Вмієш зігріти, мов сонце ясне.
Світишся зір всіх ясніше.
Як слово почую, рідне, своє.
Стане на серці тепліше.
Ти мов джерельна, іскриста, свята,
чиста, прозора водиця.
Слів мов зернят в золотих колосках,
що у полях колоситься.
Ти як мелодія ніжна дзвениш,
в хвилях морських тебе бачу.
Мово моя! Я тобою сміюсь,
щастю радію... і плачу.
Лиш доброту сієш в серденько ти,
в усмішках світишся ласкою.
А в колисковій матусиній, в снах...
ти розсипаєшся казкою.
Слово твоє можна мовити. Так!
Бачити, чути і сіяти.
Вчить воно нас відчувати й любить,
і спонукати, і вірити.
А у вінку твоїм пишнім слова
барвами літніми світяться.
В чистих злітають до Бога думках,
мріями світлими тішаться.
Хто оцінить тебе може? І як?
Божий мій світлий дарунку!
Слово твоє є легким, ніби птах,
і у палкім поцілунку.
Ти, мов та пісня, весела й дзвінка,
скрізь над землею злітаєш.
Мово моя! Божа ласко свята...
Меж ти у світі не маєш.
