Вікно в інший світ
Іноді мені здається, що я живу в декількох світах: один свідомий, існуючий насправді, а інший – світ, у який я потрапляю, лягаючи спати, світ сновидінь і нічного марення. Ну, це я так думаю. А як насправді?
Давно потрібно було почати записувати сни. Тільки вони такі об’ємні й багатосюжетні, що мені просто не вистачило б терпіння. Але зараз у мене є прекрасна можливість фіксувати усе побачене у світі ночі – я придбала ноутбук.
Почну я свої замітки із сьогоднішнього сну. І назву його «Вікно в інший світ».
Уявіть собі, що потрапили у вузький коридор, з обох боків якого – величезні кімнати. Такі коридори трапляються у школах чи санаторіях і зазвичай приховують у собі зовсім непримітні двері, за якими можна знайти комірчину з віниками та відрами. У них стає дуже моторошно, особливо ввечері, коли підсвідомо хочеться пришвидшити крок і минути маленькі дверцята, за якими невідомо що ховається у сутінковий час. Коридор, куди потрапила я, був зовсім не такий. Замість підозрілих дверцят там знаходилася затишна світла кімнатка з великими вікнами, безліччю книжкових полиць і старовинними речами. У тій кімнаті жила бабуся, зовнішність якої дуже важко описати, можу сказати лише, що була вона невисокого зросту, кругленька і зі світлими, неспокійними очима. Цю кімнату чомусь завжди оминали люди, може, тому що стіни її були зі скла, і кожен, хто проходив повз неї, мимоволі зустрічався з благальним поглядом бабусі: «Заходьте, я вас чаєм пригощу». Це ще більш моторошно, аніж опинитися у темному приміщенні. Виникає враження, ніби перед вами світ задзеркалля, де знаходяться духи чи привиди і спостерігають за вами, думають про вас і зловісно усміхаються. Тому усі пришвидшують крок, коли потрапляють у цей незвичайний коридор.
Чому зайшла до кімнати я – не знаю. Напевно, мене захопили книги і речі XVI-XVIІ століть, що зустрічались мені на картинах і в істричних музеях. Постукавши у скляні двері, я почула:
- Заходьте! Відчинено!
Я обережно увійшла до кімнати.
- Доброго дня Вам, - посміхнулася до бабусі, - скажіть, а Ви що, тут живете?
- Так, люба. Вже багато років. Мені колись виділили тут кімнату. Я ще була зовсім юною, але вже тоді почала цікавитися книгами. Ось бачиш, на цій полиці знаходяться ексклюзивні видання з автографами. Я особисто ходила до письменників і спілкувалася з ними.
Я взяла в руки одну з книг: «А.С.Пушкин. Избранные сочинения». На титульній сторінці підпис: «Дорогой … от автора. А.С.Пушкин. 23.V.1836 г.» Наступний автор був ніхто інший, як Михайло Юрійович Лермонтов. І знову-таки підпис: «На долгую память от автора. 31.І.1929 г.» Я повільно почала переглядати книгу за книгою і відчувати, як по спині повзе холодна змія жаху. Найстаріше видання – журнал «Утренняя Заря» було 1797 року з автографом Жуковського, а це означає, що моїй загадковій бабусі, яка весь час мені щось розповідала, більше 200 років. Мені страшенно захотілося втекти звідти тієї ж миті, але я побоялась, що стара жінка одразу все зрозуміє, і тоді мені не вийти з кімнати вже ніколи. Тож потрібно було ще трохи залишитися. До кісток пройнята жахом, я пила чай і слухала бабусю, яка беззв’язно, уривчасто розказувала про старовинні речі, що знаходилися в її кімнаті. Зміст її розповіді я не можу згадати. Та й то не дивно – страх заполонив усю мою свідомість. Пам’ятаю тільки, що наприкінці нашої розмови вона дістала з полиці велику рамку і дала мені:
- Ось. Це тобі подарунок. Рамка ця непроста. Вона у мене від пра-пра-прабабусі, яка була неабиякою чаклункою.
І тут я зробила величезну помилку: замість того, щоб мовчки взяти антикварну річ і з посмікою подякувати старій жінці, я сказала:
- Я не можу її взяти. Це дуже старовинна і безцінна річ.
Пам’ятаєте фінал «Портрету Доріана Грея»? Як спотворвалося обличчя прекрасного юнака? Так і в моєму сні: вуста жінки, до того завжди усміхнені, неприродньо викривилися, широко розплющені осі звузилися до неможливих розмірів, колір шкіри став мертвенно-блідим, блискуче попелясте волосся враз розпатлалося, потускніло, і вона закричала, забризкуючи все слиною:
- Так ось ти яка! Невдячна, нахабна дурепа! Як ти мієш відмовлятися від моєї гостинності! Зовсі з глузду з’їхала! Я думала, нарешті до мене завітала людина, а не покидьок! Думала, ти найкарща у світі!! І що?!!
- Вв-вибачте, бб-будь лл-ласка... Нн-не гнівайт-тесь. Я зз-зовсім нн-не хотіла Вв-вас образити, - заїкаючись прошепотіла я, - Із зз-задоволенням прийму подд-дарунок.
Бабуся замовкла. Поступово її обличчя набуло людського вигляду. Вона посміхнулася, дала мені рамку і сказала:
- Ну добре, люба. Йди. Заходь до мене в гості. А рамку бережи. І дивися на світ через неї.
Не тямлячи себе від щастя, я кинулася з кімнати геть. Здається, навіть не подякувавши. Притискаючи подарунок до грудей, я вбігла до однієї з великих зал, що знаходилися в тій будівлі. Там були люди, і мені стало легше. А коли зустріла своїх подруг з університету, зовсім опритомніла. Катя (так звуть мою одногрупницю і товаришку, до речі, надзвичайно розумну і обізнану) взяла рамку і здивовано промовила:
- Де ти дістала цю річ? Їй, якщо я не помиляюся, більше трьохсот років!
Я нічого не відповіла. Забрала подарунок і пішла до вікна. «Дивися на світ через неї», - лунало у мене в голові. Приклавши рамку до скла, я подивилася на вулицю. Йшов сніг. Це при тому, що надворі був травень місяць. Озирнулася. У залі нікого не було. Тільки Катя і Альона (ще одна моя подруга)
- Дівчата, подивіться! Там сніг надворі!
Подруги підійшли до вікна, а я вже летіла відчиняти двері. Картина на вулиці, була вражаючою: біля сходів будинку (яких раніше і в помині не було) стояв чорний кабріолет з відкритим верхом, такий я бачила на фотографіях Парижу ХІХ століття, трохи далі – алея, по якій повільно крокували джентельмени у високих циліндрах та фраках. Постоявши хвилинку, я забігла в приміщення і голосно закричала:
- Альона! Пішли скоріше! Тут інший світ!
Подруга прибігла, і вже виходячи у засніжений простір, я побачила Катю, яка жестами показувала: «Ти, головне, не забудь сфотографувати!»
На цьому мій сон закінчився. А коли я поглянула ранком у вікно, там кружляв білий сніг, хоча ще вчора було 6 градусів тепла...
9.03.2009
КОМЕНТАРІ
19.12.2009 - 01:29
Адель: Дивний сон, Катрусенько, цікавий, але, чесно кажучи, після прочитання, мурахи поповзли шкірою.
Щастя Вам і натхнення, у Вас гарні вірші.
18.12.2009 - 22:22
Адель: Катрусю, скажіть то справді Ваш сон, чи це витвір Вашої фантазії Ви тут змалювали?
18.12.2009 - 23:30
Справді наснилося... Мені часто таке сниться, часу немає, щоб усе записувати....
Дякую, що прочитали....
25.10.2009 - 15:06
LadyInRed: Хочеш узнати більше про автора: читай не лише його вірші і прозу, а й записи зі щоденника...
Дивний сон, Катрусенько, цікавий, але, чесно кажучи, після прочитання, мурахи поповзли шкірою. 
