На вулиці стояла нестерпна злива. Все таке сіре, мляве знаєте?. Нічого цікавого за вікном не було, крім темних та чорних вулиць, кілька білих пройомів, та дощу який змивав і змивав. Старий Антоніо сидів у своїй кімнаті. Вона теж була вся темна від стелі і до підлоги, і тільки невелике світло розжарювало кімнатку. Воно освітлювало тільки клаптик столу на якому працював митець. Хоч на дворі і падав дощ, Антоніо не заважав тому що краплі утворювали красиву і мелодійну музику від якої серце і дух бадьорилося.
Проходили години. Він за цей час, намалював цілу картину за допомогою звуків дощу які неначе давали йому слова що робити куди і що вести. Це була чудова і мальовнича картина з будиночком і з тим як люди радіють життю. А з боку намалював темну постать. Химеру, яка стояла під невеликою хмарою дощу. На виставці митці та творчі люди із зацікавленням розглядали цю картину і ніяк не могли зрозуміти що це за пляма темного кольору. Усі кинулись питати в Антоніо, що це за химера. Він посміхнувся, відвів погляд від оточуючих та перевів їх на картину і сказав кілька коротких але вірних слів.
-" На цій картині я зобразив життя, радість та втіху, але кожне життя має свої проблеми, свою трагічну історію та наразі останні хвилини. Ця темна постать це звичайно що -Я, а люди які радіють біля хатини це мої рідні. Я зобразив себе в такому стані, тому що натхнення прийшло не в дуже хороший момент. Але знайте, щоб не сталось залишайтесь світлими та відкритими для хороших людей."
-"Але ж Антоніо скажіть, у вас немає сім*ї. Чому ви зобразили цих людей?"
-" Моя сім*я завжди буде в серці, в пам*яті та в цій картині яка тепер означає для мене багато більше ніж всі інші." І після цих слів він вийшов з виставкової зали і зник під сірим, дещо жовтуватим дощем, котрий так і накрапав і накрапав.
|
|