Просяє сонце святовито: Тепер даю тобі твоє: І славу, й дівчину. А Гіту Не я – сам Біг тобі дає. Не треба слави! Ції двоє, Нас троє! Сонечку, ще й ти! Заради слави золотої! – Сідай, вечерю освяти. Ой ні! Благаю, не сідай! Навчи молити й говорити. Я вже заплутався – нехай! Тепер не знаю що робити. Беру цю дівчину, як квітку, Беру цю Гіту, як Біг дав! Я божеволію так швидко, А ще ж нічого не вгадав! Про кого це: намул, життєва частка! Про неї, що очима засліплює! Вона – Вдивлятися у неї – моя "остання пастка", Богозневага, смерть – і слава, як весна. Коли я вірю і не знаю – Чи треба знати? Чи сліпий, Що так і в сутінках блукаю, Як сказано, – і не святий? Знов книжка мені каже: "і книжка ще одна" А як святий, то як же не піти Та не поглянути? "Дивився – то й не бачу!" Скажи їй: хай не сходить з видноти Поки тут сплю, хворію та пиячу. Недобрий сон дверима рипне: – Хто зна чи добре то, чи ні? – Що саме? Він впаде, осліпне І втопиться у маячні. Пісню почув, а почав побрехеньку нову: все пропало, Довела мене до божевілля моя нещаслива зоря! Голий та босий стою на арені вечірнього неба; Усміхається місяць: "Вітай, Імператоре, – і не бреши!" Стидайтеся у радощах ховатися в кущах: Хвалітеся у радощах, і в сумі, і в хрущах – Шкодуйте, як веселощів замало Чи навпаки, як прикрощів не стало, – Скачіте в радощах, неврадощах і в тузі, Скажіте людям славити весну; Смажіте просто неба, тут у землі на пузі, Святкові скоки і солодкі страви, – Святіте їх в калюжах сонячної слави. Я скресну, мов прокинувся від чарівного сну: Є люди, є земля, й повітря! – та й почну Може, в якомусь ( п'яному ) порядку Мостити світ як знахідку на згадку. Невігласам і дітям дозволяю Шпурляти квіти в шмарклях і сльозах; Засмученим і вбогим – дозволяю Втопитися у шмарклях і сльозах. Ось! Цюю пару тут тепер вінчаю, Нарешті, як тоді на небесах. Чи ти чула, чи не чула новину святу й солодку? То таке щось, як легенда: ми з тобою нерозлучні. святі інна, пінна й римма спочивають ув алушті вічним сном! – хіба не правда? хто ж мені, нарешті, скаже: "Ігноруйте очевидне: то загострення уяви". Пів миски їй – ото й мені пів миски, 06.10.12 А більше не подужаю. Чому? Бо я дійшов аж до такої риски, Де вже нестерпно й серцю, і уму. Що коїться? Не знала вбога ліра Таких ладів ( безладних ), відколи там в Криму Прийняв її. Від кого? Та ж від неї! Тоді ж і народилася від матері своєї – Послухайте, погляньте! Скажіть мені: чому Як віра й дівчина – то й дівчина і віра? Всіх чотирьох, здається, скоро обійму – Ой радосте, якась ти нерада, мов нещира. Не напишеш на лобі, хто чий аватара. Якби душі очей – навіщо б тій душі Ще руки й ноги? І якби ти здогадалася, хто твоя пара, – Вже навіщо б тоді абсолютні вірші? Просіє сонце через сито Свої жалі – й твої також: Шкода, що я тобі, Розіто, Не дарував червоних рож! Розумний той, хто розуміє Думки дзеркального чола: Добре, що я тобі, витіє, Руки тоді не подала. То знають елліни й юдеї, І зрозуміли навіть ми, Що тільки світлий бік ідеї Спроможний сяяти з пітьми. Ба навіть світлий бік ідеї – Аспект великої пітьми. Щаслива тая смерть, котра дурна, – Тому й нещасна та, котра умисна, Корислива, коростява і шолудивкорисна! Люди, кажу вам: слухайте – не бийте брехуна. Відкинь старі троїстість і дуальність, Сповідуй правду й індивідуальність. Диви: "Я сам як повний, довершений complete". Зрадів чи просто дівчина пророчисто розумна? – Дивлюсь на себе, як на ластівчин політ, Бо й рима є відверта, що в сукні від Вертумна. Не коси мені квітів – не носи їх, як дурень, До мене в двір і в копи не складай: ( Самому ж ) доведеться ті копи величезні ( вже бачу ) Згодовувати свиням, а їм то несмачне. Не ти, а Гіта, яка є, Мені над міру завдає! – Може, тому вона й лякає Все, що крім мене, й не моє. Ягня від'яте, зване як пожертва, А знане як ( закохане курча )! Чому никаєш привидом, як мертва, Чом уникаєш поглядом? Помилуй читача: Він хоче знати, хто мене вбиває, І чи ти є насправді, чи не є. Чогось моя душа не добачає – Не хоче, отже, бачити: все мріє про своє. Вона сказала: "Не моє" На дарувальний погляд в вічі. Тому й стовбичу на убіччі Та усміхаюся: неправда? Так і є! Ляжу на порозі Як пропащий сніг: Обмітайте нозі! Я ваш оберіг. А коли до хати Занесе дочка, Хай не сварить мати, Бо й сама така. А коли заплаче – Жалем обпече І не зможе спертись На моє плече. а очима луп, луп, а ногами туп, туп! Втупився напружений: не розчарувався! Втупився напружений – не розчарувався! там, за перелазом там, за переказом, поховано скарби такі, що ні до чого козакові. Книги риби й призми криги, Алхімічних дум вінки, Мрії вічної відлиги В лоні скреслої ріки: Вдівці! Обскубаним півням Шкода обскубаної пісні – Такі жалі нам несумісні З сумлінням, радістю й життям. Що то? Атомний вибух? Ба ні: життєлюбно, Бадьоро і вогнями поблискуючи опукло, Видимається пекло з простого людського болота! А ви, допитливі, шукали де його ворота – Тепер тікати хочеш – та з Землі не втечете. Місиво, дубасиво, красиво, ковбасиво! Сказавши так, розлючений відлюдько Побачив, що приборкав Негідні почуття. Чи то село як місто без сметани, Чи місто, як фарбоване село: Нема вже тут барокка, десь вимерли селяни, – Проте й трамваїв, кажуть, точно не було. Та я їх бачив, чесно – і чепурні трамваї, І вулицю книгарень, і он там Квартал музеїв двері відчиняє Чи мавпам на канікулах, чи юним школярам; І комплекс торгівельно-житловий: Він вчора потерпів від землетрусу, – Спасенні мешканці з'юрмились на майдані, Вклоняються почесній молодій, Всі як один закохані і п'яні: Ми не самі, хвала Ісусу! – Співають "Only you", "Діво радій", А також "Не введи нас у спокусу". І там за річкою – немов казкове місто Й святий міраж – тисячолітній університет З монастирями й храмами, де тихо й урочисто Помру, як патріярха, а не гуляй-поет. Такі от сни – лиш мовою натури – Моїй коханій снилися тоді, Коли я навергав пісенні кучугури І пив "блакитні сльози, як вина молоді". Я вірив, що то я пишу свої вірші, – Тепер я знаю: ти, що ти в моїй душі. Не скажу, кому потрібно, щоб моя нарешті стала Ти, що здалеку, мов зірка, божевільно мерехтиш: Не скажу, адже инакше я ніхто, і ти пропала Не за гроші – за святині, домальовані пізніш. десь тут філософська півлітра підводить мій розум з колін: палю без палітри, а п'ю без п'юпітра, а мислити – зовсім не маю причин: Ти кропила, я кропив – кропива та сама. Гарна пара ми з тобою, ще й бреше реклама! Ой високі Кордельєри, а ще вищі Анди – Все це дуже добре видно з нашої веранди. ( А Карпати значно вищі з нашої веранди ) Ні в мужиків а ні в панів Про себе не питайся, А тільки в вільних козаків: Мені лиш признавайся Не бійся самоти, бо й я такий, як ти, – Як ти, що я без тебе, що ти така, як я, Волію бути сам. – такою самотою Пишається, хто думає, що став самим собою. Я радію? То дій ти: Тоді й ти навчишся жити Так, як вчиш. Ой діти-квіти! Вдвох до неба не дійти. Моє серце Вона ламає серце мов хлібину, І знову, – і годує тисячі. Та, люди! Чи ви знаєте, щасливі на хвилину, Про що ми розмовляємо вночі Не пуританською мітлою Шмагай крилатого коня, А з милосердо-молодою Ходімте знову до знання. Не думайте, що я вколюся, Рвучи троянди й виноград, – Передусім гріха боюся, А потім – хто я для дівчат? Плюю на всякий плагіят І з тривіяльністю борюся. Спросоння хазяйную біля річки. Вже й розвидняється, й розвіявся туман, – Лиш над водою ще, благаючи водички, Привидом-димом в'ється якийсь Абдурахман. Виходить сонце: Ставте блакитний балаган: Вже й місяць впав десь, мов копійка до скарбнички. Мої пташки стараються: "Славімо!" – Так вони бачать стародавній рай. Чумацький шлях веде лише до Криму, А всі шляхи – до мене, то й нехай. А жаби – як маленькі діти: Не слухають, чого їх вчу. Я вчив їх плавати й ходити, – Та вже розсердився й мовчу. Коли ж котра в вужа у пащі Пищить тоненьким голоском, Кажу їм: вчітеся, ледащі, Не за неправильним зразком. – Ну, ти ж мовчав: нічого не казав. – Я не мовчав! Я думав що сказати. жаба як русалка сіла на лататті, втупилася в воду: бачу все, що буде, – гарна я на вроду. – То це твоє? Авжеж! Дивіться: кропива: Вона не плаче перед шлюбом, Та все ж якась напівжива, Мов тужить за коханим дубом, Що він її покинув, та не розчарува. – А де ж той дуб? А хто ж їх знає! По правді, я їх не лічив, – Та кожна дівчина кохає Когось одного, десь я чув. Ви не плачте там, дівчата На березах-терезах: Моя дівчина – кирпата, Ще й з чорнилом у сльозах. Знайте ж: сим святим чорнилом Я пишу такі книжки, Що стається слово ділом, І ніколи навпаки. Сонце коника сідлає золотим сідельцем; Я озброївся косою й зварювальним скельцем. Ет, неклепана коса – як погана жінка! Недоступна розумінню її поведінка. Ет, неклепана дурна, три б тобі мантачки! Де обід? А до вечері – як до неба рачки. Насунули чорні хмари. Сяду та й заплачу: Хай же ж сорому твого довіку не бачу. Коли недоля спати ляже, Фортуна двері відімкне І посміхнувшись криво, скаже, Що рада бачити й мене. Коли недоля спати ляже, Фортуна двері відімкне І, усміхнувшися, підкаже Не дбати про неголовне. Коли недоля спати ляже, Фортуна двері відімкне І, пригорнувшися, розв'яже Моє питання основне. Коли недоля спати ляже, Фортуна двері відімкне – Запалить світло і покаже Обличчя правди кам'яне. Навко, поглянь! Все, що бачиш навколо – Зовнішній блиск і примарна краса – Невід лукавого. Як тебе голу Впустять на землю святі небеса? Простиш мені – проси про се, про те, Лиш не проси про те, що непростиме, – Непросте, непряме й неприпустиме, Хоч би яке здавалося б святе. Блакитні скроні – скромні скрині Таких дівочих таємниць, Що я сміюся! – Гайда днині, І присно: може, справді наснилося дитині Таке, що не дай боже – Питай у молодиць. Нема ні риби, ні олії. Пішла в неділю по гриби. – Мій милий казиться й дуріє, А ти що хочеш, те й роби. Коли батьки та мудреці Розпилювали жінку, Вони плекатимуть в руці Легені та печінку: Дивіться, дітки: ваша мама Була терпляча і свята. – Її печінка така сама, І навіть в серці чистота. Боги беруть собі на плечі Жінок, худобу та дітей: В житті, подібному до печі, Нема ні вікон, ні дверей. Коли приносили дитя, Лелеки тягнуть сонце: Диви, наприсмерку життя Позолотить віконце. Це не сон: лише просоння. Як не віриш – не читай. Без грошей твоя долоня – Лиш для погляду подай. Ти спиш тепер – прийди та увійди до хати: Там від долівки до стелі все лиш твої образи. – Ходжу, дивлюсь, прицінююсь: "кого ж би то обрати?" Я сплю, це я вже чула. Верзи мені, верзи. Роздивляюсь, оглядаю, ознайомлююся, Знайомлюсь, роззираюся: кого б собі обрати? Дивлюся, розмірковую. – "може, тебе?" Прицмокую: подумаю, далеко не ходитиму, Ще, може, знов забудуся про тебе. Приношу людям квіти, сльози й вишні: Чи варт я ваших доньок чи не варт? А люди кажуть: "ми лихі та грішні" Жартуючи! Ох, це недобрий жарт! Чому так кажете? Як ви таки погані – Чому не збрешете? Чому ж поганий я, Що хочу жити – навіть і в обмані, – Чому ж не бреше дівчина моя? Моє село, рахманне і ніяке, Не знає, що намислив його цар. – Дитинно спить – лиш гавкають собаки, Зачувши десь ( на вулиці ) ходу моїх примар: Навіщо там, немов ракети, люди Летять у небо, рвучи навпіл ніч, – За віщо потемки тут привиди-приблуди Вживають, мов злодюжки, таємний могорич? Невже ж то за мою безсмертну душу, Що та мовчить як мертва? Хай вам біс! Покається. Вже знаю: співати не примушу, – То чом би не пролити трохи сліз? Лихий тебе посватав! Всевишньому цікаво: Чи не даси й йому, дитинко, відкоша? – Стоїть та й дивиться, немовби має право, Немовби ти – його, а не моя душа. Додомку! – Сварю непокірливу думку, Що все до коханої дівчини лине, – І липне, і плаче, бо дівчина гине. – Та ж ми неохочі до стерва! Нехай, Зозуля твоя мати! Вже ж так без тебе добре, Так тихо та спокійно, мов свято: чи різдво, Чи паска. Ні, сьогодні не паска. Пропадай! Напевно, щось таке – непам'ятне і в церкві. 18.10.12 Десятий день реве трибуна: Куди йдемо? А вже й прийшли: Востаннє сьорбнула смоли Моя розвінчана Фортуна! А вам, поети всі гуртом, Напхані швидко й чим попало, Кажу махаючи хвостом: В природі щирости не стало. Тепер, як злізу з п'єдесталу, То скажуть "сором і ганьба": В пригоді святости не стало. – Оце вам, дітки, й боротьба. Але, заради ритуалу! Хоч би на цей раз не кляніть, Що втік від шуму чи від шалу І втратив голову на мить. Чи так, як завжди – без мети – Плюю з високої трибуни? Нехай і з вас котре доплюне До ідеалу чистоти. Ми залишаємо трибуну На ваші вигуки "ганьба": Засмучує мою Фортуну Ця політична боротьба. Бах, бах! Постріл, постріл – Я застрелився і вмер. Коли б колискою поетів Не знав тебе, моє село – Втопився б в соромі, як в Леті: В віршах топитися було! До читачів Ой ти, читачу, Брехливу книжку прочитав! Не все про мене, все брехня: то ж добре бачу Нечесними очима. Що ж це я роблю? повір на позір: вір своїм очам, а я в них бачу – я кажу що бачу: там божий світ, і я у ньому сам, – нуджу тим світом, за тобою плачу Моє вона, зелена Ляле! Мов недовірлива сльоза, Вулицею вранці десь отак течеш: Вильми чи поглядом штрикнула – Не влучила, здається. Так фашисти Бувало знічев'я стріляли на перестрах По верболозах та бузках. Та що, коли б я вийшов Та потік за тобою, мов цікава акула? Напевно, так і є: ось я розумний вельми – Насправді мов та шлейка чи наклейка Всіма шляхами дівчини-сльози Чамрений і нещасний волочуся З її страхами, снами й ніби Святими таємницями. Так сумно! Якби то був якийсь ганебний сон, Прокинувся б сліди поцілувати, – Тремтів та захлинався, ніби вітром, Якимсь відлунням нібито парфумів.