Мені 17… чи то вього лиш сімнадцять… чи то аж сімнадцять – дивлячись з якого боку поглянути. Та це і неважливо, мабуть…
Отож, в свої сімнадцять я зрозуміла, що казки – то лишень казки, а життя далеко не таке рожеве, яким здається з-за маминої спини. Люди завжди брешуть… усі навколо брешуть.. і я тепер брешу.. і ти будеш – без цього ж ніяк. Чесність – то жертва, принесена на вівтар монстру, що гордо називається «Соціум»
Так, не буду сперечатися – є й добрі люди… але їх меншість – їх мало в порівнянні з тими, які вдають із себе добрих й незрівнянно мало на противагу тим, які навіть не намагаються…
Всі без виключення когось вдають – хтось краще, хтось гірше – ось і все. Життя – театр. Акторству ми вчимося самі – хочемо того чи ні…
В той момент, коли відчиняються двері у Великий Світ і ти відпускаєш мамину руку, що все життя тебе підтримувала і оберігала, ти йдеш вперед майже без остраху з широко відкритими очима, повними мрій і сподівань… та вже наступного дня розумієш, що більше всього на світі, невимовно хочеш вернутись назад, туди, звідки ще день назад так прагнув полетіти…. Та розумієш, що не можна… і продовжуєш йти далі – сам, один, боязко й невпевнено, намагаючись сховатися за чиюсь спину, шукаєш підтримки.. і… не знаходиш… і все одно продовжуєш йти далі з широко відкритими очима, повними надій і сподівань…
|
|
