Миттєве й вічне — то одне і те ж.
Коли ти весь, неначе кулька болю,
ані пережидаєш цю недолю,
ані до себе смерти не зовеш.
Як на твоїх очах твоя планета
подаленіла й зникла на очах!
Як наростає біль! В тобі, поете,
усе живе проллялося в рядках,
де ні оскарження нема, ні болю.
Бо, тратячи, своїх доходиш меж,
ані пережидаєш цю недолю,
ані до себе трудну не зовеш.
Бо вже нема ні смерти, ні недолі,
а є налита чорнотою ніч.
Як роз’яріли зорі охололі!
І як байдуже хиляться до віч!
А ти шугай — у самокружелянні
(немов планета згасла? чи болід?)
Тут ані дня, ні ночі, ні світання,
і почезає за тобою слід.
11.III. 1972
#ВасильСтус
|
|
