В житті буває так, що брехлива людина цінується тобою більше, мов діамант в золотій оправі для нещасного жебрака, який не відчував запаху справедливості, а лиш гидкий сморід самотності. Я вдихаю цей аромат щодня, і в цих словах не приховати смутку душі.
Я боюсь. Боюсь до тремтіння, до втрати почуттів.
Чому твоя немічна гордість з проста пробачає та не тримає зла на таку людину? Чому дотик - уявний оргазм - змушує тіло мліти та битися в жахливих конвульсіях, а серце принизливо кидатись на коліна від щенячого захвату? Чому твій розум здатний прокручувати лиш його ім’я та в думках називати ним цілі епохи, присвячувати картини та вірші, вульгарно дарувати сталеву душу в підкупний подарунок? Чому його надмірно впертий погляд вбиває тебе мимохідь, навіть не відродивши лукавою усмішкою? Чому його серце, мов Чорна Діра (непереможно пуста та об’ємно тиха) затягує до себе у підступне вовче лігво, а ти кометою мчишся туди, наче навіжена?
Я, мов рана, яка змушена терпіти це до кінця. І хоч смійся, хоч плач, але це відчуття дарує наснагу.
