Сьогодні я вперше плакала в церкві з таким задоволенням. Та я, мабуть, вперше взагалі ревіла з такою силою. Я так бігла туди, а впавши на коліна аж захлиналась. Чи я молилась? Ні, молила. Просила, благала чи які ще там епітети є до цього слова, я слізно просила і в кого? - в самого Бога. Та чи знала я що просила, чи згадаю я що саме говорила Йому витираючи сльози руками, і ледь чутно вимовляючи ті прохання? Ні, не знала. Бо я не можу нічого згадати з тієї молитви, окрім «будь ласка», «я прошу Тебе», «допоможи» і «зроби хоч щось»… Сумно. До болі в грудях сумно. І не тому, що я вже четвертий день на заспокійливих, і не тому що я не бачу свого відображення в дзеркалі. Мені сумно і гірко. А гірчить так, ніби полин. Я ніколи не пробувала полин, але чула, що від нього гірко. І тому, щоб описати всю цілісність картини і передати всі почуття, я скажу, що гірко на душі так, ніби вона з полину (ніби з самого гіркого полину, якщо такий буває) і я смакую ту гіркоту з таким натхненням.
Я майже не сплю, я втратила у вазі, я зовсім не їм. Так, той хто читає це мав би вже тебе ненавидіти. Мовляв, ах ти ж безсердечний, що ж ти робиш з нею. Але заспокою всіх одразу (окрім себе звісно ж) у всьому я ж сама і винна. Не помітити зміни неможливо, бо я чахну на очах. Мої подруги, які не знають усього що відбувається, говорять в один голос – тримайся, не приймай то так серйозно, легше трохи, легше, ти ж сама не своя. А чия ж я? Не своя, та чи твоя? Я б ввела найбільше покарання за повернення людей в життя інших, людей від яких болить (але чи то фізична біль?). Я юрист, я б мала знати закони і мабуть є ж у світі в якійсь країні покарання за те, що ти повертаєшся до людини. Ні не так, за те що ти вриваєшся в її життя, заявляєш: «Ось він я! Вертись Земля навколо мого сонця?». А та Земля і не вертиться і не Земля…суцільне небо під ногами. Для чого ти прийшов? Задля розваги? Ти кажеш ні. Хоча ти таке ще мале дитя, що й сам не знаєш про що говориш. Я ніколи б не подумала, що вмію так пропускати все через себе. і напевне, та ні, таки точно знаю, що означає «серце обливається кров’ю». Я відчуваю, яке воно гаряче і як холодна кров його обмиває. Звучить як божевілля. Та чи ви в праві говорити мені, що зі мною зробило кохання. Воно хворе, як і я. А ти знаєш, як це? Сумніваюсь. І не тому що ти не здатен на таке, а тому що ти ніколи не відчував до мене таких почуттів. А насамперед остраху втратити мене. І тут любі судді без заперечень.
Нещодавно ти мені сказав, що хочеш знову, щоб ми почали спілкуватись. Хочеш, щоб знову відновили все, що хочеш до мене. Але куди до мене? Це так, ніби ти покликав мене гуляти, переконався що я вийшла і всівся в мене вдома коли мене нема і ще й обурюєшся де я є. От як виглядає твій прихід «до мене» коли мене нема, якщо говорити буквально. Я б хотіла зараз спробувати описати свій стан, щоб можливо колись зрозуміти себе краще, а можливо допомогти потім лікарям ставити діагноз. І можливо це мені таки допоможе при лікуванні. Бо повірте мені, я згадую себе тиждень назад і дивлюсь на себе зараз і розумію – я хвора.
Нехай вам не так гостро ріже вухо те слово «хвора» , моя хвороба не заразна та і навряд всі люди хворіють нею. Але я мушу, я просто зобов’язана про це розказати. Не даремно ж любов визнана хворобою. А в мене здається остання стадія, хоча хто я така щоб ставити собі діагноз та і чи може це взагалі зробити людина, яка вважає себе божевільною.
Отже, почнемо. Яка температура тіла, я не знаю, деколи кидає в жар, деколи холодно і трусить. А вже кілька днів підряд, ввечері я падаю обезсилено і мені так ламає тіло, наче мене били металевими прутами. Обличчя в мене нема, я наче хвора, шкіра гарного блідо-зеленого відтінку (кольору шпалер в мене в коридорі), хоча під очима чорно (не синьо, а чорно). Коли я у ванній змиваю косметику, то в дзеркалі на мене дивиться бідне дівчисько, якого мені шкода. Боже мені її так стає шкода, що очі стають вологі (але шкода мені її, не себе, себе я не жалію). Хоча колір очей мені таки подобається. Губи трохи покусані (не дивно, я те й роблю, що кусаю їх, нервую). А в грудях пекло. Хотіла б сказати, що пече, але не пече бо вже б давно була у кардіолога. Болить. Стискає. Серце калатає так, що я не можу заснути. Я навіть вірша написала про те, який демон моїм серцем калатає. Бракує кисню. Мені б зараз кисневу маску і я б була жива. Бо щодо свого життя я зараз не дуже впевнена. На мені гарно дивляться плаття (бо я схудла, краще сказати змарніла), але якою ціною, якою то ціною. У гардеробі переважають чорні кольори. І це мимоволі. Я не можу зібрати до купи думки, пече у скронях. І мені здається, як відчуваю як сходжу з розуму. Бо я розумію прекрасно, що ти мені і безкоштовно не потрібен, що майбутнього у нас нема (бо нема і бути не може, безнадійні стосунки з присмаком полину), в принципі ми чужі і вже давно далекі люди. Але ж ти чомусь прийшов. І почалось. Чи не почалось. Чи то я хочу щоб почалось. Чи то я не хочу, а ти хочеш, а я не можу та і чи можеш ти взагалі дати те що я хочу? І зараз я тихенько дихаю раз-два-три, заспокоїлась. Кожне смс в телефоні голкою в серце, так голкою і дуже гострою (неважливо що там за зміст та і чи ти взагалі то пишеш). Для чого ти мені? Я хвора. Я слаба тобою. Від тебе. З тобою…
Сьогодні я ледь втрималась, щоб не сказати тобі, що ти для мене вмер. Як би я насправді цього хотіла (я не про фізичний труп говорю, а про те, щоб ти в мені вмер). Але ти живий, здоровий і живеш в мені, сидиш в серці, в голові, в ногах, в руках, в животі, і течеш по венах байдужістю. Сьогодні ти сказав, що не можеш без мене, що зустріч наша була роковою, і може б ти й хотів мене забути та не можеш. Та коли я сказала, що зникну з твого життя, то ти відповів «А ти мене спитала чи я хочу? Я ж не хочу». І я знов слаба. Я хвора. Будь тут мудра. Коли я в трубку тобі кричала, що не хочу втратити тебе ти кричав, що й тобі не легко було піти. Коли я говорила, що все, кінець, припиняємо, ти сказав – не можу, тягне і все, коли я сказала то давай нормально - ти відповів, що не заслужила. І я слаба. Я знову хвора. Любий я дурію. Ще тиждень такого спілкування і я власноруч викличу собі 103.
Сьогодні я плакала, я стояла на колінах і так ревіла, що пів церкви озиралось, а я навіть очей підняти не могла. Зараз я пригадую, що просила в Бога допомоги і навіть казала що вдячна за здоров’я близьких (отже не така я й безнадійна). Так, коли я прошмигнула мимо тебе, то ховала очі (та й добре бо нащо тобі бачити дівчину хвору на невідоме захворювання, захворювання яке ти знайдеш тільки коли глянеш у своє ж дзеркало). І ти передзвонив. Для чого? Цей голос не приносить мені більше щастя, я волію слухати тишину під землею, аніж тебе. Але я слухаю, чекаю твого дзвінка, перевіряю телефон і чекаю, знову чекаю. Слова твої грубі, ти незграбно виштовхуєш почуття оголені і безформні. А я ж людина, я жінка. Ти так і не зрозумів, ти нічого не зрозумів. Ти не змінився. Все погано і безнадійно. Мої нерви не те, що ниточки, то волосинки, нездатні витримати навантаження твоїх жестів уваги. Можливо зникни? Та чи можливо. Я ненавиджу тебе так сильно як люблю. А люблю так, як в житті кохають раз.
28.01.2015
|
|
