Дідо на Святвечір вирішив розповісти історію роду. Десь із XIX століття. Було вельми цікаво. Навіть не сподівався. В сенсі не сподівався такої оповіді. Особливо сильно здивувало, що він це все пам'ятає. Я не розумію, як стільки можна тримати у голові. Хоча на запитання він відповів, що тут нічого такого немає. Це не треба тримати у пам'яті. Це кров. Сильнішого зв'язку не існує... Він взяв за корені дерева двох найславетніших предків - місцевого багача в XIX столітті, який по суті був звичайним селянином, але мав більш як 30 гектарів землі, чого тоді ще за австро-угорщини не кожен феодальний пан мав, та іншого селянина теж звідси (село Акрешори, Косівський район), котрий користувався дуже великим авторитетом тут і залишив велику кількість нащадків. І далі розповідь ішла по різним розгалуженням їх дітей, внуків, правнуків і так далі, аж до нашого часу, закінчуючи безпосередньо моєю мамою і мною, або ж близькими і не дуже (і дуже не близькими) родичами, що на даний час є живими. А оскільки 100 років назад в кожного було не 1-2 дитини, а в середньому 7-8, то історія получилась досить довгою, захоплюючою і складною в сенсі великої кількості одночасної інформації. Мама списала ледь не пів-зошита одними іменами, не кажучи вже про те, щоб розібратись хто є хто, від кого походить, а особливо оскільки по багатьох лініях ж лишились живі нащадки і як в цій павутині дійти до них... А в деяких місцях різні роди ще й переплітались... Особливо складно з родом другого предка, котрий мав, очевидно, особливо плодючі гени, і ледь не пів села було побудовано лишень його дітьми і внуками.... Одним словом все вельми заплутано, а дід не тільки все пам'ятає, а й чудово в цьому всьому розбирається.. Попри порівняно невелику кількість винесеної конкретної інформації і тієї долі мені вистачило для якоїсь суспільної гордості та певного прозріння в плані знання свого минулого. Ну от достатньо хоча б того фокту, що мій прадідо був почесним членом УПА, і лежить покійний на козацькому кладовищі біля Хортиці. Або розповідь моєї прабаби про те як вона була вивезена в Сибір й два роки звідти пішки верталась... Таке-от. Мені це все ще треба осмислити.. Шкода що все навалилось за один раз.
Аж містично в тему попала прочитана книга Марії Матіос "Нація". Вразило до глибини душі. Вона занадто молода, щоб самій пам'ятати часи, про які йдеться в першій частині книги, але описує вона настільки (!) реалістично, наче сама все пережила, і не раз. Просто неможливо не повірити... Тим більше зачепило, адже події розгортаються у тим самих гуцульських краях, звідки я родом, про які от щойно дідо розказував, фігурують ті ж самі мої предки (не маючи на увазі конкретних людей, але вони нічим не відрізняються) і відбуваються ті ж самісінькі події... Одним словом коментарів бракує... Йду в тимчасове підпілля... Обдумувати все..
|
|
