Години, коли всі пияки, як вояки
Шукають слави в тиші власної війни,
Й лиш чутно, як надворі змагаються собаки
За терени життя – коли приходять сни, 
Ти йдеш на поле, рвеш червоні маки,
І розмовляєш з квітами весни:
Розносить вітер пахощі й напої,
Кружляють ельфи, плещуть прапори,
І хвилі музики п'янкої, боязкої
Гойдають пісню лицарської гри.
На небі – й зорі, й місяць, і полохливе сонце,
І ще якісь птахи, дракони й кораблі;
Ти кажеш Флінтові: я чула, що дракон – це
Страшна потвора, що вилазить з-під землі!
Флінт позіхає: то північна казка
Й козирна карта лицарських пісень;
Не бійтесь і не слухайте, будь-ласка,
Пташок замість уроків цілий день.

"Хтось небезпечний простягає білі маки,
Під ноги дивиться, дарує білі маки.
Потрібно його вбити і втекти?"

"То я, напевне. Ті, кого вбивати –
Негодні, хоч би й мали всі координати,
Розв'язати шляхи до такої, як ти. 
Візьми ті квіти, що не я – та сон і привид мій
Деінде крав, співав – і не страшний,
Лиш повен замість розуму любови.
Візьми ж ті квіти, й з уст його відпий
Страшних пісень, щоб не боятись крови".

Гарні мушлі й коралі, що в морі пісень, –
Гарне море пісень, коли марить тобою!
Рибки, як срібні люстерка, бігають там цілий день
Так, ніби вжалені раптовою нудьгою.
Там коники, пташки й метелики смішні
Танцюють вже не так, як вчора, – й ніби хочуть
На берег вийти! Крильцями так ото мило тріпочуть,
А раптом як повернуться, й заплачуть, зарегочуть!
Вже не смішні вони: по-справжньому страшні!

То – бурі переддень, коли всі моряки
Повинні виявляти силу духа,
Щоб заплющити очі й затуляючи мушлями вуха
Красномовно благати розгнівані, сонні зірки. –
І знов даремно. З неба віє хлороформом,
І налягають хмари чорним тягарем.
Така то є погода перед штормом, –
В таких прикметах нині впізнаємм
Свій день прийдешній. Радуйся, кохана! – 
Нехай твій сон гуляє в тих світах, 
Де не стріне мене. Як не сплю я до рана,
То й не довідаєшся, що в моїх думках.

А я в тяжкій непам'ятній замрії, 
Котра спадає на четверту ніч без сну,
Вбивав, стріляв та різав: "Нехай ніхто не сміє
Нагадувати світові про завтрашню війну!

Ви, небеса, убогі без надії!
Хіба для вас роздмухую весну?
Для вас я навіть пальцем не поворухну.

Лиш припиніть свій клятий зорепад". –
Бігав, ловив падучі зірки як смолоскипи,
На небо всі туди позакидав назад,
І ваші архетипи, й прототипи!
Скажені! На землі нема нічого
Крім, може, двох в тумані зоренят –
Нехай забудусь правди й імени свойого,
Коли брешу.
Ім'я тобі – сказали й забули – герострат,
Плавучий арарат, собачий мармелад!"

"Мовчить. А нам що діяти? Всі ж сірники у нього".
"Мабуть, і справді на Землі нема нічого
Крім двох захованих в тумані зоренят.
Заради них ото – раніше штукар і святокрад,
А нині хто? Ніхто: зварйований вар'ят. –
Зрікається вже й імени свойого?"

Свою пиху шляхетну тринечесну
Не всю я, люди, стратив: ще є шаг,
Аби молити матінку небесну
За блиск і гуркіт знов у нас на нібесах.
За другу істину, що істина в віршах
Повториться як злива з коштовного каміння.

Діви були провідниці плакали на кораблях,
Що не зважаємо на їхнє лебедіння,
Ми теж, котрі назвали вже декілька земель,
Але не знали хто нам берегиня;
Перехилялися, дивились: он наш корабель
В бузкових сутінках, при дні гріхопадіння.

Що ж? Люди знають, як видихається дух,
І мре душа, і скаженіє тіло:
Не ображав би я – все тішив би твій слух,
Якби не так мені у скронях торохтіло,
О матір Божа! Ця душа була б окраса
Твоїх щедрот – за неї не молю,
Та не можу згадати без гніву й жалю,
Як виходив на люди. Навіщо Пегаса
Приборкував? – І чи буду я знов,
Як то не ти плескала у долоні?

Благатиму, царице, й за любов,
Що то за нею на коні-драконі
Так довго назирці світами вандрував,
Аж у мені, як в тому невтомному Невтоні,
Скипіла раптом кров: о хоч би й я не став
Святим драконом! Ти – причина схиби,
Що й на роботі граюся в слівця,
А проклинаю – продавців грошей та риби,
Аж навіть був набив одного продавця:
Несила вже й ті лаври пожинати,
А тут ось, бачиш, маю ще й гроші купувати.

Якби ти прийшла – я б підскочив до неба.
І впав би тоді чи не впав –
А скільки причин ( навіть більше, ніж треба )
Щоб того не знати! Я двоє сузір'їв зірвав 
З високого неба.
Нам би жити й радіти – а я вже свій похорон приготував,
Бо хто кохає – знає й те, чого не треба.

Коли зморений розум заходить за пруги,
Де нічого нема й де не місце йому,
Можна чути, як світ стогне хвилями туги,
Бачив як думка самотня кидає жар у пітьму –
Думка про тебе, що з понадхмарних лісів
Твій образ виводити вмію.
Та що мені образ, як я його сам сотворив,
Коли сам не з любови до марної мрії змарнію?
Отже так я намислив воскресити жахливих богів,
Щоб до бажання серця їх жертвами схиляти.
Он де вишня моя серед лісу. Що про неї вам можу сказати?
Що кохаю. Чи досить? – Аж вас, благостайні, скресив
За іменами вашими. Так саме й ви, богове,
Створіть мені діву за образом, аби не вмер від любови.

Якби ти вранці, сонце, не зійшло –
Прийшла б напевно та, обсипана зірками.
Як порожнечу ночі – все понадсвітнє зло
Засіяв би тоді святими іменами.

Думки на дощ вистрибували голі,
Кричали про пожежу й землетрус, –
Та я, як капітан своєї долі,
Сказав собі, що я не боягуз.
Бо, хоч і моторошно – знов переспіваю
І все зроблю, що треба, до весни.
А як не встигну – людям обіцяю,
Що все одно помиряться вони.
Здригнеться світ, спотворяться світила,
Народи голі вибіжать надвір:
У кожного в руках – сокира й вила,
У кожного в серці – нажаханий звір.

Троянди в руках у богині!
А очі – здивовані й сині.

"То що тепер? Сурміть до Злагоди і Згоди:
Давно за ними нудяться сироти народи".

Маючи хвилю спочинку,
Бавлюся нею ось так:
Беру одну чесну сторінку,
Ставлю там оклику знак.
І не так свою чесну шкоринку
Пожирає очима жебрак,
Як я свою бідну сторінку:
Ну що ж то за оклику знак?

Нині, як соромно спати,
Ночі хвалитимусь: "Ось,
Ключ загубився від хати,
Може, що ліпше б за нього знайшлось?"

Знайдене вдень, як та червона запальничка,
Що посіяв на втіху собі, де в вівторок люцерну косив:
Аж ось, кажу, знайшлась моя сестричка!
Собі на втіху я тебе, сестричко, загубив!

Що ж, залиш собі день! Моє серце визискує ніч,
Пам'ять на панщину тягне все моє бідне минуле.
Вже поснули всі люди – й мої всі турботи поснули,
Ти ж не спи, моє серце – ходи-но сестричок поклич.
Гукай, де я знаю – ти знаєш, знадевне?
Гайпевне.
Ті самі знов в вінках зелені білоручки
Обабіч стежки світяться – знову не впізнав,
А під ногами плямкають розумні закарлючки
Живих письмен, що їх ніхто ще не читав:
Коли вже ти читатимеш? От дурна дитина.
Біжи та бігай: світ як павутина,
На павутині ще ніхто не заблукав;
А як послухаєш їх скоса –
Почуєш шепіт всіх світів,
А як метелик сів тобі на носа –
Знаєш навіщо то зробив.
А білі русалки заплутались в терні:
Чом не приходив? Заплутались ми!
Знов місяць крізь сон витинає з пітьми
Якісь рівняння й матрики химерні,
Тоді ногою пхне – самі вони ростуть, 
Докупи туляться. "Погляньте, яка штука!
Це вам на витрішки якась нова наука".
Тоді дерева трусяться від страху,
А на небі оркестри й святковий салют,
А попередній космос як невдаху
Перекидає в инший абсолют:
Там вологі зірки – як коров'ячі лагідні очі
Так подвійно, спокійно блищать угорі
Там зав'язки пісень на півжиття коротші
Від реготу зорі: "Гуляйте знадівночі,
Виходьте знов, русалки, на знайдища старі!"
Там в захолодках пухнуть туманні пузирі,
Там хвилин змінновидих швидких перед світом
Шепотіте, річки, гомоніте гаї!
Мрійте мрії зажеврілі холодом-квітом,
Де були загубилися мрії мої:
Повизбирував місяць свої візерунки магнітом,
Сплинула ніч як сльоза,
Плаче так, ніби її
Намальовано й стерто.
Бачу зате он те несповіддіване й неве,
З гуртом подій і у колі святих посіпак
– Як от сонце при сході
Схвильоване ніжне й рожеве
Розквітло мені й каже: Гарно мені так!

Біжить маніякальний вітер по калюжах,
Кущі сахаються, танцюють  п'яні горобці.
Думки гудуть, як бджоли в мріях-ружах,
Тріпоче сонце в лагідній руці
Весни-красуні.
З богом граю в дурня,
Б'ю сонцем заповідь якусь –
Він каже: це не козир! Я сміюсь:
Моя фортеця – то моя майстерня.
А наша вулиця – країна тисячі струмків.
В підводний світ занурюємо руки:
Подай-но, море, ще блискучих камінців! 
Я наче бог, навпочіпки присів
Над морем таємничої багнюки,
Богиня поруч: розтопився лід,
Хлюпочеться радість в очах у моєї богині!
На небі, як на скатертині,
Святкові хмари, – то святий обід. 

Роззявив рота покупець
Жіночої балаканини:
Вона – як борщ і холодець
Вся до останньої краплини.

А бува й схаменеться, немов би з жалю позіхне:
Я вже чхаю від вашого перцю.
Беріть свою воду, нарешті, та йдіть: ви втомили мене,
Бо терпіти жінок – набридає козацькому серцю.

Сльота осіння, спроневірення пора!
Кругом – природа сповна суму завмира,
Лиш небо розчаровано сміється,
Коли, бува, на землю озирнеться.
"Але, але! Вже скоро нам кінець, –
Дерева у садочку позіхають,–
Вітри злопам'ятні з нас листя обривають,
Дощі – не кращі – кості обмивають.
О невідомосте, отруто всіх сердець!"

І стало ясно й холодно: зима
Над світом прапор смерти підійма.
Отож вони з сумлінністю святою
Пишаються простою наготою;
Де й дівся смуток! Ходячи мороз, 
Мов злодій закапелками гарему,
Голубить кожну гілочку окрему
І всі гуртом, співаючи поему
Таку, як простий синоптичний прогноз.

Аж ось весна! Оклигавши, вони
Ховають в серці дещо з новини;
І як зеленощів проміння неспростовне
Крізь пальці пробивається коштовне
З вигадливістю, гідною хвали!
( Трем таїни від кореня до брості,
Постійні напади дражливости і млості,
На сонце сваряться, що сліпить з високості ), 
Вночі – предивно дружно розцвіли!  

А тут якраз і літо приспіва,
На повні груди "Радуйся" співа.
Втішайтеся, дерева доброчесні!
Хіба не справдились обіцянки небесні?
Вони й самі то знають, не дурні.
Як матері пліч-о-пліч з матерями
Стоять, у боки впершись кулаками:
Оздоблені розкішно діточками,
Такі осібні у родинній однині.

Красовина всеодностайна
Ясної зелені і квіту.
Сліпучизна золотосяйна
Мов з казки викутого світу.
"Сьогодні все своє багатство 
І здобич мужности мою
Тобі на сміх і марнотратство
Я без вагання віддаю!" –
На сороми рудого долу
Жбурнувши сонце кожухи,
Красу отак вітає голу
І підбиває на гріхи.

То чисті юности гріхи – 
Не відвертайтесь, дітлахи –
Як кажуть квіти і птахи,
І капловухі лопухи:

Земля шаріє й солопіє,
Дівочий сором – у розмай,
Тому, хто в небі шаленіє,
Шепоче солодко: "Стривай!

Хай наливаються нектаром
Рясні і квіти, і плоди,
Війну з центнером і гектаром
До перемоги доведи.
Дружи з моїм родючим шаром
І з кругообігом води".

Передранкова сутінь вогка,
Грає туман, немов кисіль,
Спросоння річка плямка й рохка,
Повзуть примари звідусіль;

Трава, пригнічена росою,
Задубла, навіть не тремтить;
Так саме до води верба схилила віти,
Немовби думає чи зможе пережити
Годину сумніву й страхіть.

Зате сміливіші й сильніші
За все то хлопці та дівки:
Вони прийшли – й тутешній тиші
Кидають виклик, юнаки
( Бо знають, що вони – випускники ).
І криком по останній чверті
Свого останнього мовчання
Кричать, допитливі та вперті,
Про ці свої переживання.

Край неба хмара наливалась
Зичливим сонячним вогнем,
Пташня вмивалась, прокидалась,
Сміялась, мов перекидалась
Дотепно зграбаним слівцем.
Земля радіє, що сьогодні,
Як прокидається й дитя:
А ночі сни, лихі й холодні –
То сни були, а не життя!

Вже й сонце вистромило роги,
А далі й все своє чоло
( Заворушилися дороги,
Стріпнулись поле та село ):
В вогненну сурму перемоги
Сурмити зразу почало.

"Новий же ж день, новий же ж день!" – 
Співає світ на лад своїх пісень
Про все. Тоді випускники
Додому почимчикували:
Отут вони на березі ріки
Своє минуле проводжали,
А у майбутнє – вирушали,
Закинувши за плечі піджаки,
Немов би подорожні рюкзаки.

Розвиднілось. Берег крізь клоччя туману
Розгортає минуле за лічені дні,
Мов знаю й сам, що нині вже пристану
До таємничої народної гульні.
Сьогодні вже! Невже страждатиму так саме,
Ніби й не маю цілого моря води,
І в гурті привидів творитиму ходи,
Мов з немовлятами, з вінками та снопами, –
І щоразу, як в поті свойого чола
Падатиму помирати на полі,
Кричатиму своїй зрадливій долі,
Що та мене до правди довела:
"Так, дійсно є сувора правда в світі,
Насіння кривди є у ній.
О сни, о висновки, пітьмою оповиті!
Ви такі, що хотів би я бути сліпий!"
Нехай би там туга й смертельна нудьга
Не озивались теж у скреготі прозріння –
Бо навіть сумнівається сумління:
Чи справді необхідна й дорога?
Я знав і знаю, й знатиму: Богиня –
Собачий хвіст, кобиляча нога!
"На день чи два пошився в ворожбити?"
Я перебуду в затінку свій страх,
Богине! Пропоную відновити
Дитячий світ, а цей – втопити у казках.

Коли життя я кидаю до зір,
Як танцюрист вперед у танку ногу,
Тоді якісь надії вилазять з своїх нір
Чекати на мистецьку перемогу.
Ото ви преутішнії звірята!
А ну ж як вам сьогодні кривду учиню?
Сиджу, немов каліка: готуюся до свята,
Пишу, немов за гроші, правдиву маячню. 
Посніте! Голова болить, як глечик болю.
А думка, мов землею пекло калатне:
То, імовірно, проситься на волю
Недобре щось, безвихідно смертельне і страшне –
Тоді тремтить і хреститься село,
По вулицях блукають моторошні згуки.
Позамикайте двері! Знаємо, де моє зло!
Не впускайте й не слухайте
Ні погроз, ні благань, ні музик, ні науки!

Під небом мудрости, в безлюдній духовизні
Я жив, як снив, – навіть борщу не виїв.
Тому й не думаю, беру слова приблизні:
Ти – світло у жінках, тобою світлий Київ.

Хотів співати гречними словами,
Що є таке дівча Єрусалим, 
І що блукаю привидом сумним
Біля його стереженої брами –
Не пояснити, люба. Й через те
Не заохочуй до блюзнірського дерзання.
Ходімо лиш, де солодко цвіте
Бузок життя, де радощі кохання!
Ми навчимося жити серед люду,
Породимо безліч богинь та богів, 
А я – оратиму, та сіятиму чудо,
Щоб діти й людям сипали, як зграї голубів.

Сміється дощ беззаздрісно і срібно:
Питомий сум – то сором каяття.
Ховаймо вихователя! Потрібно
Знайти що-небудь інше в радощах життя.

Я скомпоную віршика – як ялинкову цяцьку:
Там, блиски, й висмішки, і відстані зелені.
Побачимо, в яку віддію чудернацьку
Складуться сили мороку навряд же ж нескінченні –
Невже ж то в бійку небагацько-споживацьку
Між нашими, як чортики, грошима у кишені?

Пожартував. Ховатися не треба,
Як я – це я! Погляньте, що маю на щиті:
Все те, що має відповідь в бутті і в небутті.

Недурно ж ми вшановуємо Феба:
В золотовитих снах читаю нехіть неба
Перетопити їх на вчинки золоті.

Відомо, що як ловкий зачин пісні –
То витвориться й пісня до ладу.
Аж ось – погрози й оклики сновісні
І страх очей! Куди ж я вас веду?
Негоден. При сучасності хоробрій
Я записався вільним приймаком –
А не скажу, про що співає обрій
Всім спинам світу круглим багатьом:
Ніхто його об'яв не дослухає,
Розумних висновків докупи не складає.

Чи йти ще й далі, подвигами криці
Привласнюючи обшир небуття –
Й надії там зустріти провідниці
Пів трупа на середині життя?
Чи схаменутися, доки вона жива ще
Й кудись там кличе ніби з-за могили.
Я відкриття зробив одне, з усіх найкраще!
Я все зробив, щоб ви його зробили.

Минув, слава богу, нез'явлено кривдень,
Здобулась на сподівану ласку зима.
Любове, ти все там? – Де Прилетиптахівдень,
Де всі звороти світу такі, як ти сама.

Дитя, коли не знає що робити –
Хіба воно знає, яка то ганьба?
Не знає. О дитино, що робити?
Он дід однорукий, що дрова руба:
"Багато їх, що люблять нічого не робити"
– І не знає так саме, яка то ганьба.
Та зна, хто любить мріяти, що мріяти любити –
То знати, що дід йому дров наруба.

Не знаю, за яку мене провину
Покладено в летючу домовину,
Та я в ній є, і знаю лиш одне:
Це дуже зобов'язує мене.
Тож не дивіться, люди, що живий –
Дивуйтеся, що й досі в домовині,
І як забуду, хто я тут такий,
То схочу вмерти й жити в Україні.

Але тепер – вдаряю в смерти струни:
Повстаньте проти істини, мерці!
Хай тьма новин страшних, мов уві сні, посуне
Читаючи зірки й шпаргалки на руці,
На київ звідусіль: а в кого є на лобі –
Літатиме зі мною навпростець.
Я кличу всіх, кого немає в гробі
І в книзі: Я – Початок і Кінець,
Раб і Володар того, що не буде –
Я вилляю на Київ свою кров
І заповім вам, добрі мертві люди,
Свою криву, поламану любов 
До нездійсненного – я вкрав її у Бога, 
Тепер плюю у ваші криниці,
А завтра – битву Гога і Магога
Судитиму з короною в руці.

Ні, смерть мерцям не править за провину,
Лиш струшує з шовковиці причин
Чи висновків, чи наслідків – а я й без них загину,
Кружляючи над цвинтарем майбутніх Україн,

Аж ось побачу: генії народу
Стають на шлях поразок і звитяг
І проголошують нелюдську несвободу
Від питомого мороку в їхніх очах:
 
– А летюча домовина хай собі літає:
Де ж та слава України, як її немає.

– Вірмо в те, чого не буде, не буде по праву.
Сотворімо, українці, на сей день державу. 

Стіл хрещатий круторогий
Он на небі: за тим столом – світові герої
В дружній бесіді глитають небесні напої.
Небо трохи повернеться – столу прибуває,
Товариство зарегоче, чарки наливає:
"Будьмо! Завтра буде в нас новина велика,
Що відразу прибуває з мільйон чоловіка"
Прилітала, падала чорна ластівочка:
"Пити хочу, як свиня й оселедців бочка".
Прилетіла ластівочка: "Хлопці, не сварітесь:
Я три дні води не мала, дайте похмелитись".
Підлітала, в усі чарки дзьоба умочала,
В кожну Спасової крови мовчки наливала.
"Ой ти ж ластівко проклята, що ж ти наробила?
Ти ж оце нас Спасовою кров'ю напоїла!
Вже ж тепер нам не скидати ясні зорі з неба –
Вже самим на грішну землю повертати треба!"
"Повертайте, добре дбайте, здорові бувайте.
На землі весна красна, небо забувайте:
На землі там дощі йдуть, як воли по нивці,
А ви оце напилися Спасової крівці".

Сьогодні небо: Сонце грає,
Танцюють струми насолоди.
Левко статечно позіхає,
Не бігає й не робить шкоди.
Хитаюся на вітрі, мов дзвіниця, 
На світ милуюся так, ніби врятував:
Ні хмари, все знаю, все знатиму й знав, –
Нехай так саме й він навчиться!
А що то там гелгочуть гусенята?
А що то там бурмоче в скирті гній?

– Що вчора Журибіда я й Сумуватта,
А нині Паливода й Сонцеводій.

Бо я – неймиіменний цар-дзвіниця,
Дзвін калатає, хоч би не впав.
Минуле та майбутнє! Схаменіться!
Дивіться, який світ я щойно врятував!

"А ми й не знали, що минає літо красне,
Бо хтось гайнує в себе в пісеньках".

Додому, гуси, мудрі передчасне!
Не знаєте, що й ви у мене в пісеньках!