Опинилася бджілка у місті,
Чи то вітром занесло, чи як,
Стала місце шукати, де сісти,
Хоч один би зелений будяк...
А навколо - асфальт та каміння,
Слід останнього дерева зник.
Не лишалося в бджілки терпіння,
Бачить раптом - звичайний смітник.
Там смерділо й було дуже гидко,
Та відкрилося диво очам:
Крізь багно проросла біла квітка,
Давши волю своїм пелюсткам.
Склала бджілка полегшено крила,
Та присіла на квітку мерщій.
Досхочу вже пила вона й їла,
І так солодко спалося їй...
Жартувала з комахами доля,
Ой, бешкетник же той вітерець!
І доправив він муху до поля,
Де волошки цвіли і чебрець.
Але інше шукала та муха,
Бо не звикла до квітів вона.
І добряче напруживши нюха,
Віднайшла собі купку лайна.
Хоч і квітів живих парасоля
Заховати хотіла той бруд,
Не псувати щоб пахощів поля,
Але муха уже тут як тут.
* * *
Є навколо і в нас "люди-бджоли".
Куди вітер би їх не заніс,
Не пристануть до бруду ніколи,
Свою квітку знаходячи скрізь.
Але є і такі "люди-мухи" -
Хто вони, зрозуміло й коню:
На плітки лиш розвішують вуха,
А лайно - в них єдине меню...
Я теж про це думав, Валентино. Але так можна і бджол зачепити... Краще буде, мабуть, не помічати ні бруду, ні мух... Дякую Вам 
.
Дякую, Калинонька 
.
.
Дякую Вам.
Нажаль... Але якщо ми їх помічаємо, то можливо теж варто замислитися... 
Дякую Вам, Ніно. 
