Холодними ранками прокидаєшся
від болю у нирках, холодненько
Але Я все ще омріюю Тебе тут
де туалет і душ на вулиці
І ці злидні оберігає сліпий песик
Де від потягів хата вся трясеться
Знаєш, як в Тарковському "Сталкері"
І з Мандаринами граєш у хованки
Щоб дійти до ставу, який далеко, але "є"
Просто пару місяців в цьому раю
дитинства, і в пеклі безпросвітного
майбутнього, де єдине бажання
життя стає - спокійна смерть
Всесвіт боїться Її, сам себе вивчає
І кіпоть стін прокльон навішує:
Чим більше забуваєшся щастям -
тим більш розумієш яка це пастка
Як Я находив екзальтоване натхнення
у цьому безпросвітному дикунстві
Все за мій рахунок, і смерть також
Я допоможу Тобі відійти, як схочеш
Безперспективне це життя апріорі,
окрім миті цієї; І подумати б про "потім"
лиш трішки; Тільки-но в світлі місячному
Зрозумів, що можу крутити чубом млин
Пофарбувати б його в Примарну Гриву
І це Його врізати? Та давно вмер би,
та погодує хто Цуцика, так і живемо;
Чекаємо Смерті; Як і говорила Мати Бена Ікса:
"Щоб щось змінилося - хтось має вмерти.
Завжди хтось мусить померти, Завжди."
|
|
