Небо спрагло вустами торкалось дахів
величезних будинків у скляних футлярах.
Кілометри цементу лічили дні,
аж поки я тебе цілувала.
Хмари плакали, бились лоном об антени,
чіплялись плечима, сипали грім.
Місто вимре, зникне метро, ми - зростемо
і залишимось разом на зло усім.
Хай розбиті бордюри і щерблена бруківка
цілуватиме дотик мільйонів ніг.
В це століння мільярди вінчає вино й кіноплівка,
а обвінчаних небом - з квітневий сніг.
Наші долі сплітали мереживо днів
ще задовго до наших з тобою цілунків.
Я щаслива бути з тобой навік
в цю зухвало суцільну епоху розлуки.
