Знову, третій день поспіль, я опиняюсь в цьому куточку недовіри. Окутуюсь гречкою й провалююсь під нею. Де ще страшніше. Там ти непотрібний, там нема для кого жити. А усі ці люди дивляться на тебе, мов на недопалок. Зараз так звиклося, конкуруємо, стріляємося, б`ємося, користуємося одне іншим замість того, щоб комусь допомогти чи навіть зробити щось за віщо-будь, добро. Рука руку миє.
А ти вже вкотре сидиш удома й кажеш, що не приїздиш. Обурений, ходжу кімнатами, перебираю струнами, п`ю холодний чай. Уже й наші "добраніч" стають достоту принизливіші й зухваліші, та не від того, що сьогодні не побачимось, а від того, що такі зайобані.
Весна прийшла не до нас, а від. Одцвіла собі й полетіла далі. А ми її й не огледіли навіть. Озирнулися, глянули одне на одного, наче востаннє й пішли собі. І хочеться зробити бодай-що, та навіщо? Це навіть не лінь, життя. Солодких снів. Дякую. І, втім, знову: Добранок.
|
|
