Знову пече серце. Пусте. знову кажу собі, ковтаючи наступну пігулку. Ти далекий. Ти мій але, такий далекий душею. Чому? Поглядом стомлено листаю календар, згадуючи усі непорозуміння, стомилася, від усього страшно стомилася. Крізь розпач, думкою хапаюся за жевріючу надію на порозуміння, вона ж є.
Тихо сплять діти, їхні обличчя сяють дитячою безтурботністю, дивлячись на них, розумієш що життя триває. Потрібно лише вміти жити! Одне збиває з пантелику , який інститут чи академія цьому навчить...
|
|