|
Пішла у степ, до пишності лугів,
Знайшла там спокій, умиротворіння,
Вивчала квіти запашних полів,
Сушила трави різні та коріння.
Жила отак вже, певно, років два,
У тиші, серед царства сил природи,
Та рік тому враз почались дива,
Що з легкістю могли б з ума позводить.
Коли був теплий дощ, вона йшла в степ,
Кругом все небо темне, а над нею
Немов сплелось гілля небесних верб,
Немов хто з ангелів замазав стелю.
А потім сни пророчі уночі,
Не раз їх з болем бачила Настуся,
Не раз в них чула слово «Поможи!»
І намагалася скоріш проснутись.
Листі ті загадкові на столі,
Які читала і не розуміла,
Ніяк збагнути не могла, коли
І як вони до неї прилетіли.
Та це не все, ще різна дивина
Траплялася у хижі тій старенькій,
Дівчина ж спокійнесенько жила,
Росла, як рута-м'ята зелененька.
Все кращою ставала, розцвіла,
Мов синяя волошка в чистім полі,
Життя своє мов мед-нектар пила,
Бо ще не знала примхи злої долі.
Але краса її щодня цвіла,
Немов небовий ключ у злі морози,
Хоч доля все ж прихильною була,
Та заганяла в серденько занози.
Через оті колючки у душі
Марніти почала щодня дівчина,
Уже сама кричала «Поможіть!»
Була у неї вартісна причина.
Самотність – їй гірке ім'я було,
Бо одиначкою в степу Настуся
Жила й росла, немов оте зело,
Не маючи до кого пригорнуться.
А навкруги – безкрайній сивий лан,
До сіл – ще кілька верстов шкандибати,
Цвіте вгорі бузково неба стан,
Змарнілий обрій вже обвис лапато.
ID:
347644
Рубрика: Поезія, Поема
дата надходження: 02.07.2012 12:50:27
© дата внесення змiн: 02.07.2012 12:50:27
автор: Siya
Вкажіть причину вашої скарги
|
