Мені ніхто не підходить. Ніхто не може зробити мене щасливою. Я обманююсь і обманюю сама. Бо що ж моя ніжність з порожнім серцем і відведеними очима? Це ще не все! Я не кохана ніким. Бажана? - То, так! Бувають вечори і поцілунки. Я це вигадала, аби прикрасити скороминущість молодості і життя. Того мало ..і водночас забагато. Багато, справді, це занадто, коли душа кричить про вірність; коли совість просить не мучити нікого. А як же я? Я?! Змучена стражданнями. Я плакала над кожною дрібницею...Я була доброю. І з-поміж тих, хто коли-небудь називав мене -(охх, це ж сучасність ,я можу вжити це слово)- вульгарною, то було не так! Я по-справжньому дбала про цих майбутніх забутих мною коханих...Я думаю, чи ж можна любити багатьох? - Я можу! Я можу лиш тому, що я жалію..Любов же від добра. Я вкотре підіймаю питання вірності і земної радості. Плин життя в наш час змушує задуматись. Я ж прагну вчинків. І водночас я розумію, що я їх ніколи не отримаю. Я не ідеальна. Сьогодні я - це я. Але, на жаль, кожна моя клітинка пронизана справедливістю. Чи ж можу я обрати за чоловіка байдужого, невідповідального, злого чи просто кар'єриста, який буде щовечора складати копійку до копійки?! Чи можу цілувати того, хто душею не зі мною чи того, хто так само може цілувати іншу?!..Да, тим ж губами... Я не можу. Справді. І вкотре після безсонних ночей чи нових поглядів, я буду присідати край дверей, закривати очі і повторювати: " Я одна. Цілком. Повністю. І абсолютно!" На жаль...
|
|
