«Любов свою роздам всім іншим,
Мабуть, тут жити треба так.
Між світом праведним і грішним
Я лиш всього маленький знак.
Роздам любов свою по світу,
Нехай летить на всі боки.
Вклонюся кожному цим літом
І так пройдуть мої роки.
Розтрачу юність для людей,
Щоб прожили вони в любові.
Нема в цім світі добрих фей
Гріхи у нім й потоки крові.
- Як зупинити зле нещастя? -
Питає думка знов і знов.
Мені одному це не вдасться,
Тож віддаю тобі любов…»
Невідомий і невідкритий талант, чиї вірші варто читати. Мабуть, так треба розпочати. Про нього майже ніхто не писав. Його твори, можна сказати, невідомі на мальовничій та неповторній рідній Дубенщині, але Львів і далекий Туркменістан уже давно знайомі з поезією, яку він пише лише на самоті. Писати багато і тримати усе це в таємниці, не фігуруючи тим, напевно, досить важко. Хоч тут і можна заперечити сказаному. Він у свій час закінчив Миколаївську восьмирічку, згодом у 10-11 класи перейшов вчитися до Повчанської ЗОШ І-ІІІ ст., де і розпочав писати. Хоч тут, звичайно, і точно не вгадаєш ,з якого часу почав творити Олег Гаврилевич. Тож при нагоді довелось мати бесіду із самим Олегом у його рідному селі Підбрусень.
- Олеже, розкажи дещо про себе, адже твої вірші читає Львів, я здивувалася, коли почула, що тебе знають навіть у Туркменістані.
- З чого розпочати, адже розказувати можна досить багато. Я виріс серед надзвичайно красивої природи, яка виростила і відкрила у мені хтось каже - поета, та я з цим не згодний. «Поет не той, хто добре пише, не той, хто книги в світ несе. Лиш той любов в руках колише, хто їй віддав життя усе.» У мене є дві неповні вищі освіти, я ще навчаюсь у Львові. Закінчив три біблійні школи і ще навчаюсь. Хочу знати Боже Слово і, повірте, я його вивчу, адже для мене немає нічого святішого за те, що сказав Бог. Співпрацюю з двома американськими благодійними місіями й одною українською. Не називатиму їх, адже це забере чимало часу.
- А коли саме відчув у собі талант до написання віршів?
Усміхнувшись, він продовжив.
- Подивіться на птахів. Хіба ж вони спочатку не птахами народилися? Ось так і я народився із тим, що дав мені Бог. Ще у Миколаївській школі мені, напевне, як і всім підліткам, довелося пережити перше кохання, перші страхи здачі екзаменів, хвилювання… і ще море інших моментів, які я сприймав досить близько до душі. Але це не так сильно вплинуло на мене. Однієї ночі мені наснився, я не знаю, чи ви повірите, сам Сталін. Мене настільки вразив сон, що просто не виказати. І уявіть, він снився мені кожен раз тоді, коли я не навіть не задумувався щось писати. Якось, це було також у підвечірок, я взяв аркуш, ручку і почав писати слабенькі рими. Але цей же «тиран людських душ» ще й ще снився. Лише тоді, коли я уже написав прозовий твір «Зустріч зі Сталіним», сон зник. Єдине, що лишилося у пам’яті, – це потиск руки самого вождя і його холодна усмішка. Це був початок. З цього дня я почав писати не тільки вірші…
- Цікаво, навіть містично, але чому до цих пір ти не видав жодної збірки у Дубні? Тебе читають у Львові і Туркменістані, ти живеш у Дубні, але дубенчани не можуть прочитати твої вірші?
- Мені Львів дуже рідний тим, що там у мене стільки друзів, що не перелічиш. Один потік академії – це сто чоловік, і кожна особа з них по-своєму цікава чимось неповторним. Коли потік дізнався, що я пишу вірші, уявіть, яка була реакція. Простий сільський хлопчина пише вірші. Та це смішно виглядало до тих пір, поки я не витримав і продекламував декілька. Враження, напевно, якісь були точно, адже тепер у гостину до мене завітав відомий львівський поет Фразе-Фразенко, чимало дзвонить друзів і розпитують, що нового написав. Часом буває, що на дзвінки не встигаю відповідати. Щодо Туркменістану, то скажу відверто, там є також мої друзі. І їм вочевидь цікаво читати те, що я пишу. Ви кажете про збірки. У мене їх дві, але видані неофіційно. У Дубні, завдячуючи подружжю Пшеничних, також був надрукований твір «Зустріч зі Сталіним». На майбутнє, якщо, звісно, знайдеться спонсор, збірка вийде і на Дубенщині. Все має свій час.
- Олеже, які ж наставники тобі допомагали і допомагають?
- Допомагали мені, наприклад, у школі, всі вчителі без виключень, але серед них я хочу виокремити Михайла Наконечного. Це людина, котра сказала словами В. Сухомлинського: «Якщо учень не ставить себе вище вчителя, то він нічого не досягне». Звісно, Михайлу Миколайовичу земний уклін. Це першокласна людина і як вчитель, і як друг, і як товариш. На даний час велика подяка Любові та Миколі Пшеничним. Це люди, творами яких я не тільки захоплююсь, деякі навіть вчу напам’ять. Їхня мудра думка для мене значить багато. Великий вклад вніс мій робочий колектив. Просто молодці, всіх ціную і по-дружньому люблю.
- Які ж нагороди ти маєш?
- Це складне питання, – усміхнувшись, не надто захотів говорити, але… - якщо взяти усі разом, то їх більше двох десятків, зокрема, диплом із Малої Академії наук України за дослідницьку роботу.
Висловлюючи свій погляд, варто сказати, що нам потрібно задуматись над випуском офіційної збірки молодого поета і у Дубні, адже життя - як річка - сьогодні тут, а завтра Бог знає де. Вважаю, буде надзвичайно шкода, коли наступні збірки Олега будуть видаватися у Львові, і Галичина забере його з рідного Дубна. Роздумуючи над цією проблемою, стало сумно на душі. Лише пригадалися останні прочитані слова молодого поета: «Коли душа сумує – смійся, коли душа болить – мовчи. Якщо вона чека – надійся, і радісною буде твоя мить…».
Ольга Лист, Рівненський обласний тижневик "Наше дзеркало"
|
|
