Сатира (лат. satira, від satura — суміш, усяка всячина) — особливий спосіб художнього відображення дійсності, який полягає в гострому осудливому осміянні негативного. У давньоримській літературі написаний гекзаметром поетичний твір, в якому викривалися пороки суспільства.
С. спрямована проти соціально шкідливих явищ, які гальмують розвиток суспільства, на відміну від гумору, вона має гострий непримиренний характер. Часто об’єктом сатири є антиподи загальнолюдської моралі, пристосуванці, лицеміри, ренегати і зрадники, явища, які не відповідають естетичному ідеалові. У сатиричних творах широко використовують художню гіперболізацію, яка є основою сатиричної типізації, шарж, гротеск.
Сатира зародилася в усній народній творчості. Високого рівня досягла в літературі античних часів (Аристофан, Петроній, Лукіан). Розквіт С. в західноєвропейській літературі пов’язаний з іменами Дж.Боккаччо, Ф.Рабле, Ж.-Б.Мольєра, Дж.Свіфта, Вольтера, Г.Гейне, В.Теккерея, А.Франса, Марка Твена, Б.Шоу, Г.Манна, Я.Гашека.
З-поміж українських письменників сатирою пройняті твори Григорія Сковороди, І.Котляревського, Є.Гребінки, Л.Глібова, Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки, М.Коцюбинського, В.Самійленка, Остапа Вишні.
Сатира веде своє походження від давньоримської сатури. Художні засоби сатири — гротеск, пародія, іронія в різних літературних жанрах — поезії, прозі, драматичній творчості. В образотворчому мистецтві сатирі притаманні гумористично-сатиричний малюнок, карикатура.
Гостро сатиричний характер має поема Тараса Шевченка «Сон» («У всякого своя доля»…), а також окремі частини його поем «Єретик», «Кавказ», «І мертвим, і живим...», «Неофіти», його наслідування пророкам та окремі вірші: «Юродивий», «Я не нездужаю нівроку...», «Во Іудеї во дні они…», «Молитва», «Гімн чернечий», «Саул». Сатиричними подекуди за своїм змістом були байки і приказки попередників і послідовників Шевченка: Л. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Л. Боровиковського й особливо «Співомовки» С. Руданського.
Із літературної творчості другої половини 19 століття до сатири можна зарахувати оповідання «Баба Параска та Баба Палажка» Івана Нечуя-Левицького, «Лови» Панаса Мирного, «Сміх» і «Коні не винні» Михайла Коцюбинського, деякі оповідання Степана Васильченка, Леся Мартовича, драму «Мартин Боруля» Івана Тобілевича, деякі комедії Марка Кропивницького, Михайла Старицького й інші.
Видатним сатириком був Іван Франко (оповідання «Свинська конституція», поема «Лис Микита», вірші «Сідоглавому», «Хлібороб», «О. Люнатикові», «Страшний суд»). Провідними сатириками початку 20 століття можна назвати В.Самійленка (вірші «На печі», «Новий лад», «Патріота Іван»), Олександра Олеся (збірка «Перезва», 1921), та Осипа Маковея (збірка «Прижмуреним оком»).
ID:
817393
Рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата надходження: 13.12.2018 15:25:30
© дата внесення змiн: 13.12.2018 15:30:45
автор: Теоретик
Вкажіть причину вашої скарги
|
