I. День благословився на світ морозним зимовим ранком. Аліска, як та капустина, неквапом вивалилася зі свого під’їзду і почвалала в пошуках хоч якого-небудь позитиву. Люди цього недільного дня, на щастя, не плутались під ногами, бо сильна половина мирно товкла продавлені дивани, слабка вовтузилася на кухні, варячи своїм домочадцям супи й борщі та смажачи котлети із субпродуктів. Натомлені нічними «стрілялками» та «бродилками», їхні інтернетні чада ще догравали вві сні останні раунди, долали «ступені» та втрачали «життя».
В Аліси все було не так, як у людей, про що не раз говорила їй нині покійна бабця. Запитайте-но у будь-кого, чи любить він зиму. І більшість відповість схвально, наводячи безперечні плюси: білосніжний одяг землі, свіже повітря, ковзани й снігові баби, новорічні свята, довгі канікули у дітей насамкінець! Аліска ж терпіти не могла нудні процедури одягання, слизькі дороги, червоно-сизі носи перехожих, вороняче каркання біля смітників - чорно-білий зимовий негатив…
Узимку люди нагадували Алісі продукти із супермаркету. «Он та жіночка в модних дутих чоботях та в незграбному пуховику так схожа на сосиску, - думала зараз наша героїня. – А її чоловік – на перезрілий круглий гарбуз». Тут Аліскині роздуми перервалися: її ледь не збили з ніг два сухорляві опеньки-підлітки, які мчали у пошуках геморою на дупи своїх батьків. «Засранці», - буркнула про себе вона. Двометрові підлітки натхненно репетували на всю вулицю, при цьому встигали лузати насіння, залишаючи після себе лушпиння, цвіркати через губу, смачно при цьому спльовуючи на землю; за лічені хвилини вони зуміли облаяти бабцю, яка мала необережність зробити їм зауваження, підгилити дворового облізлого кота та ледь не потрапити під колеса авто. Нарешті молоде покоління пірнуло в генделик під назвою «Грузинська кухня», і Аліска полегшено зітхнула: «Слава Богу!»
І тут вона згадала, що мама просила її купити ліки від серця. Тож Аліска відчинила двері аптеки. Черга була невелика, й вона зраділа. Раптом двері рвучко відчинилися - і до приміщення влетів захеканий чоловік. «Це терміново! - рявкнув він, відштовхуючи миршавого чоловічка від віконця, і до продавчині: Мені презервативів та швидше!» Черга притихла.
- Яких вам? – запитала аптекар.
- Ультратонких! Для чутливої шкіри! Із червоною смужкою! Та швидше!
- Скільки вам? –допитувалася дівчина.
- Упаковку!
Черга культурно мовчала, переймаючись проблемами чолов’яги. Видно, добряче припекло людині.
Чоловік хутко схопив засоби контрацепції й вибіг на вулицю. Черга поступово розсмоктувалася. Після миршавого обслуговувалася бабуся. Вона в деталях розповідала дівчині-продавцю про болі в суглобах, про кольки в кульші, ранкову гикавку та поганий сон. А ще вона недочувала, тому декілька разів перепитувала, як часто приймати ліки, після їжі чи на ніч. Позитиву Аліска чомусь не відчувала, тож скривилася, мов кислиця.
II. До аптеки знову влетів ненаситний чоловік. Вона подумала, що , певно, йому не сподобалися презервативи. Чи не підвели, бува, ультратонкі? «Сваритися буде, а це надовго», - приречено подумала вона. Народ знову притих. Як не дивно, він знову попросив упаковку. «Значить, пішли на душу», - пораділа черга за людину й полегшено зітхнула. Але Аліска уже цього не бачила, бо їй набридло чекати. «Аптек у Черкасах – як собак нерізаних, - філософськи видала вона. – Це вам не Емірати!» І вирушила далі у пошуках життєвих гараздів.
Надворі надсадно каркали ворони. «А що їм, чорним?..» - пригадалося Лінине. На одній із лавочок примостилося двійко синявих безхатьків. Час від часу вони квапливо позирали наліво. Нарешті з-за рогу будинку випірнув третій – із пляшунею оковитої. Очиці у бездомних засвітилися щастям, з них так і визирали грайливі бісики – по парі на кожного. «От і люди знайшли свій позитив», - констатувала Аліска.
Задзвонив сотовий. Подруга Оля скаржилася на свого френда:
- Уявляєш, не дзвонить зі своєї клятої Італії! Певно, алкаш нещасний, знайшов собі іншу жертву!
- Забий! – втішила Аліска.
- Та як же тут заб’єш, коли воно, падлюка, ночами сниться!
- Та ну! – підтримувала розмову Аліса.
- Ось і сьогодні наснилося, наче я вигулюю його собаку, породистого такого ( у нього навіть кота поганого ніколи не водилося!), а воно, зараза, дзвонить мені! Я його мокрим рядном:
- Ти де?!!
- На морі!
- Як на морі? Ти, значить, там на пісочку кістки свої смажиш, а мені собаку твого вигулюй!
А воно взяло і трубку кинуло!
- От гад! – це Аліска їй.
- І так мені досадно стало, що я аж заплакала. Так ти думаєш, хто мене втішав уві сні?
- А хто?
- Та собака ж! «Не плач, каже, - він тебе не вартий!» І гладить так мене по голові, гладить…
Сміхотлива від природи Аліска не втрималась і як зарегоче, так щиро, від душі, аж бомжі підозріливо на неї покосили.
- Прямо так і сказав собака?
- Прямо так і сказав!
- І гладив лапою по голові?
- Та ж лапою, напевно… - розчулено замуркотіла Олька.
III. Зимовий день – як заячий скік. Наче нещодавно засвітився – і ось уже згас. Аліска поверталася додому з ліхтариком, бо другий тиждень поспіль вимикають світло, коли їм заманеться. Пихтіла, як їжак, на сьомий поверх і думала, що несе на собі зайвих три-чотири кілограми лахміття… Вдома поскидала з себе капустяне листя, заварила в гейзері духмяної кави, плюхнулася на диван і стала думати про вічне. Мабуть, усе пізнається в порівнянні, бо як тоді пояснити такий феномен: коли сидиш вдома, то хочеться десь зірватися в пошуках мандрів. А поносить тебе вулицями, принесе додому – і о, щастя, тебе попустить.
Нарешті ввімкнули світло – і Аліса порисила до свого одноокого вірного друга – комп’ютера. Саме звідси вона дізнавалася останні новини в житті її доньок. Зазирни на стіну ВКонтакті чи в Однокласниках – і вся інформація: де були, що робили, коли заходили на сторінку. Що ж, живі-здорові, не дзвонять, значить, усе гаразд.
Її думки перервав дзвінок молодшої. О, певно, щось сталося. І правда. Доня розповідала, що ледь дібралася зі Львова в Полтаву – забула вдома паспорт.
- Буде наука, - зауважила Аліса. – Паспорт – твоя візитівка. Я вже два роки, як з паспортом скрізь ходжу. Старість, напевно.
- Яка там, мам, старість! – доня їй у відповідь.
- Ну, не кажи, не кажи, - бурчала Аліса. – Ось я сьогодні вийшла надвір за позитивом, шукала-шукала, та й піймала облизня. А раніше? Мій сміх весь район чув!
- Мам, зять тобі привіт передає!
- А я йому передам тоді, коли він на роботу влаштується! –припечатала Аліска. – Навіть повітряні поцілунки буду слати! Щодня! – додала вона.
- Так він уже сьогодні й вийшов! Перший день!
- Не може бути! П’ять років цього чекаю! Збулися таки мої молитви! Не тільки ж бомжам сьогодні радість, та Ольці, яку пожалів собака.
День таки вдався! – засинаючи, бурмотіла вдоволена Аліска. – Пошуки позитиву увінчалися успіхом.
ID:
543137
Рубрика: Проза
дата надходження: 11.12.2014 23:29:37
© дата внесення змiн: 11.12.2014 23:29:37
автор: sonce-33
Вкажіть причину вашої скарги
|
