(оповідання)
Сонечко потайки вже підглядало за селом, визираючи із-за темного простирадла ще сопівших полів. Його кудлатенькі промінчики ліниво потягувалися, сонливо обмацуючи вскуйовджену покрівлю неба. Земля поволі прокидалася, солодко позіхаючи легеньким туманцем. Світало.
Невеличкі дверцята, заскрипівши старістю, впустили в маленьку хатиночку прохолодне, бадьоре, як дитя після сну, повітря. Дід Лаврін, скрегочучи, поволі сповз по кривеньким східцям, прицмокуючи, наче досі куштуючи солодкий нектар сонливої ночі. Напевне щось гарне приснилось.
Він попрямував до тину, почісуючи собі бік великою, як у ведмедя ручищею. Оченята, визиркуючи з вузеньких щілинок, ще ледь розкритих, підпухлих від сну повік, хитренько посміхались від лоскоту перших вранішніх промінчиків. Гарно. А головне – тихо. Постоявши босоніж на росистій травичці, Лаврін попрямував до криниці, що вросла глибоко в земю неподалік розцяцькованої намистом калини. Відерце, щось бурмочучи покотилося вниз по горлянці водяної скарбнички, то й діло лаючись, зіткнувшись зі стінкою. Розбудили. І ось «хлюп… буль… буль… буль…» захлеснулось воно і затремтіло від крижаного холоду. Дід Лаврін заглянув вниз, наче вітаючись із скуйовдженим, полохливим своїм відображенням, смикнув ланцюг. Тугенький, треба вже тягти. Хлюп і повненьке живої прохолоди відерце вже смирніше гуло: «Швидше, швидше, холодно».
Гарячий, золотистий коржик майже виповз із-за горизонту. Горобці, заплітаючи веселі візерунки співу, гарцювали на тинові, гріючись після прохолодної ночі. Це були вранішні глядачі, які щоранку збирались подивитись, як дід Лаврін проходе водні процедури. Насмішкувате відерце нахабно спостерігало, як дід в одних, закочених трохи вище покручених колін штанах, повагом, тягнучи час, йшов до криниці. Сива борода дрібненько тремтіла. Здавалось, ще трохи і з неї посипле лапатий сніг дідові на бліді, криві, як дві гілляки ноги. Щоб згаяти ще якось час, Лаврін почав потягуватись в гору, тріскаючи кістками, як очеретяне опудало. Потім пішло традиційне розмахування руками і ухкання та таке голосне, що гуси та індики в загорожі своїм гелготінням зчинили гвалт всіх сусідніх собак. Під такий супровід дід нарешті вмочив руки у відро і почав хлюпати на себе дрібненькі сріблясті голочки, що з дзвоном, весело виблискуючи, впивалися в тіло холодненькими носиками. Лаврін розчервонівся, очі витріщив, дивлячись кудись в степ, зачекав мить і як шубовсне на голову. Ото саме цікаве. Обплетена волоссям голова гучно випустила з величезної на ту мить пащеки пару, переляк і якесь незрозуміле гуготіння. «У-га-га-а-а, а-а-а, а-га-га! Ух ти ж, га!» - харчав дід, біжучи в дім, перекинувши по дорозі собачу миску, що поторохтіла кудись в кущі, здіймаючи ще більший галас в загоні з гусьми та індиками.
Знову тихо.
Декілька хвилин підтюпцем промайнули, як це буває вранішньої години, і зникли. На порозі з’явився «побєдоносно» Лаврін з червоною, як у вареного рака пикою. «Ги-ги! Мда-а!», - задоволений вранішнім подвигом, блекотів він, посміхаючись і човгаючи в курятник. «Час худобинку випускати на світ Божий. Цюп-цюп-цюп, маленькі опесточки», - гомонів дід до жоторотиків-курчаток, що висипались за квочкою і покотилися по зеленій травичці, як блукаюча кульбабка. «Он ди, які коцюпердики!», - гигикнув Лаврін і тепленька хвиля радості легенько ляснула його в груди. Хазяїн.
ID:
104456
Рубрика: Проза
дата надходження: 24.11.2008 09:23:07
© дата внесення змiн: 24.11.2008 09:23:07
автор: Uliana
Вкажіть причину вашої скарги
|
