В захваті дух дзижчить, немов оса. Здивований, нрзбр в живій кінокартині Рядки з незнаних книг, Де бігають слова, немов живі на хвилю: То вони хата, то гора, то звір, то хмара, То розсипаються, мов мурашина сім'я. Тут хвилі затинаються на мегалітичних купах – Лиш незграбно та п'яно тупцює нудьга на воді, На березі романтики не дуже молоді Сидять в абияк стулених немазаних халупах. Немає тут електрики й рибальства, Нема землеробства, немає води для пиття, Лише на самоті сумує дух зухвальства: О мрії! Ви такі далекі від життя! Хотів я жити в горах при струмку: Природа постачала мед та рибу, Щоб лиш сонце та вітер і дощ мені стукали в шибу, З козенятами кози ремигали у себе в кутку Вночі, а я сидів би, з горами балакав, А ті розмови – думи та пісні, А іноді від радощів заплакав, Коли побачу бога уві сні. – Й одного дня жахливий голос неба Прогнав мене та мучитись прирік Серед людей внизу: "Недовгий людський вік, Тому його з умом – не так – прожити треба". Та не тому, високі гори, я не ліз Вашими схилами, й ганьби мені не буде! Й без того я проллю багато поту й сліз, Без того жаль стискає мені груди. Крим – одинокий рай, який я знаю, – Це там, де я тепер; галявина оця – Які прозорі тут кущі та деревця! Немов крізь сльози через них все море озираю: Вже недалеко день, коли востаннє Зійду до тебе вниз, – та побіжу Де вороги. Ото ж вони, захланні, Знов наступили на мою межу. Всі люди, наче крейдою натерті, Блищать та сяють; з мене ж – прісний піт Тече струмками. Певне, всі засуджені до смерті Насправді мають мученицький вид! Циганка причепилася, як муха, Непевним кроком приворожена моїм І поліцай. Пустіть! Зміцню я силу духа – Лишень скупаюся, посплю та попоїм. Новоприбулі, як моторні пси, На волю пущені хазяйською рукою Гасають, в землю втупивши носи – Не бачать навіть неба над собою. А потім я добув з кишені Двічі топленого сирка, Сказав: "Ці іспити щоденні Ще не зламали козака". Коли б то ще ввійшли у продаж Віра, надія і любов – Тоді б я виходи знайшов З усіх пасток. Драже не врода ж! А ти – вродлива. Роззяв рота: Маю для тебе ще одну: Двічі розумна та істота, Що мислить в виш і в ширину. Ти, що прийшла сіяти морок – Сотай з мого багаття дим, Тоді танцюй, неначе корок, Над морем з реготом дурним. Хотів я думу думати величну і тяжку – Та от же ж – гроші знов за рибу й птицю: "Несуть чорти й русалки, як скарб на лежаку, Білоруду русяву провідницю. А тут де взявсь гладкий Нептун, Що його трон на трьох матрасах: Не чую галасу трибун І слави у народних масах". То шпрехшталмейстер віслюкові На вухо десь пробурмотів – А той і проревів. А я там що робив? Дам відповідь лише в письменницькій розмові: Для чого ці безглуздощі, святковощі й казкові Перипетії? – Та для них же ж – русалок і чортів. – Чому ж то для чортів? – То ви мені скажіть: невже ж то ми не знаємо, що то істоти з иншої – не нашої – системи? "Поставить галочку русява провідниця У себе в зошиті". – Ви, метри! Щось казкове підкажіть! Столиця! Що то значить? Для Києва згодиться? "Зворушливо закутається в золото й блакить". "Зворушливо закутається в золото й блакить". "Зворушливо загорнеться у золото й блакить". Кажу собі: як віршика на присний день майструєш, То значить зле тобі! Ой зле! Скачи, радій, – хоча Вже завтра будеш супитися: "Що ж ти там святкуєш?" – "Якесь убоге свято в очах у читача". – Убоге теє свято в очах у читача!. Світанку Брут чекав Хома І півнячого крику. А я – на тебе, місяцю, що все тебе нема. Коли вже висунеш свою рожеву пику? Бо, як стемніє, то сидітиму, як пень, І будуть смикатись мені і руки, й ноги З нудьги та нетерплячки – може, цілий день Ти креслив теж свої нічні дороги Веселощів! Внизу там під горою Блукають люди з реготом – та ну їх! Не піду. Такі вже мені втішні бесіди з тобою, Що ти як дружня усмішка у неба на виду! Поет: Ось мої Вічності присвячені вірші. Може, вона похвалить їх, сувора: Непоказні – зате від щирої душі, – Я написав їх вчора. Читає; З'являється Вічність; Бадьоро, дуже голосно читає; Вічність байдуже минає. Місяць: Перепиши з присвятами дівчатам: Ачей, почесніше ходити в реп'яхах, Ніж важити на те, що й нам, ілюмінатам, Досяжне лише з погляду комах. Поет: Що за мара? Чому воно повчає – Та ще й обличчя боягузливо ховає! Місяць: Не називай мене марою й боягузом: То просто хмари наче реп'яхи – Вони мене карають за гріхи, Пов'язані ще аж з Радянським союзом. Поет: Ну, що там в тебе? Місяць: Я лиш вкажу тобі на те, що ти роззява. Ну хто ж так пише? Тут же ж так і просилося: "Хай святиться твоя губна помада" – Кривим, кривавим і напруженим рядком! Поет: В минулому житті тебе я не послухав, В позаминулому й не знав. Ти знаєш що? Надалі не втручайся, А як приходиш – стукайся й питайся, Щоб я тебе не бачив, не чув і не кричав. Якби не затиналися, було б на мегалітних. Ти, пісне – це коли співаючи душа Не помічає, що співає без вірша; Тоді схаменеться і каже: Перше було не слово, А мелодія чи дія: Скільки днів змарновано! Їх ( ти ) не повернеш, Не повернеш. Тягнеться серце до сонячних мрій: Як новісінькі сяють вони! М: Це – позавчорок. Я: Ну то й що? Ти далі слухай: Хай навіть сумнів – точить надію! Ось вона тягне руки до мене свої з глибини! Вже ж неминучий мій позавчорок. М: Га! Продуктивно. – От тільки не точить, а втопить, 1? 2: Не надію, а морок: А то виходить темно. І що то значить "точить"? Надію? Ми бачимо: кличе. То й собі візьми жорно на шию: "Вчися плавати". Так? Але ж то – суїцид. Я: Ну а коли в лапках? М: Тоді то буде шхуна, Хоч ліпше вже була б "Фортуна". Я: Мою "Надію" точить сумнів: Чи вже й між нами є "Любов"? А в "Вірі" – морок опритомнів, В горілці топить мене знов. Та я не здамся і скажу: "Годую сумніви на сало" Любов між нами – зав'яжу Морським вузлом і як попало. Моя "Надія" кине якір У бухті "Доброї Надії", Сумлінню сумнів кине докір, Що не збулися мої мрії. – Скажу "Зневірі": Шіз ма бейбі! В сльозах дивлюся на зірки – Нема таких зірок на нейбі, Як очі у Наталочки! М: Ну! Я ж кажу: Музика – то велике діло. В своїх думках я бачу цю кінокартину: Пустеля, й я – в пустелі мандрівник. Крокую сам бадьорий, і вітер мене в спину Підштовхує й жене, мов вогняний потік. А тії всі супутники втекли, Представники тутешнього народу: Чи всю, чи ні – але забрали воду, На люту смерть героя прирекли. То що ж йому робити? Вперед подорожує, Вітер – за ним, щоб і вмерти вдвох веселіше було: "За день, за два кудись та прийдемо, – шуткує, – Недаремно ж земля під ногами рипить, як порепане скло". Та це – про людське око, він-бо знає: Кіно – як сон; те саме й про життя: Живи й живи – одначе без пиття Людина втомлюється й швидко помирає. Ой мандрівнику! Кинься доганяти Як за вовками з вівцями вівчар, – Кажу собі, – поглянь хоча б на календар: Хіба ж то не сьогодні останній день відплати? Не чує, бо сумує. Шкода мені! Нескоро Прокинеться в людині той таємничий дар, Що зветься дух самотности, – що пориває вгору І не дає обіцянок. Шкода, немає хмар – Я покажу їм шлях людини до свободи Від глини, як підказують і сонце, і зірки: Тепер я цар сієї вбогої природи – Її закони-мрії – мої провідники. Ведіте! Ще два дні не без дороговказу – Пророчисто йдемо під оплески небес: Там, за горбами, знайдемо обіцяну оазу І хліб, і сіль, і сльози прив'язаних принцес. Для вічности: Наталка в кабачку Оцінює – я впевнений – евентуальну пару. Вона моя муза: я вже тоді здогадувався. Тепер мене морозить і ламає, Зранку до вечора плачу скулившись мов наркоман. – Що скажеш? – Це ж іронія! Але якщо ця казка Не для дітей, то приказка могла б Ще й довша бути. Головне – заплутана розв'язка І правильно додержаний масштаб. – Ба, не вгадав! Це приказка, слова. За казку ж, сподіваюсь, буде дія. Надія – ненадійна тятива, Коли до дії кличе безнадія. Здається, ти намислив щось. – Признайся хоч мені, А я не буду осторонь, владнаю твою справу. Чи ж я не той, що завжди прикутий при стерні В твоїх походах по ганделиках, по славу, Ет, що й казати! Ще скажу про людське око: Подібне ти до мене! Хоч і волів би я Небесним зватися, – й це чесно з мого боку, – Та не для вбивці й не для крадія. Звели ж от наклеп люди – та не дадуть собаки Збрехати: місяць їх підбурює тільки до пісень. Лиш зло у темряві, в пітьмі лиш чорти та вовкулаки, А не тоді, як видно, наче вдень. – З тобою згоден. Люди – брехуни! Хто, як не люди, й злодії, і вбивці? – Не я ж, насправді! Всім відомо, що вони, Наприклад, найстрашніші кровопивці. Мати справу з людьми значить бити себе по щоці. А хто комар? Я сам! Про це тепер не треба – Бо знов піду на манівці І не впізнаю неба. Задрімав? Прокидаюся, й бачу вродливу полячку З дитиною біля своїх та її ніг. Вона, усміхнена, то польською балачку Провадила, то нашою, то – щоб ніхто не зміг Прийти до тями – ще й російською – аж навіть морозива з подиву пачку Вже українська їй подарувала инша мати. Я теж спросоння їй хотів пропонувати Дружбу народів, випивку і Крим, Хоч мав би завтра їхати! В розгубленні такім Бува, хто – багатій і сам собі нащадок, – Одружується вже на схилі своїх літ, Або ж продасть майно, – й мільйони троянд і шоколадок Розкидає по вулицях, а такого робити не слід. Як Робінзон прожив своє життя На острові розкішно й сиротинно, – Отож, як покидав його, то сповнився святого співчуття, Вручив розбійникам та гей на батьківщину! Зривати яблука, для нього золоті, Для инших – прості, й сліпо роздавати: Минуле – то як дівчина, й лише на самоті, Лиш їй самій не соромно сказати Хто вона є, моя маленька мати Й моїх дітей: "ти все". Слова такі пусті! Так вицвітають спогади святі І сни, коли їх людям – все скінчилось – Переповідуєш. Що ж сталося, насправді? Так – нічого: То всі так кажуть: просто чиєсь життя наснилось. Зірки на небі: А ще не слід – багато є такого, Чого не слід! Бери святе письмо Та студіюй, – а ми заради цього Моргаємо, танцюємо і красно мовчимо. Як двох дітей-закоханців доля розлучає – Нехай не зводить знову, бо невблаганні літа, Й не однією мірою життя нам наливає Свого вина: яка то гіркота Зустрітись несподівано! Змінилися на ліпше Обоє, та по-різному: одне Як в землю, у життя своє земне Загрузло глибоко, а друге те – ще глибше. А хто боїться Бога – він Бога бачить скрізь. І радий він, що ходить перед Богом, Та, як настане час – чужий перед порогом, Похнюплений стояв! Не слухай, не дивись: Не боїмося – та й не прагнемо відплати: Невже то правда, що соромиться прийняти? Я бачив ті небесні пасовиська, Де в безмежних угіддях весни спочиваєте, душі корів – Я бачив їх на власні очі зблизька, І з вами, як тепер, безстрашно говорив. Там ваші пастухи, як пристрасні коханці, Вас обіймають та цілують, і чіпляють на шию вінки; Не доять вас ні вдень, ні ввечері, ні вранці, – Є там телята-янголята, й евгеніальні бички, Щоб не боялись ви, як небо хмарить хмури: Також і я буй-тур літератури – Тому й співаю вам про вас, а не про це, – І всі досягнення майбутньої науки: Співочі ґедзі-обрії й танцюристо-флейтисто-цеце – Вони вам, як богиням, свої превтішні муки Під ноги стелять; і свячені зоотехнолуки В зелених ризах з кринами річок, А ті вінки – сузір'я купальських зірочок На сцені ввечері; І сердюки-богданці, Щоб вас носити до води або на танці; Космічні ескалатори, щоб їздити на храм, По три екзомобілки в кожнім вусі, І дукачі, що як на Паску брязчать при кожнім русі, І лазернії вії – Аж холодно джмелям, очам, серцям! І я вже не кажу про довгі рукавички, Й високі чобітки, й червоні черевички І всяке те – про все не скажеш і в віршах; Ведмеді і вовки, щоб ставити коліна, Рожеві секретар-доярки в фартушках, – І запашні копиці соленого сіна За вами дріботять з благаннями в очах; А ще – золоторогі, святовиті З інтравертивним поглядом воли, Що знають Веди, – то щоб і ви могли Втопитися у всесвіті і знати все на світі! Зранку до віку і щодня, як в день причастя, Купаєтесь в веселощах веселки свого щастя. Та бачив я й страшне: як поміж двох світів Блукає привид критської потвори: Він лається, відмахується від ґедзь-кгазетярів, Розхлюпує моря й перекидає гори, Немов чогось шукає: вся в струпах, кізяках, Безпритульна й сліпа, безпорадна потвора! Кляне світи обидва, й підбурює комах Скупатися в крові хоча б тореадора. Де спрага танцювала голяка – Криниця тут колись була серед пустелі, Щоб лиш кентаври з неї, буйні та веселі, Видобували воду ударом кулака. Тепер – кафе. Чекали, либонь, на короля Чи на невбраного у дбале Немесію – Відчули і помітили, і вислали здаля Щасливу зустріч: може, я вже чогось волію? Води – та й годі! Люди! Я волаю? Ось я прийшов – та, може, й не до вас. А в кого на порозі, мов на хресті, сконаю – То ще не визначився – дякую нізащо повсякчас. Аж ось! З лимонними лушпайками на грудях, Лежать, закасавши ефірні труси, Данаї, немов пропагуючи в людях Прадавній звичай не боятися краси. Замучені, відсапуються хвилі, На берег викидаючи десятками дітей, – Тих повивають матері щасливі і змарнілі, І кладуть біля себе, й не зводять з них Повних любови очей. Молочної любови! – Напрецінь дядько сивий На все тоте презирливо плює, – ( Здається, й він по-своєму щасливий ): Притьмом підскакує, штаньми об землю б'є, – Оце стояв як щогла без вітрила – Та вже труснув чуприною чола – І вже біжить страшніший від Ахілла, Через людей наляканих, як котики, тіла! Що ти надумав, дядьку напівголий, – Куди, штаньми об землю вдаривши, біжиш? "Ех, трясця вашій матері!" – гукає сивочолий Та з хвилеріза в воду гориніж! Всі люди підвелись наполовину, Переживаючи схвильовану хвилину, – Аж ось вигулькує: аж ось де я, мовляв, – А був молодший – не таке ще виробляв! І знічев'я під сонце підставляє Старої шкури стародавню мідь, І з верху свойого віку озирає Все ширші обрії: під сонцем, вочевидь, ( Пора обідати ) побільшало вже місця: Згрібаючись докупи, немов осіннє листя І закипаючи як сніг під сонцем навесні, Зникають люди – що ж то невесело мені? Є дві мети приховані: нудьга і ностальгія Дозвілля всякого: доки ти їх досягнеш – Занудишся, хоч як би поспішав. Коли ж, досягнувши, завернеш назад, то побачиш, На превеликий подив або жаль, Ті ж самі дві мети аж ген перед собою. Я відчуваю певне каяття, Але від правди не втечеш: людське життя Є лан, з усіх боків обніжений нудьгою. М: Яку нудьгу ми чуємо у пісні солов'я? Ніякої! Ба: й я співати вмію. Тут можна крапку ставити: Мовляв, Співав би й далі я, Та щось не хочеться. Ні, ні! Рівнятись треба нам на Ви здогадалися? На Хизу, Хризу, Хрію Не хісна, але Хист, так кажучи незграбно. Я: Ну, цього навіть я не розумію. Тестилізація? Пародія? Повчання? М: Інвектива. Я: А! Інфектива як ін'єкція! Ще б знати проти чого. М: А чому обов'язково проти чого? Добре вам, люди, до всього дошукуватися, Та дошкуляти, ще й лопати просите: Мовляв, назви своє ім'я, обличчя й жанр, І я тоді тебе розкритикую. Я: О! Ну тоді все правильно і ясно. М: Що ясно? Так, розумних розуміють! От я тебе, наприклад, зрозумів? – То не тому, що ти від мене розумніший, А лиш тому, що ти вгадав мою тональність, Музично кажучи, або No mean reflection: В пір'ї й смолі поети, що співають, Обскубані зате поети співаків. Я: Оце ти щось по римському сказав! Шкода нема на чому записати – А то б ще довелося стругати, лакувати І пакувати книжкою. М: Нудьгуєш. О Сонце! Ти стоїш на рушниках Тут зо всіма дівками одночасно: Хапаєш, і цілуючи їх масно, Благаєш не гасати по гострих камінцях. А я – тебе благаю: тримай міцніше віжки, Щоб ти не збочило з небесної путі, І щоб не плентати, бува, пів неба пішки, Як скинуть тебе тії коні золоті. Та ще, гляди, розтрощать колісницю, Що їй ціни не спишеш, не складеш. Що скажуть люди? – "Він через спідницю Перечепивсь, невдаха. – Шкода його". "Та вже ж". Так шануватимуть тебе, шановний пане Фебе, Що навернувсь від надміру жаги, – А як то вже сміятимуться з тебе Боги та родичі, і друзі, й вороги! І Пан з Ареєм – тії найгучніше. О, я вже чую цей глузливий сміх! Бо найсмачніше те, що найновіше, Й забудеться, як перше всі кепкували з них. Та й я, хоч до богів, здається, й не належу, Теж за тобою дуже пильно стежу, Хоч маю збитки з того – леле, чималі! Бо, як впадеш – то хто гаситиме пожежу, Що спалахне по всьому космічному безмежжу І по стежках-орбітах матері Землі? Отямся, пошкодуй її старого лона, А про дівчат забудь, голів не баламуть, – Такі вони розчулені – боюся, що втечуть Прямісінько гуртом в обійми Посейдона. Як закипає сніг під сонячним промінням – Так википають люди обідньої пори, – Лиш в'ються маревінням-сумлінням над камінням Про них осінніх спогадів-тріумфів прапори. А те, немов живе, ворушиться й хрипить, До дії пориваючись – так я, коли скидаю Тягар сумління й суму, а надто Ярмака – Здається, що не плечі, а крила розгортаю. Чим люди бавляться? Наприклад, каменюку Вхопити ( внесок дурня ) та вкинути у море. Або, на щастя випробовуючи руку, Постаратися влучити в далеко поставлену пляшку, Або ж, ту пляшку взявши й насипавши у неї Десь до сотні добірних дрібних камінців, Теж в море вкинути, і вже тоді у неї Багато важче влучити, коли вона пливе. Коли ж уява втомлюється творча, Можна дивитися, як хвиля протиборча Долає ту, котра до берега біжить Щоб вдертись, немов до багатого міста – Адже так саме й наші всі невдачі Новішим спробам, хай завзятішим, стають За камінь спотикання: знову й знову Ми не узгоджуємо їх, ледачі й нетерплячі, З законом хвиль ( я чув, такий існує ). – Зрештою, в море самому стрибати В різноманітний спосіб, і кожному з присудків Доль Дати спробу здійснитися. Троянці, палестинці й спартанці у палестрах З приреченим воланням на перестрах, Мов з неба скинуті – з верхівки маяка Летять все та летять, – врізаються у море, Там, оповиті бульбашками, тимчасово сплять, Невдовзі виринають: то знов жага польоту Запалила і мучить всю їхню істоту, І вже деруться по щаблях, як хвацькі мавпи, Під оплески – і вже аж на верхівці Принишкнуть перелякані, поглянувши на світ. "Дозволь, скажу за тебе! З людським родом Змагатимусь на царині його!" В повітрі тхне веселощами й йодом І діамантовістю наміру твого. Вже близько Той, що їх накриє з головою! Вони в страху великім плачуть та кричать, Доки є змога ( неможливо кричати під водою Ніяк ). Тим часом диспозиція змінилась. Що відбувається? Вагаючись, потвора зупинилась, На сонце озирається: хвилин з 55 Десь на Олімпі точиться нарада – Проте з якого приводу? Провісники мовчать; Лиш иноді гучне: "Ганьба" і "Зрада!" Насилу проривається крізь хмари Та чуються якісь глухі удари. Зненацька – враз підкинулося море, Скажено заревло і перші звірі-гори З глибин вигонить! Діти невсипущі Перші на сполох б'ють; мов чайки, матері Зчиняють галас, бігають, хапаються за одяг і за груди – Мовляв, а де мої, – тікають, та дарма: То все не ваші ( клопоти ), а ваших тут нема. До кнехта хтось припнув скаженого собаку – Той рветься, гавкає, гризе каміння з переляку, А з люті труситься: рятуйтеся, хто може! А надто – хто на морі! Незчулись безумці плавці, Як опинилися у пеклі без надії. Корабель – то є просто комар на щоці У мирної, здавалося б, – а що вже я? – стихії. – Може, й вашу дочку випадково загриз? Хто прив'язав це пекельне поріддя? А що тремтить у мене голос і навіть підборіддя ( Я вже не можу стримувати сліз ) – То це тому, що він щойно дитину у мене загриз! Так, мов на них пітьма з розгону наступила Своєю велетенською п'ятою: Тоді ламала, била, рвала, підкидала, Знущалась, плющила, згортала у сувій, Як ножика складала й розкладала, Ще й читала казок, ніби ляльці якій! Тоді дала під зад, скрутила в'язи, Змолола, змолотила, – та ще й 4 рази Об скелі наостанок, рукотворно створені, З презирством гепнула: З стихією морською Навіть ставрида й скумбрія не люблять жартувати, Як ти, бувало. Ой, а на слабких ногах Вилазиш на тверде, природи царю! Наздожену – ще дужче вдарю, Ото й шануйся попервах. Люди, увага! Всі живі? Звитяга! Та чи сором нам буде, як оцінимо збитки Та полічимо втрати? Не рахуйте синців – Рахуйте незворушні, невтрачені обличчя, І скільки є – сюди. Забрала Амфітрита Гумові капці он у мужика, Хотіла вкрасти ще барвистого морського рушника – Та кинула. Де логіка? – Вона ж несамовита! Так, справді! А дитина? – Здорова й жива; Знайшлася, одним словом. Собаку – відв'язали. А в того он і гроші вкрали, І машину, а вчора хотіли забрати права. Що ж! Незабаром буде солодка пахлава, Дивіться: а на ній – мої ініціяли! Ви знаєте, як захват релігійний Вбирає розум в лицарську броню? Тут не прочухатися: "Вірю: нудьги не спричиню, – Але чи можна розказати, що я бачив?" Воно й не дивно: чорний від голови до п'ят, В усьому став подібний до індуса. Питаєте, навіщо мені вуса? – Щоб поглядів Нереєвих дівчат Не помічати ніби ненароком. ( Я думав чи взуватися – а ті Туди й сюди літали бособіклетним скоком, Де лиш можуть ходити індійські святі ). Все ще міцна гірська система! Від кари відкараскалася, лин карась карась: Оце – остання штурму шторму хризантема Мов танцюристка надзвелась Над власним явищем навшпиньки: Рятуй хто в бога вірує або кому не ліньки! То лиш мені, а літописцям зась. Я їй сказав: Не бідкайся, лебідко! Твій подвиг я відбив у себе в серці: Ти будеш там, як білий крин в озерці І пара лебедів над ліжком на стіні. І знову хлопчаки стрибають вниз як блохи З уламка романтичної епохи Немов то тільки їм, а Сердюкові зась. І знову чортиком зі скриньки Вистрибує: "А Сердюкові ось" І ниньки, й присно, й матері-ковіньки! Стрибнув би й я тепер – тоді не довелось. Стояв непохитно іржавий маяк, Бо він репрезентує не леда що епоху. І біла квітка ( виросла й розсипалася ) як Апофеоз всього переполоху. О віщий і найвищіший Маяче! Хазяїн дійсности немов – Он корабель мов цуцик скаче, Щоб ти в пітьмі його знайшов. Знов хвилям шарпати жорству Та матерів собаками лякати Й сни розуму гойдати-колисати, Як я слова парую на плаву. А ви, пронози вижні дикі папарацці? Поправте за отсим симправилом свій нюх: Зорі – на небі! Й правда, й брехня, а оселедці – На небі теж. Не слухайтесь тижневичок-брехух! Зоря шляхів шляхетности не знає, А оселедець знає: вони є, – І щоб знайти, на пошуки щороку відряджає Всі надії свої – і заплаче, й горілкою море зап'є. Коли падуча зірка прокладає Свій карколомний шлях через пітьму, То важко, забувши про неї саму, Миттєво в голові сформулювати За людським звичаєм до неї запитання. Таке лиш може той, хто всі свої бажання З собою носить в нумерованих кишенях За родом їхнім: зоряної миті Сама рука металася б туди, Де муляє найдужче. Так ото завжди Чини, чиї бажання – розмаїті. Увага! Струнко набакир! Патриції, виходячи з кав'ярні! В вінках, широких тогах, кидаючи вшир Провладним оком: он ряди базарні, Он набережна, он – і гори всі на місці, І море ж бо не дінеться ніде, – І сонце з неба також не впаде. "Що ж, волоцюги є, як в кожнім людськім місті. – Та що ж ти вдієш? Їм живеться важко, Як всім. Та, хоч суворі наші дні, Ще не було такого, щоб за пляшку Побилися. Оцього вже – ні, ні! Багато втрачено і вкладено – зате ж Алушта наша Розумниця, красуня, перлина й повна чаша". "А скільки мешканців?" "У нас? А хто ж їх знає: Щороку хто зна скільки прибуває". Дай боже вашому і вашому теляті. Мене розсердити та ще й у мене в хаті! Демереджі! Вода холодна й чиста, – Недарма її море так жадібно п'є. Та не знає воно, як змінили й тебе, і імення твоє Обійми неославленого міста! А може, й знає, – може, сповнені отрути Думки заколочує гнівом і спогадує давній потоп, Та дметься все, щоб хвилею замкнути Й тебе, злощасну! Боже! І що ж тоді було б? Носила дівчина з піснями пироги У чарівнім французькім капелюшку, Сам Гермес їй дорогу стелив, безперечно! Відомо ж, як люблять боги Своїх дітей. Зеленого папужку Приніс фотограф, сів перепочити. Сам – щойно з Африки. Там спека й небезпека, Проте не бійтесь! Вмощуйтеся, діти: Заради вас і неї за дякую зніму, – Й хай вона сказиться, та Африка далека! Коли подумати, то можна жити і в Криму. Висвічуй обличчя моїх ворогів, Хоча вони й огидні, Хвали перед ликом великих богів Мої думи і дії страшні та неплідні: Великий пан не знає всіх своїх угідь, Не знає й чоловік де його доля – І дуже часто каменем лежить Десь на межі неораного поля. А коли й є боги, мені ворожі, Нехай сприяють, бо не все, що я роблю, Самому до вподоби. Може, є Й такі, що знають благо і не благо? Кажуть, на благо все – бо то є присуд долі. Ото, коли я каменя, граючись, підкину – Або зловлю його, або на землю знов впаде. ( І перше, й друге згідно з приписами долі ). Яке ж це благо? Доля каменя – лежати, Подібно до всіх побратимів своїх, Й як хтось заходиться його ловити й підкидати – Нерозумно це буде, хоч, може, й не гріх. З дірявим носом, підла й вислогруда, Карячкувата, криклива, ворохобна й бліда! Твоя мати гадюка, а батько – Іуда, Бодай ти википиш, як з чайника вода, З усіх гараздів ще до того, як до праці, – Бий тебе грім, гадюко, – повернусь! ( Бодай ти здохла, – я у винуватці У власних мемуарах запишусь ). – Це все? Здається, тут завершення бракує. – Чому бракує? Все логічно й струнко: Від марноти марнот немає порятунку, – Оце й називається "бити себе по щоці". – Але ж, формально: треба підшукати Слів на - аці й на - усь, головне, а тоді – Ну ось диви, як треба: Бодай ти посковзнулася на кладці, А бодай ти втопилась в глибокій воді ( Ні, це вже я від себе з свого неба ), Ти в цеху сидиш у мене як свиня в палаці; Цур та пек тобі, ворожці і дегенератці. Сто разів на тебе впасти дохлому собаці! А бодай тобі ростуть злигодні на грядці, А бодай тобі абищо, клятій психопатці. А бодай тобі повіситись, скаженій лякачці На церковному хресті на моїй краватці, На найвищої акації найвищій гілляці – Ото вже я тоді, гадюко, посміюсь, Ото вже я твоєї крови не нап'юсь, Ото вже з твого трупа відверто поглумлюсь, – Це я ще не розходився, завтра точно розходжусь: Комусь голову скрутити мені хочеться чомусь. – Ого! То он як ти! – Мені й самому страшно, Коли, буває, починається таке. Та я не винен, ні! То все Маєменела! І танцює, й глузує, й доводить до сказу І заганяє на слизьке. Ото ж тоді вбиваю бідолашну, І, слухайте, я винен! І тяжче раз від разу: Моя Маєменела – жорстока та весела, Безсовісна, зрадлива, беззахисна до сказу. – А чом так обзиваєш? – Та то ж я не її. То я отую, Як її там. – Хіба ти її знаєш? – Аякже! Знаю: я її, ворожку, – Чи знаю – та за описом пригадую потрошку. – Замовкни! Сором. Будьмо формалісти: Слово "лякачці" б'є по вухах як по лінії майданчика; Але шкода, що у твоїй розправі Не знайшлося місця більш виразним образам. М: Вибачте, пане: скоромного не співаємо. Я: Ну то слухай, як танцюють митці святотатці: Довгих літ тобі журби в холоді і мряці Край дороги в бур'янах, скаженій здохляці! Отже борсайся як дохла щука у підсаці, Заздри здалеку як я граюся у цяці: А мої літа щасливі, сильні можновладці Наповнюють їх достатки й радощі вселяці, Не побачиш ти їх бідна, як сі веселять сі Ось моїй Маєменелі голова на таці: Їй на втіху а на страх читацькій громадці. Тут можна на камінні, хоч не в лазні, Шкварчати наче брила крижана. Чи взяти обладунки водолазні Й спостерігати за життям морського дна: Як краб обідає, край каменя плаского Статечно сидючи, немовби за столом; Щоправда, більше я не спостеріг нічого – То й не біда, зате не буду брехуном. Проте одного разу, взувши ласти І надихнувшися, поринув я на дно. Дивлюсь – а там якісь письменники-фантасти Грають на гроші в карти й доміно. Ну, підпливаю: "Вибачте, шановні! А чи не тут письменницький конгрес? Я маю три балони кисню повні І вмію ставити на голову компрес". Вони регочуть: "А, це той нахаба, Що з'їв увесь літературний хліб, Смішить людей і плаває, мов жаба, А це наважився поринути углиб". Я їм кажу: "Та я ж не зазіхаю На вашу славу, просто так прийшов, Щоб тут посидіти без пошанівків скраю, Послухати письменницьких розмов". "Ну то сиди собі, – погодились фантасти, – Все одно в нас сьогодні день відкритих дверей. Та начувайся, як надумаєшся вкрасти Хоча б одну з блискучих письменницьких ідей! Он бачиш Прізвище? Спіймає – то вже, хлопче, З балонами і з ластами як на брехні розтопче". Отак-то я 3 дні на тім конгресі Гуляв та пив, а вже наслухався чого! Було це десь під Новий Рік таки в Одесі, Як зараз пам'ятаю, – бо його Я зустрічав не там, а в себе вдома: Прийшла одна письменниця відома Та принесла такої дурнющої трави – Що знав, чого не знав – як мозок з голови. А ще – повітряно-морські японські мотоциклі! Туди-сюди так і літають, наче на пожар: То падають, до ризиків як викликів навиклі, То знов вовками скачуть угору аж до хмар. Як схочеться корисливості ницій Зітнути голову – дороги не питай, Біжи до замку, де сидить дерипатрицій – На бій його, падлюку, викликай! Та перше знай: він зрештою патрицій Славніший від простого дебіло-бугая: Знайди різницю – а не бачивши різниці Безглузда буде витівка твоя. "Солодкі трубочки! – лунає понад морем, – А пахлава – медова чудова пахлава! Чурчхела!" З викликом презирливо-прозорим: Чи гостей – чи господарів права Стоять над всіма людськими правами? Я розгубився. Потім, позіхнувши, Зітхнув: "Нежданих бажаних дітей" Відтак, в майбутнє двічі зазирнувши, Продовжив: "Знайте ж, що різними шляхами Кожен додому йшли Еней та Одісей! А от евреї – втім, ви не еврейка, А лиш досвідчена і мужня фарисейка. Отож, за вашу похвалу я розповім вам байку – Лиш оберіть про кого, – й побачите самі, Що й сонце має право на загайку, Коли шляхів не видно у пітьмі". Втім, не побачила: завадив шурхіт гривні, Котру про випадок тримав у кулаці. лишень pro forma Ганьба мені! Тепер, коли всі люди рівні, Було б шляхетніше відразу пошитись в покупці! Іноді, гнаний з приватного пляжу, Згадую й про боягузтво своє, Й про гідність. Але те, на що сьогодні важу, Взагалі мені спати вночі не дає. Білі вірші світилам до лиця! Та не мені – бо я ремісникую. Ви тут не знайдете за мене кращого митця: За гроші що завгодно заримую. – І далі все мені розповідав, У чому вірш подібний до сорочки: Як підбирати слово, і який має бути рукав, І про тонке мистецтво оторочки. – Навіть назвав одну арабську зірку, Котру він, нібито, задурно оспівав За те, що, коли власноручно знімав з неї мірку, То дуже довго й наполегливо знімав. Це ж смішно: феї в черевиках! Пурхайте, феї, без чобіт! Ич, не тече з вас мученицький піт, Як воно водиться в великих чоловіках. Літати вам – як лузати насіння! А вчора ви снували павутиння Та листя їли. Що ж, – тепер самі Сиділи б на гілках про людське око: Для тіні й для краси, й не так жорстоко Пектиме сонце в'язнів у тюрмі Змарнілих сих, що їм розповідаю Все красних казочок – а вже насамкінець Немарної надії накидаю Що прилетить ( за кривду чи за правду ) месник горобець: "Де тут краса? А ну ж!" – Та як почне вас їсти! Горобче, хлопче! Нащо нас їси? Осиротіє ж дерево безлисте І пропаде без нашої краси. Боягузтво подібне до ревнощів: Обоє – діти хворобливої уяви. Тому не думайте, що ревнощі, породжені страхом – То є насправді ревнощі. "А що ж то?" Логічно-емоційний віршований фантом. От ви, наприклад, вже переглядали свою пошту? "Переглядав, – але до чого тут вона?" Лише як приклад: спробуйте згадати: Про що ви думали, що їли й відчували, Що на вас було вдягнено і за яких це обставин було. Ну, докторе! Ну як же можна їсти, Як ніж в одній руці, а в іншій – не виделка, А чистий непідписаний конверт! О, непідписаний! Цікаво, чи не правда? І що ж то може бути? Вам було цікаво? Авжеж цікаво! Але я спочатку й не подумав Його взагалі відкривати: подумав, що це Щось анонімне, знаєте: викинь та й по всьому. А потім передумав. Хочте – прочитайте, А в мене більш нічого не питайте! Гаразд, гаразд. Увага: я читаю, Лише читаю, і нічого не питаю: "Я знаю вас. По-перше: стережіться! До сповіді сьогодні не ходіть. По-друге: поголіться й пострижіться, Волосся на полицю покладіть. По-третє: запаліть 4 свічки, Розбийте дзеркало. Там буде чорний хід, А там – побачите; й відмовтеся від звички Встромляти носа у чужий послід! Як ви цього не зробите, то втратите всі гроші, Здоров'я, віру, жінку, батьківщину й сон, На вас впаде ганьба, в вас заведуться воші І вами зацікавиться закон". Недурно ви злякалися: цей хлопець хоч куди Застромить свого збоченого носа! Мій пацієнт улюблений. Не знали? Випийте води, Підіть та помочітеся з верхівки хмарочоса. Що ж? І герої ревнують, і бояться боги всемогутні, Й не самі лиш вірші з уст поетів злітають. Однак Буває то при сонячному світлі, І не плоди уяви їх мордують. "Одного – зразу знудило, а другий той нічого: Лише позеленів і по землі качався, й плакав". Якби рука Медузи бачити могла – Хіба не скам'яніла б? Тоді душа до кривди-неньки припадає І кам'яніє, відсахнувшися від лона дійсности, дух. Трясеться як в пропасниці людина легкодуха Про смерть лише подумавши: "Я вмру" – й холодним потом Вже вкрилася, і сльози їй з очей Течуть струмками, – вже вона подібна До свічки й до Ніоби, що втратила дітей. Або ж – "Не оженюся" – міркує боягуз, Коли йому вродлива дівчина всміхнеться: Такий-бо вірний він своїй уяві розбуялій, Що бачить: його жінка до нього ж заграє! Не так поводяться боги, не так герої чинять! Вони бредуть крізь лихо напролом. Бліді фантазії такого не зупинять, А тільки ворог дужим кулаком. "Хто я такий? Дитя – чи лорд-протектор? – Запитував, бувало, в жінки Гектор, – Не забувай, що зараз є війна!" І замовкала знічено: то він, а то вона. А от Кассандра – тая не мовчала, Всю правду-матінку межи очі шпурляла; Зате ж і дошпурлялася, що їй ніхто не вірив. А згодом я всю правду про неї розпоширив, Мовляв, Аякс молодший чи вбив чи згвалтував, – І що ж? Тоді повірили: Сказав як показав. Ще один приклад – старшого Аякса: Коли він збожеволів – то не сидів, не мріяв, – Пішов, багато шкоди людям наробив, Потім і сам собі смерть заподіяв, Любов народу – ділом заслужив. Та що любов, як він зажив такої слави! Також і менший Аякс: слава про нього не вмре, Бо діло й він робив! Страшне й криваве! Аж дрож бере: ну що то згадати за старе! Мовчиш? Заціпило? З тобою розмовляють, А ти? І самоту, колись жадану, Немовчазну, немов чужу, – Її, немовби дівку п'яну, Від злого ока бережу! Я: Не вгадав, бо в нас таки розмова. – Вона не має иншої мети, Окрім урватися, тож сила розумова Бажає напролом до неї йти. А втім, втомився я, і зовсім вже стемніло. Не бійся: недаремно ти помреш. Не пропаде твоє, як мертве тіло, діло, – Йди – хоч би он п'яниць на березі бентеж! М: Можна й п'яниць: чей, з ними веселіше. Ех, накипіло в мене ж на душі! Хіба ж п'яниця так, як ти, напише В свойому саморобному вірші? – Напише, звісно, – бо ніщо літературне Нам не чуже, отак-то! Проте – втомився й я: Там, де тріщать лоби і б'ються урни – Веди мене, дорого поета-гультяя! Просив би нині дозволу й сприяння – Не з зухвальства, а з туги, що мене переслідує скрізь, – З однією з дочок твоїх, що збудила в мені почування, В коханні на добро і злагоду зійтись. Просив би – та не прошу: вже пошкодував! Бо щойно в пам'яті мені сумні постали Повчальні приклади: біда, як нерозважна Обіцянка зустрінеться в пустелі З воланням божевільного. Ой лихо! Це страшне! З божевільним проханням! О ні! Це страшне! Де, – засмутило мене, – де пропало те славне лицарство, Котре на потопельників колись завзято полювало З метою відкупу? – Чи в битвах полягло, Чи повтоплялося, може? Чи в пошуках ліпшої долі Ген до Туреччини всім військом потягло? А може, десь на слободи й заводи помідорні, – Але найімовірніше – вливатися до лав Дельфінів моря: он вони, проворні, Пасуть ставриду – от же ж сказав як показав! А проте – їхній дух в собі носить Плем'я нове незнайоме Тих, що по хвилях біжать. – Чи несумлінно буде, як недосить Докладно його вивчу, – й нехай мені простять. Знаю напевне, що вони – паливоди & зухи, І мотоциклами вздовж берега, немов очманілі, ганяють, Красунь катають задля показухи І молодецьку волю прославляють, Катаючи красунь заради показухи. Ти, священна спеко, Ревниво дивишся з фригійських берегів, Чи не обридло циганові й греку Біля твоїх численних олтарів: Ні, ще не згасли чорнії мангали! Кипить олія, пиво греблю рве! Оглушливо гримлять і гімни, й мадригали, Й невільницькі пісні хапають за живе! За склом ганьби ( квадратні кілометри ) – Родичі Вакха, й Пана, і Деметри; Всі, як одна, холодним вкриті потом Тремтять пляшки, як незначні божки, Супроти них ясніють жиром-злотом Гарячі і божественно гарячі пиріжки; Чорняві буханці і пишні паляниці, Батонів тонни, аж вгинаються полиці; А тут от насипом кондитерський ясир, А там – паштети, шинки та ковбаси, І пеленгаси, й оселедці-ловеласи І камбала! Й – Кефір, Сметана, Масло, Сир! – Чекають на свою щасливу долю, – З усіх боків лунає хай живе – І як в лікарні дивляться без болю В оптимістичне дзеркало криве. Ну, а тепер би слід песимістичне: Запаси квасу впали до нуля, Мистецтво подешевшало класичне, Напрецінь подорожчала земля. Немов з війни ахеєць і вигнанець Або з неволі визволений бранець, Що по довгих літах спроб і сподівань На батьківщину повернувся – та не впізнає. Здавалося б, Поля, річки, ліси та люди Навіть з богиньками дерева – Все те на нього дивиться інакше, Не як раніше любить, мовби чекає на щось, Ніби й вітає, і радіє – та обачно, Так на душі незатишно і лячно! І стане він, добуде свою люльку, І довго набиватиме її, З-під лоба поглядаючи – а потім розмахнеться Та й розіб'є: Це ж я! Й як бризнуть йому сльози, ( Нехай це будуть сльози каяття ) Та як посипляться на нього прокльони й бензовози Камінням з неба! То вже буде загроза для життя. Тому-то він припинить свої речі, Булочок з маком, бубликів ще трохи напече – Та й увібгавши голову у плечі Знову за море утече. Плекаючи ці мученицькі мрії По одинадцятьох літах, багатих на події, Я повернувся; ти перемінився, Та не на цій горі, де знов отаборився Все, як тоді! Благенькі чагарі Розмахують розгублено руками, І знов маленькі духа злидарі За "насолоджуйся" вже гинуть тисячами! Цукрова лихоманка! – і згадали Як прадіди й діди їм були оповідали Про походи на риб'ячу голову. Так! Вона була, й вони вам не брехали, Та вам я вже не дам таких ознак. Що й ви, як бачу знов, немов на богомілля Довгими вервечками вперто біжите Туди, де смерть, солодке божевілля І почуття обов'язку святе. А ще тоді я дарував їм воду, – З водою разом їх хлебтали їжаки Й дивилися, як я засмучую зірки Молебнем про життя і про погоду.