Через місяць 28-м, але ніяк Я не дорослий,
бо в картинки з нудьги ще досі закохуюся
Ізоляція дала часу застоятися цій машині
ендорфінових несвідомих поривів, де свобода волі?
Жити б й не знати, що міг не жити, і жити не будеш
Ну і бажання, псевдо-страждаю, та не тривожся
Я просто скалочку вганяю, Вибач, цей світ іншого не знає:
Зле ранить злом, щоб лиш наблизитися до добра несвідомо
І навпаки; ранять добром у тривожній боротьбі за любов
Нічого не чекаю, не можу ж я Тебе благати (що ж Я роблю..)
Мені до Самої Себе у цій слабості дорогу якусь прокласти
Глухарю на токуванні, що постогнує самотньо за Подругою
Й голий, й босий, й нічого Тобі дати, окрім слова німого
"Ми злучені", хтось закляв, і чи вірити в те пророкування
Що голосить не "життям", а Маленькою казкою щодня
Викликом духу зі трепету змін, що дало прагнучи тіло
Все чутливо, все таке чутливе, не вибратись з кімнати
І стогонить слововивертами про отруту у повітрі
Все навколо, Я присягаюся Вона повсюди, задуха
Напиши, якщо теж Тобі її відчутно
Голос кричить: Щось робити потрібно
Та те - бо психозом накрило, -
Не хвилюйся за мене, Мила
Критикою чистого розуму
Не Собою - злиднем, а Піднятим
Я витирав своє лице Твоїми щоками,
животиком, колінками; Щеміло
І лиш "ледь" те допомагало,
але Я все витираю відчай
Тобою, і продовжую
Навзамін даючи
лиш цю Вічність
|
|
