ПАНОВЕ ГРОМАДО
Дуже давнє звертання українців, яке, однак, ніколи не належало до лексики родинності та свояцтва, пане. Воно бере початок від давньоіранського gupan, що означало «пастух великої рогатої худоби». Після християнізації на Русь-Україну це слово приходить зі старочеської та старопольської мов у формі pan, де воно було вживане як відповідник латинському dominus і спочатку означало «Бог, Господь». Та вже у польських джерелах ХVI століття іменник pan дедалі частіше фігурує і в ролі звертання. У староукраїнській мові його аналог означав «володар», «монарх», потім – «представник соціальної верхівки», далі – «чоловік (у подружжі)» й, нарешті, «хтось, про кого мовиться». Треба думати, тоді на наших теренах він став серед звертань основним. Адже його широко фіксують і тогочасні джерела. Характерні для мови українців тієї доби й лексичні відповідники щодо жінки та дівчини: пані, паніє, панно. Свідченням того, що іменник пан у середині XVI століття починає бути в нашого народу звертанням, позбавленим будь-якого соціального змісту, є популярна форма на означення Всевишнього – пане Боже. Варто наголосити, що в історичних, літературних та фольклорних джерелах звертання пане, пані, панно є широковживаними. У репліці Наталки Полтавки Іван Котляревський вживає іменник пан у значенні «доросла особа чоловічої статі»: «Ви пан, а я сирота; ви багатий, а я бідна; ви возний, а я простого роду». Ба навіть убогі бурлаки Микола та Петро звертаються один до одного пане-брате. У Григорія Квітки-Основ’яненка звичайній селянці Явдосі кажуть паньматко. Тарас Шевченко паном називає отамана Трясила, панове громадо кличе уманців Шевченків Гонта. Широковживаними серед українців різних соціальних верств були форми на зразок панебрате, панотче, паньматко, паніматко і навіть панове громадо.
Та вже у ХІХ столітті через посилення нерівності, активізацію денаціоналізаційних процесів звертання пан дедалі частіше використовують стосовно представників соціальних верхів. «Звичайна Пріська, чи Фрасина, – по-книжному Євфросинія, – кріпачка, силою взята в двір; за літ скільки запаніла, зляшіла і стала зватись, з волі пана, та й не без своєї, – Фрузиною і панною» (Анатолій Свидницький «Люборацькі»). У збірці Івана Франка «Галицько-руські народні приповідки» вміщено 156 прислів’їв та приказок зі стрижневим словом пан, яким здебільшого іменовано представників вищих верств. Порівняймо: як будеш паном, то всьо будеш мати даром; ти мені не пан, я тобі не слуга; чого пани наварять, тим ся піддані попарять; пани і жебраки по смерти однакі. Показово, що дуже часто протиставленням до соціально маркованого пан виступає найпопулярніше серед українців особове ім’я Іван: що вільно панови, то не вільно Іванови; що пан, то не Йван. Остаточно соціально-класова семантика закріпилася за звертанням пан у радянський період. «Словник української мови» подає такі значення цього іменника: «поміщик у старій Польщі, Литві, дореволюційній Україні і Білорусії; той, хто займав привілейоване становище в дореволюційному суспільстві, належав до забезпечених верств міського населення, інтелігенції; у старій Польщі, Литві, дореволюційній Україні і Білорусії – ввічлива форма звертання або називання стосовно осіб чоловічої статі привілейованих верств суспільства». Попри столітню традицію вживання, саме радянська інтерпретація звертань пан, пані як номінацій осіб «привілейованих верств суспільства» досі стоїть на заваді утвердженню їх як основних офіційних в Україні.
|
|
