Щоразу взимку думаю: ну все...
Аж ген - весною розквіта любові гілка.
Тривожить душу чарівна сопілка,
Щемливу радість в пригорщах несе.
Я так боюсь розхлюпати її
На перехрестях поглядів недобрих.
Та вперто вірю: життєдайний промінь
Проб'ється крізь буденність сірих днів.
Розкрившись потаємному чуттю,
До тебе з маків простелю стежину.
Якась маленька голосна пташина
Складе осанну небу і життю!
Лариса Журенкова
