Блиск і гуркіт! Козаки Орють тлуми пісні плугом, А свободу, навпаки, Називають своїм другом. Україно молоденька! Не журися, я твій син: В мене шабля золотенька, Всі загинемм як один. Гей, татари! З нами, браття! Всіх нас боже борони: Розкурімм біля багаття Люльку миру та війни! Вже ж боротися нам треба Не за віру, не за кров, А щоб сонце серед неба І за місяць, щоб зійшов. Тож несіть свої знамена, Не голіть своїх борід. Наша армія зелена, Може піде ще й на схід. Тут пророк сивобородий Теж дивився в далечінь: Бачив зорі й тихі води Для прийдешніх поколінь. Там де місяць і солярка На зелених знаменах, І як лампочка шахтарка – Віщий тризуб на лобах. Я: Зима, мамо! Не стало втіхи на землі мені. Мати: Хіба не вчора ми в обід вечеряли? Стоять будинки, а будильник – Священний, як хата Шевченка. Коли час крапає зі стріхи, Сумує хор Верьовки імени – То радіо, і голови людей Тріщать, як у дверях волоські горіхи. В обіди ранок опритомнів, Насилу голову підвів, Немов би щось хотів сказати. Та не пустила я його до хати. Такий то ідіотський день! А з димарів імла вечірня, Оце вже й вечір човгає: то ніч, Десь нудьга за виднокраєм колупає піч. Вікно: О, горобці нажужмились украй край Чого не знаю. Темно, хоч в носі колупай. Шукайте крихт! Десь, може, в кізяках! Кватирка: Бучна боротьба за бур'ян біля тину, Один ховається під кришкою від старої каструлі, Полетіли. Скло1: До мене линуть голосні жінки. Кватирка: То сніжинки. Скло2: Мене ви не візьмете, лики! Кватирка: Метелики: перші, Другі, Треті, Четверті. Це вже хуртовина, будьмо відверті. На С наклав я волі пута, Сказав: що хочеш те й роби. Та скрізь ти гнана і забута, Впивайся волею журби. Не наражаючись на осуд Суши таємно сухарі, Ридай, трощи хоч лобом посуд, Викреслюй дні в календарі. Та знай, що тужать за тобою Віків далеких кобзарі, Йдуть проти течії війною І ллють вино на олтарі. Коли ж виходять на роботу, Тоді й робота в них не йде. Не проливають крови й поту, Лише гукають: де ти, де? Нема тебе ні в хвилях-ямах, Ні вдень, ні в небі, ні в воді. Нема й на пишних орифламах І на поважній бороді. Ні на тарілці, а ні в ліжку; Тремтять і літо, і зима, Хочуть гортати якусь книжку – І навіть там тебе нема! Ні в печері ні в нічому Ні в очах у ворогів – Лиш ганьба ламає втому Безпорадних лікарів: Ой, країни безголові! Деякі лежать, каліки: То з-під них криваві ріки Напувають море крові. А ми впали в блуд солодкий, Хай радіє цілий світ: Набіжать мені відсотки – Піду в пекло без чобіт! Як річка ламаючи кригу, Не бійся стрімкої води – Бери філософську гирлигу, На пошуки істини йди. Срібло та синь, і снігу скрегіт І мрій схвильована вода: Нового дня блакитний легіт, Весни з підскоками хода. Хай сонце шмагає промінням Зелені дитячі серця, Хай дітям від холоду синім Не ясно ще все до кінця. Хай вітер, що сіє бур'ян, Завдасть невеликої шкоди! Полоти город насолоди – То право слухняних селян. Коли з берези і з тополі Падає листя золоте, То діти бігають на волі, Ми їх не сваримо за те. Щоб не в мішках чемпіонату, А в самоцвітній простоті Ловили істину крилату Й слова природи золоті. Як надимає жаба щоки – Так вітер хмару надимав. Латаття вивчило уроки Ще карколомніших забав. Як ластівка хапає мухи І креслить букви на воді – Хапають стріли відчайдухи, Назад їх кидають тоді, А квітку правою рукою Зірвавши ту, яку й хотів, Цілуєш дівчині, герою, Для лоскотання почуттів. Коли ж тебе поранить в лоба Сердитий ворог зі стіни, Послухай лекції мікроба Про инші хитрощі війни. Десь на межі скляного віку Робити щеплення від зла, Щоб цю красуню, й досі дику, За вухо людям привела. Діти: Сміхом очей і впізнаванням Тобі завдячували ми, Щоб золотим гаптутуванням Вкривати витвори зими. Я: Хоч я й не вмію ще літати – Мій дух піднісся в висоту, Щоб голе людство одягати В письмо священного тату. Хай золоті слова Янгуса Накреслять в пам'яті: Зинкг Занкг! Уроки віщого індуса Згадав учора Анкгус Янкг. Як нині, ангели, радійте, Що я мовчав і не радів, – Шляхи до пекла пересійте Ділами юних анголів. Коли край неба сонця вранці Татарським зіллям проросте, Кинь квітку ночі полонянці: Пора дощів. Спи, радосте! Коли ж кривавим поцілунком Про сонце згадка обпеще, Грюкни спросоння обладунком: Ти ще не спиш? Спи, рано ще! Амброзія сінної лихоманки Як насінина в носі проросла. Я розбиваю вічність на ділянки За правилом планида лан дала. Кацапи, лемки та гуцули Несуть як май протесту лопухи. Також народи сходу розгорнули Свої талмуди й віщі тельбухи. Хай Сита ланковує всі гукнули: Вона – апчхи! Воістину апчхи! Чорнильна ляпка – ночі насінина. В неї на лапах золоті ляпки: "Я хмара ночі й сонця, і повинна Дещо сказати про співочі будяки. Рубайте їх! Вони напрочуд гарні, Коли цвітуть на вікнах у лікарні. Читаєш книгу, Де рядків бікфордів шнур. Де він згорів – лиш сажа й попіл, Не прочитаєш більше знов. Тримай його як стрічку з телетайпа І кінострічку, – там Чапаєв потонув. Тоді, коли вогонь присмалить п'яти, Побачиш сам, що довго думати не слід; А тут запам'ятати, нема коли читати, Ех, недобрав, шкода, а далі бачиш – Поплюй на пучки слиною уяви Та загаси цей жадібний вогонь. Ой, жалібний! Що б воно значило? Читаємо очима Мов палимо газету збільшувальним склом. Щоб не втрачати всіх надій, Скажу вам поки що з-під снігу: Як допишу – то з'їм цю книгу, Не згасну в пам'яті своїй. А ще скажу таке вам слово: Нудно мені серед людей. Піду послухаю промову На свій столітній ювілей: "Він жив без золота й без слави, А потім свою книгу з'їв – Та я, як голова держави, Такого вчинку не схвалив". Люди плакали від щастя, Люди плакали від горя, А що ви зробили? Люди плакали від щастя, Люди плакали від горя, Ми нічого не зробили! Люди плакали від щастя І нічого не зробили. Коли з гори Кіліманджаро біжить залізний носоріг, Тоді з гори Кіліманджаро біжить залізний носоріг. Двоє сестер, від страху сині, Сидять навколішках біля страшної скрині. Тихо! Ось ключ. Коли боїшся, то втікай. Ось вони віко важке Підіймають, стільцем підпирають, – Бачу аж дві пари фіялкових очей: "Яка краса!" Я бачу в них чотири хмари, Котрі на небі раптом розцвіли, Киплять і квітнуть: бачиш, то моє. Я регочу, мої копиці Пасуться там на полі, я їх не боюсь. Розповідає небо небилиці, То я не з вас, я просто так сміюсь. Несе ріка свою зелену ряску Небо їй теж розповідає казку Про море. Море, боже мій! ( Воно просторе й неозоре В різноманітності своїй ). Щоправда, не розповідає Про наше в мармурі село, – Он то – як сонце рано, сяє Моє все в мармурі село; Воно так сяє та палає, Що тут би й слави зажило. То ж я там вчора промовляв На мітинзі контрабасистів: До милосердя закликав І проклинав антитаксистів. А тут – так просто, на вигнанні. Добре, що ви мене знайшли! Я бачу в вашому тумані Якісь промовисті імли. Он дурень з вітром грають гру На березі там з листям на березі. Ото як вітер листя задирає – Де моя тінь? – Там ластівка шугне: На тому боці п'яні, на иншому тверезі, Рахунок рівний, сонце теж сміється: Не бачу я, каже, тут жодної тіні! На клапті ваші правила деру, Ну, а брехня – на вашому сумлінні. Брехун качається в траві І завмирає від знемоги; Схилившися, веселка миє ноги Відлюдькуватій кропиві. Немов на три дні прилетів, Сидить моторний грак на дубі. Він славить люльку й ворогів І квітку, що стирчить у чубі, І славу, що блищить на чубі В вогні повітряних боїв. До того ж тут він на війноньці, Тепер я турок не козак: Дам перцю рідній сторононьці Пореготати надурняк. Уранта хиртрих атнару! Саяр, Ах авдеосалія Джінуд! Біля переліску он посеред роботи Справа під колесом залізної істоти Сидять там само, де й кажу, Механізатори-герої: Пильнують цього рубежу І марять подвигами зброї. Мов той кабан, що носом землю оре, На поле вийшли трактори: Веди нас, блискавко, на море Орати плугом догори! Гей, треба Куряви до неба, Нехай на неї чхають спросоння вороги. Гей, слава! Суне танків лава: Лягайте знову спати, шановні вороги! А зараз в них канікули на літо, Нудьгують і горілку п'ють тому-то. Суворі хмари за очима, Тремтяче сонце над чолом – Оце така дівоча схима, Повита спокоєм і сном. Знов блимнуло: пласкі гадюки Течуть по шиї до грудей: Мов дві примари білі руки, Переляк чотирьох очей. "Не зовсім так!" Кого я бачу? Її, на гойдалці вагань – Таку ж напружену й незрячу В садку святих оповідань.