Радісний, святковий день 1 вересня. Ніщо не віщувало лиха, хоча в душі тихо миготіла іскра болю. Щось немов рвало серце на дрібні шматки. Тієї хвилини я не могла дати пояснення тому німому, але живому почуттю. Пізніше зрозуміла. 18.30 - телефонує мама. З телефонної трубки лунають слова: "Тримайся! Помер ДІД! Завтра похорон!" Далі були ще якісь непотрібні, стандартні фрази, які мною більше не сприймались. Я не вірю в Його смерть! Згадала, коли минулого тижня мій ріднесенький Дідусь просив подарувати Йому на День Народження (14.09) картуза. Просив, аби гарного купила, щоб в гості можна було їздити... Не спала всю ніч, продовжувала не чути слів оточуючих, які, мов ті мухи обсідали і шепотіли слова "підтримки". Мені не треба нікого! Бажаю залишитись наодинці з собою.
8.00 - їду додому... Зустрів мене на Звенигородському автовокзалі батько. КАРТУЗА привіз, вінки... Я продовжую не вірити в смерть того, кого дуже ЛЮБЛЮ!
Зайшла на подвір`я, бачу багато вінків, кришку від домовини, маму, бабу і ще багато жінок у ЧОРНИХ хустках.
ІСТЕРИКА! Пам`ятаю мало після того. Зайшла в хату, підійшла до домовини, впала на коліна. Які холодні в Нього руки!.. Прокиньтесь, ріднесенький Дідусику! У мене відчуття, ніби Він дихає. Я все одно не вірю в Його смерть! Благаю, аби піднявся, а Він лежить нерухомо і... спить? Мене підняла з підлоги мама, посадила на стілець... Я плачу! Не виходжу надвір, тримаю Його за руки, а Він не відчуває...
Сестра приїхала! Кричить... Боїться підійти...
Виносять з хати, я стою найближе до Діда. Відчуваю, що все це - с о н. Не вірю, бажаю прокинутись, але далі сплю. Більше не можу плакати, але серце, самотнє серце немов виривається з грудей.
Цвинтар! Я тримаюся за домовину, намагаюсь розбудити Діда, а Він не чує. Хтось ззаду тримав мене, аби в яму не звалилась, не пам`ятаю хто... Мене то зовсім не цікавило. Поклала біля Нього КАРТУЗА, Господи, якби ж я тільки знала, що так станеться!.. Люди, зникніть, залиште мене ОДНУ! Хтось шепоче за спиною... Чую, як кажуть, що Дід пишався мною, виписував газету, аби постійно мати змогу читати МОЇ вірші! Він любив мене, а я ЛЮБЛЮ Його!
Тепер над Дідовою головою буде миготіти сонце, для Його душі співатимуть зорі, омивати пам`ять про Нього будуть мої сльози. Я ховатиму тепер серце від поглядів тих, хто не розуміє його болю. Тепер не можу писати вірші... Надіюсь, це минеться. Пробачте мене, Юрій Леонідович! Простіть за те, що не була поряд в останні хвилини життя!
|
|
