Її звали Люсі. Вона мала великі зелені очі, щиру посмішку й завжди носила яскравий одяг. Єдиною мрією цієї дивачки була поїздка в країну, де найпозитивніший настрой, накурені туристи, повсюди дреди й щасливі обличчя. Тут сонце світить понаднормово, а клімат теплий, вологий, пасатний. Тут шкіру пестить тропічний вітер, у венах пульсує музика регі, голову дурманить мальовничий пейзаж і кольорова палетка недосяжного неба. Тут в повітрі гуляє свобода, люди добріші й привітніші, а простору вистачить для уявних авіарейсів абстрактних думок. Вона мріє вдихнути на повні легені запах Ямайки під шум Карибського моря, побачити як хвиля змагається з хвилею за увагу й прихильність туристів, відчути пекучий пісок під ногами. Мріє вдягнути сланці, шорти й майку, поспілкуватись з раста-people, випити з ними рому й курнути марихуани, заторчати під «No women, no cry» й відвідати могилу Боба Марлі.
Як шкода, що Люсі сидить за вбивство, як шкода, що вона зарізала расиста. Як прикро, що ця фанатичка ніколи не побачить кохану Ямайку…
