У кутку, за диваном сиділа зблідніла,
Склавши руки до Бога в мольбі.
"Не такого життя я просила!",- І оніміла.
Свіжий шрам так болів на губі.
Ривок подиху після того удару,
Був глухим. Цей безглуздий страх.
Не бажала мати дурного піару
Мовчала, світячись в чужих очах.
Кожен вечір в молитві, щось нашептане Богу
Вимовляла ледь-ледь, не могла.
Притаїла в душі ту болючу тривогу.
Й знову сміялася. Й знову мовчала вона.
Чоловічі руки, ті удари численні
Без жалю, без жодного каяття
На тілі її, помарнілім, злиденнім
Солідними синіми знаками. Де ж поміч та?
А вона за диваном, знов тихо молилась
Просила у Бога лише одного,
Щоб діти її живими лишились
Щоб помилував душу, й пробачив "його".
