1.12.17
Сьогодні я вирішила писати. Просто писати, бо давно уже не пишу. З тих пір як я завязала з амфетаміном поезія йде слабо. Я б сказала, взагалі не йде. Іноді в голові виникає якась ідея і римовані рядки, проте далі справа не заходить.
Вчора до нас в універ приїжджав Клімкін. Я якраз вирішила не йти на пари і трохи повалятися в ліжку, але мені написав Толік. «Є трасса і Клімкін». «Трасса»... це звучало спокусливо. З тих пір як я завязала з фєном, мене не покидає бажання таки зірвати свою ремісію і обнюхатися як скотина. Я підірвалася як дурна і почала бігати по квартирі. «Мамо, попрасуй мені штани, я лечу, Клімкін приїхав.» Я зібралась буквально за 15 хвилин, і, нічого навіть не поївши, вилетіла кулею в підїзд.
Коли я з дуру перебігла 4 смуги руху і заскочила в таксі, вже була спокійна – я встигну.
- Ти маєш щось з собою? Якийсь чек? - писала я Толіку в таксі.
- Нє, я буду ділити вдома. - відповів Толян.
- Я поняла.
- Зараз з одним тіпом. – уточнив він.
- Шо за тіп?
- Та нормальний, з Бережан. Го до мене після конференції, я тобі шось вділю і посаджу на пижик.
- Якщо зможу то ок...
Я не знала, чи зможу, і не знала, чи хочу я справді забити на 8 місяців завязки і так просто піти обдолбатися.
Ми нарешті приїхали. 57 гривень на таксі заради якогось Клімкіна. Зустріч обіцяла бути цікавою – купа пресси, представників громадських організацій, якихось місцевих «важливих персон» і так далі. Увесь актовий зал був забитий. Що ж, раз уже міністр закордонних справ забрів до нас, то мені, як міжнароднику, гріх було б усе це пропустити. Але з самого початку щось пішло не так.
Зустріч почав навіть не пан Клімкін, а якісь лєві бізнесмени, які розказували, які вони класні і як в Україні можна замутити крутий бізнес. Все це видавалось якоюсь заздалегідь заготовленою PR кампанією – якісь бізнесмени, якись Клімкін, який мав би прояснити ситуацію на міжнародній арені, і той плів якусь нереальну дічь про те, як у нас все класно і «починайте свою справу на Прикарпатті...»... «Лохина, капуста, морква, яблука.... Індійці готові їх скуповувати....Органіка...».
Я не могла збагнути, коли міністр закордонних справ став експертом в сільському господарстві. Загалом стало ясно, що я дарма сюди так летіла.
Весело було коли Оксана пішла до мікрофону і почала рубати правду-матку – і хоч то було зовсім не по-дипломатичному.
- Може ми перестанемо задавати дурні питання і перейдемо до більш серйозних речей? – на весь актовий зал заявила Ксюха до Клімкіна.
Зал вибухнув сміхом і оплесками, хоча опісля така фразочка вилилась Оксані в неприємності.
Клімкін, як справждій дипломат, говорив «аба всьом і ні а чьом». Його словесний понос остаточно переконав мене у тому, що усі політики в Україні тупі.
В залі був Гурак. Чисто заради того, щоб справити на нього враження, я злизала з інтервю з послом ЄС в Україні питання про транш мікрофінансової допомоги від ЄС, і з тремором і спітнілими руками пішла до мікрофону спілкуватися з паном Клімкіним. Ну, але він робив те що робив – плів нереальну дічь і розказував про перспективи бізнесу в нашому краю. Але говоне було не це – Гурак слухав мене і дивився на мене – ось що важливо.
Після зустрічі всі пішли фоткатись з Клімкіним, а деякі викладачі зайнялись негайним вихованням Оксани. «Ти взагалі ненормальна, таке говорити??? Це не припустимо!»
Найбільша трагедія в тому, що там я загубила шапку, яку подарував мені мій хлопець.
Щастя, що він уже чекав мене на Каскаді. Я миттю рванула на зупинку, і сіла в 48-й пижик. Звінок.
- Ти де? - питає мене Толік.
- Та я.. я поїхала.. іншим разом...
Я була одночасно рада, що уникну прямого контакту з фєнчиком, і не рада – все таки колишніх наркоманів не буває, і якась частина мене завжди цього хотітиме.
Далі я зустрілася з хлопцем. У нього лопнула пружина на колесі – поняття не маю, що то, але він виглядав незадоволено. В цілому ми пішли додому, він розказував щось мені, а я йому.
Мама бігала і показувала мені фотки з зустрічі в інтернеті. «Оце не ти отам в куточку? А це Ігор? А це хто сидить? Ого, Віталік став таким гарним хлопцем...»
Коли мій поїхав, я як завжди випала залипати у інтернеті. Хотіла щось анонімно написати Гураку, але якось не придумала що. Та і анонімно то було лише в інтернеті. Він прекрасно знав, що то я пишу йому час від часу.
Я часто думаю про нього. Він був чоловіком років 40, але дуже красивим, з голубими очима, чіткими рисами обличчя і невеликою лисиною, яка, здавалось, недавно почала зявлятись. Але найбільше у ньому мене вабив його розум – він настільки красиво говорив, такою дібраною лексикою, так уміло поєднував в розмові буденне у наукове, і виражав це зі своїми елегантними манерами, зрідка легко посміхаючись кутиком губ... що просто всі дівчата в групі від нього текли. Але я текла найбільше.
Вітя був онлайн. Один з моїх улюблених однокурсників – тому що теж був дивним відбитим соціофобним нариком, з вічними психологічними проблемами.
- Як ти? – спитала я.
- Нормуль, ти?
- Та норм, сьогодні Толік пропонував фуку. Але мій паца був, і я вирішила, що не варто. Ремісія продовжується, лол.
- В мене до 16 грудня реміс.
- Я знаю. В мене, очевидно, тоже. То шо, коли думаєш універ фіксити? – Вітя був з тих, хто цілими днями сичує вдома і морально убиває себе за небажання вчитися.
- Завтра попробую піти на пари. Again and again...
- Завтра три пари. Але шось я в це не вірю, що ти підеш.
Вітя мовчав. Я продовжувала заліпати в неті і скитатись по квартирі, як мене почало ламати. Я з тих, хто страшно реагує на погоду і магнітні бурі – організм дуріє і мене дуже сильно болять кінцівки. Конкретніше – суглоби. Ця біда у мене років з 7, може 8, може було і раніше, але я не памятаю. За увесь цей час цей біль зміг довести мене до того стану, що я просто хочу суїциднутися в такі моменти. А я щей живу на 8 поверсі. Вийти в вікно і закінчити муки...
- Завтра я обкурюся як тварь.
Але Вітя мовчав.
- Мені погано і тому я вигадую повідомлення... просто, щоб тобі писати.
- Чому погано? – нарешті ожив Вітьок.
- As usual сильно ламає, і щось останні дні зриваюсь на маму... Як вона мене терпить я хз. Мене усе бісить. Сьогодні мені не сподобалась інтонація в її голосі і я тупо накричала на неї...
- Не домахуйся до деталей і не углубляйся. Доволі банально, але думаю це вирішить трабли.
- Я знаю, але мені не виходить.
- Жиза, тільки не думай що, все циклічно.
- Єдине що я можу робити – це цілими днями вчитися, щоб не думати ні про що. А коли я вже тупо не можу вчитись, мене накатує ще більше.
- До сраки банально звучить, але просто роби те, до чого притягує найбільше.
- От. Ось в чому трабл. Я не знаю, що я хочу робити. Цей біль скоро остаточно зведе мене з розуму.
- Хавай транквілізатори. І Корвалтаб.
- У мене від таблеток скоро печінка розвалиться. Я пю дуже багато знеболюючого.
- Пофіг.
- Добраніч. – закінчила я після деякого часу мовчання.
Я продовжила просто зависати в інтернеті. Мене так ламало, що хотілось лізти на стіни. Ібупрофен не було сенсу пити – ітак не поможе. В такі моменти я дуже хочу до Донні – свого кота. Він миттю підняв би мені настрій і ляг на ноги, і було би не так боляче... Це така фігня, яка вибиває з себе, і змушує почуватися дуже кончено.
Я била себе по коліні, щоб заглушити один біль іншим. Написала Тарасу – просто, бо він був онлайн. Тарас не та людина, кому можна пожалітись на погане фізичне та моральне самопочуття, і ми просто обговорювати враження від зустрічі. Отак з болем я заснула десь біля 3 ранку.
ID:
763641
Рубрика: Проза
дата надходження: 02.12.2017 23:33:34
© дата внесення змiн: 02.12.2017 23:35:23
автор: Ebola
Вкажіть причину вашої скарги
|
