  вам  кажу,  що  кожен,  хто  гнівається  на  брата  свого,  підпадає  вже  судові.  А  хто  скаже  на  брата  свого:  рака  (арамейською  —  дурень,  виродок),  підпадає  верховному  судові,  а  хто  скаже  дурний,  підпадає  геєні  огненній  (від  єврейської  назви  долини  Гінном  —  яр  на  південь  від  Єрусалима,  який  став  звалищем  для  сміття,  там  постійно  горів  вогонь).
Далі  сказав  Бог:  хай  виведе  земля  живу  душу…  тож  створив  Бог  земних  звірів…  і  побачив  Бог,  що  так  добре.  Знов  прослідковуємо  ланцюгову  реакцію:  сказав-створив-побачив.  Земля  вивела  за  Божим  Словом,  а  Бог  створив.  А  далі  йде  заклик  у  наказовій  формі:  Нарешті  сказав  Бог:  Створімо  людину  за  Нашим  образом  і  за  Нашою  подобою,  та  нехай  люди  панують  над  рибами  морськими,  птахами  небесними,  і  над  усією  землею.  Поширене  питання:  до  кого  звертається  Бог?  До  Духа  Святого,  до  Себе  внутрішнього.  Чому  раніше  йому  вдавалося  самому  вивершувати  творіння?  Чому  людину  потрібно  було  створювати  у  Святій  взаємодії?
Всі  знають,  що  існує  дві  версії  за  Біблією  про  створення  людини.  Я  думаю,  що  це  не  версії,  а  два  різні  способи  створення  Перший  -  ідеальний:.  “І  створив  Бог  людину  за  Своєю  подобою,  -  за  Божим  образом  створив  її  (однина);  Він  створив  їх  (множина)  чоловіком  і  жінкою”.  Звідки  взялася  множина?  Множина  як  єдине?  Так  створені  були  небожителі,  янголи.  А  з  пороху  Бог  виліпив  людину,  бо  не  було  кому  землю  обробляти.  “Взявши  порох  з  землі,  створив  Господь  Бог  людину,  -  і  стала  людина  душею  живою”.  Земні  люди  отримали  образ,  і  екзистенційне  прагнення  все  життя  наближатися  до  подоби  Божої,  все  життя  повертатися  додому,  сходити  до  небес.  Бог  любується  своєю  працею,  освячує  свій  день  відпочинку,  висловлює  аргумент  на  створення  людини:  “Адже  до  того  на  землі  не  було  жодної  польової  рослини  і    ніяка  польова  трава  ще  не  зійшла,  бо  не  дав  Господь  Бог  дощу  на  землю,  і  не  було  людини,  щоб  її  обробляти  ”.  Вперше  відбувається  процес  без  Божого  слова:  “Та  з  землі  підіймалася  волога  і  напувала  всю  поверхню  землі”.  Невже  все,  створене  Богом,  з  моменту  створення  стає  самодостатнім?  Земля  сама  в  собі  вже  мала  вологу,  щоб  запліднити  себе,  бо  раніше  вже  було  Слово,  що  створило  землю.    Далі  описується  детальний  процес  творення  земної  людини  із  земного  пороху,  це  вперше  Бог  творить  не  Словом,  а  творчою  працею:  “Взявши  порох  з  землі,  створив  Господь  Бог  людину.  І  вдихнув  у  її  ніздрі  життя,  -  і  стала  людина  душею  живою.  І  насадив  Господь  Бог  рай  на  Сході  Едему,  й  оселив  там  людину,  яку  створив”.  Після  створення  людини  Бог  стає  садівником,  його  ніби  творіння  руками  із  землі,  тобто  праця,  захоплює  більше,  ніж  ідеальний  світ  у  високості.  Окрім  плодових  дерев,  Він  також  виростив  два  унікальні:  дерево  життя  та  дерево  Пізнання  добра  і  зла.  Що  це  за  види?  що  за  сорти  дерев?  для  чого  їх  зрощено?  чому  їхні  плоди  несуть  смерть?  чому  про  цей  завіт  Бог  сповіщає  Адамові,  коли  ще  Еви  не  створено?  нащо  було  їх  створювати,  якщо  вони  такі  небезпечні?  для  чого  провокувати  своє  творіння?  це  екзамен?  чому  кара  є  такою  суворою?  чи,  може,  Бог  по-справжньому  сердитися  на  своє  творіння?  Він  Творець  усього  і  Закону  в  тому  числі,  може,  зрештою,  це  гра  в  межах  волі,  мовляв:  “Людино,  ти  спробувала  раю,  прийняла  правила  гри  (закон),  прийняла  самостійне  рішення  жити  через  пізнання,  методом  проб  і  промахів  (так  здобувають  досвід  малі  діти),  тож  ж  іди,  живи,  твори,  помиляйся  й  виправляйся,  але  пам’ятай,  я  чекатиму  на  тебе  вдома,  і  ти  прийдеш,  як  тільки  я  покличу.  
Адам  стає  Богові  ніби  помічником,  представником  Бога  на  землі,  стає  співтворцем,  бо  саме  Перший  Чоловік  дає  імена  та  назви  всьому  живому.  Після  цієї  клопіткої  праці  до  нього  приходить  усвідомлення,  що  немає  на  світі  жодного  помічника  йому,  Адамові,  тож  став  Адам  і  собі  просити  помічника,  подібного  до  нього  самого.  Звернімо  увагу,  що  це  було  прохання  Адама,  воля  його  не  скута  авторитарним  Батьком,  Бог  виконує  його  бажання.  Цікаво,  щоб  витворити  Еву,  Бог  навіює  на  Адама  сон.  Невже  це  не  свідчить  про  несвідоме,  глибинне,  приховане?  А  це  все  про  нас,  про  жінок,  яких  витворено  із  ребра  чоловіка,  є  фрагмента  тіла,  основна  функція  якого  -  захищати  серце  -  найважливіший  орган  людини.  Жінка  -  це  та  частина  чоловіка,  що  виходить  на  передній  план,  коли  він  присипляє  свій  розум,  це  емоція,  це  бажання;  її  сила  в  тому,  що  колись  вона  була  найближче  до  серця  і  вона    покликана  захищати  серце  свого  чоловіка.  Не  можу  втриматися,  щоб  не  сказати  кілька  слів  про  ріку,  що  виходила  з  Едему,  щоб  зрошувати  рай.  Образ  річки  фантастично  прописаний  у  творі  “Сідхартха”  Г.Гессе.  Річка  вчить,  що  прагнути  вниз  (те  саме,  що  поринати  у  глибочінь)  -  це  добре.    Вигнання  з  раю,  на  перший  погляд,  найгірше,  що  могло  статися  з  людиною  (досі  можна  вільно  почути  звинувачення  Еви  в  поїданні  того  плоду),  та  хіба  могло  бути  инакше?  Якщо  падаєш  на  саме  дно,  то  шлях  залишається  тільки  нагору;  падати  легко,  карабкатися  вверх  крок  за  кроком  важко,  але  кожен  крок  дарує  досвід,  який,  як  відомо,  не  можна  ніяк  инакше  надбати:  “Побачила  жінка,  що  дерево  придатне  для  їжі  й  на  вигляд  воно  приємне,  оскільки  було  бажання  одержати  знання”.  Навіть  коли  людина  перебуває  на  самому  дні,  вона  невидимими  хвилями  поєднана  нерозривно  з  небом,  зірки,  як  Боже  світло,  що  пробивається  крізь  сито  небес,  завжди  показує  шлях  додому:  “Чи  не  хочеш  ти  сказати,  що  річка  в  той  самий  час  повсюди:  де  виток  і  де  гирло,  де  водоспад  і  де  перевіз,  на  бистрині,  у  морі,  в  горах  —  повсюди  і  водночас,  і  що  для  неї  не  існує  теперішності  й  немає  й  тіні  майбутнього?  —  Саме  так,  —  мовив  Сіддхартха.  —  І  коли  я  це  збагнув,  то  ще  раз  поглянув  на  своє  життя,  і  воно  виявилося  також  річкою,  і  хлопчика  Сіддхартху  від  чоловіка  Сіддхартхи  та  старця  Сіддхартхи  не  відділяє  вже  ніщо  дійсне,  а  тільки  тінь.  І  попередні  народження  Сіддхартхи  також  перестали  бути  минулим,  а  його  смерть  і  повернення  до  Брахми  —  майбутнім.  Нічого  не  було,  нічого  не  буде;  все  є,  все  має  сутність  і  теперішність”.  Річка,  що  виходила  з  Едему,  ділилася  на  4  протоки,  це  ніби  роздоріжжя,  але  вони  мають  спільний  виток,  тобто  неважливо  на  які  шляхи  занесло  життя,  кожна  людина  має  шанс  повернутися  додому.    Річка,  на  думку  Г.Гессе,  також  вчить  слухати  і  погамовувати  в  собі  пристрасті,  судження,  думку.      
У  Біблії  дуже  стисло  подана  інформація,  ніби  викресталізувана  істина,  що  не  обмежує  волі  сприйняття  читача:  “  Слова  не  йдуть  на  добро  потаємному  змістові;  коли  про  щось  скажеш,  воно  неодмінно  й  ту  ж  мить  стає  трохи  іншим,  трохи  фальшивішим,  трохи  глупішим…”  (Г.Гессе  “Сіддхартха”).  Біблія  містить  слова-символи,  які  маємо  ми  декодувати  з  превеликої  любови  й  прагнення  пізнати  Бога.  Бог  сказав,  що  недобре  бути  чоловікові  самотнім.  А  хіба  категорія  самотности  була  б  можлива,  якби  не  було  инших  людей,  бо  ж  тільки  їхня  відсутність  уможливлює  самоту.  І    Бог  створює  насамперед  помічника,  бо  ж  настановив  Адама  обробляти  та  доглядати  Едемський  рай.  Хібе  це  не  підказка  для  тих  людей,  що  заблукали?  Дбайте  про  місце,  де  вас  оселив  Бог,  працюйте  надхненно  в  саду,  насолоджуйтеся  працею.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025596
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.11.2024

Хоч сторіночку

Просто  так,  як  листя  шелестить,  пожовкле,  зірване  і  кинуте  у  безвість,  шепочу  і  я.  Де  діть  мою  печаль?  Де  діть  мою  журбу?  Мій  сором  перед  самим  буттям?  Моя  дешева  маска  вже  вростати  стала,  але  відторгнення  іде.  Учителем  на  все  життя?  Це  щось  не  те.  Не  хочу.  Пручаюсь  проти  тупості  й  сама  тупію.    Не  надихаюсь  посмішками.  Навкруги  розруха.  І  в  душі  розруха.  Немає  того,  хто  б  мене  послухав.  Іще  послухав  хвильку  -  і  почув.  О  диво!  Одна  людина  для  иншої  людини  -  це  панацея  від  усіх  хвороб.  Думки  як  медитація,  але  мої  думки  сумні,  їм  тісно-болісно  сидіти  в  голові.  Вони  ширяють  всюди,  не  впасу  їх,  не  зажену,  як  гаддя  із  Пандориної  скриньки.  Кобиляча  голова  чекає,  коли  я  прийду,  аби  провести  мінітестик  на  нормальність.  Я  ненормальна  вже  давно.  -Тук-тук,  впусти.
-  Заходь.  
-Ти  хто?
-  А  я  не  знаю.
-  Хто    не  стою,  хитаюся,  не  бачиш?  Невже  не  бачиш?  Я  -  туман.
 -  Як  на  туман,  ти  надто  імпульсивна,  а  він  м'який,  він  падає,  лягає  тихенько,  а  під  променем  зникає.
 -  І  я  зникаю.
-  Лиш  не  починай.  Тобі  ще  жити.
 -Дай  надію.  Дай.
 -  Вирощуй  у  собі  дитятко  віри  з  любови  до  всього  живого.
-  Вирощуй…Це  робота.  Це  процес.  
-  А  ти  ледащо,  правда?  Як  могла  ти  так  занедбати  і  себе,  і  світ?  Твоя  печаль  впливає  на  планету!  Чого  журитися?  Чого  ридати?  Така  можливість  жити!  Чом  страждати?
-  Кажи,  кричи.
-  А  хоч  би  я  й  мовчала!  Дивись  на  небо:  бач,  як  світло  зір  прорвалося  до  тебе,  аби  упасти  в  очі,  запалить  надію  на  Світло,  що  чекає  десь  на  тебе  там.  
-  Я  йду.
-  Ти  щосекунди  йдеш.  Ти  йдеш,  навіть  коли  сидиш  чи  спиш.  Подумай  -  більше  не  журись.  Або  журись,  як  хочеться,  бо  ж  вибір  за  тобою.  
-  А  ти  побудеш  поряд,  поки  я  сумна?  Поки  я  борсаюся  в  власній  купі  гною.  
-  Е  ні,  побудь  сама.  Лиш  самота  лікує.  Я  не  допоможу.  Ти  в  самоті,  як  у  настої  трав:  аж  з  насолодою  страждаєш,  у  запої,  шукаєш  привід  пожурися,  як  кожен  день  -  це  дар.  Усмішка  друга,  дотик  рук  коханих,  смачнюча  страва,  швидкість  при  їзді.  Ти  маєш  все:  ти  маєш  тата  й  маму,  лише  за  них  подякуєш  судьбі.  Розкішне  ліжко  у  затишній  хаті,  велике  серце,  щоб  усіх  прийняти,  де  усмішка?  Де  радість?  В  чім  печаль?  Ти  заблукала?  Ти  і  є  причал!  Знайди  в  своїй  основі  опертя.  І  не  жалійся,  ти  вже  не  дитя.  34.  Скоро  вже.  За  тиждень.
 -  Який  сумний  цей  вересень.  Не  хочу  привітань.  
18.09.2024

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017131
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.07.2024

А ти дозрів і став каштаном

А  ти  дозрів  і  став  каштаном,
що  тепер?
Сховаю  тебе  в  землю  рано,
щоб  ти  помер.  

Ти  зійдеш,  виростеш,  зміцнієш,
даси  цвіт.
Якщо  під  бурями  не  зломишся,
То  буде  плід.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=962162
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.10.2022

Чим я розрушила свій храм?

Чим  я  розрушила  свій  храм?
Постійний  самообман
осипається,  
як  дешева  штукатурка,  
нанесена  горе-майстрами,  
не  Богом.  

В  Його  вустах  застигла  пересторога  
від  лицемірства,  
та  я  нездатна  її  почути,  
бо  
так  і  не  навчилася  слухати,  
прислухатися,  
коритися  Заповідям,  
щоб  бути  вільною,
а  не  робитися  рабою  своїх  пристрастей,  
приписів,  
принципів...  

Уламки  мого  корабля  -  на  поверхні,
корма  -  в  безодні,  
а  де  я?  
Темінь  непроглядна  застилає  очі,
бо
дивитися  не  хочу,
молитися  не  хочу.  

Криком  кота,що  конає,  
наче  з  підземелля  волаю:
-Темряво,  відпусти.
Матінко  Божа,  прости!  
Я  грішна.  
Я  ница.  
Холодна.  
Черства.  
Та   жива,
бо  
мертві  не  плачуть.  

Боже,  дай  мені  сили  душу  вберегти  
у  чистоті  тіла.
Світи.  
Піду  за  світлом?

Сьогодні  пішла.  
Було  важко,  та  я  для  кожного  знаходила  сили,  втома  через  втрату  енергії  мене  косила,   думала,  зносити  її  несила,  та  ти  завіз  мене  після  роботи  пити  каву,  я  напилася  щастя,  ожила.  Вже  й  метушня  шкільна  не  видавалася  страшною:  і  діти  гарні,  і  робота,  і  я  гарна  серед  них.  

І  біль  затих.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961665
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.10.2022

На твоїх грудях я, мов огірок на грядці

На  твоїх  грудях  я,  мов  огірок  на  грядці,  
за  кучеряві  вусики  чіплюсь,  
аби  врости  у  тебе  й  зацвісти.  

Сама  любов  над  нами  джмеликом  літає,  
пилок  збирає  з  цвіту,  
та  куди  ж  його  нести?  

-  Агов,  коханчки!  Вкажіть  на  двері  в  небо
 з  теплиці  вашої,  бо  млосно  тут.  
Щоб  цвіт  дав  плід,  мало  любові  однієї,  
ви  випустіть  мене  -  і  інші  хай  прийдуть.  

Та  ми  свій  скарб  не  хочемо  ділити,  щоб  множити  -  
джмелик  вже  й  літати  перестав.
Є  він,  я,  ти,  є  наші  пустоцвіти,
 виконуємо  мовчки  нами  писаний  устав.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955657
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.08.2022

З дитинства: ранок

Оберемоком  на  підлогу  впали  дрова  -
дим,  тепло.
Голос  мами,  теплий,  строгий:
"Дівчатка,  підйом!"

Шкварчить  сало  і  цибуля  -  
борщик  закіпа,
з  радіо  вже  слух  лоскоче
жвава  "Школяда".

Проганяю  позіханням  Кота-Воркота  -  
врешті  викотилось  тіло  з-під  гори  тепла.  
Метушня,  ранкові  збори  -  вийшла  за  поріг.
Манить  мене  і  чекає  білий  світ  і  сніг.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=934477
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.12.2021

Як я охороняла сон чоловіка, або стежками Коцюбинського

Щойно  народжений  промінь  пробирається  в  теплу  кімнату  крізь  рожеві  штори  й  боязко  розміщується  на  рожевих  шпалерах.  Я  ж  спостерігаю  за  ранковим  гостем  крізь  рожеві  окуляри  з  рожевого  ліжка.  Поряд  мене  солодко  сопе  чоловік.  Прокинулася  перша,  тепер  намагаюся  впіймати  розкіш  миті.  Поки  вмощувалася  зручніше,  він  теж  прокинувся,  перевернувся  на  інший  бік  -  і  ось  я  знов  чую  розмірене  сопіння,  ніби  кудлатий  сніг  під  сміливий  подих  вітру  стелиться  на  землю.  Так  легко  засинати  зранку,  особливо,  якщо  треба  кудись  іти.
Залоскотало  в  носі  -  апчхи!  -  смачно,  протяжно.  
-  Будь  здорова.
А,  ти  не  спиш  вже?  Чи  то  я  необачністю  своєю  висминула  тебе  з  країни  спокою?  Ще  двічі  чхаю,  з  кожним  разом  стриманіше,  а  від  того  кострубато  й  неприродно  якось.  Ти  мовчиш,  спиш.  Це  за  твоїми    правилами  ми  зумовилися  казати  лише  1  раз  "будь  здоров",  аби  не  відволікати  від  серії  вистрілів  того,.хто  чхає.  Знов  спиш.  Та  що  це  з  моїм  носом?  Ожеледиця!  Приймаю  нелегке,  але  виважене  рішення  йти  у  вилазку  за  серветкою!  А  що  ж,  як  я  вирішила  провести  ідеальний  ранок  в  теплому  ліжку,  а  мокрий  ніс  вирішив  покласти  край  моїм  планам.    Та  й  ще  одне  апчхи  підступає  до  носа,    краще  його  спустити  за  межами  кімнати,  що  я  уже  зовсім  беззсовісна?  Тут  людина  спить!  Без  варіантів,  іду.  Та  й  шморгання  нічим  не  краще  за  шум,  що  породжую    вставанням  з  ліжка…  
О,  я  вже  повернулася.  Знов  умощуюся.  Ти  глибоко  й  нервово  дихаєш.  Нелегка,  але  дуже  продуктивна  вилазка  видалася:  я  не  тільки  носа  висякала,  а  й  сходила  по  дорозі  в  туалет,  аби  вже  напевно  не  турбувати  коханого  чоловіка  (це  його  перший  вихідний  за  тиждень,  як  же  я  можу  бути  такою  жорстокою?),  по  дорозі  назад  мою  увагу  привернули  млинці,  такі  м'якенькі,  з  легким  ароматом  ванілі...  Я  тихенько!  Ось  уже  складаю  одного  в  трикутний  конвертик,  ось  уже  й  щелепам  є  робота!  Сон,  не  спіши  засинати,  бо  я  зараз  ще  повертатися  буду!  Наче  у  відповідь  чоловік  зітхнув  глибоко  і  знов  розмірено  засопів.  Я  запила  незапланований  сніданок  водою,  що  лишилася  в  склянці  звечора  (мені  подав  її  коханий  перед  сном,  теж  про  мене  дбає  й  турбується,  він  сова,  лягав  пізніше,  а  я  була  напівпритомна  по  дорозі  в  сон  і  мені  наснилося,  що  я  хочу  пити)  і  ось  через  долю  секунди  я  вже  на  місці.  "Я  поряд,  рідний,  я  буду  охороняти  твій  сон,  спи  солодко".  Аж  тут  мій  шлунок  так  зрадів  роботі  зранку,  що  почав  активно  перетравлювати  того  млинця.  Активно  й  голосно,  наче  намагався  перемогти  в  музичному  батлі  сопіння  чоловіка.  Так  наче  й  нічого,  бо  він,  певно,  ввійшов  у  глибоку  фазу  сну,  бо  вже  й  звуки  грубіші  стали  й  додалися  нотки  посвистування  при  віддиху.  Та  животик  грає  за  своїми  правилами:  видає  свою  партію  тоді,  коли  його  найкраще  буде  чути.  Так  і  вийшло,  що  ранкова  симфонія  жваво  наповнювала  звуками  рожеву  кімнату.  Ти  спиш.  Добре.  І  ще  й  так  міцно!  І  так  смачно.  Ох,  я  вже  втомилася  писати,  та  й  після  їжі  спати  хочеться.    Ей,  що  за  звуки!  Зараз  як  штовхну  під  бік,  то  відразу  хропти  перестанеш!  Не  дають    людині  й  поспати!  
11.12.2020

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=934360
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.12.2021

Очерет і Листя лілеї

Внизу,  біля  сухого  стебла  Очерету,  вільно  розпласталося  лапате  Листя  лілії.  Зелене  й  свіже,  воно  радіє  травневому  дню,  а  старий  Очерет  під  річкову  колискову  засинає  вічним  сном.  Ще  минулого  року  таке  сусідство  спонукало  до  невимушеної  бесіди.  Правда,  інколи  вітер  розкидався  їхніми  словами,  доносячи  лише  уривки  фраз  і  думок.  “Я  живу  повним  життям,  -  починав  очерет.  -  Частина  мене  -  у  воді,  впивається  красою  підводного  царства,  а  частина  сягає  майже  до  неба!  Я  не  можу  тобі  передати,  що  відчуваю,  коли  вітер  гойдає  мене  в  піднебессі,  розвіваючи  моє  насіння!”  -  “Народилося  я  аж  під  водою,  і  немалих  зусиль  доклало,  аби  побачити  чарівність  сонячних  променів.  Тепер  лежу  аж  на  поверхні  води  й  всім  тілом  впиваюся  сонячним  теплом.  Кажуть,  якщо  довго  лежати  на  сонці,  то  з’явиться  чарівний  цвіт  лілеї”.  -  “Невже  тобі  не  хочеться  відчути  подих  вітру  всім  тілом,  відчути  повноту  життя?  Для  цього  достатньо  піднятися  над  собою  й  вирости”.    

“От  і  виріс”,  -  думає  Листя  лілеї,  поглядаючи  на  гінкі  сухі  стебла  й  втішаючись,  що  не  послухалося  його  ради.  А  треба  було  всього  лише  триматися  води,  а  не  пнутися  до  сяйного  піднебесся.  І  тільки  тепер  Листя  помітило,  що  зусюди  пробивають  плесо  води  свіжі  пагінці  з  насіння  Очерету,  ніби  тільки  для  того,  щоб  підтримати  його  старече  стебло.  “Привіт-пока,  нам  вищ-щ-щ-е,  ви-щ-щ-щ-е”,  -  їхня  молода  мелодія  повна  енергії  життя  й  динамічного  оптимізму.
“Усім  в  зеленій  юності  хочеться  багато  щастя”,  -  з  усмішкою  міркує  старий  Очерет.  Крізь  дрімоту  він  згадує  своє  гаряче  літо:  дзвін  кольрових  бабок,  м’який  хлюпіт  хвиль,  свист  качки  з  виводком,  весільні  переспіви  жаб...  Бувало,  щука  в  хижій  жадобі  била  його  хвостом  у  погоні.  Ото  був  час!  Тепер  же  його  тіло  втратило  колишню  пружність  й  чутливість,  слух  і  спостережливість.  На  нього  чекає  вічність.  Очерет  вже  не  відчуває,  що  ніжка  під  водою,  густо  заплетена  слизом,  стала  тимчасовим  пристанищем  від  стрімкої  течії  для  водяного  равлика;  що  сухе  стебло,  перебите  вітром,  стало  наріжним  каменем  затишного  гніздечка  лисухи;  а  он  і  зовсім  не  водяний  жук  пробує  врятуватися  на  новоствореному  плоту  із  дрібних  трубчастих  залишків  його  плоті.  Не  помічає  він,  як  стихія  і  час  розкладає  його  на  складові  частини  чужого  життя.  Очерет  не  журиться  тим,  що  вже  не  буде  колоситися  буйнотрав’ям,  він  спокійно  дошіптує  мотив  вічності:  “Вс-с-с-е-е-е”.  
Та  прощальний  шепіт  очерету  зовсім  не  доноситься  до  зеленого  Листя  лілеї,  що  тільки  почало  вирощувати  мрію  про  велику  квітку,  перед  якою    меркнутимуть  усі  барви  світу.    
13.05.2020

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=934358
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 19.12.2021

Лісове джерельце

Був  гарячий  полудень,  худібка,  втомившись  ходити,  мирно  стояла  в  затінку,  навіть  Сорока  Шупічки,  що  добряче  залила  пастухам  сала  за  шкіру,  мляво  мружила  на  мене  своїми  лукавими  очима,  мовляв:  "Що  я  зовсім  божевільна  по  такій  спеці  ганяти?"
А  от  мені  сьогодні  чомусь  не  сиділося  в  холодочку:  манив  приярок,  закиданий  трухлявими  вербами,  в  центрі  якого  заховалося  від  людського  ока  лісове  джерельце.  Це  відкриття  я  зробила  зовсім  випадково,  коли  виганяла  Сороку  від  груші-дички,  а  вона,  замість  того,  щоб  повернутися  до  стада,  помчла,  капосна,  аж  на  дно  яруги.  Самій  мені  б  ніколи  і  на  думку  не  спало  досліджувати  цю  місцину,  адже  з  одного  боку  був  стрімкий  спуск,  що  шкірився  гострим  гілляччям,  а  з  іншого  -    ціла  галявина  пишної  бузини  з  кропивою.  Але  цього  разу  вибирати  не  доводилося:  мене  вів  обов'язок  пастуха.  
Спочатку  мене  лякали  корені  вивернутих  старечих  дерев,  вогкий  запах  моху  та  трухлявини,  а  потім  погляд  привернула  вузька  стежина,  помережана  глибокими  відбитками  копит,  -  і  страх  підмінила  цікавість.  Це  не  були  відбитки  коров'ячого  копита,  бо  я  відразу  їх  розпізнала  б,  це  були  сліди  володарів  гущі:  диких  кіз  чи  кабанів,  а  може,  й  оленів  чи  лосів?  Цього  вже  я  не  знала,  бо  звідусіль  всю  землю  перетворено  на  господарські  угіддя,  що  витіснили  давним  давно  звірину  незрозуміло  куди,  тому,    не  довго  думаючи,  обережно  подалася  за  слідами,  забувши  і  про  худобу,  і  про  Сороку,  і  про  час.  Так  було  частенько,  коли  цікавість  брала  верх  над  кодексом  пастуха,  який  сформувався  за  роки  освоєння  цієї  професії,  тому  часом  і  перепадало  від  хазяйок,  які  в  кінці  дня  не  дорахувалися  своєї  худібки.  Але  тоді  я  була  аж  занадто  уважною  і  зосередженою,  і  ніщо  не  могло  мене  змусити  зійти  зі  стежки.  І  не  дарма!  Нагородою  в  кінці  шляху  стало  відкриття  невеликого  лісового  джерельця!  Моєму  подиву  й  захвату  не  було  меж!  І  як  це  ніхто  не  відкрив  його  для  світу,  адже  вода  на  полі  та  ще  й  в  спеку  і  далеко  від  дому  -  це  найбільший  скарб.  І  не  довго  думаючи,  я  стала  пити.  Вода  була  прозора  й  чиста,  але  мала  болотяний  гіркуватий  присмак  -  певна  річ,  джерело  потребувало  людського  втручання,  щоб  стати  придатним  для  пиття,  але  це  були  володіння  світу  природи,  і  щось  підказало  мені,  що  людське  втручання,  як  і  моя  присутність  тут,  зовсім  не  доречні.  І  я  тоді  пообіцяла  собі,  що  більше  не  стану  полохати  спокій  цієї  таємничої  місцини.  Та  сьогодні  саме  прагнення  ще  раз  відчути  на  собі  цей  спокій  і  таємничість  привели  мене  знов  до  джерела.
За  другим  візитом  очі  почали  жадібно  вбирати  найдрібніші  деталі,  що  залишилися  поза  увагою  минулого  разу,  бо  хтозна  чи  я  ще  коли  наважуся  прийти  сюди.  Насамперед  мій  погляд  привернув    смарагдовий  відтінок  у  вишині:  густе  віття  дерев  на  стику  з  небесами  було  ніби  мерехтливою  аркою  храму  якогось  лісового  божества,  а  самі  старечі  стовбури  слугували  за  мармурові  колони  коринфського  ордеру.  У  затінку  від  полуденного  сонця  повітря  було  вогким  і  пряним,  дихалося  легко,  а  ті  чаї  з  моху,  листя  й  трухлого  гілляччя  мирно  шурхотіли  під  обережним  кроком.  Біля  самого  джерела  було  також  багато  гілок  та  корчів,  що  своїми  сплетеннями  нагадували  корзину.  І  марною  була  б  будь-яка  спроба  відтягти  якусь  гілку  з  цього  ансамблю,  бо  вся  гармонія,  викохана  природою  віками,  була  б  нарушена,  тому  я  й  почувала  себе  тут  швидше  випадковим  гостем  ніж  повноправним  господарем  відкритих  мною  володінь.  Я  навіть  не  наважилася  дати  назву  джерелу,  адже  слово  -  це  теж  форма  власності,  бо  втиснути  уже  давно  існуючу  духовність  в  матеріальну  оболонку  слова,  -  це  позбавлення  права  бути  носієм  недосяжного  для  сучасної  людини  образу,  що  колись  створив  Господь.  
Присівши  навпопічки  біля  води,  стала  слухати  тиху  думу  старого  джерела.  Це  зараз  воно  слабким  голосом  жебонить  про  колишню  велич  і  могутність,  що  розмивала  пороги  міцної  породи,  бо  не  в  змозі  було  стримати  молодецької  сили  в  своїх  водяних  жилах.  А  звідки  ж  цей  яр?  Ця  глибина?  Цей  таємничий  страх  перед  колишньою  величчю?  Тільки  двохсотлітні  верби  нижче  приярка,  нахилені  аж  до  землі,  щоб  зберігати  останні  краплі  животворної  вологи,  ледь  животіючи,  можуть  свідчити  про  правдивість  цієї  історії,  адже  всім  відомо:  де  верба,  там  і  вода.  Та  вони  мовчки  чекатимуть  свого  кінця,  бо  вода  зі  старого  джерела  забула  до  них  дорогу.  І  вони  перешіптуються  між  собою  про  юність  перед  тим,  як  піти  у  вічність.  А  ще  нижче  розмиті  канави,  які  можна  перескочити  тільки  з  добрячого  розгону,  і  то  на  свій  страх  і  ризик.  А  в  канавах  тих,  казали  старі  люди,  колись  відкопали  кістки  мамонта.  Я  думаю,  земля  не  просто  так  ховає  від  людського  ока  свої  таємниці,  бо  коли  людина  доторкнеться  знаннями  до  сокровенного,  то  загордиться  у  своїй  вигаданій  величі  й  могутності.  За  роздумами  я  й  не  помітила  як  вибрела  з  хащів  до  корів.  Вони  ліниво  ганяли  хвостом  мух  й  мружили  око  на  полудневе  сонце,  мовляв:  "А  не  час  нам  уже  додому?"

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=933871
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.12.2021

Дєдушка Ау

Він  називав  себе  “дєдушкою  Ау”.  Це  ймення  просто  й  природно  впліталося  в  саму  атмосферу  існування  цього  космічного  дядька,  що  ми,  малі,  сприймали  його  істинним,  до  кінця  не  усвідомлюючи,  а  що  ж  воно  ото  означає  те  “дєдушка  ау”?  
Ще  за  царя  гороха  приїхав  він  з  Росії,  але  корені  мав  українські,  бо  часто  любив  повторювати,  що  він  в  якомусь  коліні  від  ребра  сусіда  родич  моєї  бабці.  Не  скажу,  чи  нас  в’язали  родинні  зв’язки,  чи  мамина  великодушність  до  всіх  знедолених,  але  дядько  Толя,  за  кличкою  Прохорка,  був  у  нашій  хаті  постійним  гостем,  практично  членом  сім'ї.  Татові,  звісно,  не  дуже  подобалася  така  компанія,  але  він  завжди  підтримував  щирі  стосунки  з  сусідами,  тож  дядько  Толя  не  став  винятком.  То  зайде,  коли  збереться  на  базар  зі  своїми  білосніжними  горішками-метеликами,  чи  коли  йшов  женихатися  до  якоїсь  чергової  вдовички,  чи  коли  має  непереборне  бажання  поділитися  останніми  новинами  та  плітками,  він  завжди  сприймався,  як  свій,  і  не  завдавав  ніякого  клопоту  й  незручностей.
 Варто  відразу  розставити  всі  крапки:  окрім  того,  що  саме  його  закрите  від  людського  ока  існування  в  яру  викликало  неабиякий  інтерес  до  його  персони,  він  також  володів  надзвичайним  даром  перевтілення:  після  випитих  ста  грам  він  із  занудного  правильного  хазяїна  перетворювався  в  душу  компанії,  позитивного,  доброго  й  найкращого  “дєдушку  Ау”.  Думаю,  не  варто  й  уточнювати,  що  ми  любили  його  саме  такого,  і  всією  дитячою  душею  були  прив’язані  не  тільки  до  його  байок-побрехеньок,  якими  він  щедро  сипав,  будучи  напідпитку,    а  й  до  нього  самого.  Зізнаюся,  на  те  ми  мали  безліч  підстав,  бо  він  за  ці  кілька  днів  запою  щедро  тринькав  свої  запаси  наліво  й  направо,  частенько  й  нам  випадало  розкошувати  з  його  кишені:  то  цукерки,  то  ковбаса  чи  халва,  всього  й  не  пригадаєш,  радше  додумаєш,  але  ніколи  не  забуду,  як  мені  для    виступу  потрібне  було  яблуко,  яким  я  мала  б  пригостити  малого  Тараса  (я  грала  Шевченкову  сестру  Катерину).  Люди!  Які  яблука  весною  в  селі?  З  нашою  дружною  компанією  з’їдався  добрячий  кошик  мурзи  чи  зеленої  гуди  за  один  тільки  вечір,  тобто  яблука  навіть  до  зими  могли  недолежати,  не  те  що  до  весни!  Якщо  був  врожайний  рік,  то  був  шанс  тільки  в  кислючого  бойкіна,  та  й  в  такому  випадку  тато  вже  їх  засолював  у  бочку,  щоб  було  чим  смакувати,  коли  будемо  садити  картоплю.  Словом,  ситуація  безвихідна.  Та  пам’ятаю,  в  самий  день  виступу  дядько  Толя  нізвідки  явився  і  приніс  мені  “скарб”  -  червонобокі,  ароматні,  величезні  2  яблука  аж  виблискували  й  переливалися  в  його  широких  руках.  Мені  й  зараз  здається,  що  більше  таких  гарних  яблук  я  не  бачила  ніколи  в  житті,  ніби    вони  просто  самою  природою  були  створені  для  мого  тріумфу  на  сцені!  
Таких  “дрібничок”  була  незлічима  кількість,  вони  природно  вплітали  цю  людину  у  нашу  сім’ю.  Правда,  п’яному  йому  багато  й  діставалося  від  дорослих:  на  нього  кричали,  піддражнювали  й  насміхалися.  Зачасту  п’яні  авдієнції  дядька  Толі  закінчувалися  тим,  що  його  виганяли,  бо  він  сидів  допізна  й  щось  нерозбірливо  варнякав  про  своє.  
У  них  із  мамою  була  укладена  усна  домовленість:  на  початку  запою  дядько  Толя  приносив  мамі  всі  гроші  й  просив  не  віддавати  йому  їх  під  жодним  приводом,  а  потім  день  у  день  оббивав  пороги  й  просив    дати  на  “5  капель”.  Мама  надзвичайно  дратувалася,  але  грала  у  цю  гру,  бо  не  раз  і  не  два  цими  ж  грошима  дядько  Толя  допомагав  нашій  сім’ї    виходити  зі  скрути…  
Багато  було  прожито  разом,  дєдушка  Ау  став  тим  дідом,  що  нам  з  сестрою  не  пощасливилося  мати  поряд,  ми  й  жартували  й  сварилися,  він  називав  мене  “капосною”,  грозився  закинути  снігу  за  пазуху,  щоб  я  махала  руками,  як  сорока,  лякав  нас  реалістичними  страшилками,  що  ми  боялися  ввечері  вийти  надвір  без  супроводу,  й  сміявся  беззубим  ротом.  А  ми  сміялися  з  нього.  Ще  пригадується  випадок,  коли  ми  всі  разом  поїхали  саньми  на  базар  у  Лисянку.  Вперед  він  їхав  тверезий,  нудний  і  правильний,  а  назад  -  на  гарному  підпитку,  щасливий  такий,  гомінкий.  Ми  накупили  різної  всячини,  а  про  те,  що  ми  всією  гарбою  зголодніємо  в  дорозі  не  подумав  ніхто,  крім  нього.  Коли  він  почав  діставати  кожному  по  смачнючій  котлеті  в  тісті,  нашому  здивуванню  й  радості  не  було  меж!  Ми  відчували  себе  на  трапезі  королів,  коли  зупинилися  для  цього  невеличкого  перекусу  в  зимовому  лісі  біля  бесідок.  
Задля  правдивості  наведу  приклад  і  з  тверезим  дядьком.  Якось  я  пасла  корови  пізньою  осені  в  яру,  а  хто  знає,  осіннє  пасіння,  зрозуміє  мене,  яка  це  нудьга  й  мука,  витерпіти  яку  і  я  не  мала  сил.  Тоді  й  спало  мені  на  думку  заскочити  на  гостину  до  дядька  Толі,  щоб  убити  час.  Та  тут  на  мене  чекала  ще  більша  нудьга.    Господар  по-діловитому  длубав  свої  горіхи  до  базару,  щоб  здати,  а  на  плиті  смажилася  зажарка  з  цибулі  та  моркви  до  прісного,  аж  синього,  супу,  яким  до  всього  того  він  хотів  мене  ще  й  пригостити.  Я  ввічливо  відмовилася,  посилаючись  на  те,  що  не  голодна,  а  насправді  ж  мені  нюх  гостро  лоскотав  запах  пересмаженої  олії,  який  не  те  що  не  пробуджував  апетиту,  а  навпаки  його  проганяв  навіть  від  такого  голодного  й  невибагливого  пастуха,  як  я.  У  хаті  тихо  поскрипували  теплим  духом  дрова,  і  це  було  основним  аргументом  затриматися  на  довше.    
А  якось  він  приніс  запізнілу  диню-дубівку,  довго  винюхував  її  своїм  гострим  носом  і  сказав,  що  вона  пахне  літом.  Ми  всім  дитячим  гуртом  перенюхали  її  і  не  могли  не  погодитися  з  цим  відкриттям,  що  згодом  стало  звучати  в  нашій  сім’ї  як  сентенція,  бо  то  було  останнє  літо,  проведене  разом.  
Скільки  б  мама  не  вела  боротьбу  зі  згубною  звичкою  “дєдушки  Ау”,  а  цикл  із  тверезого  нудного  господаря  і  п’яного  веселого  друга  сім’ї  продовжувався.  Перед  святом  Теплого  Олекси  дядько  Толя  знову  почав  пити.  Зранку  явився  і  цього  разу  замість  звичних  байок  почав  переказувати  сон,  у  якому  бачив  себе  мертвим.
-Видно,  жити  довго  будеш,  -  відказала  заклопотана  домашніми  справами  мама.  Сьогодні  мали  йди  на  день  народження  до  бабусі  Сані,  а  тому  потрібно  було  багато  встигнути  до  свята,  а  тут  ще  й  вислуховувати  всяку  нісенітницю.  Дядько  Толя  знов  просив  свої  гроші  "на  п'ять  капель",  і  мама  спересердя  віддала  йому  всі  його  ж  заощадження.  
 Все  було  як  звичайно:  похід  сім’єю,  застілля,  привітання,  балачки…  Аж  тут  монотонність  вечора  перериває  дрібний  стукіт  у  вікно  і  п’яне  задоволене  тіло  дядька  Толі  ввалилося  в  хату.
-Я  прийшов  привітати  Саню  з  днем  народження…  -  чулося  нерозбірливе  буркотіння.
-  Толя,  йди  додому,  ти  вже  набрався.  
Мама  відчувала  обов’язок  не  пустити  п’яного  до  нашої  родинної  ідилії,  він  попросив  пробачення  за  те,  що  зіпсував  вечір,  мама  провела  його  за  ворота.
Вечір  згодом  закінчився,  ми  розійшлися  з  несвідомим  почуттям  тривоги  перед  непоправним.  
Зранку  я  йшла  до  школи  й  по  дорозі  побачила  його.  Він  лежав  біля  воріт  головою  вниз  і,  здавалося,  усміхався.  Я  не  знаю,  чому  мене  це  не  насторожило,  по  дорозі  йшло  багато  людей,  я  не  відчувала  себе  відповідальною  за  нього,  та  й  не  усвідомлювала  всю  серйозність  ситуації:  був  кінець  березня,  нічого,  що  сніг  і  мороз,  але  ж  це  сонячний  весняний  ранок!  
Немає  вже  дядька  Толі,  -  почула  сумний  голос  мами,  відразу  як  переступила  поріг  дому,  -  замерз.    
Відтоді  назавжди  у  серці  посилився  черв  провини.  Як  можна  було  пройти  повз  задубле  тіло?!  Як  можна  бути  таким  уважним  до  буденних  проблем,  типу,  запізнення  в  школу,  і  таким  байдужим  до  межової  ситуації  між  життям  і  смертю.  Слава  Богу,  не  всі  такі  кати,  як  я.  Сусідський  хлопчик  побіг  повідомити  дорослих,  а  з  нього  всі  зустрічні  насміхалися,  буцімто  він  забув  спортивну  форму…  Доки  мама  дочекалася  тата,  а  тато  запріг  гарбарку,  доки  доїхали,  ще  ледь  живого  завантажили  на  воза,  доки  довезли,  то  він  уже  віддав  Богу  душу.  Свою  добру  душу,  яка  ніколи  нічого  не  шкодувала  для  нас:  ні  яблучок,  ні  котлет  в  тісті,  ні  запізнілої  солодкої,  як  мед,  дині-дубівки,  а  головне  -  часу  та  уваги,  які  так  необхідні  діткам.
Раз  у  рік  ми  відвідуємо  його  могилку.  Мама  з  татом  її  доглядають,  тато  ставив  хреста,  а  ми  з  сестрою  підписували  його  своїми  дитячими  кривульками  “Гонта  Анатолій”.  Мама  садила  щовесни  “ромашишки”,  доки  ті  не  прийнялися,  а  сестра  клала  цигарки  на  грібок.  Зараз  ми  всі  виконуємо  це  все  як  ритуал,  спокутуючи  гріхи  перед  його  душею,  адже  тільки  після  його  смерті  ми  всі  відчули,  що  втратили  щось  значно  більше,  ніж  просто  друга  сім’ї,  ми  втратили  члена  сім’ї,  нашого  дядька  Толю.    І  дивно,  сумно  стало  на  кутку  без  нього.
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=933870
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.12.2021

Горобці, як горіхове листя

Горобці,  як  горіхове  листя,
Опадають  з  небес  на  вишню,
Перешіптуючись  про  весну.

Завеснило  за  склом  хитким  спогадом.
Хитким  здогадом.  
Хоч  тепло  в  хаті,  скло  холодне.

Пригорща  насіння  з  горіхів    для  жовто-сірого  листя
Дещо  годує  чуття  повноти  життя.  
І  поки  пташки  виспівують  оду,  веснію.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=933866
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.12.2021

А яблуко пахне весною, не літом

А  яблуко  пахне  весною,  не  літом:
Окиснене  свіжим,  морозним  повітрям,
Обтерте  ручатами  брудними  жваво,
До  блиску  натерте,  воно  немов  сяє.

І  подиву  вже  не  знайдеться  межі:
Мале,  не  злякалось  ні  снігу,  ні  криги,
Заховане  в  листячку  і  борозні,
Пролежало  зиму,  проте  не  змінилось.

Граблі  відставляю:  яка  вже  робота?
Час  царської  трапези!  Прошу  до  столу!
Шматок  за  шматочком  смакую,  радію,
Достойна  зарплата  за  працю  і  втому.

 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=929902
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.11.2021

Рецепт

З  Нічого  виникло  Усе:  
Творець  з  Нічого  сотворив  людину.  
Іще  Хаям  колись  сміявся  з  Гончара:  
"Твори  і  ти,  але  спочатку  створи  свою  власну  глину!"

А  я  реально  теж  Творець  (навіщо  скромні  фрази?):
з  Нічого  вчора  утворила  біль  образи.

Інгредієнти:  
Очікуване  Слово,  що  не  прозвучало,
дія  без  дії,  тобто  з  маркуванням  "іншим  разом",
ще  видумки  різноманітні,  щоб  підсолодити  муку  -  
і  VOIS  là  -  конаю  від  розпуки.

Словом,  пересолила  страву  я  сльозами,
з  Нічого  утворила  дуже  дужий  біль,
Значно  сильніший,  більший,  гірший  мене,
зімкнувся  міцно  в  грудях,  як  стулка  мідій.  

І  я  не  знала,  що  робити  зі  своїм  творінням:
святим  потопом  чистити  свідомість  не  могла,
адже  ковчег  з  чеснотами  своїми  ще  не  збудовано,  
а  нищити  добро,  запалене  Творцем  в  душі,  не  маю  права

У  котре  додала  у  святу  воду  бруду,  
А  тепер  каюся,  бо  знаю,  зло  моє  нікуди  не  зникає:  
воно  блукає  перше  згустком,  мутить,  каламутить,
а  потім  розчиняється  під  впливом  світла,  тихо  осідає.

Десь  там  на  дні  ретельно  заховала  всі  пороки,
Вода  під  впливом  досвіду  і  часу  зробить  з  пилу  глину.  
Я  знову  обіцяю  зважено  робить  наступні  кроки
І  виліпити  з  себе  дуже  гарну  людину.  

Я  вірю,  що  колись  піщинка  бруду,  
переосмислена  зболілим  каяттям
стане  перлиною  чеснот,  
щоб  про  добро  й  зусилля  пригадати  нам.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=920675
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.07.2021

Сон

І  моя  лебедина  пісня  вже  пролунала.  Невже  всі  бачили,  як  я  його  люблю?  Я  змінювала  одяг,  як  у  феєрії,  махала  руками  й  тікала,  та  почуття  пристрасті  не  заховати  між  складками  одягу.  Я  розказала  свій  секрет.  Я  чи  очі.  Чи  обійми  чергові.  Чи  просто  пристрасть  просочилася  наскрізь,  як  велика  й  жирна  олійна  пляма.  І  ти  відчуваєш  пригноблення  й  сором.  Навіщо  це  все?  Навіщо  я  це  зробив(ла)?  Засинаєш  у  обіймах-  почуття  провини  компенсується.  Не  можеш  заснути  -  поряд  вдоволене  сопіння.  Ні  гордості,  ні  задоволення,  тільки  розчавлене  самовладання.  Вдоволений  і  нещасний  від  зізнання,  що  назавжди  змінить  його  життя.  Він  блукатиме  за  нею,  як  тінь,  щоб  наздогнати  назавжди  втрачене    минуле,  а  минуле,  як  засушені  квіти,  тримає  форму,  легенький  аромат,  більше  книжний  ніж  справжній,  і  їх  уже  ніколи  не  воскресити.  Але  ти  крешиш  тими  обіймами,  як  блискавицями,  аж  голова  запаморочилася!  Водночас  ніжно  й  обережно,  як  мати  дитину,  пеленаєш  великими  й  широкими  долонями,  й  твоя  впевненість  зачаровує.  Так  придуманий  світ?  Фраза,  що  знімає  відповідальність  із  закоханого  серця,  бо  не  воно  це  придумало  у  хвилину  байдикування,  а  сама  природа.  Що  змусило  його  зізнатися,  виплеснути  назовні  спертий  дух  любові,  що  відразу  сп'янив  стриножив  будь-який  рух  без  нього,  від  нього,  і  почалося  рівномірне  витоптування  колами,  але  разом,  ми  зв'язані  взаємними  почуттями.  Тільки  сон  розв'язав  руки,  й  ось  вони  вже  впевненіше  тиснуть  моє  гаряче  тіло  до  твого,  у  кожному  вибухові  -  мільйони  сонць.  Ти  вибухаєш  -  і  я  розумію,  що  перехід  відбувся  і  дороги  назад  немає.  Я  шкодую  про  все.  Мені  це  не  потрібно,  бо  я  не  твоя  рідна.  Але  ти  тінню  бродиш  поряд,  а  варто  рукам  торкнутися,  як  замки  опадають.  Можливо,  ти  знаєш  код  доступу?  А  може,  так  працює  сама  любов?..

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=919364
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2021

блукаю

Солодкий,  дикий  мед  твоїх  цілунків  в  минулому.  
Сьогодні  він  терпкий.
Я  відробляю  пристрасть  вищого  гатунку,  
Щоб  просто  пригадати,  як  колись  любив.

Здається,  зараз  іншу  ти  кохаєш,
Перекохаєш,  та  як  вичекати  час?
Ти  поряд  і  далеко  засинаєш,
Ти  тут,  але  байдужість  у  очах.

А  я  любити  вмію,  тільки  якщо  любиш  ти  перший.  
Що  ж  лишається  чекати.
Як  швидко  ти  до  мене  повернешся?
Як  довго  серце  моє  буде  спати?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=919360
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2021

я музикант?

Ліниво  ріжу  скибками  мелодію  кошлату:
вона  не  зазвучить,  допоки  тілом  не  піднімуся  над  духом,
ще  кільканадцять  кроків  вперто,  гідно,  прямо  -  
і  загнуздаю  волю  в  свої  руки.

Я  знаю,  віжки  всі  цупкі  й  ширшаві,
і  батіг  рани  залишає  на  м'якому,    виніженому  тілі,
але  якщо  триматись  цілі  й  іти  прямо,
то  сенс  життя  проявиться  у  дії.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=919358
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2021

Не треба проти совісти іти

Не  треба  проти  совісти  іти,
Не  треба  голос  світлого  гасити,
Допоки  ти  живеш  -  пробачення  проси,
Прощай,  допоки  маєш  голос,  щоб  простити.

Не  озирайся  на  старі  образи:
Вони  камінням  гострим  тиснуть  груди.
У  тіні  темних  спогадів  відрази  
Тенета  тчеш  зі  слів?  Це  лабіринт  в  нікуди.

Ти  знаєш  чого  прагнеш,що  для  життя  важливе?
Чим  живиться  душа,  така  ти  і  людина!
Хай  щастя  пломеніє  з  дотику  твого!
Живильна  сила  з  слова  пломеніє!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=915909
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.06.2021

***

Не  хочу  після  себе  залишати  камінь-
Хай  стелиться  у  головах  трава,
Хай  на  могилі  зробить  стійло  олень,
І  м'ятий  мох  спочиле  тіло  зігріва.

Нехай  кабан  шукає  жолуді  у  листі,
Мугикаючи  пісеньку  свою,
А  поряд  виросте  калина  у  намисті,
Аби  гойдати  солов'я  в  зорю.

Якщо  у  небі  пролітатимуть  лелеки,
Нехай  на  мить  зійдуть  із  високости,
І  хай  розкажуть  казку  про  дитятко,
Що  так  чекала  все  життя  у  гості.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=915908
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.06.2021

Просто сон

Твердими  кроками  через  роки  ступаєш  -  
Чую:
В  моєму  тілі  спогадом  надірваним  вібруєш.
Я  за  тобою,  і  в  тобі,  я  понад  тебе,
Тоді,  як  піді  мною  тільки  небо.
Небо.

Веселкою  сміються-грають  очі:
Освітлюють  загублені  шляхи
Любов'ю.  
Я  за  тобою,  і  в  тобі,  нарешті  я  з  тобою!
Прозвучи!
А  нащо  розмовляти  і  о  чім?  

О...розмовляти  треба!
Ба,  тільки  мова  в  суголоссі  оживля  стосунки.
Ти  чуєш?  
Чую.
Сон.  
Кажи.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=915907
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.06.2021

Розмова душ, розлучених війною

Am C     G                              Am
Осінніми  туманами  розвіється  блакить,
-Люби  мене,  чекай  мене,  я  буду  вічно  жить.
Am C G
А  життя  пливе  дзвоном-піснею  у  полі,
-Милий  мій,  ти  де?  
Зачекалась  тебе  дома  я.

-Неспокій  твій,  твоя    журба,  як  хмара  нависла:
Додому  стежка  топтана  тернами  заросла.  
Хай  спокійні  сни  несе  спогад  про  кохання.
Смуток  відпусти.  Видихни  важке  чекання.

Зірвався  вітер,  випав  сніг,  але  вогонь  горів:
-Мене  й  країну  ти  любив,  собою  заступив.
Квилять  журавлі,  повертаючись  весною,
А  моя  душа  плаче-тліє  за  тобою.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=911980
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.04.2021

"Я" вільні

Олімп.  Тут  "я"  і  "я":  усі  -  боги:
"Амброзію  нам  на  сніданок  подавай,  а  на  обід  -  ефір,
увечері  ж  підемо  на  гостину  до  бога  сну".  

У  кожного  "я"  своя  гора,  і  висота  своя,
і  по  сусідству  теж  кого  терпіти,  обирають,  
а  скаргами  скреплять:  "Це  Ти!.."

До  раю  доповзають  тілько  хмелем:
хрест  заважкий  скували  собі  "я"  -
боги  думок,  емоцій,  слів  і  почуттів,  -  рабськи  речуть  проте:  "На  все  воля  Твоя".

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=906383
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.02.2021

Не гордися, не суди

Щедро  кроплю  словами-ядом  вчинки  людей,
Бо  добре  бачити,  у  кого  що  не  так.
В  пустих  розмовах  убиваю  день  за  днем,
І  моторошно  так...  

Стою  в  гріхах  своїх  я  по  коліна,  
Немов  загрузла  в  твані,  йду  на  дно,
Совість,  бува,  благає:  "Зупинися!"
Але,  здається,  ми  уже  не  заодно.

Щовечора  я  каюся,  а  зранку  забуваю  -
І  день  отримує  від  мене  темну  дань.
Куди  веде  цей  шлях,  я  добре  знаю  й  боюсь,  
Нема  прощення  там.  

Навіщо  ж  за  життя  себе  душити  запахом  пороків?
Живити  звіра-безувіра  у  собі?
Варто  шукати  сили  й  віри,  щоб  простити
І  полюбити  щиро  всіх  людей  землі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=848001
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.09.2019

Додому

Вдома.  
Нарешті  вгамована  втома  м’ятежної  моєї  душі.
Вдома.  
Поруч  мама  і  тато,  і  сестричка,  і  братик,  і  ми  знову  як  діти  малі.
Вдома.  
Ми  за  чаєм  вивчаєм  одне  одного  справи  -  аж  в  бордовій  оправі  захід  сонця  бринить.
 З  дому.  
Їду  я  і  ти  їдеш,  і  несеш  міцну  сув’язь  святих  почуттів  із  глибоких  віків  вже  до  нового  дому.

https://www.youtube.com/watch?v=PAA2NPphKqg

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=845005
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.08.2019

Ну що б здавалося, слова

                                                                                                               "Хто  уста  свої  стереже,  той  душу  свою  береже"  
                                                                                                                                                                                                 (Давидові  псалми).  


Якби  людина  до  кінця  пізнала  силу  слова,
Усі  були  б  щасливі  і  здорові.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=835145
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.05.2019

Німе кіно

Ммм...  
Знаєш,  я  рахую  дні,  
Чекаю,  доки  спогад  опаде  ілюзією,
Ледь  чутним  присмаком  терпким,  оманливою  музою.

Ох!  
Запаморочливе  німе  кіно  стосунків  наших!
Сюжет  простий:  
Ніхто  ні  перед  ким  нічим  не  завинив.

Так-от:  
Прозоро-чисті  ми,  із  вмитими  руками,  
Ламаними  помислами  і  беззвучними  словами:
-  Ти...
-  Я  скільки  міг  зробити  й  не  зробив.

Як?  
Ти  розбудив  мене  цілунком  платонічним,
Безтілесним,  екзотичним;
Ти  м'яко  вів  за  руку  в  світ  таємних  мрій.
-Твій,  твій...

Мій?  
Прокинулась  на  мить,  здається,  вічність  спавши.
Солодке  забуття  пізнавши,
І  знову  день.
-Нам  не  змінити  хід  подій.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=797763
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.07.2018

Час

Em7                                                  А7                              D
Я  дарую  й  відбираю  надорожче  -  час,
Am                                              Em7                              E
Все,  що  є  у  нас  -    сіль  солодких  фраз,  
Am                              Cadd9                    Em                        
Склалося  все  в  образ  без  образ.


Em7                                А7                                                  D          
Ми  безжально  розтрачали  ніжний  час
Am                                              Em7                              E
Запроси  на  вальс,  хоч  лунає  джаз,  
Am                                                    Cadd9                    Em                        
Світ  навколо  спалахнув  вогнем  і  згас.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=797517
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.06.2018

Світ потребує любові

Am                                                                              G
Закриєш  долонями  очі  -  тіло  завмирає.  
Em                                                                          Cadd9    
Обожнюєш  мене,  щоб  я  не  забувала:
D      Am      Em
Ти  є.  Є.  Є.

Am                                                                              G
Я  не  шукаю  більше  погляду,  уникаю,  
Em                                                                      Cadd9    
Бо  він  розкаже  таємницю:  я  кохаю.
D                    Am            Em
Кохаю.  Кохаю.  Я.


Am                                                                  G
Я  збережу  її,  хай  в'януть  пелюстки,
Em                                                                                      Cadd9  
Люби  мене  лиш  мить  сьогодні  й  відпусти:
 D                                    Am                Em
Прости  мене.  Прости  себе.  Прости.


Am                                                                                    G
Серпанком  почуття,  сколихані  весною,  
Em                                                                  Cadd9  
Неси  в  життя  священною  ходою:
D        Am                      Em
Світ  потребує  любові.
Твоєї  любові  з  моєю  любов'ю.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=795499
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.06.2018

Земля і дощ

Am                        G
Бачу  поряд  твої  рідні  очі,
Em                                  C                      Am      
І  шукаю  в  них  палкого  тепла.
Am                                                    G  
Ми  з  тобою  обіймаєм  майбутнє,
Em                          C                              Am
Але  спогад  у  минуле  втіка.

ПРИСПІВ:
D                    Am        
І  не  знаю  я,    
D                        Em                Am                                                        
Де  початок,  а  де  край
D                            Am        
Доленько  моя,  
Em                                  G                              Am
Поверни  мені  втрачений  рай.  

Am                                G
Літній  вечір,  ти  ведеш  за  руку,
Em                                          C                Am      
У  коханні  ми  зриваємо  цвіт.
Am                                      G  
Я  дарую  тобі  ніжні  цілунки,
Em                                            C                              Am
Ти  взамін  мені  даруєш  весь  світ

ПРИСПІВ:  
D                    Am        
Виплекала  я
 D                  Em                Am                                                        
Всю  ілюзію  й  обман.
D                    Am        
Я  твоя  земля,
Em                                      G              Am
Ти  мій  владний  дощ  і  океан.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=793786
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.05.2018

За три хвилини

У  10  років  я  не  думала,  що  10  літ  минуло.

Ще  через  7  життя  лиш  починало  розцвітать.

У  20  сумним  здогадом  війнуло  -  і  ось  уже  на  крилах  25.  

Ой,  26.  

Чи  як?  Вже  28?

Хтось  знає,  як  спинити  хід  годин?

Як  гірко  я  горюю  про  літа  свої  минулі,

Хоча  для  щастя  досить  3-х  хвилин.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=791267
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.05.2018

Життя, Доля, Воля

Життя.  
Життя  -  це  казка.  Сон.
Із  традиційним  Добром  -  Злом,
З  довгоочікуваним  "жили  довго  і  щасливо",
З  дитячою  наївністю  і  вірою  у  Диво.

Доля.
Доля  -  це  ранково-сутінкова  мла,
Можливість  розпізнати  корінь  Зла  й  Добра,
Медові  ріки  та  квіткові  береги  
В  сліпосвятій  молитві  до  небес:  "Веди!"  

Воля.
Воля  -  ланцюг  сталевих  нервів  на  шляху  вперед,
Броньований  рубцями  загрубілих  ран,
Твоя  безодня  -  то  єдиний  дім,
А  доля  і  життя  -  це  те,  що  зліпиш  сам.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=785547
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 01.04.2018

Ей, брате!

Am                      Em
Ей,  брате!  Якщо  на  землі  настане  тиша,    
Am                      Em
Ей,  сестро!  Знай  же,  вода  прісна,  кров  густіша.
C                                                              G          D
О!  Коли  впадуть  небеса,тоді
Am                                              G                        Em
Ми    будем  жити  в  вічній  сповіді.  


Am                      Em
Ей,  брате!  Якщо  віриш  у  людей  і  в  долю.
Am                      Em
Ей,  сестро!  Поведи  з  пустелі  за  собою!
C                                                              G          D
О!  Бо  залежить  все  від  наших  дій
Am                                              G                        Em
І  вже  не  одинокий  голос  твій.

                   C                              Am
А-а-а!  Ми  дуже  віримо,  
                 С                                Еm
У  те,  що  світ  ми  зміцнимо
         C                              Am
Природу  збережем,
                 С                                Еm
До  кращого  життя  дійдемо.
C                                                              G          D
Бо  залежить  все  від  наших  дій,
Am                                              G                        Em
І  вже  не  одинокий  голос  мій.


https://www.youtube.com/watch?v=gqPPiEwvjNs

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=785493
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.04.2018

Симфонія (Ludovico Einaudi - Cache-Cache)

Чуєте?  Вітер  стогне.
Розправте  назустріч  вітру  свою  душу.
Земля  волає  до  нас  вітрами:  
-  Спинись,людино,  я  жити  хочу,  та  вмерти  мушу.
Людино,  ти  так  багато  в  мене  відбираєш,  
А  борг  же    чим    плануєш  повертати?
Вуглекислий  газ  роз’їдає  мене;
Пінисті  води  терзають  зсередини  каламуттю;
Тиснуть  груди  землі  безкінечні  гори  брухту.
Правічний  ліс  перечіпає  мене  пнями,
Не  виростуть  поміж  пеньків  квітки.  
У  безголосім  німім  щебетанні  більш  не  сполошаться  під  кроками  пташки.
Під  темним  небом  більш  не  вигнеться  веселка,  
Мертвим    повітрям  більш  не  зможеш  смакувать,
З  терпкого  цвіту  не  скуштуєш  меду,  
Адже  бджолі  нема  над  чим  літать.

Самотній    синій  дощ  із  синіх  мрій  і  втіх.
Розкриті  помисли,  відкриті.  
Роздерті  надра  землі,  розтерзані  й  розриті,
Відкритими  ротами  волають:  
-  Людино!  Зупинись!  
Радіоактивні  залишки  залишимо  на  потім,
Бо  розкладатись  будуть  ще  мільйони  років.

Брудні  у  ненаситності  своїй:  
Один  перед  одним  багатші  діти  найубогішої  нації.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=785492
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 01.04.2018

Скільки років моїй душі?

Душе!  Ти  де  жила  раніш  до  мого  тіла?
Що  робити  вміла?  Чим  турбувалася?  Хворіла?

Коли  і  як  ти  вчилася  ходити  й  говорити?
Читати  й  міркувати?
Коли  і  хто  уперше  научив  тебе  кохати?

Душе,  душе.  Чи  хороше  про  тебе  дбаю?
Майбутній  власник  твій  мене  добром  згадає?
Чи  не  згадає  зовсім?

Просим,  просим!  З  руками  і  ногами,
З  головою.  Не  марно  ти  дарована  мені.  
В  тандемі  добрім  нас  з'єднала  доля,  просто  повір.

Живи,  вистукуй  серцем  у  гарнім  здоров'ї.
Роботи  в  нас  з  тобою  -  непочатий  край,
Я  все  зроблю,  щоб  ти  гордилась  мною,
Вдихай  на  повні  груди  й  видихай!  

Це  зараз.  А  колись  ти  вселишся  в  людину  нову,
А    я  прийду  у  відголоссі  мрій  дзвінких  і  в  снах.
Я  зараз  сію  й  поливаю,  а  ти  зійди,  
Не  загубись  і  не  зітлій  в  рядках.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777592
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.02.2018

Intermezzo

Моя  перерва  у  невпиннім  думанні  про  тебе  скінчилася  легесеньким  акордом:
Затисла  кілька  пальців  на  струні  -  більш  не  турбують  прикрі  епізоди.

Давним-давно  моя  зомліла  ніжність  загублена  у  лініях  і  згинах,
І  лабіринтами  лоскоче  впертий  слід  все  занотоване  минуле  у  клітинах.

Ти  розчепив  мій  храм  лише  за  один  день,  а  я  з  дрібних  ілюзій  склала  атом.  
Життя  до  зустрічі  з  тобою  -  рідина,  в  яку  ти  влився  ароматним  концентратом.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=773377
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.01.2018

Якби мені крила

Якби  мені  крила,
ходила  б  і  далі,  бо  літати  можна  й  ідучи.

Якби  мені  морем  стати,
я  б  і  тоді  розливалася  тільки  в  тобі.

Якби  мені  вічність,  
не  спала  б,  щоб  наслухатися  твого  серцебиття.

Якби  мені  музичне  чуття,
я  б  вчилася  грати  на  струнах  твоєї  душі.

Якби  я  могла  змінити  минуле,
я  б  ні  на  мить  не  залишилася  без  тебе.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=771907
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.01.2018

ХХХ

Я  напишу  тобі  листа.  
Такого  ж  ніжного,  як  перше.
З  тобою  зв’язана  моя  душа,
Бо  ти  неперевершений.

Ти  подих  мій.  Мій  сильний  дім.
З  тобою  не  боюся  я  нічого.
Коли  ти  поряд,  не  страшні  безумні  дні,
Бо  я  давно  здалась  своїй  любові  у  спокою.

Надійність.  Вірність.  Міць  твоїх  обійм.
Пекучий  подих  пристрасті  у  но́чі.
М’яка  спокуса  рідних  мрій.
І  найніжніші  очі.

З  тобою  зв’язане  усе  моє  життя.
І  я  без  тебе  вже  себе  не  мислю.
Люблю  тебе,  люблю  твоє  ім’я.
І  хочу  колихать  від  тебе  сина  у  колисці.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=771727
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.01.2018

Переспів поезії Чарльза Буковски

Усе  тлінне,  зникає,    заледве  цей  рух  помічаєш.
Серед  тисяч  кімнат  розсипається  замок  піщаний.
І  життя  день  за  днем  протікає  швидкою  рікою.
Раптом  стіни  зникають,  вся  планета  лежить  під  тобою,
Понівечена  криком  жорстоким  й  наповнена  простором  тіл,
Бездуховних,  порожніх.
Не  повірю  ніколи,  що  ЦЬОГО  хтось  хотів!
Топить  хвилею  нас.  Захлинаюсь  брудною  водою.
І  зникає  все  швидко,  і  зникаєш  і  ти  вслід  за  мною.

Хтось  метелику  якось  прим'яв  його  трепетні  крила.
Він  не  думав,  що  квітка  якась  десь  чека  його  пилу.
А  тієї  квітки  зів’ялої  ніхто  не  подарує  дівчи́ні,
Не  зустрівшись  із  коханим,  вона  не  народить  дитину,
І  не  виросте  хлопчик,  й  не  стане    фахівцем    медицини,
І  від  СПІДу  не  зможе  придумать  простої  вакцини,
І  гуляє  зараза,  і  всі  люди  застигли  в  безсиллі,
А  від  того  це  все,  що  зім’яв  хтось  метелику  крила.

А  кінець  починався  в  красивому,  ясному  світі,
Де  співали  пташки    і  цвіли  на  галявині  квіти,
Де  небесна  блакить  простяглася  над  золотом  поля,
Де  у  розкоші  слів  два  закохані  серця  говорять,
Де  немає  біди,  де  у  кожній  душі  цвіте  ранок,
Де  між  ніжності  тіл  зародилося  пристрасть  й  кохання.
Хтось  чогось  не  сказав,  хтось  чогось  не  дочув,  не  побачив.
Ти  метелику  щастя    й  краси  в  цей  момент    не  пробачив.

Хтось  метелику  якось  прим'яв  його  трепетні  крила.
Він  не  думав,  що  квітка  якась  десь  чека  його  пилу.
https://www.youtube.com/watch?v=ilYqOYUeflY  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=771725
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.01.2018

Ода сніжинці

Я  людина.
Я  йду  землею,  а  ти  летиш  з  небес  така  світлотендітна,
Така  невинна.

-Ти  сніжина,
Застигла  у  кришталь  води  краплина,
Кудлатий  день  сніжинково  лаштуєш,
Красою  ніжною.

Я  йду  дорогою  засніженою,  
Я  наступаю  і  вбиваю  твою  тендітну  велич    і  могутність.
Брудний  слід.
 
Я  людина.  
І  я  печальна  у  незграбності  своїй.
-Зажди,  впіймаю,  збережу,  тільки  аби  простила  мені.  
Впіймала  -  і  теплом  убила.

-Незаймана  красо,  ти  де?
Нема,  моє  людське  втручання
Безжалісно  стирає  тонкі  грані  природньої  краси.

-Прости!
Та  ні,  прощення  не  проси,  людино.
Ти  винна  уже  з  того,  що  живеш.
Землею  йдеш,  і  все  тремтить  пилинкою  під  кроком,
Бо  ти  безжально  владарюєш  там,
де  маєш  бути  лиш  сніжинкою.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=771712
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.01.2018

Фрагменти стародавньої пісні

Ой  з-за  гори  чорна  хмара  стала,  
А  син  матір  з  дому  проганяє:
Іди,  нене,  йди  тепер  од  мене,
Бо  приїдуть  гості  до  мене.

Як  ти  станеш  гостей  частувати,
Старі  руки  будуть  розливати,
Ще    у  тебе  латана  свитина,
Соромно  за  матір  твому  сину.

Ой,  з-за  гори  чорна  хмара  стала,
Стара  мати  донечку  благає:
Упусти  ж  мене  до  свої  хати,
Поки  буде  син  гостей  приймати.

Іди,  нене,  йди  тепер  до  мене,
Будеш  тепер  жити  у  мене.
Якщо  буде  чоловік  сварити,
Підемо  разом  шукать,  де  жити.

Ой,  за  гори  біла  хмара  стала,
А  син  матір  додому  припрохає,
Іди,  нене,  йди  тепер  до  мене,
Відвернулись  гості  від  мене.

Як  пристали  до  моєї  хати,
То  відразу  стали  питати:
А  де  ж  твоя  мати,  чом  не  йде  стрічати?
Чи  хворіє,  чи  не  здужа  встати?

-Іди,  брате,  геть  з  моєї  хати,
Як  не  вмів  ти  матір  шанувати.
Тепер  мати  буде  жити  в  мене,
А  від  тебе  нехай  світ  відверне.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=771256
рубрика: Поезія, Балада
дата поступления 14.01.2018

А я все думаю, яка моя рибалка?

А  я  все  думаю,  яка  моя  рибалка?
Як  розслабляються  від  побуту  жінки?
Можливо,  грають  десь  у  доганялки,
Лаштують  стріли,  гнуть  в  дугу  луки́?

З  старих  мурашників  будують  справжні  за́мки,
З  тендітних  квіточок  -  принцес  і  королев,
Рятує  принц  моїх  прекрасних  бранок,
Якщо  їх  викрадає  сусідський  котик-лев.

Можливо,  вони  грають  в  баби  цюці?
Або,  зірвавши  одяг,  у  підводного  квача?
Ганяють  за  м'ячем  в  пилюці  чи  багнюці
Чи  розпивають  десь  могорича?

У  іншім  вимірі,  десь  на  якійсь  планеті
Так  чи  інакше  розслабляються  жінки,
Допоки  чоловіки  на  рибалці,
Вони,  напевно,  поряд  десь  плетуть  вінки.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=770770
рубрика: Поезія, Дотепні, сучасні епіграми
дата поступления 11.01.2018

Різдво

Я  зачерпну  чутливою  рукою  жменю  осінньої  мли,
Кину  чудну  сніжку  із  печалі  у  надтріснуте  вікно  зими
І  покличу:

-Гей  Морозе,  Морозе!  Ходи  кутю  їсти!
Правда,  нема,  куди  сісти...
Тож,  якщо  зараз  не  йдеш,  
То  й  опісля  не  ходи,
Не  роби  біди.
Хай  усі  будуть  живі  й  здорові,
Урожай  буде  в  коморі,
А  на  душі  мир  і  упокій.

Пора  кутю  їсти,  узваром  запивати,  Різдво  зустрічати,
Кудкудахкати  під  столом,  повну  ложку  під  стелю  на  гарний  урожай  закидати,
Ставити  склянку  з  водою  й  хлібом-сіллю  для  душ,  що  прийдуть  нас  провідати.

12  скоромних  страв  славлять  12  апостолів.  
Це  убогий  дар  на  алтар  будочности  і  щастя.
Розвіється  мла  разом  з  днем  причастя  до  вічних  святощів,  
Що  через  віки  єднають  покоління  задля  спасіння  наших  душ.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=769991
рубрика: Поезія, Вірші до Свят
дата поступления 06.01.2018

Хай розіпнуте ліжко те диха на мене спокоєм

Хай  розіпнуте  ліжко  те  диха  на  мене  спокоєм.
І  той  чай  недопитий  ще  зранку  дає  мені  хміль.
Я  пишу  щось,  бо    хочу???  Хай  це  виглядає  запоєм!
Я  пишу,  бо  у  цьому,  повірте,  смак  свій.

Он  та  муха,  що  сипле  ті  хрипчасті  звуки,
Є  для  когось  звичайна,  нудна,  божевільна,  готова  вас  з  світу  зігнать!
А  для  мене  в  цю  мить  –  це  ридання  її  від  розпуки,
Адже  шибка  віконна  не  дасть  з  вітром  вволю  їй  вже  політать.

Хай  для  когось  тепло,  що  дарує  нам  Сонце  з  небес  -
Це  нестерпна  жара,  від  якої  так  хочеться  пити.
Та  зв́язок  це.  Погляньте!  Гармонія!  Це  треба  ж!
Через  сонце  так  воду  навчитись  любити.

Хай  для  когось  цей  дощ  благодать,  а  для  іншого  -  змочене  сіно.
Хай  вже  так.  Нас  багато,  а  небо  для  кожного  з  нас  лиш  одне.
Треба  вчитись  в  поганому  бачити  лише  позитивне!
І  тоді  кращим  чином  життя  все  піде.

Ви  відчините  вікна,  щоб  випустить  змучену  муху,
І  піде  на  вас  дощ  у  липневу  нестерпну  жару!
Ти  нарешті  розправ  свої  скошені  крила  –  і  захочеш  відразу  злетіти!
Не  тримайся  за  будні,  аби  гордо  сказать:  «Я  ЖИВУ,  ЙО-МА-ЙО!  Я  ЖИ-ВУ!»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768372
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 27.12.2017

Сила слова

На  великому  бугрі,
(щоб  не  було  мало)
Дядько  Петька  жив  в  селі,
Як  бобер  на  салі

Бог  послав  йому  ума,
Добру  жінку  й  діток,
А  в  придачу,от  біда,
Згубну  звичку  пити.

Не  боявся  він  гріха,
Пив  щодня  й  щоночі!
В  свято  й  в  будні  заливав
Свої  добрі  очі.

Змій  зелений  не  страшний!
(він  його  ж  не  бачить!)
Але  жінка,  знай  одне,
Кожен  день  пророчить:  

-Досить  вже  в  горлянку  лить,
Візьми  себе  в  руки!
Як  не  перестанеш  пить-
Будуть  в  пеклі  муки…

Він  послухав,  позіхнув,
Похмелився  тихо,
Ліг  на  бік  він,  і  заснув,
І  наснилось  лихо.  

Мабуть,  жінчині  слова,
Ті,  що  він  не  слухав,
Вже  потрапили  давно
Прямо  Богу  в  вухо.

По  дорозі  біс  пробіг,
Хитро  усміхається,
За  спиною  в  нього  міх,
Кричить  і  бадається.

-Викинь  зараз  же  мене!
Несеш  свою  згубу!
Я  тобі  не  кіт  в  мішку!
Глянь  коню  у  зуби!

Петро  просив  скільки  міг,
Та  не  помагає…
Процес  мови  йшов  в  тупик,  
Дядько  все  ж  благає:

-Друже,  куме  мій  рогатий!
Викинь  цей  мішок  лахматий,
Все,  що  вмію  я  робити,
То  це  дуже  гарно  пити!

-Мені  саме  того  й  треба:
В  алкоголіках  потреба!
Загострив  Петро  локатор:
Спиртзаводу  дегустатор!

Ця  посада  -  його  мрія!
Петя  думав,  що  це  рай!
У  рядок-100  діжок  пива,
А  в  цистернах  -  самограй!

Всі  чорти  –  слабаки!
Вивернули  животи,
І  не  можуть  більше  пити.
Довелось  Петру  піт  лити…

Пив  спиртне  із  дня  на  день,
Подурнішав,  як  той  пень,
І  рум́янець  з  нього  спав,
Став  зелений  і  схудав.

Вже  живіт  присох  до  спини:
Не  вистача  борщу  дружини,
Мордачі  їсть  й  духопели
Й  заливає  душу  хмелем.

Хотів  боса  він  прохати
Відпустить  його  на  хату,
Але  замість  слів  і  мови
Белькотню  видав  і  стогін.

А  рогатий  і  хвостатий
Дивиться  з-під  пишних  вій,
Хрюкнув  носом,  стук  копитом:
-Я  не  зрозумів…

Вирішив  Петро  не  пити:
-Краще  буду  говорити!
Взяв  він  на  озброєння
Своє  гарне  мовлення!

Взяв  язик  на  гаплик  –
Чорт  зіщулився  -  і  зник!  
Алілуя  прочитали
І  чортів  мовби  не  стало!

Він  прокинувся  спітнілий,
І  став  усміхатися,
Присягнувся  більш  не  пити,
Й…  пішов  похмелятися!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768371
рубрика: Поезія, Гумореска
дата поступления 27.12.2017

Написала ніч

Жила  собі  Любов,  Любов  Всевишня.
Її  не  можна  знищити,  не  можна  приспати  і  від  неї  не  можна  втекти.  
Вони  й  не  втікали.  

Оголені  тіла  пестила  ставкова  прохолода.  Русалки  з  глибини  від  заздрощів  повтікали  на  віти  верби,  щоб  споглядати  на  це  диво,  а  Щастя,  тихо  причаївшись,  не  могло  натішитись  від  щастя.
Він  брав  Її  на  руки,  крутив  навколо  себе.  Мокрі  ноги  різали  прозору  воду,  і  великі  шматки  відлітали  на  боки,  розсіваючи  миттєве  Диво  в  краплинах  води.  Він  казав  Їй  слова  кохання.  Кохання  слухало  й  кивало  головою.
Раптом  Вона  зникла  під  водою.  Побиваючись  і  божеволіючи,  Він  розбивав  прозорий  рай,  а  Вона  вже  зраджувала  Йому  на  ставковому  дні  в  обіймах  Смерті.
Щастя  ще  на  мить  затрималося,  потім  зітхнуло  і  пішло  геть.

Безшумно  виринула  Вона  з  води.
«Пожартую  над  ним.  Хай  Він  мене    тут  шукає,  а  я  буду  чекати  на  березі,  щоб  зробити  коханому  несподіванку».  
Заусміхалася  замерзлими  устами,  забралася  на  вербу.  
Віти  верби  навіть  не  сколихнули  Тиші.  
Русалки  зі  задоволенням  посунулись.

«Ой  сонечко,  ти  вже  тут!  Ти  мене  так  налякала!  Я  вже  думав,  що  втратив  тебе».
«Ну,  що  ти,  рідний!  Ні,  ми  будемо  разом…  Навіки  будемо  разом,  коханий».

Скотилась  невидима,  мов  вітер,  сльоза  і  упала  на  прозоре  плесо  води,  де  ставкова  прохолода  продовжувала  пестити  оголені  тіла…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768370
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 27.12.2017

Нова культура

Цікаво,  яке  фото  із  вк  стане  хрестоматійним?
Те,  де  малишка-філософ  виставила  живота?
Чи  хлопець-спортсмен  із  пляшкою  пива?
Губи  дудочкою?  Очі,  наповнені  смутком-печаллю?
Профіль  з  цигарочкою,  лодочки,  глибоке  декольте  у  пошуках  ідеалу?

Цікаво,  яких  сплесків  культурних  чекати  від  нації,  що  не  читає?
Обурливо  глипає  й  поглинає  весь  мотлох-непотріб  упереміш  з  "крилатими  фразами":
"...Я  скучаю,  ліш  о  тєбє  мічтаю..."  т.д.  й  т.п.

Тож  якби  хтось  із  красунь  прочитав  для  початку  "Мина  Мазайла",
Посміявся  з  "ученості"  Возного  чи  Трандалєва.
І  співставив  з  собою,  то  можливо  б  на  мить,  
Виник  сором  за  ламану  вченість  й  хоч  спробували  щось  змінить.

А  надія  тримає  мій  перст  ще  на  злеті.
Я  повчаю  кривими  рядками,  гіркими  думками:
Парубки  із  дівками!  Пора  глянути  глибше,
Відродивши  націю,  що  вимирає,  як  могікани.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768245
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 26.12.2017

Сум колише душу

Сум  колише  душу  
В  оси́ковій  колисці:
"Прошу,  спи  вже.  Спи  вже..."

Перебирає  юні  тривоги  безвусі
В  журавлинім  намисті:
"Гірше-ліпше,  гірше-ліпше..."

Не  встигаю  зібгати  докупи  пам'яті  скрижалі,  
У  глибоку  торбинку  полотняну  
Печалі  ховаю.

Знов  гублю  і  шукаю,  
Чим  журитися  маю.  
Засинаю.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768240
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 26.12.2017

Сибарит

Обіпрусь  на  теплість  побуту,
Бо  ще  з  народження  комфорт  -  це  мій  владика,
Біологія  в  мені  переважає,
Адже  я  дихаю.

А  душа  -  це  те,  чого  не  бачу.
Совість  -  теж  душа,  у  вбоге  вбрана,
Вона,  як  свіжа  рана,  болем  засвідчує  
Існування.

Я  людина,  зманіжена  розкошами:
Їсти-пити,  хороше  походити...
Спати,  щоб  не  думати,  не  чути  і  не  знати,
А  як  же  жити,  а  не  просто  існувати?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=766503
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 17.12.2017

Воля

Воля  -  це  слово,  сукупність  суперечностей,
Адже  містить  в  собі  протилежну  суть,
Бо  глибинний  зміст  затиснутий  у  гранульованій  формі.
А  як  вийти  за  межі  цих  букв?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=763817
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 03.12.2017

Таїнство любові

Мені  відверто  пощастило  з  доступом  до  таїнства  любові:
Любові  не  бува  одної,  вона  просочується  в  кожну  шпарочку  життя...




Кожна  частиночка  життєвого  безумства
Має  два  стани:
Я  або  люблю,  або  стою.

Любов  -  то  поступ,  рух  у  невідоме.
Свідомо  піддаєшся  владі  цій.
Любов  насичує  і  спади,  і  підйоми.
Любов  пригнічує  і  водночас  дарує  насолоду  вічних  емоцій.

Любов  лишає  сторінку  минулого  розгорнуту,
Любов  дарує  шанс  прикрасити  життя,
Любов  нас  робить  вірними  і  чистими,
Бо  грішних  проявів  любові  нема.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=763814
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.12.2017

Вогняне безумство

Це  ж  я  хотіла,  аби  серце  швидше  билось
У  поштовхах  безумства  і  жаги?
Так  от  Амур  на  мене  задивився
І  ради  втіхи  влучив  не  туди.

Уп'юся  миттю,  що  не  вічна,
І  збожеволію  в  блаженстві  раю,
Викохаю  із  умовностей  освідчення
І  в  куточку  серця  заховаю.

Боже,  яка  дивна,  сильна  трута
Рухає  безумства  вогняні:
Я  така  маленька,  твоя  мила,
Ти  такий  великий  у  мені.

Просто  подумки  з  тобою  сяду,
Розіллю  вино  і  запалю  свічки.
Не  шукаю  протидію  зраді,
Хоч  до  дна  не  стану  пити
І  іти...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=762428
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.11.2017

Без назви

Між  бажанням  і  реальністю  -  
прірва  величиною  в  безкінечність,  а
Об'єктивність  досягається  
відмовою  від  індивідуальності,  тому
Абстрагую  емоції,
Вінчаю  труд  з  печаллю,  бо
Віддаюся  йому  повністю,
з  відчаю.

Колись  настане  час  мого  блаженного  піднесення:
Я  переможець  з  гербом  на  щоці;
В  моїх  руках  метелиця-хурделиця,
Мої  шедеври  холодні  й  крихкі.  
                           
                                                                             А  зараз
Нависли  віти,  вкриті  мерзлятиною,
Обірване  знічев'я  гілля,
Замерзла  хвиля  на  гребені,  коли
Відтанула  я.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=757795
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 29.10.2017

Пуста, як маківочка

Пуста,  як  маківочка,
Зболена  і  квола.
Це  я.

Голівоньку  схилила.
Вітер  віє  мною  ,
Порожньою,  сухою.
Більше  не  буде  бою.
З  тобою-собою.

Розхристана  душа
На  полігоні  
В  блаженній  погоні
За  примарним  щастям.

Зів'яну  пустоцвітом.
Без  плоду.

Не  вірю,
Та  приймаю  свою  кару.
Прошу  прощення  
І  усіх  прощаю.

А  де  ж  мої  зернятка?
Роса  уже  їх  росить.
Мрію  треба  вміти  відпустити,
Щоб  проросла.
Так-от  пуста  я  вже,
Пуста.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=757793
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 29.10.2017

У нашім раю, на землі…

Рай.
Закритий  простір  для  нас  двох.
Ти  бог.  
Стрибог.
Багатства  внутрішнього  й  ніжної  краси.
А  я  богиня  Дана.
Та,  що  дає  життя    в  наш  рай.
Солодкий  рай.

Вже  зовсім  скоро  в  нашім  раю  засміється  немовля.
Хай  буде  так.
Ти  ж  бог.
А  я  -  богиня.
Додай  же  сенсу  до  порожнього  буття  -  
Додай  дитя  -  і  ми  уже  родина
У  нашім  раю,  на  землі...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=755706
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 16.10.2017

Печаль на "ви" зі мною

Не  розібрати  Долі  забаганок:  
Зараз  ранок,  а  на  душі  вже  пізнє  надвечір'я,
А  на  душі  засніжена  печаль.

Печаль  на  "ви"  зі  мною  й  не  зі  мною
На  відстані  простертої  руки,  
Руки,  що  так  безжально  тисне  вбоге  серце,
Волає  безголосо:  "Відпусти!"

Я  доторкнусь  легенько  до  руки,
Руки,  що  так  безжально  тисне  вбоге  серце,
І  відпущу  тебе  без  сліз  і  гіркоти
Настане  день  як.  
Настане  день  як.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=755704
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 16.10.2017

Володарям життя

Я  є  володаркою  слова  і  володаркою  світу.
І  я  вирішую:  помилувати  час  свій  чи  убити.
Не  віднайти  тієї  сторони  медалі,  
Що  допоможе  від  відповідальності  втекти.

Та  де  взяти  інструкцію,  як  жити?


Вона  десь  викарбувана,  та  давно  забута.
Там  букви  стерті,  зашифровані  слова.
Я  лиш  здогадуюсь,  й  можу  помилятись:
Правди  нема.  У  кожного  вона  своя.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=755551
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 15.10.2017

Підкова Пегаса

Ознаку  людини  щодня,  щогодини  
Втрачає  земне  лице.
Душа  шкарубіє  в  обрамленні  тіла.
Процес  носить  назву  "прогрес".

Воскрес  чи  загас  пега́с  правди  й  волі
На  ярмарку    долі  у  дощ.
Шукав  -  не  знайшов  шляху  з  царства  розбою,
Підкову  з  пега́са  не  хоч?..

Не  тре  знаків  долі,  щоб  жить  за  законом
Тих  правил  святих  десяти:
Не  віриш  у  правду,  не  віриш  у  волю.
Із  себе  зміни  почни.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=755548
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 15.10.2017

Камо грядеши?

Зв'яжи  мій  задимлений  дух,
Бо  є  стереотип,  що  легше  думати,  коли  душа  в  лещатах.
Ця  рамка  впевненості  в  правильності,  загнана  у  кут,
Давно  позбавлена  сліпих  потуг  і  впертості  шляху  до  Істини.
 

Закрий  мені  очі  лавровим  вінцем,
Хоча  я  й  так  сліпа  і  немічна  в  своїй  покорі,
У  болі  чесності  сама  перед  собою  -  
Відкритий  атлас  ще  не  звіданих    печер.

Опалим  листям  сипляться  під  ноги
Ідеї,  що  дозріти  не  змогли.
Мої  плоди  -  колосся-пустоцвіття,
Вони  жертовні  вічної  ходи  у  "не  туди"?

А  може  зупинитися?  Не  йти?
А  може  зазирнути  в  суть  речей,  поверхню  поверхневості  розбивши?
Шершавим  дотиком  підняти  листя  із  землі,
В  задумі  сумно  очі  опустивши.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=755542
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 15.10.2017

А вже осінь прийшла у мій сад

Вересень  зім'яв  обм'яклі  квіти,
Увімкнув  "Мелодію  дощу",
Й  у  траві  розлігся  гомоніти
З  коником  про  Осінь  і  Красу.

Жовтень  рівним  кроком  обійшов  садочки,
Завпопадливо  нагримав  на  пташок,
Розіслав  грибочки  під  пеньочки,
І  присів  дрімати  на  вологий  мох.

Листопад  роздягнений  до  нитки.
Він  філософ.  В  нього  є  усе:
Палиця  в  руці  і  ві́трова  сопілка.
Холод  його  думку  ввись  несе.

Грудень  розчища  лопатою  доріжки,
Які  вчора  сам  позакидав.
Він,  бешкетник,  любить  грати  в  сніжки,
Лід,  сніги  -  це  його  розкіш,  рай.

Січень  роздає  квитки  на  щастя.
Новий  рік  -  в  твоїх  руках  весь  світ,
І    байду́же  має  буть,  якої  масті
Лев,  Змія,  Дракон,  Свиня  чи  Кіт.

Лютий  мовчазний,  лише  спостерігає.
День  по  дню  розкидані  роки
Бережно  той  неоціненний  скарб  у  сховок  пам'яті  ховає,
Адже  знає,  кожному    за  ним  судилося  прийти.

Добре,  що  весна  бринить,  на  думці
Розігріті  в  літі  нераховані  роки,
Бачу,  осінь  в  сад  душі  мого  запрошення  чекає.
Це  і  є  рядки  запрошення,  тендітні  дощові  рядки.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=754727
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 10.10.2017

Фальшивий пантеон

Біль  відшліфовує  з  простої  людини  великомученика.

Та  хто  внесе  тебе  в  пантеон  святих,
Якщо  своїми  вчинками  не  сягаєш  честі  іконку  на  грудях  носить?  

Знаєш,  хай  болить.  
Можливо,  біль  відшліфовує  з  людинки  Людину?
(Аби  тільки  не  загрубіла  душа  на  довгому  цім  марафоні,  лінії  на  долоні).

Точно  знаю,  що  кожна  людина  себе  удосконалити  повинна.
Сягнути  божественного  в  собі  можна  й  так.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=754218
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 07.10.2017

Шпаки

На  городі  між  рядків  до  неба
В  таку  рань,  що  сплять  усі  сплюхи,
Співіснуєм,  як  єдине  ціле,
Я  в  хустині  білій  і  шпаки.

Удихаю  ранню  прохолоду,  
Прориваю  тихо  буряки,
А  попереду,  і  збоку,  й  ззаду
Шкідників  похрускують  шпаки.

Ось  уже  і  сонечко  пригріло,
Їхня  ж  чорна  шапка  зна  своє:
Прокусила  ніжку  помідора  -  
І  в  гніздечко  проти  бліх  вже  засіб  є!

Я  не  бачу,  а  крізь  ранок  чую,
Бригадири  смачно  щось  жують,
А  тому  спокійно  поміж  гін  мандрую,
Заробляю  і  на  свій  обід.

Грішники  награлися  й  злетіли.
Але  хто  ж  скарає  їх  в  цю  мить?
Адже  я  перейнята  обідом,  
А  наш  Бозя  в  таку  рань  ще  спить.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753697
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 04.10.2017

Дитяче слово про мову

Мово,  ти  така  чарівна,  незрівнянна,  неземна,
Така  ніжна,  мелодійна,  у  всьому  світі  лиш  одна!
Нас  навчала  мови  ненька    й  тато  вчив  казать  слова,
України  ти  серденько,  що  ритмічно  відбива.

З  твоїм  словом  йшли  до  бою  і  Вікторію  вели,  
Твоє  слово  простелило  вдаль  історії  сліди,  
Твоє  слово  має  силу,  що  не  змінить  навіть  час,
Твоя  сила  в  твоїм  слові,  в  твоїм  слові  сила  нас.

Незалежна  Україна…  Невже  це  пусті  слова?  
«Незалежна»  одягає  пут  на  шию  й  кандани!
Самовільно  так,  спокійно:
-Ось,  здаюся,  заберіть,-
І  іде  схиливши  скроні,  і  тече  сльоза  з  повік…

-Україно!
-Все  молчите!  Вот  наглядный  результат!
Ведь  вы  этого  хотели?!  Украинцы...
-Україно!  Пробач,  мамо,  пробач,  Сонце  в  висоті!
Ми  тепер  безрідні  діти  й  не  потрібні  ми  землі,

Що  за  неї  віддавали  предки  наші  душу  й  піт,
Незалежність  здобували,  щоб  відкрити  мові  світ!
Вже  без  гордості  до  слова  в  рідній  мові  лиш  у  нас
Надаєм  статус  державний  тій,  що  гнобить  повсякчас.

Ми  хлопи,  ми  без  держави,  ми  без  мови,  без  душі.
Ми  нещасні,  бідні,  мляві  бездуховності  бомжі!
Просим  милостині  в  ката:
-Зігрій  нас,  у  вас  є  газ,-
І  пускаєм  в  рідну  хату  чад  презирства  і  образ!

Скільки  може  це  тривати?  Скільки  часу  ще  пройде,
Доки  наша  Україна  власним  шляхом  вже  піде?
Ми  не  бідні,  ми  не  босі,  ми  не  голі,  ми  –  дурні!
Ми  готові  спать  у  просі  замість  верхи  на  коні!

Російська  мова  з  статусом,  що  належить  лиш  тобі,  українська!
Україно!  Поможи  сама  собі!
Дай  нам  сили,  дай  нам  волі  і  веди  в  зустрічний  бій!
Не  дозволь  все  зруйнувати,  не  тримай  біди  в  собі!

Прокричи:
-Озбройтесь  словом,  діти  Бога  й  Кобзаря!
Доки  сяє  наша  мова  –  не  згорить  наша  зоря!
Й  не  дозволим  «українцям»,  що  не  вміють  говорить,
Нашим  словом,  рідним  словом,  «русский»    повернуть  язик!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753696
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 04.10.2017

Соняхи

Вони  похилили  голівки  на  Схід,
Коли  Сонце  сідало  на  Захід.
В  цей  період  печалитись  зовсім  не  слід,
І  за  ними  ніхто  не  заплакав.

Вони  хрускають  листям  засохлих  боків,
В  жилах  сиплеться  зсушена  сила…
Щастя  сходу  забути  ніхто  не  зумів,
Але  захід  терпіти  несила.

Агроном  іще  раз  їх  усіх  обійшов,
Поторсав  їхні  змучені  стебла…
Після  цього  комбайн  у  їхню  душу  зайшов,
Прозвучало  німе:  «Уже  треба».
 

Вони  пили  вологу  липневих  дощів
Їли  літо,  проміння  і  ладу…
Із  дороги  нажаханий  і  брудний  пил
Їм  ніколи  не  був  на  заваді.

Вони  Сонце  любили,  дивились  за  ним,
Слідкували  за  цим  святим  рухом,
Фотосинтез  із  листям  таке  щось  чудив,
Що  його  обліпило  геть  пухом!

Прийшла  осінь.  Коричневий  батальйон,
Наче  відданість  вічності  сивій,
Стоїть  й  дивиться  в  Схід  похиливши  чоло,
Сонце  жарить  в  потилицю  мило.

Ось  останній  кивок,  та  вони  не  змогли
Навіть  Сонцю  «Прощай»  проказати.
«Вам  кінець.  Ваша  вічність  у  тил  підійшл-а-а»,  -
Сонце  їм  не  посміло  збрехати.

І  прощатись  ніхто  за  життя  не  навчив
Вони  просто  мовчать  і  вмирають.
Пролетів  горобець,  сонний  лист  зачепив,
Вже    не  буде  жаданого  раю.

По  вологій  ріллі  йде  старий  Агроном
І  чекає  від  днини  рятунку…
Тоді  Сонце  нагріє  малий  батальйон
І    врожай  дасть  вищого  ґатунку.

Рве  комбайн  волосся  коріння,  
І  стебло  пробиває  до  крові,
Їх  чекає  жорстке  омертвіння,
Бо  прийшов  уже  час  супокою.

І  душа  висипається  в  купу  зерна,
І  ту  купу  згрібає  людина.
Мільйон  сонечок  виллється  в  золото  дна.
Сонце  сіло.  Закінчилася  днина.

Над  ріллею  після  збору
Пролітає  горобець.
Він  шукає  сонця  діток,
Та  тій  казці  вже  кінець…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753695
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 04.10.2017

Папір, офорт, автопортрет

Папір,  офорт,  автопортрет...

Я  пізнаю  себе  і  водночас  себе  не  знаю.  
Я  вже  давно  не  помічаю  схожих  рис  
Тієї,  що  щоранку  підіймаю,  
Вмиваю,  
Заплітаю,  
Одягаю,
З  тією,  що  закована  в  мені.
По  ній  лиш  епіграми  на  вологому  вікні
Стікають  потічком.

Річ  не  про  те,  що  не  живу  у  злагоді    з  собою:
(Терплю  ж  терпке  недбальство  нас  обох!)
Боюся  й  визнаю  поразку  у  двобої,
І  знаю,  що  одну  із  нас  так  чи  інакше  викину  за  борт.

Прости  мене!  Пливи  за  кораблем!  Борися  за  життя!
Прошу,  пірнай,  та  виринай!
Без  тебе  я  лиш  відображення  сухе,
Отак  повік  буди  себе,  вмивай,  і  заплітай,  і  одягай...  Це  ж  божевілля!  

Безвільна  без  тебе  я,  порожня  оболонка.  
І  корабель  без  тебе  вже  на  мілині.
Я  йду-пливу  в  рутині-павутинні,
Якщо  не  виживу,  зустрінемось  на  дні.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753422
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 02.10.2017

Лебедина вірність

Злетів  і  впав,
Розбився  і  пропав,
Як  ангел  смерті  і  любові,  
Тієї  вічної,  одної,  
Єдиної.  
З  тією,  що  не  оживе.  

Кривавий  постріл  врізав  слух.  
Задля  розваги  гучне:  «гух»,  й  Вона  тріпоче  крилами  останній  танець.  
-  Нумо  ж  бо,  музики!  Давай,  заграй!  

Німіє  тиша  в  кумканні  жаб,  принишкли  подихи  землі,  застигли  хвилі,  життя  мить  затрималась,  щоб  не  згасить  прощання  з  білим  світом  і  коханням.  
- Моя  лебідко,  яка  рана!  
- Але  вона  вже  не  болить,  -  кволіє  голос  і  хрипить,  мов  крило  птаха  по  дорозі,  що  полетіти  вже  не  в  змозі.
- Ти  ж  знаєш,  наша  доля  -  вічна.  Лиш  ти  і  я    на  всій  Землі!  Любитиму  тебе  й  калічку,  та  й  дітки  з’являться  малі!
- Звичайно,  буде  так.  Ти  тільки  не  тремти.  Навіки  в  цьому  світі  будемо  я  і  ти.  
- Навіки  в  цьому  світі  будемо  ти  і  я.  Ми  нероздільне  ціле,  доленько  моя.
- Люблю  тебе…  -  востаннє  проказала.  -  Люблю  життя.

Але  життя  не  стало.

Схилив  чоло,  
Як  сирота  без  долі,
Зігрівав,  як  міг,  солодкий  мертвий  пух,  
Вдихав  ввостаннє  ніжну  протеплоду  з  її  ще  досі  теплих,  рідних  мук.  
Він  не  простив  того,  хто  вбив  Єдину:
«Нехай  прощає  Небо,  та  не  я».
Здійнявся  високо  увись  і  впав  на  вбивцю  долі  той  гріх  тяжкий,  що  не  простить  Земля.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752587
рубрика: Поезія, Білий вірш
дата поступления 27.09.2017

Сумно дихає кілок

Сумно  дихає  кілок,
Що  запхнули  його  у  гарячу  ріллю.
Господар  вимірює  за  кроком  крок.
Посіяв  насіння  й  поставив  сухого  на  вахті.

Цікаву  для  нього  знайшли  роботу:
Стати  свідком  тих  метрів,
Що  щойно  відміряв  господар!

Горох  виріс.  
Сліпий  господар  нарешті  побачив.
І  вийняв  кілок.
Як  непотрібну,  зайву  річ.
І  викинув  у  піч.

Гірко  малому  до  сліз:
«А  можливо  б,  я  проріс?»
І  він  плаче.  

Дим  навіює  легко  тривожний  сон.
Доки  не  зовсім  зотлів  під  борщем,
Він  згадав,  як  колись  був  деревцем.
Молоденьким,  стрункеньким,
Як  колихав  пташечок  ясен-клен.

Це  кінець.  Догоряє  вогонь.  Господар  ще  дрова  приніс.
Докоряє  кілок:  
«Нащо  вийняв?  Можливо  б,  проріс-с-с-с-с-с-с…»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752581
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 27.09.2017

Ні се, ні те про головне

Зачервоніла  ягідка  із  крові,
І  соковито  налилася  від  тепла.
Яка  красива...  Я  не  відчую  болю!
Душа  завмерла  й  тіло  завмира.

Синіє  сливка  свіжих  синяків,
Листочки  давніх  поряд  зеленіють.
Хтось  нерозважний  нарізав  пеньків,
Які  об  ноги  б́ють,  ускладнюючи  путь,
А  ноги  йдуть,  перечіпаються  й  чомусь  синіють.

Ось  око  вишеньки  гойдається  нулем,
Воно  не  бачить  суті,  гріється  на  сонці.
Зірвало  зір  серед  порожніх  тем,
І  колихається  в  рожевій    оболонці.

А  вухо  груші  чує  лиш  одне:
- Яке  жовтеньке,  гарне,  чарівне,
Яке  чудове!  Це  лише  слова,
А  потім  зла  рука  його  зрива.

І  ось  нарешті  вже  зайшов  гарбуз  із  Сонця.
І  тихо  розкурив  пухнасті  білі  хмари.
Ти  не  печалься,  саде,  що  не  бачиш  діток,
То  не  дерева,  то  лише    примари.

У  синіх  від  синців  і  чорних  від  некрозу
Руках,  що  на  таких  же  і  ногах,
Несуть  пухнасті  сливи,  груші,  вишні  пусті  сльози,
І  винесуть,  допоки  небо  буде  в  гарбузах.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752574
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.09.2017

Безкінечних спогадів пасьянс

Безкінечних  спогадів  пасьянс,
Перешитих  білими  нитками.
Усе,  як  завше,  зводиться  до  нас,
Де  ми  закохані,  як  перше,  до  нестями...

В  тобі-  висоти  дивних  таємниць,  
В  мені-  безвиході  тунелі,
(Тільки  дивись,  у  них  не  загубись,
Як  загубивсь  у  тонкощах  душі  моєї!)

Ти  навчивсь  читать  мої  думки,
Я  ж  натомість  думать  розучилась...
Ти...  в  моєму...  серці...  
тільки...
ти...

Я  в  твоїй  любові  розчинилась.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752428
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.09.2017

Розгойдується час, розхитує планету

Розгойдується  час,  розхитує  планету,
Неначе  маятник-зозуля  на  стіні,
У  вічності  старого  менуету
Вихитує
Години,
Миті,
Дні:

-  Е,  ні!  
-  Ще  ні!
-  Вже  ні...




А  коли  жить?  Не  відкладай  життя  "на  потім",
Не  буде  влітку  візерунка  на  вікні,
Великі  ноги  не  погрузнуть  в  теплому  болоті,
А  руки  не  відпустять  кораблі  в  канаву  у  дворі.

І  не  побачиш  із  хмаринки  білого  ведмедя,
І  не  злякає  ввечері  Бабай...
Не  відпускай  своє  життя  "на  потім",
Кожній  секунді  данину  віддай.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752425
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 26.09.2017

Розпусниця із голими плечима

                                                                                                                                                                     ...навпомацки  читай  рядки

Наскільки  пам'ять  дозволяє,  пам'ятаю:
Мене  мало,  але  я  ВЕЛИЧИНА.

Наскільки  мене  стане,  я  не  знаю,
Та  відчуваю,  що  не  вічна  я,  бо...  

Те,  що  ллється  і  біжить  без  краю,  то  є  час,
Безкінечні  петелечки  раю  плете  повз  нас.

Перебирає  й  відкидає  намистинки  святих  ідей,
Примарність  щастя  та  ілюзію  печалі  нанизує  із  дна  на  день,
Із  ДНА  на  день...

Гаптує  присмак  порожнечі  порожніх  пустослів,
і  вишкрібає  голкою  уздовж  моєї  речі  ряд  із  трудоднів,  із  пустоднів....

Ех...  

Я  одягаюся  безпечно  в  дивний  візерунок,
Він  мій  й  не  мій,  та  я  його  ношу.

Ось  зараз  ледь-ледь  оголила  плечі,  а  може,  душу?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752421
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 26.09.2017

Екзистенція

Бо  ти  цвітеш,  або  даєш  плоди.
Твій  цвіт  для  когось,
Твій  плід  для  когось.
Свої  дні  кроками  виміряєш,
Помисли  -  діями.
І  все  життя  маски  приміряєш.
Знайдеться  впору.  
Все  пнешся  вгору.

Спокій.  Ніч.
А  сниться  кольоровий  сон.  Про  що  він?

Коли  за  ширмою  видінь  розколосилась  пустота,
Коли  невпевнене  дитя  стає  творцем  свого  життя,
Коли  впускаєш  в  себе  ніч  і  не  тримаєшся  за  день,
Тоді  відкриється  тобі  закритий  сенс  власних  пісень.


Ти  книга.  Дивний  детектив  у  пошуку  вини  і  кари.
Та  в  совісті  немає  пари,  тому  й  страждає  з  дня  на  день.
Стій,  я  з  тобою.  Твій  слухач.  Читач  думок.  Твій  еталон.
Кажи  мені  про  свій  закон.
Я  виконаю  все,  бо  я  така.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752247
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 25.09.2017

Королеві української поезії

Слова  мовчать,  коли  душа  співає.
Кремсають  простір,  як  душа  болить.
Від  щастя  геніальних  віршів  не  складають,
Тому  й  не  знаю,  чи  писать  мені,  чи  жить.

https://www.youtube.com/watch?v=b51lTfnzM_Y

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752244
рубрика: Поезія, Поетична мініатюра
дата поступления 25.09.2017

Багатообіцяюче "ЩЕ"

Два  слова  живої  мови.
Не  для  Тебе.
Для  Себе.
Я  запрошу  Себе  на  розмову.
Про  свою  душу  на  фоні  неба.
Сидимо  просто.  Вільно.
Я  прислухаюся,  як  тече  кров.  
Прислухаюсь  до  серцебиття.
(А  я  тут  вперше  як  гість!)
Про  що  з  Собою  розмовляти?
Мовчи.  Вам  комфортно  й  помовчати.
 Нам  корисно  помовчати.
Нам  корисно  не  думати.
І  в  той  же  час  -  не  спати.
Дивись,  не  засни,  бо  проспиш  головне.
Сюжет  себетворення.
Ще  трішки  -  і  ти  вже  людина.
З  душею  на  сивому  фоні.
Прийди  до    Бога  з  повинною  й  затихни!  
Прислухайся  до  внутрішньої  симфонії...
Ти  чуєш  її?  Ще  ні.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752242
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 25.09.2017

Долоні не з тобою

Я  знов  одна…  Лиш  чути  б!  Відчувати!  
Будь  біля  мене!  Будь  знайомим!  Другом!  Братом!  
Лиш  будь.
Я  задихаюсь.  Помираю.  Будь.

Тремтить  рука,  тремтить  від  болю,
Що  ці  долоні  не  з  тобою,
Що  нікому  зігріти  пальці.
Завмерли…  скрипом  по  склу.

Ці  очі…  Де  іскра  життя?
Невже  згоріла?  Ні,  ще  тліє…
Вдивляються,  вишукують…  
Щось  в  темряві.  Щось  чи  когось…

Ці  губи...  так  до  болю  стислі
Цілують  холод  ночі  мов.
А  місяць  радісний,  пихатий,
Цей  поцілунок  ловить  знов  і  знов…

Вода…  Струмок  прозорий…
По  віях,  віках,  по  щоках…
Цей  мертвий  вираз  
вимиває,  вимиває,  й  кудись  тікає…

Рука  змахне  сльозу  одну
За  одною.  Так  знов  і  знов...
Втомилась.  Опускається.
На  любов.

Не  прийде  він.  Хоч  й  обіцяв!
Казав!  Брехня!  Ось  правда  вся.
Не  прийде  він!  І  пішов  дощ.
Такий,  що  не  закінчиться.

Тремтить  рука,  тремтить  від  болю,
Що  ці  долоні  не  з  тобою,
Що  нікому  зігріти  пальці.
Завмерли…  Скрипом  по  склу,  потім  по  підлозі…

А  дощ  іде.  Цей  дощ  із  сліз.
І  я  тону.  Врятуй!  Врятуй!
А  ти  десь  там.  Ти  не  прийдеш.
Прощай,  коханий,  і  пробач,
Бо  ти  просив  мене:  «Не  плач»

Прости,  мій  рідний,  бо  я  плачу,
Тебе  сьогодні  не  побачу.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752076
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.09.2017

Неціловані божества

                                                                                                                                                             ...МАМІ


Жіночі  руки,
Ці  неціловані  божества...
А  скільки  в  них  енергії  до  роботи  вічної!
Робота  викарбовує  рубці,  як  в’язень  вираховує  дні  волі.
Так  плавно,  поступово  вони,  ті  ніжні  і  м’які,  
Уже  стають  шершавими  й  сухими.
- Старіші  твої  руки  ніж  мої!

І  дивно,  що  ніхто  не  запита,  чому  це  так?

- На  трішки  більше  часу  на  любов  до  себе,
На  трішки  більше  ніжності  й  тепла,
Мені  ж  віддай  своє  прання  щоденне  і  вічну  гору  посуду  щодня.
Даруй  мені  хоч  шмат  тієї  долі,  що  кожен  день  карбує  лінії  життя.
Не  треба  їм  за  ніжністю  жалоби,
Ти  просто  поцілуй  ці  неціловані  божества.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752072
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 24.09.2017