Я живу коло ставка, у ставку є риба. Був би Бог мені послав щоденного хліба. Я живу як та рибина в скляному відерці. Ні від кого не ховаю, що у мене в серці. А що в нім нема нічого – то йому й не треба, У лахмітті я голодний ходжу просто неба. А я маю в своїм серці три відра досади: Дав йому багато чого, а воно не раде. Чом ти, серце, як кишеня темне і несите? Певне, дірочка є знизу, нікому зашити. В мене серце – як та рожа: ніжне та рум'яне. Де побачить молодицю – там тобі й зів'яне. А у мене – цілий день її вже немає, А воно все польовим маком процвітає! А у мене – цілу ніч співали дівчата. Аж тепер не знаю хто я: чоловік чи хата. В мене повна хата, й хлів, і клуня, й комора. Вчора думав про добро, про зло позавчора. Я так саме вчора думав, коли йшов додому: Добро маю в своїм серці, а зло – у чужому. Я б додому теж пішов, якби по дорозі. Мої друзі всі давно спочивають в Бозі. А я думаю: бери моїх друзів, Боже, – Може, з неба з них котрий в біді допоможе! А я думку одну маю, може, й нехорошу: Плюну, друже, тобі в пику, згодом перепрошу. Другу маю не таку: не можна плювати, Ну, а третю – котру з двох кращою назвати. Маю думку, як свічадо; серце – таке саме. Як замислюсь, то загрузну з руками й ногами. Як замислюсь – то загрузну з руками й ногами. Аж, буває, ворогую з власними думками. Я, буває, ворогую з власними думками. Вже душа себе спізнала з усіма гріхами. Вже душа себе спізнала з усіма гріхами. Маю думку, як свічадо, серце таке саме. Моя думка як зозуля: знестися не може. Нігде спокою не знайде, знестися не може. Дайте їй якусь мету гарну та високу, Покажіть їй її силу з правильного боку. Моя сила – і велика, і висока, й гарна. Лиш сумна та невесела, як зірка полярна. І на кого ж я покину її, бідолашну? Як помру – тоді про неї й подумати страшно. Я теж маю таку силу, що й думати страшно. На даремні діла трачу її, бідолашну. Моя сила хоч дурна, а трачу розумно. Так колись і розум страчу, то-то мені й сумно. Сумно й мені, як згадаю про діла колишні. Чим ви стали на папері, думи мої грішні? Дайте мені помолитись в печері глибокій Або хоч сльозою вмитись на горі високій, Дайте мені змити з себе чи ганьбу чи скверну: Я тоді не те що землю – й небо переверну. Оракул: Хто що має – хай тримає, буде йому добре. Хай яке там його серце – аби лиш хоробре! Хто ж не маючи не просить – таким вибачаю: Ліплю коники з таких, коли спочиваю. *** Життя чи загибель? Як двоє свячеників Тримали іспит мискою вареників. 1: Ви погляньте! Хай вам чорт, з бісової мами! Хіба ж можна його їсти, як воно з цвяхами? 2: Не такий ти кажуть злий, як твої собаки. Боронь, Боже, від спокус, і паки і паки. Ти не лайся, споживай. Може, то й корисне. Як то кажуть, від сніданку черево не трісне. 1: А я сумнів таки маю: ходимо під Богом, Та не знаємо, чия істина за рогом. Ворога пострамимо, хоч би й незумисне,– Необхідности ж лице дуже сумнозвісне. 2: Біг ласкав у своїй славі, тим то Він і славен, Що Він з милости не сходить за жодних обставин. А людині силу слова вкладено у розум, Щоб Його теж осягала правильним прогнозом. 1: Розум, правда! Як не він – то яка ще сила Стільки волі і неволі в собі умістила? Що, коли у ньому збоку проробити дірку, З неба знімеш яку хочеш віддалену зірку. 2: Фігурально! Зірку зняти, дірку залатати. Хто розумний – той на Бога може рахувати, Адже мудрість – то єдина для бажання міра, На цім, може, й парадоксі й грунтується віра. 1: Безперечне віри слово, красне та крилате! Вміє з мудрістю дружити, не ворогувати. Сила, справді! А невіра – висівки й макуха. Лиймо істини олію на подвиги духа! 2: Отже, віруючи в силу Божих розрахунків, Зосередьмо силу думки на відправі шлунків. 1: Хто не вірить у свій шлунок разом з його соком, Тому сумніви його повилазять боком. Хор: Лиш тоді, як покладешся на ласку Господню, Зможеш в собі виробляти вдосталь хлороводню! *** Скороминуще, ніби ніч у червні, Моє життя! Ти мученицький сон. Десь там, де зорі – галас і сватаються первні, А тут, як Лета, Стікс та Ахерон – Не з двох боків канавами; взяли мене в полон Завзяті будні краю без звичаю: Нехай не йде за мною жоден епігон, Що істину пізнав: життя є сон, – І неручитість, і сваволя. Помираю З холодним серцем я, а вам заповідаю Забути мою смерть як мученицький сон. *** Погомонімм про смерть. Про неї знають люди, Що иноді знати про себе дає. Багатолика, знайдеш її всюди, Буває своя й не своя. Що то є? Смерть? Дай подумати. Вона багатолика, Нема нікого, хто б її не знав: Он жінка оплакує смерть свого чоловіка, А в тих оно – дитину Бог забрав; А он той день і ніч лементує: "Приходь, О моя смерте, я люблю тебе душею!" І як помре людина – за ким, як не за нею, За смертю тужимо? За нею, що суть її – то плоть І царина минущого. А втім, нема різниці: Бо й смерть суть плоті теж, таксаме як душа Є суть людини, й визволяється з тілесної в'язниці І в путь без повороту вируша. Минає все. Тілесна оболонка Перейде в спогади як втрачена тюрма, Що не так страшно там було, яка страшна зима, Й перейде у ніщо, як в кризі ополонка. Ополонку у кризі наша зима прорубала, Батько з матір'ю наші дали нам життя, Час іде помирати: довго, душе, зимувала: Смерть іде, несе на плечах чарівну весну буття. О, це дотепно і принаймні зрозуміло Що значить "смерть" і що є наше тіло. А що то є "душа"? Як тіло – ополонка, То нащо їй тілесна оболонка? Злощасне тіло! Хто ти, як не мати? І хто ота, що в тебе на руках? Несолодко тобі голодувати, Коли майбутнє світиться в дірках! Розсиплешся на порох і на прах, Не буде кому поховати. Тебе ж, душе, вгризає грізне І непросте передчуття, Що впасти з гілки материзни – То є пропасти без пуття. Пропасти! А я – ти ж бо сам був казав, Що душа неподібна до тіла. І дуже часто над небіжчиками слово промовляв: Гніздо, мовляв, згоріло, пташка – полетіла. Чом так казав? Брехав? Брехав і ні. Ти зрозумій: буття – то чиста мрія. Наприклад, ти, коли лягаєш спати, То не можеш знати З котрого жолудя постане Крислатий дуб нічної маячні: Бувають сни, як війни і золото рахманне, Бувають – як осени мряка сумні. Бо цілий день трапляються події, Туди й сюди тиняються оголені надії, То спокій у душі – то знову злом повіє, То впав під тином та й заснув. Гаряча також смерти картоплина – В життєвім колі гнана сиротина. О Колодію! Бачу, ти її здобув. Буває, сподіваєшся на правильну відгадку, Стрибнеш як загадкова бомба з літака, Тоді вже бачиш істину пекельного порядку – Вона щоразу инша, і зовсім не така. Посмертна мрія виникає В ту ж саму мить, коли ти мреш. Її примхливості немає Ні несподіванок, ні меж. Тож мужній будь тієї миті, У темний відчай не впадай. Побачиш сам: на тому світі – Та то вже инший виднокрай. *** Пішов Бандера ген до раю. Серед героїв та богів Там він, уславлений, не скраю – Почесне місце запосів. Він виголошує промови, Турніри й диспути веде, Їздить на оргії й на лови, Не зупиняється ніде. Та, бувши раз в якійсь місцині Він біля річки при долині Побачив істину й село: Як в старожитній Україні Там все влаштовано було: Ставочок, вигін, млин, левада, Те все у кожного своє. Садок едемський тінь дає, В городах порається Лада. Ростуть хати, мов гарбузи ( З проміння сонячного стріхи ) – Їх блискавки під час грози Буває, білять задля втіхи; А журавлі з колодязів Тягнуть хто воду, хто горілку, І рясно квіт обсипав гілку, Де щойно ананас висів. Он глечики по всіх тинах, Мов стяті голови ворожі І рожі мовби на сторожі, І чорногузи на стовпах. Он діточки, мов гусенята, В калюжах скачуть під дощем, А батько, лігши під кущем, Відпочиває після свята. "Я впізнаю ці прості душі, Я спав колись в цих лопухах: Ото, на вербах навіть груші Як у моїх солодких снах!" – Гукає радісно, киває, Туди нестямлено біжить, Людей цілує й обіймає, Живе там декілька століть І йде до моря собі сам Знов дати лад своїм думкам. Сидить Бандера над водою, Очима зорюючи даль; У нього в грудях віщий жаль Зустрівся з грізною журбою: Чи можу я блаженствувати, Як нема правди на землі? Ні! Щастя бо, окремо взяте – Не те, що квітне взагалі! А я ж на Бога покладався, Як грішну землю покидав – Либонь, даремно сподівався, Даремно голову складав! Бандера грає на бандурі, Пісень про волю утина, На небеса кричить похмурі, П'є суміш крови та вина; І з очевидністю простою Зненацька репнув небосхил: Насуплений, в залізнім строю, На чолі ясних духів рою Летить архангел Михаїл. Бандера кидає бандуру, Бере озброєння своє, І, простеливши вовчу шкуру, Знаки вітання подає. Архангел став. "Не бійся, друже, Бо вже розплати час настав! Я збиткуватимуся дуже З усіх ворожих нам держав. А теє людство вже готове До гніву скластися копи. Ти ж, поки ллються ріки крови, Десь в холодочку переспи". Бандера так відповідає: "Шкода, що й тут я менший брат! Нехай Господь не поспішає: Я б стерпів літ ще п'ятдесят. Втім, як Заглада і Поразка Впадуть на голови Росії – Тоді збуди мене, будь-ласка З моєї тотої замрії". Сказавши, ступить 2-3 кроки, Падає долі й спить три роки. Отож, минає ще три роки. Він прокидається від сну І бачить, взявшися у боки, Одну на цілий світ широкий Вкраїни силу панівну! Біжать, біжать до Києва дороги, Сам Київ – як троянда золота; Довкола товпляться об'єднані небоги, Росію вкрила вічна мерзлота; Бандера зводиться на ноги, Затерплі крила розгорта, Святкує свято перемоги, Перейменовує міста; Відтак, мов біг, що голод має, Рече: "Нехай я попоїм!" І, як переказ повідає, Мазепа та Шкіль теж вечеряли з ним. – Тож саме тут в цей день щорічно Можна побачити гуртом Пана Степана титанічну Самотню постать над Дніпром: В промінні сонця, що сідає, В сльозах, завинутий у дим – Він самовара наганяє Блискучим чоботом своїм. *** Довідпускався. Сам тепер на світі. Якби ж був бог мені та й відпустив Гріх над гріхами, відпуску гріхів. Блажен, хто несповіданий в гріхах! Тієї, як остання крапля, миті Я здогадався: ось чого я праг, Бо людство йме вини переді мною Рівно стільки, скільки змогло. В моїй душі, охопленій журбою, Знайшло своєї смерті джерело ( А може, війною гріхів ). То я, хто всіх людей підступно заманив Мов миші ті до скирти: Казав, буде тепло. Повірило воно, Та не повірило, коли казав: "Не вірте". Я всього-на-всього мріяв; Тепер ції теплі дві попелу жмені На вітрі розвіяв. Моя ж душа, щоправда, ціла І знову мріє там про щось – Сама як скирта мудрості й могила Посеред степу: зверху обгоріла, І в ній моє майбутнє збереглось. *** – Що ж! Ви мене вб'єте? – Ні: ліпше я впіймаю цюю муху Та й з'їм її! А втім, нехай живе; Тож ти в куток біля дверей он можеш стати Навколішки, і там поміркувати Про долю нещасливую свою. Яке видовисько негідне, жалюгідне! Дивіться всі на нього. Що він робить? – Ги-ги! А нам не можна? – Зараз є урок. Отож, продовжимо. Дивуюсь я, що з вами Нема дівчаток тут, цих квітів з лелійними руками; Без них цей світ як небо без ясних зірочок. – Самі вони винні! Придумують різні тортури, Цілуватися лізуть, сиди їм цибулю криши, Нехай портфелі та бандури їм носять дівчачури, А на березня там, іменини – сиди привітання пиши! А що їм напишеш? – Гаразд, то біда невелика. Тепер я хочу слухати про ту велику жінку, Що написала пісню лісову. Чи ви й не чули тут про Лесю Українку? Он і портрет її. А то що за портрети? – Та то ж вони. – А хто ж їх малював? Ти? А, тебе я пам'ятаю. Що ж? Портрети гарні. Певне ж, і панночки як зірочки були? Ось ця, наприклад. Просто як з книгарні Новенька книжка. – Книжка? Вона б'ється! – Ну, а оця? – А ця – дратується й сміється, Гне кирпу і показує, як-от гадюка, язика! І мови не знають! – А цяя ось? – Зануда! І б'ється, й сміється, й бридка! А тоді цілуватися лізуть. – А ви Теж, бачу, на язик не вайлуваті. Так не годиться, діти. Ви ж не дівчачури? Як ні – тоді ви будете стовпи літератури, Або слони! Так ліпше? Слухаю тепер Що ви засвоїли з предмету. Що неясно, Що важко там збагнути – не соромтесь У мене запитати, й я тоді з'ясую, Навіщо мудрості ховатися успішно У головах майбутніх кобзарів. Ну? Ти? Як тебе там, хвалю за вчинок, Починайте надалі з "О вчителько": Дурію до сказу, коли забувають про сьомий відмінок. – О вчителько! Мені не зовсім ясно: Що означають деякі слова У творчості ЛУ – а загалом Всі знають, що ніхто не вміє так прекрасно Писати як вона: стоїть немов жива В своїх рядках вона перед очима, З полярним сяєвом сліпучим над чолом, І що вже там казати про крила за плечима! – Нещира мова. Зімпровізував? Рими недбало якось так порозкидав. Та що ж тебе, насправді, вразило найбільше У тих піснях сліпучих? – Чесна короговка. – О! Справді? – Ну і ще багато там чого, Не хочу признаватись. – А які слова, Казав ти, не дались твойому розумінню? – Слова такі: Наприклад, винозірка. Я думав спершу помилка подвійна Закралася в набір – та згодом бачу инше Чи похідне, чи первісне знов слово винозора. Що воно значить – битися не можна, І словників немає, підручників також. – Не прийнялася, отже, квітка? А дівчина ж її З великими надіями плекала: Й на сонечко виносила, і рясно поливала Дрібними слізоньками! Думайте самі, Не буду вам пояснювати: може, Ще й є у кого клепка в голові – То слави збавити було б його негоже. Бачиш, розгнівав ти мене! Сідай, І запиши докладно те, що я сказала. Де помилку зробила – тут не виправляй, А потім напиши по-своєму, й без часнику й без сала. – Вже написали: ніженьки криві Не люблять бігати в пекучій кропиві, Ще є у когось іскра у пітьмі, Але нема гарячки у крові, Наші думки – невільники в тюрмі А Віля, наша Віля теж стогне у ярмі. – Ха! Знаменито. Що, тепер так пишуть? І в кого це, по-вашому, тут ніженьки криві? А от останнє речення – нічого, з почуттям. Хто автор? Ти? Про тебе я й забула! Ну що ти там – розкаявся, здається? – Розкаявся. *** 1: Якісь вони не такі, й на зубах скрегочуть: Певне, тут з нас, перехожих, посміятись хочуть. – Ви погляньте! Хай вам чорт, з бісової мами! Хіба ж можна його їсти, як воно з цвяхами? 2: Не зважайте, пане отче: залізо ж корисне Для здоров'я, а тим часом вся горілка скисне. 1: Еге, може воно й так, та не з моїм шлунком. Така страва йому стане смерти поцілунком. 2: Як то кажуть, Бог послав нам хліб на сьогодні. Як не віруєте в Нього, то сидіть голодні. 1: Коли б з голоду конав я, то з'їв би й сокиру,– Показав би я з тріумфом непохитну віру. А так – сумнів не завадить і не вийде боком. Хіба, скажіть, це розумно – вмерти ненароком? 2: Хіба той, хто світом править у славі та блиску, Нам на спробу посилав би вареників миску? 1: Той, чиї потопи й грози, бурі й землетруси, Був навряд чи розмінявся б на дрібні спокуси. Але той, хто має в Нього деяку свободу – Той, без сумніву, є ворог козацького роду. 2: Боронь Боже нас від нього, повзучого змія! Бий його всі страстотерпці і діва Марія! Ні, Господь нам, безперечно, з'явить свою ласку, Щоб проклятий ворог людства з'їв свою поразку. Не такий він, кажуть, злий, як його собаки, Ті, що всюди розкидають отруйні ознаки! Щодо цвяхів – що б ти ними, зробленими з сиру, Міг прибити крім води, повітря й ефіру? 1: Розум – сила. В ньому збоку проробивши дірку, З неба знімеш яку хочеш віддалену зірку. Фігурально: зірку зняти, дірку – залатати. Хто розумний – той на розум може уповати. Щодо цього – чи достатньо спраглі ми й голодні, Щоб за столом уповати на дива Господні? 2: Чи ж Господь нам не щоденно посилає розум, Щоб майбутнє осявали соняшним прогнозом? Щоб зопалу не грішили нетверезим скоком, Щоб не кидали на Всесвіт загребущим оком? Хор: Віру в Себе він обклав посильним оброком, Щоб за правдою ходили карбованим кроком, А яке тавро несуть діла марнолюбства: Ожиріння й божевілля, аж до самогубства. 2: Безперечне віри слово, красне та крилате! Вміє з мудрістю дружити, не ворогувати. Адже істина – єдина для мудрости міра – На цім, може, й парадоксі грунтується віра. Хор: Віра – сила, а невіра – висівки й макуха. Сила розуму слабка проти сили духа. 2: Зійде й на нас милість Його золотим потоком. А людську іржаву мудрість іменуй пороком. 1: Втім, не кожен таку ваду має від природи: Ми – розумні, але й дурні нам не антиподи. 2: Нам, отцям святої церкви, вибору не дано: Кожен робить те, що мусить, – добре чи погано. А чи дурний ворог наш хитрий, перелесний – Нехай знають лиш він сам та Отець небесний. Їй-же Бо! А що нам їсти і чого не їсти – Те нехай собі тлумачать книжники й софісти. Лиш спокуси відсівайте як пусту мороку: Не уникнув і Христос реченого строку. Хор: Хай ніколи не назветься поганим пророком, Кому власна смерть не стане взірцем і уроком. А ще треба учинити наступного року З тлумачення числа звіра світову толоку. *** – Неправильно. Хто більшою ганьбою Змиває меншу – той не ватажок. Ми неоднакові з тобою, Бо не читаємо книжок. – Книжки все брешуть. Нині чи пізніше, Коли обоє помремо, Ніхто про це у книжці не напише. – Ну що ж, а що, як далі живемо? – Тоді, як хто й напише, то вірші: Всієї правди не відкриємо нікому, І будемо, як миші в цій приязній душі, А що в ній діється – нікому не відомо. – Відомо: "Буде хліб, і день, і буде слава: Й ганьбу, і зраду, й смерть переживе", Та й правда – не сокира: десь-таки спливе. – Спливе, як стане вже нікому не цікава. – Спливе, спливе: солодкі сливи слави Доспіють, піють ангели, і в нас. Невже ж то брешуть? Всі великі справи, Казав конфуцій, робляться не в час. – Не навесні не навісній. – Казав кунг фу. Таки ж вагаюсь: Якщо помру, нікому не покаюсь, – Покайся, каже, каже, тут: Корися, хто живий. – Читай книжки: вони нудні до смерті. Ні, хай читає сам, а нам не слід. Натомість, як не будемо уперті, – Наловимо ще й риби на обід. *** Впало сонце, серце стало. Я не ворушився: Крізь життя напівпрозоре Вдалечінь дивився. Й поки ви, слова останні, В пам'яті згасали, Проклинав себе і люди. Люди вибачали. *** О моє слово! Я знову лечу, Нічого не бачу за словом, Душа всміхається, як день після дощу, Хоч і не плакала. Що маю на увазі? Що в серці, і на думці, й за плечима; Що – за душею? Ви, знаки запитання й моральні гачки,– Не чіпляйтесь заради ви Бога до слів! Адже не сумніватись я сюди і всюди прилітаю, А дати знати все, що знаю сам. Перше було, що дике поле слова Зачав орати первісний дикун – Перше було, що дике поле слова Зачав орати первісний дикун: Під кригою буття кипіли води Й текла ріка пекельного вогню, І не було там місця пізнанню та знанню, І не було мірила для свободи. Коли з гори Кіліманджаро Біжить залізний носоріг – Тоді з гори Кіліманджаро Біжить залізний носоріг. Гаразд ми обернулися довкола Оберона! "О обачайся, вибачай! – хтось мені крикнув – Не полети, одначе". Плавно ковзай І ти, мій лівий ковзане, і ти, мій правий; Одне від одного тікаючи крешіть Мов хмари кригу. Волі розмаїття! Беріть за білі руки та ведіть, Щоб не втекло, моє тисячоліття. У білім шумі звичаїв і мов Мені почулося полегшене зітхання: "Боже, чом ти не прийшов!" Он зірка з неба впала, не моя. Хто зауважив це – той встиг лише подумати: "Я хочу". Шляхом утечі від розпуки до розпуки Тече ріка, тече так саме думка До моря ген. А що то за один Хизує й послизається, і декілька годин На видноті тримає свої руки? "О, ви помітили? Я й сам на видноті ( Принаймні, у зірок ), і хочу показати Ще одну штуку. Бачте, за хвилину Доходимо до краю, далі я зникаю Й знов падаю мов крижень на обрану крижину". Вгамувався майдан Незалежности. Затовклися у морок примари, Як добрі люди вранці до автобуса. Я теж зі свого розуму як з глобуса Почесний порох стер: Плекає небо хмари. Нум переосмислімо ( трудар і контрудар ) Всі істини, поховані в словах! Почули ми, що мова – то є цвинтар, Або земля. То що ж? Бували й там, Копали яму навіть; навіть закохались ( Аж дівчина та видається нам мертвою ) І грали в дурня з нежитем вночі. Там я співав: "Не плачте, любі дітки, Як упиря побачите в сльозах – А то не розповім страшної оповідки Про істини, поховані в словах". На цвинтарі, кажу, я сильно закохався І вмерти я хотів, Де вперті упирі Бува, десятиліттями Стоять, сумирно склавши свої крила,– А то блукають без стерна там та вітрила, Визискуючи правди – й тільки правди – Такої самої, як та, що нагорі. Ви – слова мого Слова. Ви – могили моїх сподівань І летючі голландці у морі, Де багато шляхів. Скільки вас, неуявлених явищ І нерозвинених подій довкола мене, – Вогнищ у темряві, святилищ і кривавищ І несповіданих мрій! То майбутнє тріпочеться в думці моїй: Замислює війни, будує, воює за нас, Замість нас, через нас проти всіх, І проти нас самих таки воює нами ж, Бо любить. А у нас не те, що воювати – В нас навіть кому думати нема. Кому належиш ти, о яблуко рум'яне Майбутнього? Дедалі все більше Мусить Земля ескімосів давати На експансію українського духу Та експедицію в, як той казав, незнане. Та ба! По літах повертаються сиві герої – Небагато їх є, кожен п'є; й свою славу залишили там, І все нагарбане. "О як же добре нам Знову на лоні матері старої Відпочивати!" Думайте, панове, Тоді кажіть. А ви, мої орли – Ви окрім крови ще нічого не пили. Летіте ж, та пролийте ріки крови. Там славу стягнете, здолаєте пітьму, Побачимо тоді, що далі буде. Що на цей раз придумаєте, люди – Те я собі на щоглі підійму. Назвіть себе, неорані потреби Майбутнього, що будете вподобані для всіх, Як ті, що виховані Думкою про себе Та бажання, котрі знадобляться На сей вік золотий: Озвуться ті, котрі не побояться На своїх плечах нести ваші олтарі В майбутньому собі, як нагорі, Здобуваючи слави: Може, буде воно войовниче й криваве, Може, буде криве від природи, Або, як похибка п'янкої насолоди, Завжди усміхнене й кульгаве – В собі вже там воно, і знає все про себе, І не впадає в сумнів без потреби: Але облудне й неправдиве буде те, Що ми зробили і відкинули в минуле; Ми винесли надвір все потрібне і святе, Запитального пальця на пам'ять загнули. "Здається, ми щось загубили." "Так, щось недобре й мертве. Негодяще. Попереду – неве: Все краще й найкраще! А наша слава не пропала". Ну, добре ж ми, слонове Ганнібала, – Ми, важчі за повітря, летимо! – Як гідні подиву уважних: Не мислимо, не мовчимо, не горимо, Не боїмося. З безліччю привидів ген недосяжних Розпрощатися нам довелося. Наша мета за горбом. А ще нам доведеться, мої учні, Мої дорогії супутники штучні, Повертатись додому тим самим шляхом. Отож научайтеся, поки я з вами, Читати по-мертвому книги буття. А біль хіба мав я? Та й вам аби хліба. – Навчитеся, орли. Овва, онде погляньте! Місто ( чи то не наше? ) в тумані сяє нічнім. Скиньмо йому та зронімм Кришталеві свої черепахи. Ті ж черепахи падають як листя або сніг, Загадково блищать і риплять під ногами – Аж моторошно стане, й не можна ходити по них, Не бувши богами. – Розумів: причепився моральний реп'ях, Скиньмо, нехай проростає. – Повертаємо, таємо. Коли будуть, будуть, тоді скинемо, немо – Вас розумів: чекаємо на omen, Omen" Те погане, що добре приховане, Те облудне, що ховається по темних кутках, Що під покривом ночі Від себе до себе втікаючи Ниє, ремствує, скиглить, нарікає на бога тим часом; А на себе – милується; гнеться, танцює, співає З холодним серцем все; Що, й рибу ловлячи, й кохаючи, Все, позіхаючи, закидає гаки на майбутнє, – Те невідтрутнє, що непрохано присутнє При кожній нашій думі й кожній справі, Що під ногами плутається й висне на руках, І всюди носа намагається нам втерти, Що нами живиться й схиляє нас до смерти; Смерть – її воля: То є людська душа! Кажу вам знов: душа – то є найгірше З-поміж усього, що має людина. Я раджу всім позбутися її. Страшної казки крик, як дзвін; Заворушились предків тіні З дитячих снів, як з домовин, Встають дівчата в павутинні: Ну, що там – влучили? Аякже: точно в комин; Все розлетілося, як зграя горобців! Це вже було! – Й лиш тіні відчуттів, Як завжди, знов залишило на спомин. Одні залізні двері впали, Під сподом десять виростає. Тут хто-небудь знає куди летимо? Як правда складається з безлічі кривд, Ганнібале, То не зле, що ми схибили: добре, що ми жиємо! Не все бо нам поневірятися в тих паралельних світах: Нехай помиляються предки, Ми ж – за майбутнє будемо, як зірваний реп'ях, Чіплятися, читаючи сузір'я, мов газетки. Там, де боги, окрилені словами, Промовляють словами окрилених богів, – Знов, диваки, ми зустрілися з вами, А ви не вірите, що я цього й хотів; Що ж вони кажуть? "Слухайте, моголи, Й складайте жертви! Кажемо вам знов: Кров життя не буде чиста, не була ніколи, І знов не скажемо нічого про любов.– Нехай тепер танцюють нестенарки Й гудуть неврегульовані серця: Тим часом – зазирнімо всі до чарки, Та згадаймо про загадки всесвіту, Що їм не буває кінця!" Ми ж – сміємось: мов зуби у акули Нові чавунні двері встають, де були перші впали! Я відлітаю, згодом повернуся Танцювати на ваших кістках; "Я сподіваюся на вас, мої нащадки!" – Вигукнув зопалу дід, Гріючися на призьбі. Однак не ухиляймося. А як ведеться вам, О моя радосте, з розумом в парі? Чи стаєте, як мовиться, сильніші в кожній чварі, Чи не вадить вам побут і ( політичний ) бедлам? Іноді хтось, впадаючи у нестям, Вам двом вклоняється, – а впавши, прорече: "Блаженні ви, що легковажите безчестям, І що спираєтесь на Архімедове плече". Тож вони мудро зневажають одне одне. А в наших серцях – відчуття прохолодне Зростання на силі: До якої ж події Допровадять тепер, – та не мрії й надії, А самі лиш слова – наше слово про щось? Смітник минулого від моря аж до моря Озирає уважно відважний Персей: Скільки вбити потвор, скільки випити горя, Скільки радощів! Скільки залізних дверей Ще виламаємо! Ти, Той, Хто Недів! Ось тремтить моя думка. Не дай втілення їй: Бо ліпше їй, щоб я її прогледів, Аніж потрапити під чобіт кам'яний! Ви ж, о сило моя! Незабаром у світі Не стане місця нашим ворогам: Лиш ми самі у власнім розмаїтті Все воювати будемо – й нічого собі нам! Чому так думаю? Бо сталися події, Про котрі сказано: "Безсилі всі слова Супроти них, – тепер він скаженіє Й муштрує військо, що численне, мов трава". Тож годі вам: ця битва – не остання, А я вас, до того ж, до війська беру: Підіть тим часом, та з богами невтручання Складіть нову угоду, ще кращу за стару. Я знову з плину вийшов думи. Світ був, як писане яйце. Аж он ти, сонце! Всі мовчали, а оце – Слова з'явились, і нічого знов не видно. А видно щось, як повінь, мряка й дощ. Он двоєдишні люди, з ними – мрійні числа, Що математики ними люблять орудувати З вечора, буває, аж до ранку, – І як тут не згадати князя Осмомисла Словами: "Він нічого не зробив, Щоб лють свою приборкати – і, видно, до останку Плекав її всіма думками вісьмома" – Та що ж? Однаково не слухають: сумують, Мрійними числами ще впертіше веслують, В тумані тануть. Двоєдишний предку! Хіба я не вогонь твоїх блукань? Послухайся ж, та вивчи хоч абетку, На долю нарікати перестань! "Але, нащадку! Бачили ознаки – Читати їх не вміли", – вони відповіли, І я заснув – та знов загавкали собаки, Вони продовжили: Нехай же я блукаю, На долю нарікаючи! Але! Побачили, прокинулись – і знову добре дбаю, Не знаю, чого мені зле. Села. До хмар переляканих чорних Хлюпають хвилі. "Людей неповторних Бачили мертвих, – багато вже їх пропливло. Втім, кожному пробито кісткою чоло: Може, випадково. ( Ти, Той, Хто Є! Невже це є твоє Останнє, улюблене слово? ) Але! Отак щодня я плачу, Розв'язуючи, дітоньки, ту, що її вже багато – Хто чи не всі як один – розв'язало задачу. Що ж залишається? І вийде по війні Слів тих і не тих на високу могилу, Побачить, що стало, заспіває про те, що було, І до мертвих, що їх чималенько до моря вже тут пропливло, Своє серце прихилить, і ловитиме їх, І риб'ячою кісткою пришпилить До лоба кожному "До мертвих і живих" Отож, кажу, "До мертвих і живих"? Такого слова я не пам'ятаю. Але частенько думаю про них, Коли виписую перепустки до раю. Привіт з майбутнього! Ревуть гіпопотами, На Африку смерти лягає печать. Діти, перебігаючи від ями до ями, Повертаються з розвідки, кричать Пробі. – Що сталося, діти? – Хмара там впала! Одного злякала, Задавила одного. – Бідне маля! Пухом йому вся планета Земля. Окрім цього одного решта людей За виднокіл барханами котилась. За десять жахливих днів та ночей Не спочивши ні разу, війна припинилась. Мене там не було, та можна здогадатись, Скільки їх там було, і численним отим – Як їм було додому повертатись, Та ще й з ганьбою, з соромом таким? Не повернулися. Пісок скрегоче на зубах, Демони голоду регочуть на руках, Немов гієни вночі: О, гігієни дух прочах, Як у хліву, в гнилих серцях Свинячі думи в нас: до злого лиш охочі. Хоч я не чув, але довести можна, Що плакала дитина: "Але, але! Обчислиться вам кожна Моя сльоза і навіть волосина – Побачите!" Одного разу Гаус, В віконце дивлячися, вівці полічив, Та як докладно! Скільки з них жувало жуйку, Скільки балакало, скільки скубало траву, Скільки дрімало, скільки – потилицю Ногою чухало собі: Адже це, як відомо, Парнокопитна тварина, ще й жуйна. А я маю думку, й вона надзвичайно отруйна, Що не повинні їсти ми нічого: Ні скоромного смачного – ні пісного, Аби не вмерти нам. Принаймні, Гаус Думав так саме; також він ще міг Своєю силою приборкувати хаос І там думки ловити, щоб їздити на них. Тут холодні слова й полум'яні Розминутися мають, мов два гребінці: – Всі цілі? – Здається! Гаразд ми, жерці, Гартуємось в кожнім змаганні! Тепер про потрібне. В дівочому співі Трутизна заховалась. То, може, любов, – Проте ж відомо, що тубільці – дратівливі, І вже запитують: "А чом ти не прийшов?" Чом не дожив пак. Ловитимуть сивого птаха, – Немає Поради! Відкиньмо ще й це. А тим часом, скажімо, життя черепаха В майбутньому там собі знесла яйце! Тож доведеться плентати позаду. Нехай нам принесуть недобрі вісті – Аж миті останньої зрадимо Зраду, Впавши на рівному місці. – Побачимо. Ось кам'яний воротар На своїх глиняних ногах стоїть, мов скеля: Не мороч мені голову! Я, вповноважений цар Своєї царини, скажу тобі на вухо: Однаково! Тобі не стане духу Вкрасти мою амброзію й нектар. Чи стане? Кажуть, сріблоусте, Лиш за тобою плаче вся земля? То геть іди, й десь там серед капусти Кричи, мов недобите немовля! Знайдуть тебе. Знов будеш, грішний, Пити сльозу Моїх очей. Назавтра знов сичатимеш, дводишний, Що Я не дбаю про Своїх дітей. До того ж, ти затримуєш людей! А за моїми плечима не було неправди, Хоча в його словах було багато правди: Я обернувся, і побачив, що за мною Вже накопичивсь натовп мовчазний. Він склавсь докупи – Ну чим тобі не черга у крамниці! Такі терплячі! Терпіли, чекали, Нагальні справи відкладали – і плекали На мене злеє! Ось чому так зле. То що там Нестеренко? Він на уроці російської. – Зараз під партою, пів яблука, здається, відкусив; Вже був почав жувати, вже від насолоди Палав край неба в нього в голові, – Та що це? Як-от грім посеред ночі, На цілий клас гримить його ім'я; Він підкидається, блідий, і очманіло Стовбичить так. Ганьба! То що він зробить? Відповідь знав – завмерши, ми чекали, Як завжди в випадках таких, – але на що? Не міг він промовляти з яблуком у роті, І мовчати не міг, – та найважче було не померти Перед очима вчителя. Винищувач був на війні "Відомий", згодом провідний, богоподібний, – Ото, небесні погляди його Не каламутив гнів, як не залляла кров'ю Й війна. Бувало, задрімає на уроці, Тоді прокинеться – й знов дивиться з любов'ю, Як ми там пишемо у зошитах своїх, Або, у стелю втупившись, заламуємо вуха Та язики кусаємо з гримасами чортів І грішників у пеклі. Так і цього разу Дивиться – але не бачить, замріяний, того, що я. А ви те бачили, курчата! – Як змія Яйце ковтає безтурботне, величезне – Так, не скривившися, залізний Нестеренко ( Не можу вірити ще й досі ) проковтнув Те яблуко злощасне. "Індіанці, – Любив казати, – не вагаються, не скиглять, А думають, як думав великий Чингачгук". Класу окраса, Ірод, чемпіон брехні, Останній з Нестеренків. Що ж там Гаус? Він позіхає й пише: Все брехня! Сидить в кущах ліричний Санта Клаус, Про кінець світу попереджує щодня. Тоді бере одну з ліричних своїх пауз, Намагається надати їй природнього вигляду: Як звали вчителя? Скільки людей – Стільки й пауз ліричних, – А їх же тут як шпал, здається, залізничних, І вдвічі – їхніх пам'ятних очей. Розсердившися, плюнув та пішов курити На кухню, і почув, що вчитель мій живий: По радіо якраз говорить, повідає Про ту війну! Тоді я передумав, З минулим сперечатись не схотів. Мов бачу, як ти кліпаєш: "Дивлюся – а покажчик Вже блимає. А німець – літає, сучий син! В кабіні в нього яблук цілий ящик, А він сміється й спалює бензин".