Адвайта Ачарія Бгактисиддганта Сарасвати Госвамі Вішакга Гададгара Гопала Бгатта Мадгавачарія Мадгавендра Пурі Німбарка Свамі Парашара Муні Прабгу Нитіянанда Ом Вишнупада Шрі Шрімад Бгактисиддганта Сарасвати Госвамі Магараджа Ракгунатха Бгатта Ракгунатха Даса Рамануджачарія Рупа Госвамі Санатана Госвамі Шанкарачарія Шріваса Шріла Баладева Відіябгушана Шріла Вишванатха Чакраварті Тхакура Шріла Джива Госвамі Шрі Лаліта Шріла Рупа Госвамі Прабгупада Шріла Шукадева Госвамі Шрімати Радгарані Шрі Чайтанія Магапрабгу Шрі Шрімад А. Ч. Бгактиведанта Свамі Прабгупада Шрі Ямуначарія Шукадева Госвамі Яг'явалкія Амріта Бинду Упанішад Брагма Самгіта коломийковий розмір Бгакті Расамрита Синдгу Бріган Нарадія Пурана Брігад Араніяка Упанішад Варага Пурана Вишну Пурана Гопала Тапані Упанішад Ішопанішад Катха Упанішад Кена Упанішад Курма Пурана Каушітаки Упанішад Мандукія Упанішад Ману Самгіта Мундака Упанішад Нараяна Упанішад Нрісимга Пурана Падма Пурана Пуруша Бодгині Упанішад Тайттирія Упанішад Стотраратна Чхандогія Упанішад Шветашватара Упанішад Шрімад Бгакгаватам Яг'я Санкіртана Магамантра Всі квіти світу мріють про наступне: Аби ти їх зірвала власноручно, Аби ти їх назвала і впізнала, – Поцілувала й приколола до грудей. Не віриш? Але я, коли тебе побачила, То зразу так собі й сказала, Що цій дитині, за ознаками всіма, Відведено якесь центральне місце І генеральну роль в історії, і згодом Її ім'я прославиться в нащадках: Легендами, піснями, побрехеньками Мов теє дерево, у квіт розкішно вбране, Що ним дерева обдаровує весна – Отак її ім'я, оздоблене казками, Бентежитиме всю громадську думку, Квітуючи в століттях знов і знов, А не озлоблене. – Ти будеш милосердно Давати всім зневіреним надію, А також відповіді й мудрії поради І настанови: ти чини отак, А ти – отак, даю вам добрий знак. Тому на твою честь гримітимуть паради, Салюти, карнавали, свята і маскаради, Щоб знов прийшла весна і скреснув Потомак. Та ти не віриш! "Цього року він не замерзав, І, імовірно, вже не замерзатиме". Невже? Гай-гай! Але ж це дуже сумно! А я ж, коли була така як ти, То ми було з собакою і ковзались по кризі, І грали у хокей отой, бейзбол! – Замурзані, замерзлі! А скажи-но мені: по якій кризі не можна ковзатися? Не знаєш? По тонкій і продовольчій! Якщо не знала, я тобі кажу. – Чесно. "Криги не їдять. В нас тут живе один хлопчик, – То він, коли накуриться дурні, То теж балакає так саме". Як то так саме? Саме як так саме? "Ну – плете всіляку нісенітницю, регоче, А то кричить як недорізаний, та лається, Та обзивається поганими словами". Його я зустрічала. Що ж – він курить? "Дурню". Я зрозуміла. В вас тут досить весело, Та я, дитинко, зроду нічого не курила, Не лаялась, добрих людей не дурила І мирних мешканців ні жодного не вбила І навіть не вкрала ні кришки ні крихти – Хіба що видурю, бува, за буквою торгівлі – Не бійся. А тебе, по правді кажучи, Була б і вкрала. Може, ще й не вкраду. Я сподіваюся, ти слухаєшся мами? Гляди ж не коверзуй ото, не рюмсай, Не вередуй. Хотіла б трохи більше Довідатись про ваш суспільний устрій І як ви живете, й що робите, і як Вирішуєте справи ті чи инші: Чи добре вам отут, і чим у вас торгують, І звеселяються, і журяться, а також Чи не турбують злидні та мутанти, А ще пройдисвіти, падлюки й шпигуни. "Пройдисвіт був один. Приходив, роздивлявся, А мама прибирала та й нічого: Потупцював, помовчав делікатно, – А чи не тут, питає, мешкає родина Таких то? Мама каже: "Тут". А він стоїть, як Ірод, – аж потім розвернувся, Пішов. А ще один, такий блудящий – Той вже до татка, мов реп'ях, раз Прип'явся, та "полагодь та полагодь Гвинтівку". Татко йому каже: "Ні, в нас таких гвинтівок зроду не бувало, Такої марки я не ремонтую". – Та ще на ній мастило, і нема Ні порошинки ні подряпинки. Той плаче: "А що ж мені робити?" Такий дивний". Ото ж, напевно, чи падлюка чи шпигун. "Не знаю". Отже, мама прибирає? А татко лагодить? Гаразд, так і запишемо. А люди чим благословляються? "Хто чим. Хто варить їсти, хто злочинців ловить, Хто ставить досліди, а инші на базарі Потроху приторговують, то й мають Якусь копійку". Просто неймовірно: Я хто зна скільки зовні там блукаю, Дивлюся на людей та як вони живуть По норах та печерах та руїнах, Халупи собі ліплять аби з чого, Щодня шукають хліба для прожитку Та все гуртуються в родини та громадки Відгородити свою землю від прибульців Та всяких зайд, як от, наприклад, я. Така то вже вдалась непосидюча, Що цілий світ обвештала б, здається – Не те що цей святий меморіяльний З городами великий Вашінгтон. Ото й ходила я, щоб знати як тим людям По різному й по своєму ведеться На нашій ентропії: ції ось пропащі – Шкода що гарні; тії ж – невмирущі, Шкода їх, що бридкі. А тії – божевільні, А ті – не дуже мудрі та беззбройні Статечно доживають свого віку: В них на сніданок, на обід і на вечерю Самі лиш розморожені біфштекси І спогади про те, що все колись було Зелене, золоте і невичерпне; Що далі – то сумніше. Було мені сходити До деякого комплексу печер Зробити одне діло. Увіходжу, Дивлюсь – а там якісь премудрі та щасливі, Над міру обдаровані, пекельно галасливі – Гадала, діти? – Бігають, як турки Та кулаком грозять. Оце тобі, кажу, Й галюцінації, Галю! Кажу їм: добрий вечір. Я – Оксана, Ось моя карма. Хочу подивитись Чи можна в вас тут чимось поживитись; До речі "м'яса невідомого походження" трохи принесла, Збирайтесь до великого села. Кажу так голосно, та кидаю, жартую – Та все потроху, та помалу: Задкую все до виходу. Як вилізла – не знаю, А тільки впала в радіокалюжу Та все пила й пила. Воно мені не шкодить І не береться, та злякалася, бо в світі Не все таке, яке воно здається, А як подумати – здається, ніби спиш І бачиш суперечності, як у страшному сні, Та все одно не віриш. – Бачиш суперечність? Тут освинячились, а там он освятились На людожерство: правлять чорні служби, Моляться бомбам, сплять на тельбухах; А там здитиніли та граються в пісочку Хто в хрестоносці, хто в христопродавці, Хто в реставратори. А декотрі замкнулись У гордовитому готелі-хмарочосі, То їм і байдуже, запеклим куркулям: Провадять там життя великосвітське, Зневажливо говорять про погоду, З презирством обслуговують голоту, А невмирущиків – і вбогих, і заможних – Відтручують у плечі копняками – До своїх лав нізащо не приймають. Бодай їм трясця. Ну, кажу, бурмило, Тепер же ж ти нікуди не тікай: Ось тобі в лоба, щоб порозумнішав, Моя щаслива думка тридцять друга! Дивлюся – влучила: хитнувся-здивувався, За голову вхопився, похнюпився отак Та ніби кається й карається: шкодує І плаче за своїм дурним життям Та поминає ті свої погані вчинки Та капосні паскудства, й проклинає Свої гріхи, що мусить їх носити Даремним тягарем: ото вже бідолашний! Так мучиться. – Не три, не дві секунди – Одну! Прокинувся, очуняв, схаменувся: "Що то було? Ні, то не може бути. Либонь, мене вкусила якась муха І я, здається, трохи задрімав". Кумедні, думаєш? Не смійся: я сміюся, Щоб не боятися: отії ж бо мутанти Того й страшні, що розуму не мають, – Того й безсовісні. А совісних людей Хороших, добрих – мучать і вбивають – Та й підлих! Їм однаково. А тії потерчата – То вже казала – ті ввижаються і в снах: Самі себе на запчастини розбирають Та розкладають по шухлядках і полицях, Немов би іграшки чи одяг перед сном. А злидні ті недохлики! А що вже той урльопник! Той найстрашніший: смерть, не чоловік! Як ти йому на очі навернулась, – Вже не відчепиться. Така то вже тварюка препогана, Що ти його хоч з мінімічігана, Хоч з месника а хоч водою з лійки І з палія вогнем – чим хочеш поливай: Хоч міну з-під корови, хоч десяток, – Ошкіриться, сичить, а лізе й лізе, кляте, Мов проти вітру честолюбна трясця – Лиш труситься, немов йому вштрикнули Стотисячну напругу в одне місце, – І не втечеш! А вже як підпустила – Не нарікай на долю й безталання: Пиляй бензопилою, шаблею рубай, А хоч – у пику плюнь і зразу помирай. Брешу, брешу! А в вас тут – корабель! Такий багатолюдний та багатий, З доцільною структурою, судом, прокуратурою, Добре змурований, оточений водою – Фортеця, справді. Чи тобі казала мама, Яка щаслива ти, – як хороше тут жити Серед людей, а покидьків знадвору Ні видіти ні бачити? "Казала, – Та в нас тут покидьків і так ніколи не бракує На нижніх палубах: воно як не старцює, То ледарює, краде й босякує Або тиняється та нишпорить повсюди. – Ніде не роблять та одно горілку п'ють". От ледарня! Що ж, сонечку? Надворі вже стемніло. Я незабаром знов до тебе завітаю. Ти все мені докладно розказала, За товариство дякую тобі: На другий раз – не квітів, та гостинця Якогось гарного запевне принесу. Бувай здорова. "Міс! А можна мені книжку?" Га! Книжку? Книжку? Звісно, моя люба! Я принесу тобі: я знаю одне місце, То там є всякого. Дряпіжників, щоправда, Й розбійників, і їнших волоцюг Там ошивається штук сорок, як не більше – Та я їм перцю всиплю: здобуду собі слави Й тобі книжок: мішок чи не мішок, А пів мішка напевно набереться, Щоб ти читала. "Дякую вам, міс!" "Подякувала!" – так раділа я тоді. "Розумниця!" – могла б і так радіти. Так хороше було! Тепер, лише згадаю, Дере мороз по шкірі – Та то не той мороз, Котрий від музики чи там від пінопласту, Коли по склі, чи гумові калоші, А дурні й кажуть: "Гарна". Ні, не така ти гарна: Ти така гарна, що тепер сама Собі дивуюся і заздрю: як легко й безтурботно З тобою говорила! Напевне, вже не зможу. Дурна, дурна! Невже ж то дякуєш за те, Що я тебе, по правді, обманула, Що скаламутила твоє маленьке серце І змусила повірити, немовби є на світі Щось краще за життя, котре ти знаєш, Та за людей нудних, проте знайомих, Вчинити зле нездатних? Ой дитино! Якби ж то вірила, що й ти в очах у мене Читаєш так, як я в твоїх читаю Все чисто, що ти думаєш, і навіть Лише здогадуєш. Гляди! А може я Така удатна, що зняла б веселку з неба Й дала тобі за іграшку так просто, Бо ти моя вже? А чи не так само Міг знадити б тебе будь-хто з отих "нездатних", Коли б навчився хитрощів у мові Хоч би й з книжок, та заходився чесно На правду, найдоступнішу з принад, Ловити рибу? Ні, й гадюка двоязика Що мовить лиш самими загадками, Була б чесніша, Бо не змушує цікавих та завзятих Весь час даремно голову сушити Де в неї загадка, де ні. Я міркувала: Ось де є мудрість! Буду, як вона, Людських стежок довіку уникати; Ходитиму, де иншому й на думку Ніколи б не спадало, де немає Ні шкурного людського розрахунку, Ні марного, – й тоді лише, як трапиться Сліпому випадку надибати мій слід Чи, навпаки, завіятися дивом Та стати на шляху – то з тими й говорила, Як та змія зі мною: "Що я вам кажу – Воно вам непотрібне і даремне, Подібне все до золота старого, Колись давно шанованого, нині Не вартого й свого пустого блиску. По-перше: не будуй на маргарині Ні бізнесу, ні віри, ні примусу ні тиску. По-друге: тиск буває атмосферний, Демографічний, кров'яний і водяний. Ментальний є до часу ефемерний, По часі – віковічно кам'яний. Це загадка: навіщо вам голову морочу? Чи здогадайтеся – чи просто так повірте, А я вам, як по дружбі, й казку оповім: Коли у справах чи гуляючи по волі Йдете собі широким пустирищем, Чей же не будете ви кожну каменюку Немов дурне отам дитя перекидати? Були б ви розумніші, були б не марнували Часу та сили – не журилися б. Та й я, В розмовах з вами бавлячи дозвілля, Була б чесніша: де тепер та правда, Як не в швидкому жалі скорпіона Та в голосах, котрі волають порятунку, – Вже двісті років мертвих кістяків? Проте, як жало те невлучне чи тупе, А вороги – незграби і невдахи, Чи то не більша правда? Цій таки служити Корисніше й для серця і для глузду, І себелюбніше, як можна так сказати, Бо любі вороги нам, коли вони дурні. Хіба не знала? Є ще й більші правди – Вони в казках байках народних про часи Блаженні довоєнні, А найбільша – На язиках живців, що плещуть у етері: Ви слухаєте їх, а чуєте саме лиш Пишнобезглузде лопотіння прапорів Мов на турнірах чесного лицарства Чи лицемірства чесної брехні. Скажи мені: за що тепера в людях Змагання й суперечки? Може, я дурна, Не впізнаю тут краю ні звичаю, – Лише пригадую старе своє потроху, – Та вже ж як скинете стару, то в молодечій шкурі Не зразу знайдеться душа – так і людина Коли в непам'ятство впаде чи в нерочитий шал, Читай життя як книжку на долонях, Тоді згадаєш хто ти є. Колись дерева Скидали восени багряне листя й жовте, А коли я скидаю цю панчоху, Минає вік один, і настає вже другий: На инший лад і звичай буде класти Докладних карбів, як літописи у вас, На шкірі у змії, що пам'ятає вічність. Коли неправда й правда з'явилися на світ, То навіть їхня рідна мати Їх не могла розпізнавати. Тоді була я зовсім молода ще, Життя було змістовне і гуляще Здається, вже й тоді ви люди тільки дбали, Як і тепер, кого б то обдурити, Ворогували кожен проти всіх – До нас не дорівнялися. Вгадайте: Яка субстанція, крім золота, солодша За владу й славу – чи не мед кохання? – Хоч і не вам одвіку найдорожча, Та нам, одвічним?" Я сказала: "Мед", А чи вгадала – досі не вгадаю. Вона мовчала і лежала незворушна, Тоді звелася і хитаючися "Правда, – Прошелестіла, – хоч неповна правда, Але ж п'янить мене мов тая стародавня Брага пісень! Тоді ще не було Знаття й знаряддя гнати цю літературу – Ба, вже й її немає – вже й книжок не пишуть! – Хіба що десь у льоху красного письменства Великий льох там творять як овоч колективний Праправнуки славетних кобзарів. Ото, якби сказати: "З творчого натхнення Не звариш ні горілки, ні варення" – Чи ти б сміялася, чи ні? Аякже, смійся: То знамено сміливости. Чи ви розумні люди? За що вас хвалять всі віки і всі усюди? Те, що було приблудна вигадка у нас, Чи дотеп нетверезий легковажний – Для вас то істина; що в нас було непотріб – Для вас то казка на ніч. Коли б ви мали очі, Побачили б, як темрява тремтить і цілий космос, На вбогу Землю сходячи звисока Чи знизька. Так не кажуть – попри те Я бачу, ви раденькі, і якось живете. Жаль мені з вас – та жаль і шкодувати За врем'ям ( то минуле, що скиглить у пітьмі І не дає нам достеменних артефактів; Инакше зване рам'ям, спогадом і смутком ): За бесідою тих, що ні про що не дбають – Богів та демонів, – їм ніколи було Ні вгору плюнути, ні втупитись додолу За буйною пиятикою: навіть і в похміллі, В поразці, рабстві і в ганьбі З людей сміялися, прекрасна чемпіонко! Втім, не сміялися. Коли вберуся в силу, Тебе, наприклад, зовсім забуду, не знайду: Он навіть небо трохи сполотніло І промайнула в сонця на виду Так ніби тінь. Шкода! Вже инший вітер Наварить завтра иншого борщу, А я вже забрехалася, як бачиш: Люблю базікати з дівчатами, як ти. Хто з-поміж вас – школярської науки Ще не забула, сподіваюся? – вважався б Заступником для жертви чи двобою, Коли б людського роду ворог Сатана Прийшов сюди з нечистою силою всією Оскаржувати світ? – Героя, чи торговця, Чи ще когось: політика, святого, Пересічну людину, злочинця, шахрая – Пересічного знов – чи може десь такого Найвидатнішого найкраще найгіршого і злого Обрати референдумом для цього, Чи все ж таки, хто має бездоганну В народах репутацію, як-от Ісус Христос?" Таке базікання! Я слухала, гадала: Чи треба слухати? Або: чи слід відповідати? Або: чи я не сплю? Вона розповідала, Немов дитині казку, про таке, Чого ніхто не знає; думаю: "Сновиджу, Бо змії не говорять" – а вона, Дивлюся, вже по східному танцює, В долоні плеще, а співає все про мене Солодким голосом: "Так ходячи у льолі Посіяла Оксана синій льон – А хто глядітиме? Нехай не ходять голі І не плюють на райський забобон". Я запитала, де мені шукати Дезидератів тих і пупсиків почесних Для кола досконалости і щастя В домашній асамблеї пупсиків-божків, І чи нема ще в світі десь такого Ніде не ознаймованого скарбу, Щоб ним заволодіти. Вона: "Коли говориш Зі мною – вже ти світ опанувала І осягнула щастя, а людині Сваволя без сумління – то є найбільший скарб. Поглянь на себе: ось довершена істота, Що й ласку у богів, і в призволі тварину Однаково тримає, лиш не тямить Свого становища: тьмяніє в ваших скринях марніє Святе мистецтво мрії та обману – Коментувати цього твердження не стану, А ти сама подумай: хто брехливий пес, Що не цурається старого луб'я правди І не вигадує облесливих словес?" Хороший песик: ти його лиш трохи покараєш, А він тобі і вчепиться в горлянку Мов дикий звір! Як же тебе любити, Як ти не маєш людської – ба навіть Собачої душі? Чи, може, піп у церкві, Що б'є поклони мудрості Творців, Підкаже, як мені приспати цю гадюку Виснажливу, смертельну, нездиханну – Недобру тугу, як хробак у голові? Але! Нехай він радить безголових Дурних дівчат, що з них отії гицлі Учинюють за образом своїм Подоби і котлети. Ви ж, Творці – Звете себе Творцями! Гріх казати – Ви таки гицлі, гірші від собаки: Аж так обрид мені раптово, знагла, тупо Цей світ чудовний вельми й цілий космос, Де я не можу в друзі обирати Кого люблю – а мушу волочитись, Невільна, з ворогами! Ось він перший З численних, що його, розумного й смішного, Любила й лікувала, й від смерти берегла, Допоки сам мені ту смерть не заподіяв, Допоки сам не вбив оту любов! Що ж, кажуть, – прожени. Чому ти сам не втік? Тужила б я й тоді – та то була вже инша, Солодка туга з голосом сирени: Вона тебе так палить, як вогонь, Вона тебе так мучить, як кохання – Не може опиратися людина Її великій силі! Тільки прагне Звільнитися й розбитися об землю В останнім подвигу спокути. Вам, напевно, Такого ще ніхто ніколи не казав – То хоч книжки читайте, вчителі Тварин у боротьбі за виживання! Не знаю, що мені робити в цьому світі, Не можу я питатися поради В сторонньої дитини – й ти не можеш Не бути, як твоя матуся й татко: Вони про тебе дбають, їм лиш треба, Щоб ти жила. Ох, це життя я знаю: Ходила з караванами. Так саме ж і вони Не дивляться угору; а де вже ж, неписьменним, Згори поглянути! Бувало, допроваджу До їхнього призначення – вони раптово стануть, Мов скам'яніли: нам казали тут-о Якісь інструкції прибудуть на подальше, – Та й розбрідаються. Бувало й нишкувати Як третій стороні цивільній репортерці Заради бога – тільки їй, гадюці, Й сповідуюся: хай же знають люди Даремну правду: всі вони загинуть Так певно, як коли б сама замордувала. "А як ти їм зарадиш?" – запитує спросоння Немов глузуючи. Кажу вам: все неправда, У вашому призначенні не знайдете нічого, Приписаного вам і вашим діям, Придатного "не нам, то нашим дітям", – Також і по війні не житиме ніхто: Лише блукатиме Оксана доброчесна Здирати як тепер для продажу трофеї Чи для колекції. Та й ти ж бо, собацюро, На теє маєш певні сподівання, Коли за мною ходиш: смерти не уникне, І знову гризтиму хазяйчиного трупа, Як то робив не раз, – І буду жити. Так, так! Не без гріха й твоя хазяйка – Та хоч шукала щирої душі, Котра жила б насправді по святому, Не кров'ю правленому. Ось одну знайшла, Ще одну втратила дивачку на болоті: Вона загинула за творчим провидінням Лишень заради муки совісти Оксани! А звісно ж тії вчителі і людолюбці Не думали, що хтось до їхньої уяви Унадиться мудріший за собаку – Та й не лише вони! "Невмисних" муштрувати Ви не вважали б верхом справи чести, Коли були б ви мудрі, вчителі – Проте ж я вдячна вам за те, що навіть з дурнів Навчилася навчатися, як каже Сухомлинський: Хотіла б ще, та бачу: вже нічого Не хочу кращого, ніж та ( чи я здуріла ) Як крин у терні і маленька мавка Ваша дочка з зеленими очима! Чи я тебе, чи ти мене причарувала? Вже байдуже. Продам усі книжки, – Ой лишенько! Як же ж її покину Саму самісіньку, таку дурну дитину?! Не може вмерти, кажуть. Та не мені то втіха: То ще одній безсмертній. Як про неї Могла забутися? Авжеж, мені казали: По ще одній війні не виживе ніхто – Ба, я сама й казала! – Крім мутантів, Дебілів, тарганів і людожерів. А хто ж вона тоді? А я, либонь, дебілка – Бо хто в цім світі-трупі живий не людожер, Любови гідний чистий однорідний, – Аж, бачиш, поетичного натхнення І сліз лебідки білої, що знає анаграми? Сама Оксана? Кажуть: Оксана з Гердершейда. А може, та зі срібним голосом і серцем Оксана, що у неї вбивця брат? Та ти не розумієш, як то. Може, тричі Я вже оплакала твою собачу смерть – Раденький, бо живий. А чи ти знаєш, Що досі плутаєшся в мене під ногами, Скільки разів я страчувала світ З усім, що в ньому є? Змія мені єднала: "Негідний сліз, хто плакати негоден". Скачи, шукай! Або сиди й не скигли Та не кажи, що то її гадюча правда, А як по-нашому, то правда лиш одна – Одна для всіх, свята і недосяжна, Як і вона. Чи ти б, Рефлексе вірний, Аж геть надвірний аж до іспиту на кров, – Стеріг ту правду стільки, скільки треба, Коли я знов прийду? А той он – наднадійний, З людського м'яса склепаний гороподібний бовдур, Що ти його ні довбнею не вб'єш Ні словом? Це ж тепер я розумію, До чого добалакалася. Леле! Оце ти, рибонько, і вскочила у вершу. – Це вже ж тобі дітей не научати: Подумай про свої приховані мотиви, Збери свої розсипані слова, А там прямісінько на сковороду в пекло І – прощавай, моя американська Фундаментальна мріє! "Прощавай". Були перейми пологові І ріки крови, й творчий жах, І двоголові, й безголові Діти з ( букетами ) в руках. Надінь вінок сумних відмінків Перед опудалом-хрестом, Коли над битвою барвінків Стою з похиленим чолом. Коли ж побачите, що знову Танцюю в синьому вінку, То я почув пташину мову І вітру музику п'янку. Гойдаюсь непроханим циркулем-блазнем На хвилі-бурмилі сердитої слави, І з захватом-сміхом страшним величезним Нацьковую сонце на сині роззяви. О сині роззяви! Я вас відімкну, Щоб ви не боялися грому, Тоді почнемо паралельну війну Немов по дорозі додому. Нехай вам, роззявам, ще рано Вовтузити хвилі краси – Вже вийшли дерева з туману, – Мов дзеркало, відповіси. Тепер – дивіться, як суворо На ваші забавки дивлюсь: Я повертаюся нагору, А завтра знову повернусь, – Щасливий відмінок Щасливим барвінком – Знову цвітуть конфузи, Знову танцюють рими Десь аж на голові: І слуховії, і ті зорові. – Будьте здорові! – Завжди здорові! Правда що. Ми не спимо: Ловимо хвилі Дніпрові бузкові, Плавати їх товчимо товчемо, – Промов чи промовчимо щемности: Не без писемности ноти. А ти не розплещеш? Не розплещу. Хочемо втнути воїстистинати; Ще ми не всі віддали карасі: Завтра почуєш у повній красі, – Можеш і не пам'ятати. Події ворушилися мов квіти, Марширували явища весни. Я розумів: потрібно зрозуміти, Навіщо відбуваються вони. опудалом стоятиму у тебе на городі! чому не любиш? вийди хоч надвір: я буду славний в цілому народі – тебе, кохана, піднесу аж ген до зір. Імови: им означає трансцендентний аспект абсолюту. Рима носій його творчого імпульсу з широкими повноваженнями. Римат матриця рим, що накладається на світ Для прочитання ( надсвітової волі ). "Зірка та числа" – то книжка про подвиги духа в Аїді. "Гірка та кисла" – гумор для душі. Купи цю книжку: в ній ся викладає Наука писати продажні книжки. Шкоринку хліба й хор сніжинок Сьогодні дав мені Господь. Кому дав більше – з тим виходь, Як той казав, на відпочинок. Або й на ринок, – каже Голова Земної кулі з лампочкою в жмені, – Зрізати капшуки і чистити кишені: Шукати свої вкрадені слова І вивертати злодійські кишені. А проте ж помиляється: що я роздав, Не продасть і не вкраде жодна падлюка. Може, викинуть знічев'я – то мені горе звичайне; А незвичайне було б і нестерпне, коли б похваляли знічев'я. "Великий піт, кривавий піст" – Тут історична епопея Про містику буття великих міст Від ( Є. Юхниці ) до Бомбея. Куди кому, кому крапку! Хлопці, купуємо квіти коханим. Купи, купи: краса, як біля хати Росте, що тобі треба в пригоді на всяк день. Всього не купиш "Я хочу отетеє!" ( Четверо Потвор ) "Ню-ню, маленька! Ти ж моя принцеса? Вже ж ми купили й Дорогу Елеонор, І Трактора й мотора, й Привабливого преса". Червоні ягоди калини, Гарячі грона горобини. Хризантеми, свіжі хризантеми! Маки червоні, немов на пероні! Це не квіти – це кохання. Мак для волосся: маки в косах у тебе – Маковий вінок. Ну хто ж так вінчається? Люди, вам смішно: так вінчаються де? І мак для нігтів: У мене кігтики, Галя сказала колись Чи не казала? Галя, я згадала. Навчися й ти, спідлоба не дивись, як Дорожчий тобі розум, а щастя буде, буде. Маку для шику, пшику та ( й ) сяйва – Скажіть мені яка тут ( гривня, буква, емоція, тильда, зірка, думка ) зайва Містифікаційна троянда Троянду, як сонце, для тебе зірву; Ти скажеш: "Цю квітку я знаю". Не знаєш! А я тую квітку назву "Прощаю чи не покидаю!" Червону троянду дарую тобі: Не знаєш – даю тобі слово! Згадала про мене в хворобі й ганьбі – Ох, ліпше я вмер би раптово! Біленьку троянду тобі принесу Маленьку таку нерозквітлу – Ти вколешся й кинеш на землю, сердешна: Всі мучать і кривдять маленьку принцесу! складається пісня по правді сумна, що ти непринависна музі: так саме, як ти, зневажає вона – ой лихо! завжди зневажала вона троянди й "сердешнії друзі". правди не ховай це не сон: лише просоння. як не віриш, не читай. без грошей твоя долоня – нащо гроші? так подай. Жоднигромадськигобговорень Не для сну, не для краси – лиш для втіхи слуху Я візьму собі на пам'ять Тетяну Засуху, І крапка, Й якнайдалі від гріха. Равликові ноги, Равликові роги: "Скільки коштує ця рима?" "Ця – 512". "От біда! А в мене всього 420". Поетичні, політичні саморобні й косметичні, Чи космічні соматичні чи вінки чи мозолі. Скільки води заради метру! Скільки метрів заради грошей! Через нетрі через гроші від грошей і до грошей. – Ні, я собі такого дозволити не можу. Заможна Фантазія Скільки журнальних банальних книжок Про банальних фатальних мужів та жінок, Про таємницю кохання! – Зі мною такого не станеться. "Чому не станеться?" Бо я собі такого не можу уявити. Шукай в мережі наші "Антиподи" – Читай їх без цікавости для антинасолоди, – Дивуйся з них без заздрости і без моєї згоди: То є взірцева читанка без користи і шкоди, Що б'є рекорди й чавить почесні нагороди. Ще я вам, мої в коханні, подарую Рідний світ, ( в жалобі ) Що до нього так далеко, і який же ж він – згадав. Чи ви перші, чи не перші, мої доблесні фрегати? Обіцяю вам, як батько всіх космічних кораблів: Та презирлива та пишна буде наша вража мати – Чом би ж я заради неї пів ескадри погубив! проживи зі мною тиждень – ні, не тиждень: цілий місяць, а ще краще – все життя, бо нам однаково не стане ні грошей, ні дня, ні ночі одне одного пізнати так, щоб сорому не ймати перед богом і народом. все я про тебе знати жадаю: як любиш, як ненавидиш, як смієшся й як плачеш; як мовчиш, і як дивишся в дзеркало, в книжку і в квітку, – і як пахнеш тепер, коли спека уповні і запалює сонце друге сонце кохання. Великий Мандець Напровесні велика линкгва ностра Гавгаличі, граків і гайголвороння, – Погоди мова, жадібна і гостра, Танцює перед мовою знання. А небеса, немов розсохла бочка: Там сонценовина дзюрить з усіх щілин – Немає на землі ні клаптя ні куточка Не спраглого й не п'яного від сонячних новин. Троє князів трикутника на книзі: "Шлемо додолу там хорти-чорти-вітри Пробігти хрустом-лоскотом по кризі Слідами легковійної сестри!" А та вже, несповідана, полями Тече, лише оточуючи ліс; Її сліди – сором'язливі плями І зморшки на дубах немов від сліз: Земля прожогом-поспіхом скидає Стару сорочку – де ж її нова? Нема! – Лише під посміхом скисає Торішня неприваблива трава; І вся краса, відмінна від учора, І від людей споживчастий послід: "Здається, ти прокинулася хвора І танеш, мов на сковороді лід!" – Такими знову жартами, як жаром, У очі прискає – "То де ж мої чорти?" Не знаю! Мене вдарило сонячним ударом, Бо, може, й я так саме прокинувся, як ти, О весно! Вбогий – що тобі накину Крім сонця на хоробу й голизну? Лиш по слідах твоїх забав, дитино, Забудькуватим поглядом ковзну. Бачу: висих на висотах, Не тримаюсь на крилі. Хай святиться у пілотах, Патріярхах, патріотах – І в усіх живих істотах Подих мокрої землі. Так співав би неборак Чорний меланхолік, Коли б міг співати, грак Або алкоголік. Як ворожать по світилах Ласі, лисі та масні – Так птахи несуть на крилах Дні пробачення весні: Розтанув сніг! Пора співзвучних снів, Співонедоспівів і бідних зголоднілих Звиголоснілих, суголоснохвилих Сухолодсиніх – боже – ледвеслів. Сонце сліпить з боку, де немає хмар, Мовби засміялась дівчинка-соплячка – А в мене похмілля і зимова сплячка Й каламутна думка: хмара – каламар. Дуби! Ви плачете! Скипів поганий сніг, А ми тепер будуємо спочатку Поганський рік як згадку чи відгадку, Коли минуле ( кається і ) падає до ніг. Звідки регіт без причини, Звідки вітер і сльоза – Чи від дівчини перчини, Чи від сонця гарбуза. Синоптичні звіти-квіти Я зведу в такий закон: Днів холодних заповіти Означають сум і сон. Сині хмари, будьте свідки: Моя логіка проста, Як і в блискавки сусідки, Що від неба вироста: Через весни, як оцяя, Йди немов через терни, А навпроти Миколая Десь направо поверни – Там на вишнім піднебессі Я навколішках стою: В переляканої Лесі Вимагаю інтерв'ю. ( Світлит ллє йде дощ і сонце! ) Я: Все на світі, як на мій погляд каламутний, Можна бачити, убравшись в окуляри сліпоти, Аби чути голос неба, знизу ледве чутний Через барви і контрасти світової ліпоти. Л.У: Підведися з колін, говори анапестом, А надалі – утримуйся від маячні. Я назву твою витівку зламаним жестом І балетом причин, боязких не мені. ( Називних наріжних показних шкарубких мовчазних! ) Я: Підведусь, отже висновок: пообіцяйте Максимальну відвертість! Чи, наприклад балет, Ви сказали, причин. – То хоч ви мені поспівчувайте: Чи не так і повинен співати поет? Л.У: Співчувала, і бачила: люди без крил, Бо не чують небесного фортепіана, Тож складають вірші з необтесаних брил І біжать, – як слова? – за сопілкою Пана. Я: А чому анапестом? Так пишуться псальми, Як я бачив в одному підручнику: збалансовані гусла гудуть Монотонно, мов вітер, коли заколисує пальми І людей, що під ними нудьгуючи, п'ють Той спів, немов якесь німецьке пиво. ( поганське ) Л.У: Анапестом – то з гідністю. Сядь та послухай, Як повинен співати народний співець: Римувати не буду – хоча для поезії спраглого духа й Не складає великого клопоту спорядити щасливий кінець ( Бо не становить не алітерація ): Люди слухають сни про египетські пальми: Семигирловий Ніл, що у ньому вода як сусло – Там жерці в білих шатах на березі п'ятої псальми, Простягаючи руки до сонця, виправляють пісенне русло: Розливайся як море, старий семигирловий Ніле, На ячмінь і пшеницю, щоб буйно росло. Я: Якби ж то. Насправді – нажахані привидом вальсу, Стали думати люди: куди ми йдемо? Вся Европа сьогодні сповідує сальсу, – Ось і я вам приніс і води, й ескімо. Л.У: Зневажаєте, кажете, музику й танці? Ну а як же ви пишете мовою муз? А до школи? Хіба що в школярика неготові уроки у ранці. Чи спите по дорозі до слави? Я не вірю, що сонце – гарбуз! Я: Так і є. Ви не знаєте, що то є – зрима, Важелезна прив'язаність до марноти. Так і совість нам каже: до чого змізерніла рима! Заримуємо з соусом, каже. – Так можна, коли ми на ти. Майстри кладуть слова, як биту цеглу, Парують з трафаретом Трафальгар. Косили й ми грошву, немов траву полеглу, Аж потом поливали твій, Вічносте, олтар, – Та то була грошватрава, і не компактним диском – Наталчиною кіскою. У тому й є краса, Щоб не завершувати рік з блискучим зиском, А починати з вірою у власні чудеса. Чи то погано? Зараз прихилився До ваших недовірливих колін І хочу признаватися: втомився, Й до чого тут балет, коли нема причин? Л.У: Танцювати б навчився! Тоді хоч би міг запросити Подивитись на місто, де в бронзі мов стовпник стою, Бо така я велика. Тим часом – особу свою Іменую вінцем усієї просвіти. Числомислів: Постать – то статуя. Л.У: Ах ти ж, дурна коробко! Нема й винозірки. А ну ж, москаля. Стрілець! Подумати: сузір'я Зодіаку. Я: Стрілець-телець, римується з відзнаку, А також до, ре, мі, фа, соль, з теля. Це – перехресний римотроп ремінісцентний: Так в Україні я пишу один. Вам, я гадаю, треба ознайомитися З зразками творчости звичайного народу Й освоїти модерний стиль письма. Л.У: А я вже ознайомилась. Погано, дуже вбого. Так прикро! Сподівалася нащадків золотих – Але від мене ви не маєте нічого. І сміх, і гріх. Чи одне в одного довчаючи віршів, Чи недовчив – який їх дурень вчив Писати, копирсати. Виделкою? Ні, віхтем! А ще, чого доброго, перламутровим нігтем. Ось і освоїла. Воліє, солодіє, – Новини не чіпати. Десь Пегаса припну, – Добудь мені перо з индика й лілової олії. А може, повернутися в свою старовину? Я: Ніяк не можна: там тепер музей, Від нього залежить багато людей. Але виделкою! Чом не блискуче, Ларисо Петрівно? Моя царівно, – тобто як чарівно! Виходить, ви ще більша модерністка, Ніж я. Я хочу спробувати: чуємо подвійний Фатальний постріл десь біля дверей Оранжереї з замисливської рушниці – І ще один! Біжить налякана невістка, На доказ того шотографію несе: Ось я на протилежнім краю грядки Як завжди поливаю огірки, – Якась крислата тінь майнула за віконцем, Всі мають алібі у межах трьох секунд, Вам слід було б постежити за мовчазним японцем: Він пана не любив і Гандзю обіймав. Л.У: То це виделкою? Здається, десь я чула Адептів синкретичного мистецтва – Дурне те слово, як воно з усіх боків підперте Стрибками перед дзеркалом і спалахами світла Анахронічно з гуркотом каструль. Я: Нехай дурне, але ж ідея гарна. А в вас – моя пісне. Чи слову не тисне, Як ви його в музику, чутну лиш вам, Вбираєте з любов'ю на музики? Л.У: Це вже й метафора! Одвіку і довіку Слово й мелодія у пісні нерозлучні. Тому й вірші не будуть милозвучні, Як їх не вбрати в ритм, синкопа, і в музику. Я: Нехай. А як оце ось: радощам курну, Повільний світ переверну догори дригом, Чкурну до зір: в одну як блискавка пірну – Замуркоче бідолашна, обгорнувшись крилом-кригом. Імовірно загуркоче, життєжилля раз на рік Перетявши у провалля я спостерігаю Мов блискавку батіг курчат-шулік По хмарі снігурів ходизби раю. Л.У: То ж нісенітниця, без метру кілометр! Гг, диви! Ні, я так не писатиму: це тупо. А хто це написав? Я: Рука моя, відома На цім і на тім світі Рука без голови: Всі думають, що в неї не всі вдома, А тут ось вам ще б пак – і навіть ви. Л. У: Стривай, я щось пригадую неясно. Чи то не ти був, що приходив, як я була мала, В Колодяжне до нас, і брав мене за руку, І про якесь майбутнє дуже славне Немов той тангол твердо повідав? Я: О! Я хотів! – Понад усе на світі. Як ви таке питаєте, так воно й було. – Щоправда, аж в позаминулому столітті, І навіть цілував, здається, у чоло. Л.У: Оце але! Гаразд. То як же щодо танців? – Чи й досі трохи заспаний носій подвійних ранців? Кажу тобі, бо маю трохи від Кассандри: Мусиш навчитися, й квит, бо инакше ніяк: Тоді всі марні мрії і філософські мандри Не мають глузду, як на мій старозавітний смак. Я: Не навчуся, та хочу. Наперед не пророчу. Л.У: Чому не віриш? Ось тобі на спробу і виправу слово: Любов'язково. То для Крішни, що є й ти частково: Ти є Крішна частково, Крішна є частково ти – Заради цього всі свої обов'язки Держи з любов'ю, – Вчать безгрішні Веди. Тепер прошу залишити мене саму біля цього моря білого шуму: мусиш-не-мусиш хочу довідатися про світ без ваших комарів, кентаврів, світлофільтрів, і як ви ще там кажете? Я: Господи, Лесю! А це не жорстоко? Л.У: Ні, ще не знаю. Геть, не заважай. Лікувально-профілактичний крематорій Мені снилося, що я припасував до того вірша ще двоє чудових бейтів. Це було тоді, коли людина ще спить, та вже усвідомлює свій стан. Я сказав: "Тепер обережно вилізу на берег з цими двома карасями, зловленими голіруч, і мій вірш стане довершений і прекрасний". Коли ж прокинувся, побачив, що геть забув ті чудові бейти: і ключові слова – то мали бути зябра, – і загальні обриси, і увесь устрій і настрій. "Що ж, спробую заснути знову, і тоді пригадаю!" Та нічого з того не виходило. Раптом ніби якийсь демон прошепотів мені на вухо: "Не мучся, не старайся: тобі снився навіть не той вірш, що ти його знаєш – тобі наснився инший зовсім, вже ніколи не написаний. Пропащий! Як же ж ти міг цього не помітити!" Ось тут я й промовив своє знамените крилате слово про те, що прокидання подібне до смерти, а смерть подібна до прокидання: великий жаль буде людині, коли вона раптом усвідомить, що нічого не пам'ятає зі свого минулого життя! Демон сказав: "Татра ка паридевана? Ті духовні скарби, що люди їх збирають на цьому світі – пересипайся й тішся ними, як дитя в іграшковій крамниці. Ось, наприклад, релігія: ти не зможеш забрати її з собою, якщо не зробиш своїм власним духовним досвідом". "А моню Женя буде?" "Буде". "А коко?" "Коко, коко! – дитина заплескала в долоні. – Женя буде коко". Такий великий завод – а не можуть біля себе сніг прибрати. Хоч би якимсь аспірином посипали! Знов я думкою полинув до оплаканого міста, Де цвітуть, мов крини в терні, мої мрії непорочні, – Там тепер велика звада, діти вчать російську мову І в пісенних водограях перуть одяг безпритульні. Out of people, out of law Наша курочка знесла нищечком яєчко. Написавши декілька книжок, я несподівано побачив, що дивуюся: а чому їх ніхто не читає? – І вирішив, як Заратустра, що треба йти до людей. "Тепер я втамував свою спрагу спілкування і вгамував своє прагнення слави, – кажу не так собі, як вам, – мабуть, якраз ці двоє прагнень і не дозволяють вам прагнути ще й моєї науки". Моє мальоване містечко, А може писанка село! Що тут робити? – Перше яєчко Як не під тином, то в люди пішло. Друге яєчко десь недалечко Як не покотиться, то не впаде: "Ось де я впало, долі шукало", Доки не впало – не знаємо де. Третє яєчко спить у гніздечку, Де його рідна мати знесла; П'яте яєчко вскочило в гречку З шостим яєчком з чужого села. Сьоме яєчко стригло овечку: Так і постригло б її нанівець – Прийшла баба Ганя, сказала що досить, – Ось вам і бублик, а казці кінець. ( А четверте? ) Ой те четверте, щире й відверте! То не яєчко, а молоток: Я ним, слухняним, розбив собі лоба, Маленькій Наталці кую чобіток; Велику Наталку поставлю в куток, – А більше не знаю що я зроблю. "Хоч би мені зранку Зелен змій води: Трилітрову банку Зелен змій води!" – Так ото мріяв лікар Талер Вночі проти середи. Boogie with Stu. Один давно неголений тапер Щодня пив пиво "Пиво" і випивку "Лікер". "Це дивно, – зауважив лікар Талер, – Адже сьогодні п'ятниця, а вчора був четвер". "Нічого дивного!" – Образився тапер, Коли йому сказали, що вчора він помер, – Якщо я вчора взяв фальшиву ноту, Мені шкода, що "Пива" не питиму тепер. "Що ж, – лікар Талер, сьорбнувши компоту, Зітхнув, – ви, певно, маєте мальвазію в крові, Бо всі тапери помиляються в суботу, А решту днів здорові та живі. Проте, якщо ви вип'єте всі ліки, Я подарую вам ( на вибір ) календар, І доведу, що й лікарі, як і музики, Щодня несуть на совісті якийсь важкий тягар. – ( тритомний притомний жіночий співочий церковний етичний енциклопедичний медичний музичний пластичний футбольний хронічний синхронний китайський ведичний довічний тижневий ) Про ноти не кажу, що навіть кров'ю з вени Буває, запиваємо свій хліб – Якби ви бачили свої жахливі гени, То не впадали в кому б аж на 15 діб". Тоді, повторно сьорбнувши компоту, Додав : "Хто знає? Може, й я збрешу, Коли цей випадок у книжці опишу: Сьогодні п'ятниця, а завтра на роботу Не йдіть, якщо не хочете померти у суботу". Коли повертався додому від своєї зрадливої дівчини, Завернув на базар спересердя й купив собі модні штани. Чи то вчора було? Йшов додому від своєї коханої дівчини, Та й купив собі ці – ну питається: нащо мені ці штани? Коли серце розбите, не хоче нічого йому і не треба. Боже! Або мою дівчину – або гроші назад поверни! Мінна на силі. Мінна на стилі. Мінна на столі. Вона вас розкритикує в часнику й сметані. Мінна на морелі. Мінна на моралі. Мінна на мушлі, щоб довго не думати. Козак Ярмак, великий ватажок, Не прочитав і тисячі книжок. – Зате він полонив царя Кучума І окультурив дикий артишок. Я біжу по матінці землі, Затуляю зірку на чолі: Мій Том Кат з двома хвостами Ще й з німецькими хрестами Гребонув направо по ріллі. Бачу тільки золото й блакить: Мій Том Кат над хмарами летить. Як пірну я в білу хмару, та як вийду по той бік – Тут вам, мирні мешканці, й гаплик. Чорт сидить у мене на плечі, Рокенрол гримить у приймачі – Мій Том Кат з двома хвостами Розкидає світачі, Сяє, мов той місяць уночі. Піді мною Ботанічний сад. – Бачу натовп воїнів-курчат: Ой ви ж воїни-курчата! Зустрічайте півня-брата: Він тепер убивця-психопат. Чую у навушниках: мочи. Все гаразд, я чую – не кричи. З висоти дві сотні метрів Скинув бомби, все гаразд: Я тепер убивця-педераст. Розвертаюсь, бачу все як є, Аж самому весело стає – Шию білими нитками Грішну землю з небесами: Хай святиться прізвище твоє! Волга волга я дніпро один. Баба з воза, йду на Яготин. Раптом чую дикий регіт, А тоді удар і скрегіт: Ось і відбомбився курвин син. Раз, два, три – лічу до десяти, Глипаю на землю з висоти: Бачу матінку Вітчизну Набурмосену й залізну: Як я міг її не впізнати! Spirit in the sky Місяць дрібні зіроньки пасе, Вітер їсти з космосу несе: Хто тут німець-математик? Падай просто на Хрещатик: Там тобі й вареники і все. Отче наш, єси на небеси! Відведи, помилуй і спаси: Хоч би мені долетіти до середини Дніпра – Хоч би не скінчилась моя гра. Раз, два, три – лічу до багатьох: Ду біст вер, шпек, швайнен, генде хох – Згадую, що вчив у школі В Смілі, Шполі й Томашполі – Здрастуй рідна земле і тьох-тьох! Ось підходять київські хохли, Дістають рушниці з-під поли: Добрий вечір добрим людям, чи не дасте закурить. Не лякайте, чемно попросіть. Ось я й докосив свою траву! Бачу всю картину мов живу: Мій Том Кат, немов рибина, Висне в неї на мечі, Сяє мов той місяць уночі: Не питай, куди мене ведуть – Вирушаю в невідому путь. Ой не скоро, не відразу Повернусь на рідну базу – Ти ж мене, Вітчизно, не забудь. Прочитав молебень комполком, Закусили салом з часником, – Вартовий бере гітару: "Вже не виїде з ангару Мій старий пошарпаний Фантом". Писар пише дрібного листа: "Смерть моя безглузда і проста. Гей шановні батьку й мати! Перестаньте сльози лляти: Все на світі – марна дуркота". Знов біжу по зоряній траві, Затискаю дірку в голові: Ти, дурна моя макітро! Чом я вдома не сидів? Був би зараз люльку розкурив. Свято в ЦРУ: Ми надзвичайно втішені здійсненням ( завершенням ) проекту "Дятел"; Більше сказати про це нічого не можемо. – Ну хіба що "Проект було започатковано 1985 року, а спрямовано – на вдосконалення методів збирання інформації". Числовський сказав: "Ви, безперечно, здогадуєтеся: вся інформація, що тут подається – то інформація не про сам проект, а лише інформація, що її зібрано в процесі здійснення проекту, – от з цього приводу ми й тішимося". Блаженні любоженнії! То ж їхні онуки правлять світом. Стала Планкова Константа! – Навіть у несталості. Не пропало те, що впало, як швидко підняти. Заплюшки провадити – легко й провалити. Готовий до всього – до всього байдужий. Байдужий до всього й готовий до того. Хто глузує з села, той не їстиме сала! Курка несучка зна хто чий батько. Втратиш честь – здобудеш славу. Шити, білити: завтра Великдень. Евтаназин вбиває всі хвороби. Очі бояться, а руки беруть. Не буває гірких споришів. Ні кроку пішки! Дитя усралося. Суїцид подібний до швейцара: гідних – впускає до слави. Та що йому, врешті решт, робити з рештою? То резонізми Числовського: Не пропало те, що впало, але пропаде: Ще не пропало те, що впало щойно. Бідність не гідність, гідність не гандж, Заможність не рід – та як гідність приблизно. Дві речі не вважаються такими, що впали: Та, котру негайно підхопили І та, що лежить вже досить давно. Старе є стале, кручене нове. Нове пручається, старе ( ключі вручає ): Молодь проголодь науки, сита вчености старшини. Старе холодне до нового: Нове – остуда для старого. Старого не рухай, новому не вір; Старого цурайся, нового не йми. – Маю що згадати – нема чим похвалитися. – Маю чим хвалитися – нема чого згадати. Нема чого згадати, нема чим похмелитися. Є чим похмелитися! Швидко все згадаю. Всі обманюють, всі брешуть! – Всі помиляються. Люди – суперечливі істоти! Безліч разів мені доводилося чути, що суперцінним для них є бути корисними. З иншого боку, вони воліють не бути тягарем для суспільства! Але якщо ти тягар для суспільства – чи не робиш йому тим велику ласку, що даєш почуття корисности щодо тебе? Найкорисніших членів людського суспільства шукайте в ( сотні ) журналу Forbes. Про японську соціологію. Числовський сказав: Одна вельми харизматична особа десь вичитала в Вікіпедії, що таких, як я, мислителів японська соціологія відносить до категорії соціяльних паразитів. На це я так розсердився, що перше нагримав на неї та обізвав дурепою, а тоді вже замислився: а чи не так це насправді? "Ні, не так! – сказав я собі переконано. – Знаємо тих японців: голодний нарід з відповідним менталітетом – хай їхні соціологи, що самих себе, звісно ж, до паразитів не відносять, трохи помовчать та прислухаються: а чи не є вся їхня японська соціологія всього лише заздрістю й бурчанням живота?" Замість "питатися думки громади" слід казати "розводити широкі реверенди". Замість "забезпечувати безпеку" слід казати " держати, варувати, опасати, обачати, пильнувати, стерегти, рачити врачно, ратувати вратно, дбати невсипуще, рядувати врядно, мудро і нещадно". Замість "ми забезпечимо вашу безпеку" – "дамо вам дрібку спокою і миру" обіцяй. Замість "давайте пити чай" – "будьмо пили чай" кажи або "напиймося навмисно". Навіщо: На розум, на щирість, на правду, на щастя, на бога й красу – лад і спокій навколо! Замість "придбавати" ліпше буде "придобувати" або й "придбавляти", а "дибати" нині набуло однозначно непристойного відтінку. ( Придбавляти ): слово є, значене прибуде. Віра є ( універсальний ) метод пізнання. Феміда ( сліпа, тож у пов'язці ): Очевидне – ілюзорне. Ти милуєшся – ти помиляєшся. Всі гуртом ми встоїмо, Поодинці – впадемо. If I only could believe, If you only could believe. I believe but I don't know. I don't know but I believe. Відповідь – це переклад запитання на рідну мову. Сила вчення – в слабкості його інтерпретації. – Запитання – то є теза, антитеза – відповідь. – А що тоді синтеза? – Наступне запитання. – Мій шлях до цвинтаря лежить через лікарню. – Твій шлях до цвинтаря лежить через лікарню! – Всяк шлях до цвинтаря лежить через лікарню! – Мій шлях до цвинтаря лежить через кохання. Не через грип пропала дівка, але через ліки від грипу. Не така страшна хвороба, які від неї ліки. Я встановлю тобі такий діягноз, що ти бігом до церкви побіжиш. Що нас не вбиває, те нас калічить. Середньовічні адміністратори жартували: Ліки подібні до вірусів, тож про появу нових ліків хворобу слід попереджувати завчасно ( щоб вона могла швидше до них адаптуватися ). Про ( див. відповідь ) Попудливі на всяку річ неправди, Попадливі на перший-ліпший вітер, Пожадливі до всього, що їм впало, – А навіть і до того, що не їм. Відповідь: Нема їм ні числа, ні переводу! Не жив би я – не знав би того зроду. Про життя за буквою хистецтва Я написав би тут сумнівного вірша Про хлопчика Гашиша-плохиша: Ой небораки! Що ж ви наробили! Так гарно почали – і так то все зганьбили. Скільки сили розточили! Скільки квітів столочили! Скільки зілля на похмілля безстатечно надужили! Не падай! Як я впаду – впаду у владу, Прямісінько на ту посаду. Якщо вже падати у владу, То заразом в ганьбу і в зраду. Впаду у владу, як у воду, В її приємну прохолоду. Впаду у владу, як у сплячку Або в гарячку-нетерплячку. Як сльози падають у чай, То я згадав про давню жінку. Як є горілка – наливай, Впадеш у відчай на годинку. Хочеш, не хочеш – а складай Скарби тим дітям та онукам: Давай на куриво й на чай Мистецтвам, вірам і наукам. Проте, щоб не впадати зразу в відчай, Спочатку в хаті трохи приберу, – Та й розпитаю старшу медсестру Про їхній побут, звичай та обичай: Як я помру – напевно десь помру, Хоча й не весь: не можно мати всього! Так, молоде несхильне до старого, – Чи приймеш ти цю правду Щиру, бо стару? Сестер, повітря, спирту й меду! Молитви, співу і плачу! То не моє останнє кредо – Це так з погоди регочу. Впаду у владу, як у море Славута сивого Дніпра: Чекайте, владні коридори, На правду з-під мого пера. Про "невмисне мислення" Він ненавидів все троянське – тому й боровся так запекло з тими троянськими кіньми. – Ось до чого доводить мова, коли ( бездумно, безтямно ) мислимо її ( категоріями, маніфестами, маніфестівками, еманаціями ) Про хистецтво у владі "Хистець у побуті – ледащо". Перекажіть нашій пані, а плазуючи якнайприниженіше, дослівне: "Бездоганна пані! Не слід вам каратися тим, що не стоїте на барикадах сучасности: такого я вам однаково не дозволю! А хистець у політиці – злочинець, як показав той історичний досвід, що ви його лишень передчували. Чому не вірите своїм передчуттям? Подорож з Москви до Києва Перше, що впадає в око, коли перетинаєш кордон – це те, що з'являються шовковиці й українська мова. Чи зникає при цьому російська? Не зовсім, та все одно можна сказати так: "Україна – то країна, де зникає російська мова". "Мовна проблема – то всеплодющая мати всіх українських проблем. Хто цього не знає, нехай сидить у школі, як в тюрмі, а в тюрмі, як у школі. Додам ще заради банального слова: то є пробоїна в трюмі, а ви одно лише воду помпуєте". Кажуть: "Мовне питання хвилює людей на двадцятому місці, бо вони мають безліч инших більш прикрих клопотів". Ганьба тим, хто таке каже, бо то означає "На щастя, вони досі не засвоїли нічого з того, чого їх вчили їхні вчителі". Але ганьба й мені, що наважився просторікувати про такі речі. Я вже ж твердо був поклав собі, що не боюся опинитися в самоті! Тепер зловтішаюся, стоячи збоку: "Практичні способи навернення людей в свою мову, здається, нічим не відрізняються від способів навернення людей в свою віру". Якби Росія провалилася до пекла, розв'язати мовну проблему було б набагато легше. Якби ніколи не було СРСР, Голодоморів, Репресій і Війни, розв'язати мовну проблему було б ще легше. Про невідомого ранкового радіополтергейста: Квітчаючи пам'ять лише про перше й четверте з цих чотирьох лих, теперішні комсомольці рішуче засвідчують свій опортунізм і дрібнобуржуазне череватенство. Ось і Ленін з московських пагорбів: "Чи вірні ще ви там ідеям ленінізму?" – "Вірні, батьку! Спіть спокійно". Брешуть же ж, сучі діти. Про майстра вульгарно-інтелектуальної прози, що бачив живу Аліну Акуленко: Мов парость виноградної лози, плекаєш суржик! Ти, очевидно, виріс на асфальті, бо ніколи не чув суржику і не пив самогону. Суржик – то самогон, поневаж має бути органічний, а не заколочений з компонентів, придбаних в аптеці. Мічурін, Лисенко! Ти мову культивуй замість її зухвало підривати. Хоче схрестити вишню з ананасом. Пірожене безквітне Наверно, тут ноги казьонкою миють, – не такг, як ми. Возили ми гній на поля. – Грошей, горілки було море. Воно ж як возиться: прицеп на поле, прицеп налєво. До дачника завезеш – той бігає, шию витягує, волнується аж підскакує: "А навоз хароший?" Хароший: гомна не возимо. Ну от увечері в бригаді сіли ми після роботи: п'ємо, п'ємо – а її не менша. Петро Тарасюк каже: "А давайте ми нею ноги помиємо". Взяли ми поддон картера од ЮМЗ, вилили її туди всю, помили ноги, пошли додому. Вранці сходимося: всі больні, руки трусяться, голови квадратні. Думаємо: там у нас вчора оставалося: не могли ми вчора всю випить. Заходимо в каптьорку – банки, пляшки, стопки всі сухі – і поддон цей стоїть біля вікна. Мулу там на дні – пальця на три, на чотири. А шо ти зробиш? Зцідили окуратно, поправили здоров'я. Про ( успішного, чув ) майстра патетичної поезії, що його любить Ніна Жежера: Я ж вам, дідуню, вже казав і неодноразово, щоб не ходили на радіо! Он до неї козаки та гайдамаки в чергу шикуються, а тут ви знову зі своїм сентиментальним лайном. Про музику та поета, що "вірить, бо не вірує": Цей геній має грубі пальці: вдає нісенітницю, коли проповідує істину, – і обгрунтовує правду цього світу, коли глузує з його нікчемности. Про майстра дидактичної новели, що був йому отруїв його недільний сніданок: Дебіл, кретин, падлюка! Через таких, як він, про нас і кажуть, буцімто маримо чорт зна якою, а пишемо, бач, українською. Про "дачників і бардачників": Дачники, бардачники! Про сталкера Досвідченого: Бандитів він не любив, проте любив їх убивати. Ми, як завжди за розкладом, сиділи в засідці і чекали на їхню появу. Сонце вечірнє за нашими спинами обсипало світ прощальними дарами; все кругом здавалося вмиротворене, втихомирене, гарне й досконале. "Ось і вони, – прохрипів Досвідчений, – не забарилися, голуб'ята". Я приклався до бінокля і заходився їх рахувати. Сьогодні їх було аж двадцятеро: всі ніби одного батька діти і однаково вбрані. Не маючи ні дисципліни, ні доброї зброї, вони співали своїх босяцьких пісень, гомоніли, жартували і весело сміялися. "Чи з ненависти, – замислився я, – чи з нудьги – чи з любови так чинимо?" Досвідчений вже цілився: – Ну, що там? – Думаю. Слухай: а навіщо воно нам треба? Щодня те саме: б'ємо їх, б'ємо так, ніби нам за гроші це платять. А артефакти хто шукатиме?" Досвідчений здивувався і замислився також. Видно було, що це йому не до вподоби – та зрештою в його очах проскочила іскра інтелекту, він сплюнув і сказав недбало: "Справді, воно нам не треба. Самі пропадуть в розтирках, усобицях, боях та аномаліях". Ми повбивали їх всіх, та відтоді вже на людей не полюємо. Про себе самого: Числовські з брехнею не водяться. Числовські з брехнею не родяться. Числовські з брехнею не родаються. Числовські з брехнею не продаються. Мишеня, кишеня, жменя у кишені; В капшуку шукаємо кошеня і козеня, – Коненяти в нас немає, бо нема такого слова; А щоб пусто не брехати, ми щеня ще приховали. Кишеня: вивертається, вивергається, порожніє, напихається, надихається, латається, тримається широко, тримається міцно. Порожня: та, що породила. Моя кишеня породила гроші, а тая пляшка – хто зна чого скільки. Курка хазяйка бистра як швайка Грядку волочить, стежку мете, Курчатко-дитятко їй допомагає: То ж бо курчатко її золоте. Курка неквочка бісова дочка Дуже охоча до сонячних ванн. Курка негреба несеться де треба, А не літає через паркан. Курка незграба товста ропуха Їсть як не в себе, смішить людей. Курка чорнуха злая свекруха Любить знущатися з инших курей. Курка манюня, східна красуня, Завтра знесе нам велике яйце; А післязавтра – таке величезне, Що навіть важко повірити в це. Курка лякачка ходить як качка, Дзьоба малює, читає книжки. Півник ще спить, а вона вже співає Аж вилітають з вікон шибки; А на городі розквітла картопля І забули про сон колорадські жуки. Півник негідник брудний забіяка Завтра опиниться у холодці. Цапчик кацапчик взявся за розум, Пити покинув, копає город. Котик лунатик п'є валер'янку, Потім ганяє уявних собак. Песик фанатик знає на кого Гавкає, бідний, вдень і вночі. Справжній собака радо загине, Щоб захистити хазяйське добро. Мудрий собака робить запаси, Грошей не тринькає, сала не їсть. У Дмитрика сьогодні дабель-трабель: Нещасливе кохання й підроблений табель. Тасик карасик в штанці надюдьорив, – Думає, цим він когось підбадьорив. Лесик балбесик винен у тому, Що матюкався і шкоду робив. Хто ж йому купить в неділю гостинця? В тім то й проблема, що, мабуть, ніхто. Їж поросятку, любе дитятку, – Слухайся мами, велике рости. Один давно не голений еврей Поставив собі хату без вікон, без дверей, – Тоді продав: він знав своїх сусідів І взагалі ненавидів людей. Хтось відкусив від мого пирога: Якщо проковтнете – не перетравите, Та ж не проковтнете – нехай вас і вдавить! А якщо виплюнете – я вас самих Виплюну в космос через вікно! Дякую Вам раз назавжди. Бриніла, бриніла коса край покосу раненько. А я за ними зв'язаними йду Як Навуходоносор З компресором сорому: "Синього йоду!" – І що ж? То мати сорому виводить насолоду, Немов якусь блудивицю бліду. Мабуть же ж, Галю, ти не шкодуєш, Що прожила життя, як заманеться. А я шкодую! Перейняв би й тут на вулиці – Подумала б: "І цей тепера став сміливий". Я викреслив! Бажаю вас проклясти: Хоч нині не чума і не війна, Дасть біг вам всякої любовної напасти Й нехай вас береже сорочка гамівна. Я мрію на могилу вам покласти Я мрію на могилу вашу впасти Я мрію на могилі вашій пасти Ягнята, свині. – Не Пегаса: крилатого слона. Ні, не слона: крилатого рябого кабана! Н.З. = Не забутися: Я викреслив! = Звертання на прізвище не Н.З, що було б ще краще. Недоторканний запас. Настільний запис. Натільний напис. Не забуду ГОП, Бо й кохання не сліпе. Брехня як лік Не діямантовим писальцем Крики та погляди писах – Людським кривим незграбним пальцем По заповідних порохах. Не намагайтеся мене образити: я маю довідку про всі відомі щеплення, – А вас порву по швах і впоперек, поперед батька в пекло! Я майже зрозумів ваше запитання – Відповім на нього так, щоб вас майже задовольнило. No reflecting No mean reflection Do it sometimes somehow somewere. Хмара – то кара божа: ваганами називали павичів, биків, шулік, лебедів і всяких тварин, що возили богів на своїх спинах. Можна сказати, що вагани – то є богоноші. Нам, українцям, відомо, що до числа богонош належить також лелека. Англійці, знаючи це, люблять повторювати:" Carry your load", себто "при свого плуга", і при цьому наголошують, що не "лодія", до прикладу "подія", а "ловдя", або "ловдь" є слов'янська первісна, з якої виводиться також і комп'ютерна термінологія. Отож, коли небіжчика кладуть на мари, то всі присутні втрачають свою індивідуальність і стають похороном, тобто процесом. Так саме процесом є й суд, де роль священика грають аж три особи. Це істотнє, як стане видно пізніше. А ми вже зійшли на борт корабля, що вирушає в подорож морями: "Наша посудина – калоша хоч куди, – жартують матроси, – такими ночвами хоч в спеку накривайся, хоч в бурю". Всі моряки – жартівники, на те вони морські вовки. "Але ж, – запитуєте ви з надією, – ми таки допливемо до ( назвіть свій пункт призначення )?" "Аякже. Допливемо! Земля кругла, море бачимо, місця всім вистачить!" "Ви хочете сказати: в шлюпках вистачить?" "І в шлюбках теж – ба ні: не вистачить, бо як ми йшли на дно на тому тижні, то всі шлюбки розхапали пасажири-панікери крім капітанської, – а її, як бачите, прикручено до палуби болтами м16. Ото якби м12 або м14, та коли б ми з вами були такі маленькі, як ото шлюбка проти корабля, тоді була б якась гарантія; а так – ніякої гарантії немає". Так, потроху долаючи мовні бар'єри, ви відпливаєте. Виявляється, що кораловий риф не має нічого спільного ні з ритмом а ні з римою, а межа між цими обома є ілюзорна, тому не має рації хто зве її незримою; лелека – то колишній буревісник, що покаявся і пошився в мандрівні дяки; бурезайменник Я в англійців колись писався R; священик – той, хто пробачає позаочі, а не кляне мезиочі; найстрашнішим прокльоном Господнього арсеналу є "Не схвалюю", а приказка "Carry your lord", яку ми вже встигли забути, може перекладатися й инакше, а саме: "Неси свого плуга, пхай свою чайку". Ви дивуєтеся – та вам зараз же роз'яснюють, що нести плуга й пхати чайку – то насправді не безглуздя, а просто вимушені дії, що до них вдаються, коли постає така необхідність. Будьмо філософами: людське життя – то така сама необхідність! Човен не був би човном, якби його призначенням не було човгати днищем по дні, або й по суходолі. Коли його тягнуть – і пхають, і волочать, слід від того волочіння подібний до того, що англійці називають Milky Way. – Але! Яка несправедлива дурість, яке несвітенне глупство! Який трагічний, незбагненний, – і який показовий недогляд! Човни тягають волоком, а не молоком. Невже важко здогадатися, що в справах Космосу слід бути особливо уважними? Заплакавши, ви дивитесь на небо. Ні, хмари не віщують нічого доброго. Кий, за літописом, колись працював перевізником на Дніпрі. Це його зближує з Хароном, а от нас – ніяк не наближує до нашої мети. Можна плисти за течією, можна проти течії, а можна – туди, куди вам треба. Проте, коли не знаєш достеменно куди, то чому б не поплисти далеко до моря? Та ми вже й пливемо! Там за морями – дивовижні речі. Перше, що впадає в око – то незвичайний, як для живих українців, спосіб пересування тамтешніх поважних осіб в паланкіні, накритому балдахіном. Цікаво, що слово "паланкін" певним чином пов'язане з українським словом "паланка", а слово "балдахін" – з російським "балда". Так вже сталося, що доля розлучила ці два поняття, коли закидала їх на слов'янські терези. Ясна річ, їздити паланкіном можуть лише заможні громадяни: який-небудь товстий чиновник, або космонавт, або лавреат національної премії, або проповідник національної ідеї, або ж – північно-західна красуня на відданні! Крім незліченного посагу, незрівнянної вроди і незаперечно славних предків вона ще має три складочки на животі, дві ямочки на щоках, і ще хто зна скільки инших щасливих ознак на своєму тілі ( зокрема, натуральну пляму Роршаха там на спині, де стан перетікає в таємницю: подібну до метелика, з бірюзовими крильцями, як зазначено в супроводжувальному документі ). Ось вона, ця красуня, з належними любов'ю та розкошами завинута в шовки, серпанки й квіти! З цікавістю виглядає через віконечко, що діється надворі – адже вона, так саме як і ми, опинилася в цих краях вперше. "Ось прийшли ті сватоньки, та за столи сіли – а у мене в голові ще й маки не цвіли", – якось сама собою вихопилася у мене захоплена імпровізація, – аж я не розібрав чи то я сам сказав, чи вона подумала. "Вона, звісно ж, так подумати не могла, і то ще більшої похвали гідні ті дари хвали, що їх поети складають на її честь прекрасного дівоцтва, – чулося у схвальному гомоні людей, що супроводжували її закоханими поглядами, – аплодуймо ж всі гуртом, бо не щодня щастить побачити красу, відбиту в краснім слові поетичнім". "Чи не гарна ця дівчина і в ваших очах? – запитав я у натовпу. – Мені, тут чужинцеві, доводилося чути, що на красу немає зразка, прийнятного для всіх часів і народів". "Я знав її чотири роки тому, – промовив один з вигляду жебрак, що стояв невіддалік, – тоді вона була правдивим скарбом; але біда в тому, що дівчата – то такий скарб, котрий продається аж тоді, коли його вже можна оцінити". "А як же ямочки, і плямочки, і складочки, – здивувався я, – хіба вони знецінились відтоді?" Але жебрак мені не відповів. Кажуть, всі приморські міста в чомусь однакові. Та ми шукаємо не подібности, а відмінностей, як вчать нас і людська природа, й наукова допитливість. Ще навіть не встигнувши заглибитися в цю думку і дійти до перших замешканих кварталів, я помічаю в себе на дорозі величезну монументальну дошку пошани комуністичної доби з традиційними прошарками суспільства, викладеними зі шматочків смальти: всі вони дружно звертають погляди до неба, а там, де колись сяяло "Слава КПРС", ( майорить ) рекламний заклик дуже незвичайного змісту й форми. Господар цієї дошки, патлатий весь в латках биндюжник молодик, сидить під її затишком на своєму робочому місці, і байдикує, виглядаючи клієнтів зневажливо. Я зупинився: "Ти, весь в лапках биндюжнику в латках! Я тут з приводу твоєї зовнішньої реклами: чи не перевищує перебільшення правди в цьому тексті граничної норми, рекомендованої САРтаП? ( Суперспівсемиконтинентальної асоціації рекламодавців та промовтерів, хто не знає )" "Нічого не перевищує, – спокійно відповів молодик, – а з огляду на звичні уявлення про рекламу навіть і перенижчує". – Он як! Тоді склади мені, як це тобі не важко, бонусно-заохочувального прогноза років десь так на 50-70, а там побачимо. А як важко, то не треба, обійдуся. – Чого ж то важко? Ні, не важко. – Ну то хоч запитай у мене про дату й місце мого народження. – Немає потреби. Все твоє, включно з прогнозом, в тебе й так на лобі написано. – Він взяв навмання одне дзеркальце зі свого столу ( бо, крім віщування майбутнього, він ще приторговував дзеркальцями, гребінцями та блискучими цяцьками ) і подав мені з шанобливим поклоном; я поглянув на свій лоб – там, дійсно, каліграфічними арабськими літерами було написано: "Ащив морудвоб з а арудвоб зеб атах анруд, Ащидорог з я об идюл енем етйиб ен йо". Я засміявся: "От я й побачив, що насправді ти шахрай і дурисвіт: адже я з Селища, а в Городищі ніколи й уві сні не бував". Віщун покивав головою, видлубав козулю з носа, тоді промовив: "Воїстину, немає меж людському тупоумству! Прокляв Аллах чоловіка, щоб той жив і помирав. Слухай же, село, що є правда: Городище – то є цвинтар, або ж кладовище, обгороджене парканом; гробки на ньому – то справжні і довічні людські помешкання. А що віщую я майбутнє, то й показав тобі: ти, хоч, може, й не з городища, але доконче туди прийдеш – тож і виходить, що на моїй зовнішній рекламі написано правду". Від таких слів мені стало трохи ніби холодно, та я не збирався здаватися. "Поки що ти довів лише, що ти футуролог. Але ж тут значиться: "Астрофутуропоезоміфолог". Продемонструй тепер свою майстерність на царині поезії". "Залюбки. Дай мені тему – і я складу відповідного вірша". "Склади мені вірша про Еволюцію й Цивілізацію, про Причини та Наслідки, про Гріхопадіння й Приреченість. Вірш має бути чотирирядковий, в розмірі п'ятистопового ямбу, римування за схемою або ВААВ або ABBA. Також він повинен розкривати антиномію Розуму та Безуму; і на додачу нехай він буде ліричний, проникливий і пронизаний докорами сумління; нехай він починається літерою "Я", а закінчується м'яким знаком; і затям наостанок, що римоносні слова повинні бути неоднакової кількоскладовости – инакше вірш не матиме добрезмурованого вигляду". Поки я говорив, він нотував мої вказівки, як то роблять офіціянти, на одному зі своїх численних люстерець. Отож, закінчивши диктувати, я вже став був роздивлявся довкола в пошуках якого-небудь засобу, щоб згаяти час – аж раптом помітив, що той, замість морщити лоба чи сіпати себе за носа, і виявляти всі ознаки творчої діяльности, просто сидить і читає газету. "Вже написав?" – чемно запитав ( поцікавився ) я, і він простягнув мені те саме люстерко, на якому, як я думав, робив нотатки! Я прочитав: Як покохала безум моя совість, То розум їм злигатись допоміг. Я плакав, садом радощів земних Блукаючи як прикра випадковість. Та з виразу його обличчя нічого не можна було зрозуміти; тому я міг лише сердито на нього блимати, підозрюючи шахрайство. Зрештою сказав, що вірш мені сподобався, і запропонував, щоб тепер вже він загадав мені якусь загадку, а я спробую її розгадати. Йду я додому вчора пізно ввечері, Аж раптом бачу: стало мені страшно. Аж якось мені моторошно стало І – раптом відчув невимовний безпричинний раптовий переляк: Аж так злякався раптом, що всього мене темний жах охопив. "Переклади мені – (*) – на балабайковий розмір, двома рядками, і не англійською мовою, і заримуй, звісно". І тут я вже дійсно відчув якийсь переляк: ну звідки було йому знати, що саме над цими рядками я свого часу мав нещастя так довго prohibited, що врешті решт мусив визнати свою поразку? "Гаразд, – кажу, – твоє зверху: не впорався я з твоїм завданням. Проси тепер чого бажаєш". Той зажадав 12 тонн золота, 12 тонн срібла і 12 тонн міді. "Але навіщо тобі мідь, диваку?" – спантеличився я. "Виготовлятиму лампи Аляддіна, а також наконечники для стріл палеозойської доби: продаватиму – забагатію". "А з золота й срібла?" "Ну, зі срібла, можливо, кратери, котрими Олександр Македонський черпав воду з Тигра та Евфрата". "А з золота?" "А вже з золота – карбуватиму золоті медалі Пекінської Олімпіяди задля втіхи свого себелюбства". Я побажав йому успіхів і пішов далі. Характерно, що вулиці цього міста мало придатні для пересування і транспортом, і пішки особливо через величезну кількість вуличних торговців: їхні торгоряди ростуть не вздовж, як у нас, а впоперек вулиці, причому в кожному ряду законом передбачено не менше як один розрив завширшки як пожежна машина ( або машина швидкої допомоги на вибір ) плюс один сантиметр; за неписаним законом корпоративної етики якщо n-ий ряд починається зразу від стіни на одному боці вулиці, то n+1-ий має починатися зразу від стіни на протилежному боці, тому людські потоки тут течуть як дим у грубі. Я зупинився біля одного торгівельного центру і зробив таке резюме: "Тутешні мешканці тут просто пішоходи!" Господар запитально звів на мене очі. Я про всяк випадок вибачився і запитав: "Чи правда, що в вашій чудовій країні все, що продається, продається на вулицях?" Господар відповів: "Все продається на вулицях, бо нині продається відай все: від бороди, що починається на вилицях аж до дипломів знаних медресе. Се, – додав він повчально, – поезія". Я сказав: – Бачу. Всі купці, з котрими я тут досі спілкувався, виявлялися неабиякими поетами. Мені цікаво, чи тут у вас на Сході це не вважається незвичайним. – Що саме? Торгуючи віршувати чи торгувати віршуючи? – І те, й инше. Купець погладив бороду зосереджено. – Ні, не вважається. Всі купці мріють бути поетами, всі поети мусять бути купцями. – Воїстину – але! На словах це є по-філософському справедливо, а насправді – дуже сумно. Скажіть: хіба не повинні поети, як сказано, юрмитись біля тронів, мов хтивії купці довкіл помосту, де виставлено бранку полонянку прекрасну на виду й незайману на продаж? – Так і було, шановний. Тепер – не те. Колись поети славили князів, жінок, вино, героїв – то що ж тепер їм славити? Хіба самих себе. Потім він подав мені пластикову табуретку і повідав таку історію: "Не завжди я був купцем. Колись давно був космонавтом, і сталася мені така пригода: Повернувшися з чергової зоряної експедиції, я потрапив під дощ і зовсім несподівано підхопив нежить. А що наступна експедиція мала стартувати назавтра, з її складу мене через той клятий нежить виключили. Зажурився я, та й подався до найближчого бару запити свою біду. І сталося, що надибав я там свого давнього приятеля, котрого не бачив багато років. Обійнялися ми на радощах – хоча які там радощі, коли нежить і мусиш сидіти на Землі! – Та й він, бачу, якийсь ніби засмучений. Стали розпитувати одне одного про життя-буття, і ось що він мені повідав: "Я, щоб ти знав, служу тепер в Інтерполі, причому на одній з ключових посад. Прошу це пам'ятати і ставитися до нижчеподаної інформації, як до такої, яка вона є, тобто конфіденційної і вибовканої під чарку таємности. – Бо справа, над якою наразі працюю аж від початку тисячоліття, завела мене в глухий кут відчаю і розпусти – це, власне, й привело мене сюди. Гай-гай! В моїх очах – і досі той чудовий ранок – тобто я ніколи не забуду того чудового весняного ранку, коли до нашого відділку прибув грубезний стос матеріялів про серію загадкових убивств в усіх куточках світу, що їх ні локальна поліція, ні всі спецслужби включно з ФБР не могли цих справ розплутати. А ранок був чудовий тому, що я саме збирався у відпустку і в кишені в мене вже було двоє квитків до Лас Вегаса: уявляєш, яку сцену влаштувала мені дружина, коли я повідомив їй, що поїздка відкладається на невизначений термін! В результаті вона пішла від мене, сказавши таксаме, як і я: "на Н.Т." А наскільки цей термін невизначений – я тоді ще не знав, та й досі не знаю, бо це, мабуть невизначеність найвищого порядку. Відтоді не маю ні сну ні спочинку, і немає слів, щоб сказти як я змучився. Скажу одне: якщо ти мені друг, і якщо ти мені не допоможеш розплутати цей диявольський клубок, то я з безвиході й розпусти, напевно, накладу на себе руки". З таких слів я зробив висновок, що мій друг дійсно потребує допомоги. "Гаразд, – кажу, – які там в тебе вбивства? Допоможу тобі, раз в космос не пускають". Тоді мій приятель, нервово озираючись і перехиляючи одну чарку за другою, розповів мені на вухо про свою справу. Суть її така: в різних, як сказано, місцях і в різний час ( а иноді й одночасно ) за нез'ясованих обставин гинуть різні люди; в одних випадках їхня смерть кваліфікується як самогубство, в инших як смерть через недбальство, в инших як вбивство на релігійному грунті, ще в инших – як трагічна випадковість або керування автомобілем в нетверезому стані, і так далі аж до вуличного пограбування і необачного страхування життя; всі ці розрізнені смерті, однак, мають дещо спільного: по-перше – всі жертви були нобелівські лавреати, по-друге – не в усіх, але в більшості справ фігурувала якась нез'ясована "emale subteenager" – дитина, що опис її зовнішности ніколи не повторювався, а факт причетности у всіх випадках розцінювався як гіпотетично доконаний. "Оце, власне, все, – підсумував він. – Ті йолопи там нагорі щодня вимагають від нас нових і нових вірогідних версій, а версія тут може бути лише одна". Ми замовили ще пляшку, і він продовжив: "Кому вигідно вбивати всіх цих нобелівських лавреатів? Ось ти, наприклад, можеш уявити, що існує маніяк чи серійний убивця, котрий полює на інтелектуальну еліту людства, та ще й в статусі emale subteenager? Але що буде, коли він викорінить її всю? Люди боятимуться Нобелівської премії, перестануть робити відкриття, і науковий прогрес припиниться. Ти, що мандрував Галактикою багато разів – чи зустрічав ти там хоч якихось інопланетянів? – Ні! І я тобі скажу чому: бо вони ховаються. Ховаються! Ніхто мені не вірить – а ось тобі повірять. Ми сформулюємо все як треба, подамо заявку до Нобелівського комітету, і людство буде врятовано". План мого друга був такий: я подорожуватиму світом в статусі Нобелівського лавреата і вичікуватиму, коли вони спробують вчинити на мене замах, щоб схопити на гарячому. Це видавалося дуже розумне і необхідне: мене оформили там на якусь фіктивну посаду, вибили мені Нобелівську премію, і так я став працювати в Інтерполі під прикриттям". Я запитав: – І то як же? Чи вдалося вам розкрити ту справу? Торговець досить довго мовчав, ніби вагався; тоді зітхнув. – Чи вдалося мені? Гаразд, я розповім вам, як мені вдалося, – а ви вже самі тоді скажете. Ви, звісно ж, чули про вибух в Ер-Ріяді минулого року: про це писали всі газети, а англійські кіномитці зняли отой скандально-документальний фільм. Так ось: то був я, хто стояв від терориста-смертника за три кроки – і не зміг його зупинити, бо рятував своє життя й дитину. Загинуло півсотні невинних людей, але вбити хотіли мене, бо це був якраз той замах, на який я чекав – і я передчував, що це станеться якраз там і тоді! Я не вірив своєму передчуттю, та коли побачив ту дівчинку на ескалаторі, відступати було вже запізно. Більше того: я знав, що маю схопити саме її, а не безпосереднього виконавця. Чому? То була не інтуїція – то було щось, ніби проекція майбутнього на людську свідомість, котра унеможливлює альтернативні лінії поведінки і варіянти розвитку подій. Мій приятель, на лихо, їхав тоді зі мною, – він загинув також. Але я досі жив, як бачите. Там, в усіх сучасних аеропортах, на найнижчому рівні будівлі є пастка для терористів – спеціяльний басейн, що його влаштовано таким чином, аби в дев'яноста випадків зі ста вибуховий пристрій падав у нього, бувши кинутий з будь-якої точки головної зали. Коли я оговтався після падіння, то побачив, що плаваю в якійсь густій і слизькій рідині, подібній до антифризу чи нітрогліцерину, а дівчинки ніде не видно; я пірнув і витягнув її з басейна. Вона була перелякана, весь час цокотіла зубами і, очевидно, мене боялася також. Довелося знехтувати службовим обов'язком і признатися, що я насправді космонавт, а не терорист, і не лавреат, і навіть не офіцер поліції. А що мій шок вже минув, то я швидко знайшов люка, що веде назовні, вибив його, – а сам собі все думав, чи правильно вчинив і що робити далі. На стіні висіла велика карта-схема. "Дивися, – показав я, – десь тут трохи вище розташовано купальні царя Соломона. Зараз ми їх знайдемо, і будемо чисті". На мій дотеп вона усміхнулася, і мені від того стало так, як тоді, коли справджуються найневірогідніші найпесимістичніші прогнози. Нас вже мали б шукати, та поки що по тунелях і коридорах було безлюдно. Мені пощастило надибати побутове приміщення для персоналу. Ми прослизнули досередини, я замкнувся і поставив її під душ. Вона одразу повеселішала настільки, щоб відповідати на запитання. За її словами, той дядько з бомбою не мав до неї жодної причетности, а тітонька з песиком – то вихователька. Її недостеменні батьки мусили повернутися раніше, а достеменні мешкають зараз в Десятому космосі, вони там великі цабе; сама ж вона ( Галшка Відтам Шваяттама ) від народження носить титул Найдосконалішої Істоти Всесвіту, а також Найласкавішої Покровительки Тріпури, Патали і Двапараюги. Вражений, я сказав: "Вже знаю й так, що ти дитина не абищо". Тоді запитав, які справи привели її на Землю. "Не справи, а гнів мого дідуся, Вишвамітри Першого і Останнього, – гордовито об'явила дівчинка. – Коли мені виповнилося щойно два місяці, дідуня зволив завітати до нас на свято, і не сподобалося йому, як відправляються належні церемонії. Коли зайшлося біля святого купання, він не стерпів, відштовхнув брахмана і "Дивіться, каже, як треба!" Взяв мене, і – дивно, що тут ніхто не чув про цю пригоду: всі родичі так реготали, що замалим не розколовся всесвіт". "А що таке?" "Ну, ти сам подумай: прийшов на свято мудрий з наймудріших святково вбраний довго думав і надумав купати мене сам в свойому фраці!" "У фраці? Отакої". "Так! У фраці!" – дівчинка захихотіла, прикриваючися долонею і киваючи. "І що ж з того вийшло?" "А вийшло, що я пукнула, бздюкнула – і просто йому на рукав!" Цей спогад, очевидно, дуже її потішив, бо вона знов захихотіла, затискаючи носа і прикриваючи рота одночасно. "Ну, а він на те що?" – запитав я, коли вона перестала сміятися. – А ось що: Розсердився дідусь, ногами як затупає! Ах ти, каже, така й сяка! Тоді кинув на землю та й прокляв таким прокльоном: "Житимеш тепер ти на землі самоньки сама серед людей – створінь недостворених, недосконалих, недостовірних, недостатніх, недовговічних, недоброякісних, недоброзичливих, недовірливих, недовгодуманих, недовгодованих, недовдоволених, недовподобаних, недосипущих, недосвідчених, недосліджених, недоступних, недопитливих, недорікуватих, недоумкуватих, недоречних, недолугих, недоладніх, недорадніх, недорогоцінних, недороговказних, недоленосних, недоспівчутливих, недозованих, недожованих, недозволених, недоторканних, недореміфасолених, – в багні, борні, нестатках і хворобі – і прийде Дідора страшний волохатий, сам десятиголовий і потрійноклятий; і посадовить тебе в мішок і не буде про тебе ні слуху, ні духу, ні неслуху, ні посмішок – ні пелюшок!" Тут вона замовкла і стала мене прискіпливо роздивлятися. Я якраз втирав їй носа: "Що таке?" – "Нічого. Наразі маєш посадити мене в мішок, щоб вичерпався прокльон і здійснилося пророцтво. Тоді я зможу повернутися додому". Купання було закінчено; я бачив, що воно має рацію. Знайшов мішка, звелів їй залазити, зав'язав – і в такий спосіб вибрався до міста, бо ж шукали чоловіка з emale subteenager, а не з мішком за плечима. Він налив чаю мені й собі; я пив чай і чекав на продовження, а він відчужено дивився вздовж вулиці кудись на схід. Потім поставив чашку: – Ті три дні, що вона була в мене – чи три роки, чи три секунди, чи три роки й три секунди – назавжди перемінили моє життя. Здається, я не їв, не пив, і не вмивався, й не голився, а лиш сидів і зачаровано дивився, як вона – питаєте у мене, що вона робила у мене в хаті? Вона три дні ходила туди й сюди немов по шахівниці, немовби граючи якусь незбагненно складну шахову партію сама проти себе – і співала так, що кожен наступний вірш відповідав на запитання попереднього. Я чоловік космічний, військовий – на тонкощах поезії не знаюсь, тому лише так і можу це змалювати: я лиш сидів, і слухав, дивився й дивувався, а вона все ходила й співала. Раптом він заплакав. Я запитав, що ж було далі. – Далі? – він втер свої сльози і втупився в небо. На якусь мить його обличчя прибрало такого вигляду, що я мимоволі пересмикнувся, немов побачив инщо недозволене. – Далі вона полетіла. Я вийшов за нею на дах і бачив як то було. Потім повернувся до свого помешкання. Мене всього трусило. Я не знав що робити. Все довкола відмінилося, як у страшному сні, коли почуваєшся нікчемним, дурним, безпорадним і немовби відірваним від самого себе. Никав по хаті тупо з кутка в куток, немов чогось шукаючи – та що я міг знайти? "Прийди до тями", – сказав собі зрештою, – підійшов до вікна і, вдивляючися в вогні нічного міста, несподівано продекламував: "Ти була як троянда й її найніжніша пелюстка – та забрав тебе вітер і поніс невідомо куди, і тепер моя хата – гидота, сирота і занедбана пустка, лише скрізь по долівці розкидано твої босоногі сліди". Потім випив ще одну пігулку від нежитю. Десь виникла раціональна думка, що, якби не мав потреби випити пігулку, то ніяких поезій не декламував би – адже пігулки запиваються водою, та й сама пігулка, либонь, не була нічим іншим, як підставою поповнити нестачу води в організмі. Пам'ятаю, що весело реготав – а з голови ніяк не йшла ота остання розмова з моїм другом: мені здалося важливим, що він аж двічі кумедно обмовився. Хто, крім нього, знав, що він загине? – Ніхто. Коли чоловіка посідає навісна ідея, всі його думки, слова і дії йдуть у її кільватері; а сама ідея – сліпо кружляє довкола розв'язку проблеми! Я вхопив ручку, сів за стіл і став писати: я хотів записати ту її пісню, доки не забув, і я записав її всю, й заховав – але бачив, що сила мене покидає, а по голові мені б'ють якісь чи дзвони, чи копита: розгадуй загадку допоки не втекла! Я вдарив кулаком і сказав: "Бірюзалазурі бере бірюзапазурі б! Тонзура пузо шнур повіситись". Потім гарячково, щоб не забутися, накреслив такий звукоряд: сі-мі-ре-ля-ре-до-му-ре-фа. Згадав, що ноти "му" не існує – а чому? Натомість маємо аж дві ноти на -а, дві на -і, а нота "соль" – взагалі ні в які ворота не лізе, і чому вона так безсоромно демонструє свою схильність до негативної альтерації? На мить мені об'явилося диявольске обличчя логіки: її призначення полягає в тому, аби допроваджувати людину до пекла, а її родове прокляття в тому, що людина для цього має бути винятково розумною, послідовною, допитливою, терплячою і нетерплячою: "Пастка, частка і хвостата електрогімнастка". Коли знов прокинувся, то побачив, що вже дійшов до діагностики агностика, а відтак і до оргазму емпіріокритицизму. Коло пошуків розширювалося, та це мене зовсім не бентежило: я знав, що в такій заплутаній справі лише творчий підхід може зарадити. Отож, спершу я згадав всі слова, які я міг почути й прочитати за своє життя, потім зафіксував їх на папері, потім в перпендикулярних площинах добудував такі ряди до кожного слова: гомологічний, генеалогічний, онтологічний, онкологічний, семантичний, омонімічний, потім стохастично-статистичний і рефлекторно-потойбічний: прийшов кур'єр з Контори, спитав де дівчинка. Я сказав, що це не вона, тобто не наша, тож не потрібна, а сам сконцентрувався на своїй проблемі: число її складових тепер відповідало числу її самої; міфологеми оберталися довкола ідіологем в десяти верствах, ідіологеми довкола міфологем в трьох; лексеми, фонеми й морфеми снували, вертілися і кружляли в усіх модальностях з якоюсь невловимою закономірністю і зловтіхою; одним оком вони підморгували мені, другим – переморгувалися між собою, немовби посміхаючись, а третім – всі як одне дивилися туди, де я не міг цього бачити. Я не стерпів: "Сидіть на місці й не скачіть, щоб мені вас полічити й класифікувати". Але вони не слухалися. Тоді я підсунув до себе дзеркало, що в мене на стіні у коридорі, і сказав, що треба розподілити обов'язок дотримання порядку між усіма дійовими особами цього розгардіяшу даного розгляду безладу, для чого кожна така особа має подвоїтися і спостерігати за діями инших так, ніби вони нічого не роблять. Здавалося, ніби я таким чином виграю деякий час, аби забігти трохи наперед і передбачити, які це викличе перегрупування з їхнього боку; на якусь мить переді мною постало щось таке, як битва блискавок на полі бою, котрого не можна побачити цілком, а лише у випадкових аспектах; так само не можна зобразити жодними словами перебіг такої битви, хоч я бачив там і прориви, і відступи, і навали, і плацдарми, і дислокації військ, і стратегічні напрямки й об'єкти, і факти боягузтва та відваги, і прапори поразки та звитяги; загалом можна сказати так: всі ті блискавки здійснювали складні маневри в часі й просторі, б'ючися чи не кожна проти всіх, а вся битва, немов би той грозовий фронт, бігла перед тим, що ми звикли розуміти реальністю, за п'ять секунд попереду. Я сказав собі: ось де справжня, істотня реальність: вона подібна до архіфутуристичної обчислювально-бойової машини, що має вигляд, як я її побачив: в її механізмі, крім причин і наслідків, були ще якісь парні елементи, що ними доповнювалася вся її конструктивна логіка: тих елементів було безліч, та все одно я встиг зрозуміти багато чого за ті п'ять секунд. Багато чого? – Ні, достатньо і занадто, щоб впасти у відчай назавжди: ми не творимо собі ні реальности, ні майбутнього, бо навпаки майбутнє творить нас. А тим, хто мріє про мандрівки в часі, я радив би не мріяти ні про що: оскільки час не простолінійний, а має безліч своїх власних вимірів, так саме як і простір, – постільки ви не змогли б у ньому зорієнтуватися і завше потрапляли б не туди. Знову прийшов службовець з Контори, спитав де дівчинка. Я сказав, що це не вона, тобто не наша, тож не потрібна, а сам лише концентрувався на спогляданні мухи, що бігала по стелі. Він наварив мені їсти, полив квіти, позбирав всю мою звітну документацію й пішов – а муха все гуляє, сказав я собі. Мені було байдуже до всього. Вже коли виписався з лікарні, мені розповіли, що недбала секретарка на рецепції переплутала файли, і через те вони потрапили не туди, куди треба, а до групи експертів, котрих запросили до керівництва: в очікуванні, коли їх запросять на нараду, вони грали в доміно у вестиб'юлі, причому один з них наочно демонстрував иншим принцип реплікації ДНК на прикладі доміно. Отож, коли їм принесли мою доповідь про відставку, той експерт відразу ж зауважив, що з феноменологічної точки зору суфікси та префікси в цих словах йому завжди чомусь чимось нагадували ті чи инші активні хімічні групи, а сам даний текст такий цікавий, що надається, здається, до відтворення чи то галюциногена десятого покоління, чи то універсального інгібітора корозії. Поставившись до справи серйозно ( бо, як гадали, то був офіційний матеріял для ознайомлення ), вони зараз же сконструювали відповідну віртуальну молекулу; згодом було синтезовано й саму речовину. То й був Циклоп 4. Та ви не могли про нього чути: то така таємниця, що з мене навіть не взяли підписки про нерозголошення. Він має декілька мільйонів ізомерів і декілька мільярдів модифікацій і дає відповіді на всі запитання, що їх коли-небудь ставило собі людство, при цьому породжуючи безліч нових, дедалі грандіозніших, – він взяв з лотка баночку з саморобною наклейкою і якийсь час мовчки в неї вдивлявся; очі йому затуманилися ностальгійним почуттям. – Бачите цього скромного вигляду слоїка? Не вірте тому, що на нім написано. Це не Агент 047. Це – сам Циклоп. Він міг би розповісти вам таке, що волосся у вас на голові стало б дибки, а натомість мусить втішатися роллю чудодійного засобу від облисіння". Я вигукнув: "Неймовірно!" – Шукаю підстави придбати в вас цей засіб. Маю готівку, руки, голову і лазерну гвинтівку. Але торговець ( скрушно, категорично, безапеляційно ) похитав головою: "На жаль, не продається, бо це останній екземпляр з усієї партії, а подальших надходжень не передбачається". Що робити? Ви плентаєтеся геть, почуваючися обдуреним, обуреним і геть знесиленим. Поступово приходите до переконання, що діялог цивілізацій – то нездійсненна вигадка фантастів-утопістів, і вирішив це перевірити ще раз. Помітивши поліційного патруля на чергуванні, зупинив його і запитав: – Чи припинилися у світі вбивства нобелівських лавреатів? – Хвала Аллахові! А інформацію станом на 12 годину ви зможете отримати, завітавши до найближчого нашого відділку. Раптом я згадав про пісню маленької Галшки, що космонавт нібито записав її всю. Де вона, та пісня? Аж потім згадую: а де той сам космонавт? Ви розумієте, що конфігурація умов, сприятлива для його повторного відшукання, вже розпалася – та однаково повертаєте його шукати. Минуло вже, здається, двісті років: так само кипить людське море, накочуючись хвилями на торгові прилавки, так само терпляче рибалять обсмалені сонцем торговці-промисловці, коли-не-коли перекидаючися зауваженнями з приводу подій у світі і чекаючи на остаточний занепад світової економіки – але торговця-космонавта вже немає. "Нічого: десь колись та й сама об'явиться, – заспокоюєте ви себе, – як от слово про Ігорів похід чи Велесова книга – а моя подорож хай триває, бо хтось таки мусить мені з'ясувати, в чому її причина і які я з неї матиму зиски та уроки. Чи не побалакати он з тим святим індусом, що з виделкою на лобі і неприязним поглядом чужинця на вигнанні? Сидить біля водограю так, ніби то його рухома власність". Я здалеку впізнав його за його вбранням і за тим, що він нічим не торгував. "Здрастуйте, шановний", – сказав я вклонившися, і додав ще декілька традиційних формул привітання. – Чи не дозволите чимось прислужитися?" Він сказав, що з'їв би морозива. Я приніс йому морозива і води на власний розсуд. Я сказав: "Йду на прощу до святих місць. Навчіть куди варто йти і в якій послідовності". Він запитав до якої віри я належу. Я відповів: "Ні до якої". Тоді він розгорнув звичайну географічну карту і сказав: "Найперше тобі треба йти до річки Ямуни. Бачиш? Оце вона. А там вже – сам все побачиш чи в людей поспитаєшся". Я сказав, що річку Ямуну я знаю: читав про неї в книжці, і власне туди й збирався. "Тоді не заблукаєш, – сказав він, – але пішки туди далеченько". Його слова мене дещо збентежили. "Чи правильно я зрозумів шановного ачарію, що без віри та ав'ятранспорту мені туди ніяк не добутися?" Він відповів: "Якусь віри насінину ти вже певне маєш, позаяк зі мною розмовляєш. Тая ж віра зросте по дорозі, доки дійдеш – утвердишся в Бозі". Я запитав: "Чому ачарія говорить віршами? Чи не тому, що вірші мають силу переконувати людей? Йому, напевно, відомо, що в країні, де ми зараз є, цим мистецтвом володіють всі?" "Так, мені це відомо – то й що?" Я пояснив, що також володію цим мистецтвом, хоч і не в такій досконалості, щоб говорити виключно віршами: "Та й ніхто в світі не має такої досконалости, бо инакше хто б творив літературні пам'ятники?" Ачар'я зі мною погодився, сказавши: "Досконалість – ознака часів досконалости, а теперішній час є останній у колі часів". "Чи ти читав великі книги? – продовжив він замріяно. – Хто їх писав, був, категорично, в великій ласці в Крішни й всіх богів". Після цього він оповів мені історію створення "Магабгарати" й "Рамаяни". "Чи вивчають їх у ваших школах?" – запитав він. Побачивши, що я скривився й зашарівся, похитав головою: "Навіть в Індії ці книги вивчають не так, як належить". Потім додав, що теперішня освіта нікого не освічує, а лише засвідчує занепад всієї цивілізації: "Чому, запитуєш, я говорю віршами? Бо я люблю їх, дідько б мене взяв. Але вірші – велосипед без рами, якщо Господь їм розуму не дав". Такі слова мене збентежили ще дужче. "Чи не фальшивий це ачар'я?" – думав я собі, вдивляючися в його незворушне обличчя, і згадуючи всіх людей, з котрими вже тут розмовляв раніше. – Напевно, й цей мене дурить – але ж і в мене голова вже йде обертом через цю спеку". Ще я запитав: чи може бути, що "шльока" – це анаграма слова "школя", чи навпаки – і чи не слід привести у відповідність кількість складів в одній і число класів у виншій? Він відповів, що ні. Тоді я запитав, чи насправді Соломія Крушельницька з Коломиї. Він не знав, проте вказав на те, що цілком логічно було б писати і вимовляти "Коломія", або ж Соломея і Коломея, або ж залишити як є: "Голосівки – метелики аж ніяк не семантики". Далі я, набравшися духу, сказав, що маю за плечима одне висловлювання, котре, можливо, не є зовсім коректне. Він запитав яке. Я сказав: "Бгакгавад Гіту" написано двома розмірами, один з котрих то шльока. Чи можна, з формальної точки зору, сказати, що вона має 16 стіп, як лотосові пелюстки – чи лотосові стопи є ексклюзивний атрибут Крішни? І як називається той другий розмір?" Ачар'я здивувався: "А де ти бачив, що лотос має 16 пелюсток?" Я признався, що ніде, – і мусив признався, що українці досі не мають також перекладу "Рамаяни", і при цьому навіть не думають: чи перекладати її римованою коломийкою, чи, як дехто наполягає, "подвоєною шумкою", чи гекзаметром, – чи як є? Він знову здивувався, тоді стенув плечима: – Не знаю, але може й коломийкою. Це ж ваша традиція, не наша. Тут він засміявся і пояснив, що мав на увазі: – Але ви не зможете змінювати розмір як на ходу колеса у машини. Який обрали, такого й тримайтеся. Я сказав, що не збираюся нічого перекладати, і завів про инше. Я сказав: – Десь я почув – не знаю котрим вухом, – що теперішню мовну ситуацію в Україні може повноважно представляти лише трикутник Мавка – Лукаш – Килина. Чи є це всевимірний образ істини – чи лише вузькогендерний жіночий погляд? Раптом ви помічаєте, що супроти вас зібрався великий натовп роззяв з недбалим світоглядом і наївними поглядами на життя: стояв мовчки, лише погойдувався немовби густий очерет довкола водограю, де ми сиділи. Я запитав: – Хто ці люди і чого їм треба? – Вони прийшли послухати моєї щоденної проповіди і гадають, що ця проповідь вже почалася, бо сприйняли тебе як мого учня з якого-небудь колегіуму. Я сказав: Навчався й я колись в одному колегіумі. Що ви там казали про теперішню освіту? Освітня система, як вам відомо, має кількатисячолітню традицію і мала вже б сформуватися як струнка і довершена як система, якби та кількатисячолітня традиція не була насправді пунктирна, фрагментарна й безсистемна. Ось академічна година: на відміну від уроку в школі, вона складається з двох сорокап'ятихвилинок і тому називається парою. Студентам, звиклим до розкішного дитинства їхнього минулого життя, таке подвоєння видається карою за якісь невідомі несвідомі гріхи. "Школа тепер нам пригадується ностальгійно і солодко, як порівняна шара з усією цією дорослою відповідальністю", – кажуть вони з запізнілим каяттям так, ніби вони вже грішні душі в пеклі. А що вони скажуть, коли доведеться самостійно шукати собі роботи, покликання, пари на все життя і відповідей на глобальні запитання? Ось приклад: як кажуть "людина при тямі" – то чи то не те саме, що "людина при тамі"? Якщо не те саме, то мабуть близьке, позаяк слова близькі на вигляд. Рамою колись називався німецький літак-шпигун. Та чи з меншою достовірністю він міг би називатися і Камою, і Мамою – і довго перечислювати чим? Чи не можна сказати з однаковою мірою красномовства, що тяма тамує, а тама втямовує? А може, тяма – то таке, що треба тамувати? "Камо, грядеши!" – вигукували колись кияни, зустрічаючи весну. Весна – пора любовної гарячки, коли природа прокидається від сплячки. Селяни аж тремтять від нетерплячки напитись пахощів просонної землі. "Надо, живеши ( видиши, вадиши, ведеши )!" – вигукували волиняни, коли зустрічали десь мавку лісову особливо зажурену – то була чемно-святоблива архаїчна форма вшанування, щоб і не витріщатися зухвало, і легкодухо не відвертатися: така то вже красна, як журиться! А як звеселиться – зі світу зведе. Тепер же ж я – от і хочу вам розповісти про тую журбу своєю мірою, що нею зазнав. Бідні ми люди! Вбогії духом і на розум слабкі, безглузді речі робимо й говоримо безглуздо. Чи ми сліпі, чи глухі, чи ледачі, що від тієї журби тікаємо замість упитися нею аж до тієї веселости, що лиш вона одна є і гідність і доблесть сумлінних провідників правди? "Не одна лисодія сія і сія" – лементують, лютуючи, якісь демони в хмарах, – та ми вже твердо стоїмо на землі і розглядаємо нашу журбу в світовому контексті. Перш за все слід нам визначитися: чи розглядати її як американську трагедію, чи як німецьку трапецію, чи як японську традицію. От, скажете ви, традицію! Гаразд, тоді не традицію, а транзакцію, – бо є поняття і явища універсального характеру, а є локальні й унікальні, тобто такі, що не перекладаються ні на які мови крім тих, що визнані ЮНЕСКОм і Джонатаном Свифтом. От, скажімо, швейцарський мир: ну хіба цей "мир" може бути суто швейцарський, корейський чи португальський? Мир – поняття наднаціональне, наддержавне і надосібне. Те саме Мощ: гадаєте, це слово належить росіянам? У них воно з м'яким знаком, те саме що під знаком запитання: з чим римувати? Поляки мають Моц, евреї Моца, італійці Моцарелла, австрійці Моцарт, а новозавітне Міць нам Мощу не заступить, бо тоді замість "мочна тачка", "мочний удар", "мочні відомості", "мочний аксесуар", "мочна ставка", "мочна практика" і т. д. довелося б казати: "міцна тачка" і так далі, – "міцний" – епітет оборони і депресивного пияцтва, коли сама наша самість бачиться під сумнівом: замість "замість" слід писати "замісць", замість "натомість" – "натомісць", а про "зміст", "вміст" і "містити" доведеться вдовольнитися тим, що їм граматика – неписаний закон. Мацати і мазати: хату мажуть до Великодня, поляк сказав би до Великої Ноци, та вони свої хати не мазали зроду, крім мазурів, бо в них то ніби ізби. Ще вони кажуть, що поляни – їхні родичі. Хай означає велю, нехай – дозволяю. Хаяти – дбати, доглядати. Хай мова омиває наші душі, як і Індійський океан прекрасну Ланку. Махати, маяти – то є безглузда дія, помножена на тисячу очей прискіпливих спостерігальників: творити мову – то було безглузде на перший погляд мови – якоїсь – носія. Перший погляд іменується п'яний; до п'ятого ніхто не доживав, а ми, заради послідовности, поглянемо тверезо на сучасність і на стан української мови в історико-географічному дискурсі. "Moove" – кажуть англійці, коли хочуть спонукати до якоїсь дії, а ми напрецінь мислимо: уявіть собі помісного інквізитора, як він мучить Коперника і з єлейною посмішкою намовляє зізнатися в якій-небудь єресі. "Muw!" – вимагає він повторно, і знову тягне передового мислителя за язика. Коли язик сухий, то очі мокрі. А ложка суха, як казав філософ, не містить ніякої втішної правди. Згадайте: Лож було у нього в лексиконі, а логіка – у звичаї, в кістках або в крові. Мочка і мичка: чи тотожні ці поняття? Коперник згадує, як в дитинстві його тягали за вуха, і бачить крізь сльози: суспільний лад все ще спирається на примус і покару. Основоположний принцип теперішньої цивілізації: все має свою причину. Ну хіба ж так можна? А де ж принцип пряника? Я тут відповім не дуже втішно: обіцянки, солодкі казочки, винагороди та инші методи заохочення ( вони ж – і методи стримування ) насправді нічим не ліпші від тортур з олімпійської точки зору. Тобі потрібна морально-етична система, котра не має підвалин і може обійтися без "китів, слонів та черепах". Я бачу якусь кривизну у просторі наших уявлень, – правдиво її зобразити не гнуться слова шкарубкі. Коли вас нудить, то сама природа, а навіть сама Неминучість примушує вас очиститися від всієї світової скверни і жити надалі від людей якнайдалі. А який зв'язок між поняттями "допитувати" і "пити"? Додамо ще "питатися". Дозволити означає зняти налигача. Обережніше – попустити. Лигати означає пити ( принаймні щодо алкоголю ). Де тут зв'язок? Напевно, ми так звикли до неволі, що понад усе прагнемо щось до чогось прив'язати. А якщо зв'язку немає? Приклад: Невченко, Шевченко і Вшевченко, коли б усвідомили взаємну таємну пов'язаність, могли б посвідчити про світ такого, що його не показала б нам ніяка триангуляція чи там тривимірне кіно. Та ви не вірите: про таких людей крім Шевченка не чувано, а про що не чувано, того не буває. А що вже там Щевченко, Цевченко, Девченко, Левченко, Навченко, Дівченко, Дивченко, Дійченко! Пошукаємо в иншому місці. Логіка настільки міцно пов'язана з поняттям лигання, що відірвати одне від одного навіть не намагатимусь. Я озираюся й дивлюсь де можна стати. Якщо відрізати людині язика – чи зможе вона пити? Лизати папські п'яти – то не зможе. А лузати питання, як насіння? Коли бі йшлося про собаку чи кота, такого запитання не виникло б. А инші тварини? Мусимо констатувати, що неможливо, поважна авдиторіє, в межах нашої власної компетенції відповісти на всі твої ялмужні запитання. Шия, вона ж Вия, вона ж В'язи – це те, що поєднує голову з тілом. Язик, як консоль, голови ні з чим не поєднує. Може, це орган хапання їжі? Про дійних тварин кажуть, що в них молоко на язику. Чому слова Мова та Мовчати походять з одного кореня? Коперник не знає – він думає так: "Мовчатиму, яко пристойне це святим мученикам і невченим простакам, бо відповідати вам в категоріях логіки – мені непристойне, а в категоріях віри вже відповів. Ниций не той, що підноситься, а той, що принижується – та хіба ж я можу сказати це вголос?" Ох, віро! Невже ж то й ти без логіки безсила? Що означає Язичник? Можливо, те саме, що й Варвар: той, чия мова не є носієм доступної інформації, тобто представник чужого, ворожого племени. Відомо, що язик в строгому сенсі – полонений в кайданах, призначений для продажу, роботи або викупу, а в вульгаризовано-жаргонному – вже об'єкт вивідування ворожих таємниць. Якщо Язик означає і мову, і плем'я, і орган мовлення, і орган травлення та живлення, то первинною номінантою є якраз останній з перелічених ( за логікою теперішнього часу, коли "запам'ятати" означає повну протилежність первісного ). Про що свідчить наявність омонімів? Російське Пітать значає "кормити груддю" ( ширше – живити власними ресурсами ), а Питать – брати на муки з метою чогось домогтися або про щось довідатися ( менш імовірне, бо пізніше: старослов'янське Искушеніє точніше передає цей смисл ). Цікаво, що у випадку слова Пітать маємо справу з явищем, аналогічним чергуванню голосних в укр. мові ( нога – ніжити, йога – їжити ). Латинське Nomen означає Ім'я, номад означає Кочівник, а відтак прибулець, загарбник, ворог, варвар. Ох, ці південні слов'яни! Ворожити означає бубоніти щось незрозуміле. Вар'яти означає пересуватися в просторі. Варнякати – знов таки плести не до ладу. Варнак – волоцюга. Вар'яги – прибульці. Складається така парадигма, що всі прибульці – вороги. Тому я припускаю, слово Німувати походить від Німець, а не навпаки, і тому закономірно, що дихотомія Наші-Німці так легко увійшла свого часу до кола наших уявлень: власне не увійшла, а лише актуалізувалася, позаяк була там споконвіку. Знаючи логіку словотворення і не дуже вірячи переказам про стовпотворіння, ви можете самі дійти такого висновку: сучасні мови ледве животіють, а у майбутньому неславно скам'яніють. То, власне, скам'яніє розум людства, і уявні півкулі його колективного мозку молотимуть, як жорна, лише добробут і технологічний прогрес. Росія має річку Урал, що первісно іменувалася Яїк, тобто Язик по дорослому. Як відомо, плем'я може мати самоназву, а може мати назву від сусідів чи прибульців. Перший випадок, на мою думку, порівняно рідкісний. Будь-яка самоназва ( це теж припущення ), нормальною мовою перекладається як "( наш ) Рід", а будь-яка назва, дана ззовні – як "Вороги". Такий підхід, хоч і видається апріорі нерозважний, може дати цікаві плоди. "О Русе пресвята, прекрасна, предковічна, новгород-київська, тетіївська та инші" – співалося в патріотичних відправах політичних русів. Я бачу два шляхи до зрозуміння цього етноніма. Перший – за антиномією кочівництва та осідлости. Руси означає діти цієї землі. Якби вони не знали, що є инші діти инших земель, вони б себе ніяк не називали. Легко можна уявити, як скіфські чи сарматські передові загони вступають в контакт з тубільцями на нових землях, і слово "руси" звучить тоді як відповідь на запитання: "Хто ви такі?" До речі: як я довідався нещодавно, в нормі XVI століття русів було вважати сарматами, а "татарів перекопських" – скіфами. Другий за кольором волосся. "Руда" в українців нерозривно пов'язано з "погана". Крім того, якби було плем'я рудів, то його назва таксаме означала б "автохтони", адже і руда, і роса були ніщо инше, як продукти секреції землі в дзеркалі примітивної свідомости. Який колір має руда – залізна, мідна? Риторичне запитання. А роса? Гадаємо, слова прозорий на той час ще не було; натомість у нас і досі можна почути, що вода – біла. З иншого боку, існує синонімічний зв'язок між поняттями "білий" та "чистий", "чистий" та "абсолютний". Це, здавалося б, аргумент на користь того, що руси мали світле волосся – та радше це аргумент на користь очевидного факту, що люди за всіх часів стараються гармонізувати свій менталітет і привести його до згоди зі своїм плитким лексиконом. Згадайте, наприклад, скільки найнесподіваніших епітетів має Аполлон: далеко не всі з них випливають з його справжніх, вірогідних, імовірних та бібліографічних дій чи предикатів. Тут я втратив нитку думки. – Повернімося до "рудів". Якщо зібрати докупи всі слова, що позначають "рудий" колір в европейських мовах, стане видно, що "руда" від "русявої" принципово не відрізняється. Але це лише поверховий висновок. Коли б побудувати багатовимірну матрицю з індоевропейських лексем та українських понять, а також українських лексем та індоевропейських понять та її проаналізувати – тоді можна було б зробити висновок грунтовний. А так доводиться, покладаючися на інтуїцію, припускати, що між предками українців і русами мав місце певний антагонізм. Предками тут розуміється народ, чий менталітет ми успадкували як основу. До цього ще треба додати, що сіль також, напевно, входить до числа хтонічних субстанцій – принаймні, для українців. Тоді мало б бути й плем'я солів; з цієї точки зору твердження "Село є сіль землі" сприймається просто як уснопоетична тавтологія. ( Далі я бачу спокусу ув'язати це гіпотетичне плем'я з роксолянами, або ж з Геродотовими гулястамфореями – та не впевнений, чи то не була б "поетична вільність", тобто гонитва за формою і зовнішнім блиском ). Коли ми чогось не розуміємо, ми називаємо це метафорою. Иноді метафора народжується в перекладі з мови мовою, але ось що треба затямити: в давнину люди висловлювалися чітко, ясно і конкретно. Сіль землі в Евангелії – чи то метафора? За текстом далі там: "Чим земля усолиться". Нехай нам якийсь дослідник доповість: хто солить землю? Можливо, була колись така релігійна відправа ( як от посипання небіжчиків вохрою ). Етично-поетично це можна зобразити так: "Повертаю тобі ( Земле ) те, що тобі належить". А ультрапоетично буде так: "Чим земля уселиться – тим і звеселиться". Та фундаментальною корисною копалиною була, безперечно, глина. Запитують: чи вписується вона в ту схему, яку я щойно накреслив? Гадаємо, це слово кельтське. Там у кельтах напевне мають бути слова з коренем гл, що позначають глиняний колір і назву племени. Ба навіть в нашій мові є колір "голубий" – тут в лапках, бо невідомо, який він є насправді. Кажуть: голубий або від голуб'ячого забарвлення, або від ягоди голубиці, що нею тканину варбували. Гали – то кельти. А голуб і галка? Можна інкорпорувати ще й птахів до нашої схеми. Тоді солянам відповідає соловей, а русам – рись (?) або рух, казкова пташка. Не хочемо про тих кельтів говорити злого, та вони, як бачиться, розчинилися в народах через якесь родове прокляття, якщо це ім'я не прочитується як не "синове сорому, вони ж його й батьки". Про сонце. Про ліс. Про сон. Ліс, первісно, – то місце, де беруть деревину, а не просто якись там містичний сегмент ландшафту, де водиться нечиста сила, дикі звірі, а також гриби та ягоди. Я стверджую, що ліс – то природний ресурс, таксаме як сіль або глина. А ось сонце: у німців та англійців воно пишеться через "н", у італійців та іспанців через "л", у росіян через "лн". Можна було б посміятися: мовляв, не знали як правильно, то взяли обидві літери, – але насправді вони орієнтувалися на церковнослов'янське джерело, де це слово писалося "слнце", що по нашому буде солонце. Зв'язок з сіллю очевидний. Припущу навіть таке: спосіб добування солі ( для родового відмінку органічна форма буде соли ) з води випарюванням було винайдено, так би мовити, на папері, а радше на язику. Коли було запроваджено звичай посипання дороги сіллю? Тоді, коли стародавні китайці відкрили спосіб боротьби з ожеледицею і принагідно принцип "послизнутися, аби не впасти", як також "нехай вража сила нашого ворога б'є". Безперечно, корінь сл вказує на те, що в давнину сонце розумілося як "землі немовлятко", або ж "те, що ( з землі ) на світ Божий вилазить". Я бачу, що підійшов до понять слово, слава та слов'яни: всі вони того самого кореня, що соловій. Та повернімося до лісу. Для різних племен, зрозуміло, він мав неоднакове значення. Для нас, лівостеповиків, він якраз те, що вже казав: тобто дуби та колоди, що стали струнко перед лісорубом. Чому ми не знаємо "лісового кольору"? Тому, по перше, що ми на нього дивимося утилітарно, а по друге тому, що він у нас змішаний, а по третє: канон дозволяє лиш сім кольорів, тож якби навіть у нас росли самі сосни і ліс називався б так саме, то однаково з двох кольорів – соснового та медового – ми обрали б медовий. Тут запитують: "Звідки взялася така гра слів, як "Рудий ліс"?" Розуміючи про що йдеться, відповідаю: бо він в зоні Полісся, де нормою може вважатися ялина. Ялина, по нашому, аж ніяк не руда. Ми не розуміємо, чому в англійців жовтизна асоціюється з ялиною. Та що ж? Зате ми знаємо, що зелений колір – то колір зела, тобто трави, а синій – колір сну, тобто знов же ж трави. Морський колір у японців, чотири відміни абстрактної Клавдії. Чому сон-трава називається так, а не їнакше? За тих часів, коли творилася мова, люди ще не вміли диференціювати звуки і також відповідно "кольори". Слово "жовтий" вони могли вимовляти і як жолтий, і як желтий, і єлтий, і як зелтий: ось і виникає плутанина в думках: чому, мовляв, ялина жовта? Щоб роз'яснити назву "сон-трава", спробуємо з'ясувати етимологію лексеми "сон". Єдине правильне значення, що дожило до нашого часу, є "те, що нам ввижається вві сні як фізіологічному стані: мара, видіння, привид". Деякі студенти також схильні пов'язувати його з дурман-зіллям, блекотою ( блекотня кажуть про мову стрибучу, непослідовно алогічну, фрагментарно гарячкову; блекотіння – про мову дитяцьку, слабосилу і непереконливо-жалюгідну ) і ширше – з поняттям "галюциногенна рослина". Але де тут зв'язок з сонцем як світилом? Я відчуваю, що зв'язок є, і тоді "сон" мав би таксаме "звідкись виходити". Сон-трава – то, звісно ж трава, що з землі вилізла. Говорячи про "Рудий ліс", ми залишили поза увагою важливий психологічний фактор: в яких випадках люди вважають за необхідне додавати означення до підмета? Здавалося б, просто – але уявіть собі на хвильку якусь фантастичну тварину: наприклад, якогось rhjrjlbkj,tutvjnf. Яби ваші уявлення і про крокодила, і про бегемота вичерпувалися лише чутками, що й той, і другий є "заморський звір, що в воді сидить", цей rhjrjlbkj,tutvjn був би для вас дорівнював і крокодилові, і бегемотові, а якби ви спробували його уявити, то замість зорового образу отримали б абстракцію: "Дуже-дуже страшне-страшне". Але якби ви знали, що таке бегемот, то отримали б вже таку абстракцію: якийсь бегемот з префіксом. Зверніть увагу: означення завжди передує підметові. Нехай хтось подивиться, що означає "гіпопотам". Воно означає "кінь річковий". Для нас це звучить поетично, а для греків, виявляється – прозаїчно, як для нас "кінський щавель". З иншого боку, наше поетичне "русалка дністрова" греки або латиняни сприймали б як одиницю класифікації міфічних істот. Ми наближаємося до зрозуміння нашого предмету. Розгляньмо тепер те ще один аспект словотворення: міжцивілізаційний. Часто буває так, що на порубіжжі двох племен люди обмінюються не лише товарами і погрозами, а й елементами лексикону та уявленнями про світ. Хіба не можна собі уявити, що по один бік Дніпра всяке зілля іменується травою, а по инший – сном? Тоді правобережні українці могли б зневажливо називати лівобережних "Сон", що означає "Ті, що на траву сон кажуть". Згодом, намагаючися знайти цьому слову якогось ширшого застосування, вони могли прийти до ідеї позначати ним лівий бік світу, тобто Схід по нашому. Така моя гіпотеза. А згодом, коли схід і захід стали єдиним народом, цьому видові дикорослих рослин випало служити нагадуванням про минулі часи. Чому саме цьому? То вже питання, що потребує спеціяльних навичок ейдетики – їх ви здобудете на восьмому семестрі під гіпнозом. Пишу для наочности: "Кавичка полетіла". Чи правильно я написав? Ще один приклад: "Син розуму з батьком брехні розмовляє". А як щодо світової літератури? Спробую що-небудь пригадати. "Ходить сон коло хати" – читаємо у П. Воронька, "Дзеркало світу має поет" – чуємо у С. Нікольського, "Долай, Ламо, прірву між двома нашими культурами" – в якогось вже зовсім голого та босого носія пролетарської ідеології. То лише аматори гадають, що несподівані худ. образи чи порівняння в поетичній мові завдячують своєю появою "синові розуму" чи "добровільному варіятенству" автора: я дуже ясно бачу, що П. Воронька звабила подібність слів Сон і Слон, а слон – то, як відомо, екзотичний звір, що десь надворі тиняється: російською то є "слоняється", до речі. Тут я при тямі наукового сумління маю прикласти й Слнце, тим паче порівняння сонця з худобою має місце в багатьох міфологічних системах, адже й сонце на місці не стоїть, а ходити – номінативна ознака худоби. А щоб компенсувати ту досаду, котру завжди спричинює мені моє наукове сумління, ризикну насмішити вас таким жартом: якщо сонце, скажімо – бичок – то бичок солом'яний – ось до нього й липнуть філологічні домисли різних народів світу. Зайняти постать: евфемізм замість тривіяльного "стати на чиєсь місце, опинитися в чиїйсь шкурі, прийняти мрію на гостину". Письменник тут може розумітися як жнець, або й жрець, або й непричетний до життя Той, що слова пише – демон наймолодшого класу, в'язень снопів колективної свідомости. "Що жнуть письменники?" – запитаєте ви. Відповідь така: чи те, що посіяли, чи те, що скажуть, – чи те, чого й не сіяли, і жати не казали. "Я жатиму" – сказала Мавка, і зрозуміла, що мусить жити. Я з цікавістю тенденційною, вельми прискіпливо прочитав "Лісову пісню", – моя думка така: авторка могла б її написати зовсім інтуїтивно ( сакральною мовою натхненно ), не озираючися ні на які середньовічні зразки чи містико-філософські доктрини. А хто в таке не вірить, той вульгарна матеріялістка: хай вона знає, що зразки, доктрини, народні мелодії – то лише ілюстрації до художнього твору, і аж ніяк не його основа. Не буде зайве тут ще одне гіпотетичне міркування: починаючи новий твір, не завжди письменники вже мають перед собою його фабулу чи план розкриття ідей, як у школі, – в такому разі вони пишуть його "від зернини" чи від "перших кристалів", і тоді цей твір розвивається природним шляхом, тобто у відповідності до яких-небудь універсальних законів чи принципів. Про сакральну мову: якщо поглянути згори, під святенництвом побачимо снобізм, а під снобізмом – навіть не знаю що. Вертикаль, про котру часто йдеться в цієї оцінювачки екзотичних танців, слід проводити через простоту опівдні: сакральна мова – то мова, що прихиляє слухати богів ( щаслива двозначність! – ви зауважили? ), демонів та инших. Цілковито сакральною можна вважати й українську Лесі Українки і, абсолютно, Мавчину за будь-яких обставин. Кажуть: "можна, не можна", як "ясновельможна", хоч як на граматику слід казати "можно", як також "туто і тамо": туто я розводжуся не про те, як чи де оперувати поняттям "сакр. мова", а про те, що це поняття й саме є сакральне. Другий бік медалі – мова сучасної укр. поезії! Звертаю вашу увагу на цей психологічний феномен і, може, навіть психопатологію впадати в гріх каліцтва замість писати так, як Бог велів. Якби я був О. Забужко, гукнув би тепер з фальшивою ниткою в голосі: "Може, то такий вид інтелектуальної цнотливости, правця й заціпеніння, що не дає нам – та де ж би там і якби ж то – видертися на плечі високій дівчині з Волині? То хоч за спідницю тримайтеся!" Писати треба так: посеред зоряного неба стою з цигаркою в зубах: кого ж мені, крім тебе, треба? – нікого, сонечку – їй бо. Повторюю: не всяка поезія є сакральна мова. І не всяка ( по дорозі ) темнота: насправді те, що ви називаєте темнотою, є конфлікт між точністю та ясністю. Почитайте замість слухати народних пісень! Коли Мавка співає – то, мабуть, реалізується авторська творча екзальтація: чи значить воно, що її в ту мить ( посідають, викрадають ) якісь потвори? Крім того, співають в "Лісовій пісні" й инші демонічні істоти – подивіться хто саме й коли. Не те саме співати на самоті. Чув про жінок, що вони люблять впадати в цю екзальтацію і саме такий емоційний стан вшановують як священний – та навряд чи, особливо коли йдеться про творчість, я наважився б з такої схильности кепкувати. Скажу навіть, що це – Wunderwaffe жіночої поезії, коли нею правильно користуватися; і додам лише заради банальности для сучасних поеток – та й то лише для похвали їхньому раціоналізмові: мало де є сакральні "жеманс, романс, манірність і надмірність", – якби вам раптом забаглося писати для богів. А я – донька Мавчина Не при хаті, не при печі ( такі речі говорити ). Виявляється, дечиє чоло вже й від таких слів блискавично зрошується діямантовою росою. А слова ж не винні, що таки невинні! Я не ладнався говорити ні про які такі речі, тому перейду відразу до моралі: "Добре уважайте, небожата, бо теперішні уявлення про мову дещо викривлюють її сутність і є, брутально кажучи, дещо маніякальні". Однак то писати. А чи випадало вам слухати жінок, одержимих святим духом чи просто святою ідеєю? Та дивостайна симпатія, котру вони запалюють, може настільки відмінити свідомість, що вам вже ввижається, ніби ви її кохаєте, і то при тому, що тут раптом якась халепа з одягом чи зачіскою – очевидна для натовпу, та не для неї. Зрештою! А чому ви, невблаганна, досі стоїте в мене перед очима, та ще й вбрані в лахи Агамемнона? Лесі Українці, безперечно, належить бути зі своїм народом. А ви собі ввімнили, ніби у вашому егоїстично-евфеміністичному господарстві їй буде вигідно й затишно! Мова не лише за Гелену, щоб комусь не було не все ясно. А може й за Гелену також: хто знає, чого насправді хотів той дикий Агамемнон? Три літери. Вчора почув по радіо дві псевдонародні пісні родинно-побутової тематики: в одній з них слово "кума" римується з "була", в иншій – з "бузина". Таке римування настільки мене схвилювало, що я запитав себе: невже звуки "л", "м" та "н" такі подібні, що їх можна переплутати? – І заходився це перевіряти, вимовляючи їх уголос. Виявляється, що звуки "л" та "н" вимовляються язиком в контакті з верхніми зубами і практично неможливо зрозуміти, чому вони звучать все-таки по-різному. А ось третій звук, "м" – відноситься до т. зв. губних звуків; то як же могло статися, що його плутають з "н"? Потім я покинув ці вправи, а на думці було вже инше запитання: чому відповідні цим звукам літери стоять поспіль в алфавіті? Л, М, Н: в українській кирилиці, як і в латиниці, їх згруповано в цілком виразну трійцю так, немов би укладач алфавіту, бувши чаклуном і кабалістом, чи хотів повідомити нам щось важливе – чи просто аби ми, нащадки, садок перекопали. Комоні, комар, come on. Що означають слова Ом та Омо – то загальновідомо, а слово Мо є скорочена форма слова Може подібно до того, як Пої – скорочена форма слова Поїдемм, а Авто – скорочую – автомобіль. Загалом, коли говорити про скорочення, нашій мові властиво, так би мовити, різати з хвоста, на противагу англійській; отож форму Бус, котру часто чуємо на західних вулицях, слід вважати нетрадиційною. Тепер запитаю: де, в якій мовній традиції, прийнято скорочувати слова з середини? Ви скажете: в староукраїнській, але тоді доведеться констатувати, що сучасна мовна традиція аж не така глибока, як нам хотілося б. З иншого боку, вважаючи на ваші сном повіки наповнені по вінця, висловлю таку парадоксальну думку: сучасна мовна традиція виникла саме тоді, коли ми почали говорити Сонце замість Солонце, а отже безпосередньо в лоні традиції старої. Низ відповідає півночі герм-сканд, Соль жіночого роду світило солярного типу. Брагі скальд. Один змія і орел послідовно викрадаючи мед пісень. Soul що в цьому контексті? Одиниця кореспондується. "Сон" означає "кров" старонорвезькою. Але й без цього ясно, що син розуміється як "батькова кров". Тоді дочка, відповідно, має бути "материною кров'ю" – чи ще чимось иншим, чого я досі не бачу. Можливо, це слово якось пов'язано з пожертвою. Ознаки такої пожертви має коровай, весільна ритуальна страва, а от про його жіночого відповідника що сказати? Десь у казці ріжуть корову замість дочки, здається – та я бачу, що вже почав "писати кров'ю". Проблема ритуального дітовбивства має безліч вимірів та аспектів – ми не станемо їх розглядати, тупо добираючи відповідного архетипу ( душа, як Іфікгенія тощо ), а зробимо лише припущення, припустиме для якоїсь мінімальної людяности. Можливо, це слово означає "материна лялька, котру жертвують якомусь богові заради тривалости життя матері". Матері обмінюються доньками з иншими матерями – що то може означати? В наші дні господині обмінюються картоплею зі своїх городів. Розповім у зв'язку з цим пригоду з власного життя. Хай буде вам відомо, що я давно вже маю звичку робити кілька справ одночасно, аби ущільнити свій день і не скорочувати сну. Такий бо вже є божевільний ритм сучасного життя, що, наприклад, музику послухати можна хіба на лекції або – кажу тепер про себе – під час садіння картоплі: одного разу я навіть спробував слухати дві різні музики одночасно і тоді почув одному вусі come the Dawn, а в иншому, заокруглюючи, here comes the Sun, що було, звісно ж, просто щасливим випадком – та чи хто з присутніх може похвалитися таким винятковим щастям? Скажу навіть більше: про цей випадок я згадав щойно тепер і зовсім випадково, коли звернув увагу на недбалого студента-меломана, що слухає музику під час лекції; дивлюся я на нього, а бачу себе молодого. Фрідріх Ніцше казав: "Філософія – то ніщо инше, як осмислення мови". То що вже нам казати про мовознавство! Може, тому таким життєво необхідним нам ввижається встановити український відповідник того англійського Dawn. Давня казка, давня казка. Прочитати коли ласка. Люди, народи – хмари як отари на небі зору мисли. Той, що в скалі сидить – сидить він і в камері ув'язнення, і в ув'язненому розвідникові. Чи не наважуся твердити, що то насправді дух сумління? Коли кажуть "в'язень сумління" – то це якраз про нашу допитливість, хоробрість і честь правдивости, подібну до хвороби. "Нехай вороги остерігаються, коли ми робимо їм неоціненні подарунки, – сказав патетично-маніякальний Ф. Ніцше, осмисливши якусь іманентну локальну пригоду, що сталася ясного дня та при смутному розумі, – одну половинку вам даю, а другу – вашим ворогам, щоб ви або сварилися, або мирилися – або нічого не робили". Лукіян, Овідій, Purgatorium. Про цей край ( локацію, місцину, частину того світу ) маємо таку документальну згадку: "Я бачив його озброєними латиною мисленими очима". Дві церкви претендують називатися католицькими; от якраз за цей Purgatorium між ними й точилася свого часу ідеологічна війна: коли б знаття де він є, то вогнем і мечем загладили б. "Чи нам, православним, конечне знати цю латину?" – запитую у Господа Бога. Господь відповідає негативно: "Вам, православним, багатші дари, – отже й більшої цноти від вас потребую". – Так він сказав. Мордор Середморозем'я. Сонце, як відомо, сходить на сході. Одна з наших західних сусідок якось попрохала з'ясувати їй її власне ім'я – бо, мовляв, офіційна версія їй видається антинауковою. Отже, як виникла назва Молдови? З'ясувалося, що цю назву їй дали вже її західні сусіди, а означає вона те саме, що "Австрія" для "Німеччини", тобто царство на Сході. За тим самим взірцем, "Мордова" є східний край цивілізованого світу для того народу, що дав їй цю назву. Але якби ж я знав мордовську мову! Можливо, тоді я мав би ще більше підстав твердити, що вона належить до т. зв. індоевропейських. Прадавнє слово Мр надійно прив'язується до понять Смерть і Втрата: ворота ранку, що стоять на ганку як пам'ять про циганку дівку молдованку. Якщо там серед вас є молдовани, скажіть їм, хай не кидаються ні помідорами, ні камінням: історію Молдови я знаю докладно, та й мова ж тут не про історію, а про безприкладну австрологію. А цього каменя я збережу як камінь пам'ятання, бо він мені викресав якусь ідею на майбутнє. Чи тотожні, ви запитаєте, слова Мр та Мл? Молодість, млини на маловодді, мулька очам імла, мулла кричить на сході, де мальовнича Україна давніх мрій. Не думайте, що я так розмірковуючи знову намагаюся ідеалізувати відому всім Амалію Мордвинову. Вона мені не родичка, а проте становить, безперечно, якусь велику цінність для наших міркувань. Так саме, як і Марія Мордовцева, вона сидить на скрині з нашими богами, гойдаючи повітря босими ногами, і без них українська ідея почувається трохи недоформульованою. Напевне й Хлябників носив мордовську шапку на згадку про мордовку дівчину кацапку. А ось до речі морква, що сидить в коморі, немов би тая Мавка in Rock: чи то не відображення ранкової зорі? Ознайомившися з численними працями світил міфологічної думки, я виявив несподівано, що всі вони всупереч здоровому глузду зі смертю пов'язують Захід: туди, мовляв, і небіжчиків орієнтують. Невже ж то не знають, що Орієнт – то Схід? Не хочу більше нічого обгрунтовувати – скажу лишень, що в мові, напевно, зберігається згадка людства про давнє втрачене світило, котре нам нині годі уявити, як важко уявити й далеке східне море, де те світило купалося. Про середморозем'я. Море – край землі, або як хто кравець, то облямівка. Мороз – малюнок крижаного раю в селянській хаті на убогій шибці, а також білий іній на траві, коли уранці виходиш подивитись на погоду. Тому традиційним для нас є уявлення про море як про холод, що за ним нічого немає так саме, як багатооболонкова цибулина не містить в собі нічого, – лиш ті самі численні сльозогінні оболонки. А позаяк зверху світ обмежено небом, то й космос нам бачився як нескінченна зовнішня цибулина, звідки виникла, зокрема, й форма церковної бані, – але це є лише застереження від аналогій з капустою геоцентричної моделі Всесвіту. Підкажіть мені: довкола якої думки я обертаюся? Якби моя лекція називалася "Чи є життя по смерті", то я так би й сказав; а насправді ж мене цікавить: чи ультимативним інструментом пізнання володіємо? Слово Новина ми розуміємо адекватно у зв'язку зі словом Небо, і бачимо при цьому, що деякі народи цього зв'язку не бачать. Але й ми знаємо не все з того, що знають инші народи: не виключено навіть, що для одних народів життя по смерті є, а для инших – немає. Чр тр dot Україна форева. Якщо Земля з великої літери, то це наша планета Земля; якщо з маленької – ділянка чи субстанція, те саме що грунт. Якби такої країни не було, то вона б мусила бути, казав хтось з Авторитетів. Нам хоч би з поваги до письменника Толк'єна давно вже слід було припинити ці жалюгідні дискусії щодо етимології України як слова – а вони все точаться. Горе та й годі! "If you only could believe, – вчила Ніна Гакген, – то я б вам не мусила товкти й повторювати, що Мала Русь – то є Мала, а Велика – то є Мала з околицями. А Україна – то Куточок світу офіційно, формально-літерально і з усіх поглядів достеменно". "Розжована наука не смакує" – кажете ви. Воно таки так – та якби ж то ви вміли жувати самі! Тоді б я вам нічого не розжовував. А казати треба так: "Жуйте свій хліб ( собі ), а нам давайте цілий". Та, що себе не залицяє. Коли її порівнюєш з коровою, вона ображається; коли називаєш бабою, вона ідентифікує зневагу. А баби ж, власне баби-повитухи, мали й завжди матимуть стільки розмаїтих ритуальних і навіть спіритуальних прав та обов'язків ( і жінку побабити, й дитину побавити; в окремих випадках – батьківських прав позбавити; і вроки зняти, й біль угамувати, і все, що нас вбиває, словами розказати )! Їхні заслуги перед цивілізацією оцінено, нагадаю, аж в такий спосіб, що їм тепер дозволено і до студій, і до стадіонів, і скрізь. Аж це дуже дивне, незвичайне і суперечить елементарній життєвій філософії! Те саме в політиці з давніх давен. Зворот "Забивати баки" пішов з тих сивих часів, коли князі зі своїми дружинами робили робочі походи по всій Русі, збираючи оброки та податки і цементуючи подрібнені порядки. Якраз за підсумками й досвідом тих робочих походів чинній князевій бабі й довелося ( то була, як відомо, посада ще й для розробки ідеологічних платформ ), з урахуванням київсько-руської специфіки, формулювати прийнятну для всіх державницьку ідею: мовляв, батько нації завжди дбатиме за вас і за ваших дітей, адже для цього йому завжди потрібні ваші яйця, молоко і діти. Ну й звісно ж – дрібною скоромовкою – вивірки і виварки, й куниці і суниці і горобці в коробці й розбійниці синиці. "Прийнятно для всіх, та не всім зрозуміло". Ось він, цей принцип! Вдивляюся в нього вже хто зна скільки – а він не перестає мене вражати ні своїм лаконічним блиском, ні своїм страхітливим цинізмом. Прикладати його до чого завгодно – пасує до всього – і святого й грішного – аж так, що ці крайнощі видаються не такими вже й діяметральними. Навіщо, запитаєте? Отож і не треба. Ми тут, бачу, опинилися на такому роздоріжжі, що його я не знаходжу в своїх тезах: нашому слову День відповідає англійське Day і зовсім вже арійське слово Tag; до того ж ми звикли до антиномії день-ніч, але аж ніяк не до антиномії сонце-день! Тому, щоб не уподібнюватися до тих, що б'ють у бубни, танцють довкола вогнища і непритомніють прилюдно, залишається одне: відкласти цю проблему до вівторка і завершити лекцію зітханням. Про Лукаша лукавого. Чому цей персонаж має таке непривабливе ім'я? Воно є однозначно непривабливе ( відразливе, негативне ) для нас – та чи й для Лесі Українки також? Чи могла б вона ігнорувати, що Лукаш згідно з екзистенційно-кармічним законом мусить бути лукавий, питущий і гулящий? Ви запитаєте, в чому його лукавство – мені то невідомо. Можу лише припустити наразі таке: він нелукавий на вдачу, та лукавий за фактом свого існування. "А чи не таке саме є людство в своєму загалі? – в запалі мізантропії підхоплює тут Заратустра. – Мені иноді спадає на думку таке шовіністичне блюзнірство, нібито воно й самим своїм існуванням, і теперішнім пануванням у світі завдячує не великомудрому еллінському титанові, а хитрому германському божкові!" На це відповідаю по суті, що узагальнювати – то щось таке, чого й ми не цураємося, однак якщо для нього то vengeance космічного масштабу, то для нас то лише творчий метод і маврітанський стиль: "Мав я одну ( блюзнірську ) гіпотезу щодо цього імени, та вона не справдилася". Заратустра зазирнув до своєї чарки: – А що б ви робили, коли б і справді вирили горщика з блюнірським золотом у себе на городі? – Якби ж то! – зрадів я. – Ви чули про Хвеську язикату? Мабуть, вчинив би так, як її чоловік, – і тоді в моє блюзнірське золото вже ніхто б не повірив. Про дівчину як про податкового інспектора Я їй трохи прибрехав про прибутки й статки – Що ж? Посміймося тепер та лягаймо спатки. До шинкарки Ельзи Я люблю тебе за те – не за те, що гарна, А за те, що стохастична і елементарна. Як не віриш – вип'ю чарку під гарячу шкварку – Дам двозначення коханню, космосові й кварку. А якщо не поцілуєш дармо за науку, Поцілую тебе сам під гарячу руку! Сварку, бійку – все, що хочеш, тут під гарячу руку Учиню і втихомирю Палко, ніжно, міцно. Де ти, Музо моя, нині? Чи у матері гостюєш, Чи з сестричками танцюєш, десь на лад новий співаєш Та навчаєшся науки двадцять першого століття? Ой, облиш ті ігри сестрам і веселії музики: Вже я змучився, дурію, занедбав усе на світі, – Все лиш думаю: що буде, як побачу тебе знову. Може, зовсім не побачу, – може, лихо виглядаю! Може, пройдеш, як минають день за днем, за тижнем тиждень, Повз мій двір сумна й сувора, – не кивнеш, не озирнешся, Не озвешся на волання того, хто вмирає з туги? Ні, ти прийдеш, усміхнешся на мої щасливі сльози, Проповідаєш, наївна, де була і що робила, Щоб провчати й научати знов і знов нової правди: "От п'яниця! Будь розумний: чи кудись би я поділась?" – Бо невже ж, як ця Наталка білорука, макоцвітна, Не жалієш мого серця? Вона марить Мендельсоном! Муза плаче і тікає, щойно мову я про тебе Заведу, моя царівно. Ти, проте, про те не дбаєш: скачеш, мов та вертихвістка, – Мабуть, зовсім не боїшся гніву доброї богині! Числовський сказав: "Коли серце дівчини невільне, а ви прагнете його завоювати, вірші тут – найстрашніша зброя. Вона їх візьме, перекладе на свою мову, перешиє гудзики і подарує точнісінько тому, кого ви ненавидите найбільше з усіх людей на світі". Невероген відповів: "Хай не киває на дівчат, хто сам такий у ставленні до Бога". Про людські права та европейські стандарти Терсіт сказав: "Моє найперше людське право – бути ( сказав ким: ( самим собою )). Не заперечуйте цього мого права, коли боїтеся, що вас звинуватять в упередженому ставленні і вибірковому правосудді". Про райську піраміду. Десь має бути й райська піраміда: це припущення випливає з того, що існує піраміда пекельна – предметний відповідник ланцюгової реакції занапащення в світі, коли "зведені зводять невинних" і одночасно вказують їм спосіб відновити душевну цноту: "ошукай ближнього свого, і не будеш ошуканий". Про европейські стандарти нашого Літмонпарнасу. Якось, б'ючи поклони перед образом двохсот гривень, одна гостра на язик письменниця сотворила таку молитву: "Дякуємо тобі, ясна Пані, хоча б за те, що залишила нам на луп і пограбунок бодай цю одну двоєлику і велику сама знаєш яку тему: парламентською мовою то була б шпарина в законі про літературу, – от через ту шпарину ми, власне, й здійснюємо наші творчі виїзди за мури пристойного". Про гуманність Андромеди Числовський сказав: "Не апелюйте до совісти людей, котрі її не мають: перше прищепіть їм ту совість, а тоді вже апелюйте". Йому зауважили, що таке проповідувати – безсоромний цинізм, бо тоді складається, ніби совість потрібна не людям, а тим, хто ними хоче маніпулювати: "А це з усіх поглядів негарне й негуманне". "Може, й негарне – та не вичитуйте мені про гуманність, – відмахнувся Числовський роздратовано, – я вже давно підозрюю, що вона не є критерій правди". "Так вичитують совісні люди, бо гуманність – то є людяність, а отже й совісність". "Совість, щоб ви знали, є питома функція розуму, а гуманізм – то всього лише тіньова псевдоїдея, що лихої години комусь там притьмом примарилася". "Функція розуму, кажете? А чи не того розуму, що вимірюється одиницями IQ?" "Так, і того також. Нудно мені з вами сперечатися: оце ви щойно показали, що ваша людяність насправді є ніщо инше, як ваше власне вузьколобство: насправді розум і людяність одне одного не виключають, а навпаки доповнюють. Те саме можна сказати й про розум і красу, і про красу та силу, і про силу та розум: невже ми, люди, такі боягузи, що звикли вдовольнятися лише частковими аспектами великої ідеї гуманізму?" Про злощастя Аріядни Числовський сказав: "Я згадав про це злощастя не для того, щоб примазати до нього якісь свої готові інтерпретації, а для того, щоб нагадати вам про існування й такого злощастя". Про врочих дітей. Невероген сказав: "Двічі пощастило мені бачити ту врочиту дитину! Перше їхав собі вулицею і нікуди не квапився, а вона сиділа на призьбі спершися руками на коліна; коли ж уздріла мене, що я з нею порівнявся, зраділа й заверещала так, як верещать діти у великому захваті – аж я побачив несподівано, що вже нікуди не їду, а підкидаю її на руках високо, – і вона верещить, коли бачить мене далеко внизу. Коли побачив її вдруге, вона стояла гола в дверях і загадувала батькові якісь загадки – той стовбичив перед нею знічений і спантеличений, чухав потилицю й думав собі так: "Ну що воно за дитина? У людей діти як діти, а цяя приндиться немовби з неба впала. Та й чи моє воно є – не знаю. Вдалося в матір, то це точно, а в мене зовсім не вдалося"". "Врочитих дітей не існує! – запротестували люди. – Те, що ви нам розповідаєте, може лише розцінюватися як ваші брудні еротичні фантазії і ніяк не вписується в концепцію досконалого світу". Невероген похнюпився: "Я був відвертий а отже чесний. Те, що я розповідаю – все правда. А якби хотів чогось нафантазувати – хіба ж вам розповідав би?" Люди гомоніли, сперечалися, – запитують: "А скільки господинь у вашій хаті?" На те він похнюпився ще дужче: "Нащо вам то знати? В мене їх аж дві". Спільне кратне благодатне, незбагненно марнотратне. Множники шовкових ножиць кратні ножицям Оккама. Ділене подібне до Орфея, що множиться діленням. Можна сказати, що число менадвакханок – То є число його пісенькоханок. Частка є плід діялогу з суспільством: "левова частка" суперечить формальній арифметиці, проте не суперечить законові Божому; "кожному своє" не суперечить законові Божому, проте суперечить ідеології рівности, братерства та антифашизму. "Віддай мені моє, і будеш голий" – сказав одного разу І.Х. якомусь фарисеєві. Це означає: "Навіть я мушу иноді вдаватися до небездоганних аргументів, щоб не видаватися смішним проповідуючи". Похідна людини як функції, за Піфагором, залежить від її поведінки. А насправді від її поведінки не залежить навіть її первісна! Те, що залежить, є інтеграл за той період життя, котрий вважається показовим. Первісна свята невіста абстрагована і чиста. Знаменник то є змінний безіменник: "Я щиро прагну значення нуля". Чисельник то веселий потопельник і капітан усього корабля: "Знаменник є змаменник, ув'язнений в надрах суспільства на благо й тому, і йому самому". Евольвента чарівниця, – ви на неї подивіться! Ой, пробачте! ( Ну казав же ж відверніться й не дивіться ). Експонента, твоя думка, так шугнула швидко вгору, Що забулася про звичай в дійсності опору мати. Ратка Ратха Радка Радга: Рада, рада, гарне, гарне! ( вар: грішна, грішна ) Щира любов означає чиста. Людям з досвідом і уявою такого визначення достатньо – та чи не варто показати це поняття в усіх його синонімах? Скажу навпростець: не слід на неї аж надто замиловуватися, якщо вас не вдовольняла б якась гіпотетична мова без дієслів. Моя Малася – де вона взялася? Але з ким хоче, каже, – з тим живе. Я їй: "Три дні долівка не мелася", Вона мені: "Оце вже й придумав щось нове". Мова міська Мова сільська Мова пікнікова Мова побутова Мова офіційна Мова канцелярська Мова корпоративна Мова парадна Мова інформова Мова поетична Мова академічна Мова дитсадкова Мова хлопчача Мова дівчача Мова дитяча Мова початкова Мова підліткова Мова субкультурна Мова культурна Мова літературна Мова багацька Мова голоцька Мова потолоцька Мова галацька Мова балацька Мова збиткова Мова прибуткова Мова наукова Мова бізнесова Мова військова Програмова, виграмова, криптографічна, стограмова. Де стограмова, там півлітрова. Повідальна, повчальна, виправдальна, викривальна, звинувачувальна, заохочувальна, клична, виклична, будимирна, тихомирна ( колисальна ), зневажальна, розважальна, пожалійна, покаральна, переворотна ( приворотна, відворотна ), перелесна, погрозлива, благальна, плакальна, знущальна, запитальна. Мова називальна, мова споглядальна. Мова до розуму, мова до серця, мова до вподоби, мова до часу, мова до лампочки. Вчора я сказав Лесі Українці: – Сумно мені, Ларисо Петрівно! Нібито й люблять вас в Україні – та якось нещиро: не серцем люблять, а розумом. – Та знаю! – махнула рукою вона. – Це не причина журитися, бо коли люблять розумом, така любов ні до чого не зобов'язує і нічого не вимагає. А ти? – вона засміялася. – Ти мене, певне, цілим серцем любиш? Я мовчав. Ви кажете: "На Бога! Що за дурна поведінка! Коли вже сподобився бесід з Л.У, треба не сантименти розводити, а виправдати цю довіру та довідатися про її думку з приводу триклятих питань сучасности!" Але про що я довідаюся? Вона нічого такого не знає, та ще й скаже, буцімто намагаюся її використати! Замість того сказала: "Був би трохи розумніший – любив би розумом, як вони, – і було б тобі зі мною весело". Ой Лесю! Ти ж дурна! Поглянь та ще й подумай: З тобою мені весело! – І солодко, й розумно. Одного разу Гаус, німецький математик, В неділю рано вийшов на Хрещатик І мовив до народу: "Я прийшов, Аби тебе сьогодні полічити, А завтра проповідаю беззаздрісну любов І ніцшеянську сутність владної еліти. – Ви лиш ходіть туди й сюди, немов корови, А я вже ваші голови на пальцях полічу Та поділю на всіх; податки ж заплачу Хоч би й кров'янкою – аби лишень без крови". Ви запитаєте: "До чого тут еліта?" – Я відповім: потрібен мужній інтелект, Щоб цього непростого для всіх літа Замість Хрещатика йти аж на Повітрофлотський проспект. – Ото ж я там без галасу, без крови Зранку до вечора, замість ловити гав, Лічив людей немовби ті корови, Давав їм взір любови й надії дарував. Про орудний відмінок. В Україні кажуть: "орано трактором", "знайдено п'яним", "проголошено святим", "сталено громадою", "бито гуртом", "ухвалено собором", "виграно опозиційним кандидатом", "проголосовано лівою рукою", "самовизначено українцями", "орано трактористом", "зроблено танцюристом", "написано письменником", "звернено президентом", "придбано сто п'ятдесятьма гривнями", – і навіть "виконано мною". Легко помітити, що в таких мовних конструкціях знайшла своє відображення та сама незаперечність нашого трансцендентального світогляду, що й в англійців, і в росіян: ми тут ніколи нічого не робимо, бо завжди виступаємо знаряддями спраглого дії Транзабсолюту – якраз того Транзабсолюту, що й інспірував мені такий практичний висновок щодо нашої лінгвістичної політики: такі мовні звороти, як "Богом дана земля", "Благословенна Богом місія", "Нарід, обраний Богом" і подібне, слід вважати незаконними, атеїстичними і навіть блюзнірськими, позаяк Біг не може виступати нічиїм знаряддям крім своєї власної волі. Я інтерв'юю Матінку Вітчизну, Котру зустрів на березі Дніпра: "А чим ви перете свою білизну, Щоб мала вигляд зовсім як стара? "Це не секрет: я, Матінка Вітчизна, Здолала нелегкий, тернистий шлях, Та, дякувати Богові, тепер моя білизна Так сяє, що аж холодно в очах. Ви бачите? Вона виходить різна: Залізна, грізна, рівна, і приблизна – Я вже собаку з'їла на всіх оцих речах. Тому скажу відверто: прати з Унірексом – То навіть ліпше, ніж кохатись Унісексом І Унікальністю: в Дніпрі така вода, Що думаєш: "Яка ж я дурна бо молода". Ото, буває, в нього як залізу – Аж задвигтять і той і цей світи: Люблю цей скрегіт криги по залізу, Бетону по асфальті – а надто чистоти Пахучий рип, немов ото лящеві Відкусиш голову, а там самі хрящі Й крижинки кості ніби кришталеві Кружляють у повітрі, тануть у дощі. А ця нова реклама – сміх та й годі. Як там казали ваші піснярі? Стовбичу тут, мов мама на городі,– Оце такі мої коментарі. Одного разу Матінка Природа Відбилася в віршах якогось Гезіода, Й сказала: "Он яка я! Така я, яка є: Багато чого маю, і все то є моє!" Одного разу в Матінки Феміди Спитали: як ви дивитесь на те, Що скрізь ростуть гриби і піраміди, І все довкола пахне і цвіте?" Вона відповіла: "В робочий час Я надягаю на очі пов'язку, Якби то мені ще кисневу маску – З проханням я звертаюся до вас". Иншого разу в Матінки Феміди Спитали: "Як ви дивитесь на те, Щоб переглянути закон про воші й гниди, З котрими ви, подейкують, спите?" "Це як поглянути, – обурилась Феміда, – ( образилась ) З одного боку сплю, а з иншого не сплю. – Аж на роботі потім, бліда та ясновида, Киваю носом, аж буває навіть захроплю. Тоді схоплюсь: котра година? Хто та де я? – Не зразу розумію, що се я. Бачу: стою, сувора, з мобільним телефоном Перед якимось недописаним законом, Хитаюся мов дим і марна манія, А він сидить, копилить, рідний, губи, Шарудить акуратно в своїх голубих папірцях: Там відкриє дві школи, а там – дитсадка ще й три клуби, А там – носитиме порядок і правду на руках, Допоки стане сили. Випадково Помічає мене, відкладає пенсне – "Ага!" – Та либиться так підло, загадково, Та все то то примружиться, то сонно позіхне: Любиться, бачте, на грі в кота й мишку. То аж так позіхне, що заледве пів Києва не проковтне, То за чуба смикне, то за вуса, то за вухо себе ущипне – І все то те на не: страшне та негативне – То з-за пазухи витягне "маленьку зіпсовану книжку", Видану аж у 1861 році ( Вона мені мов голка в кожнім оці ): Ну, каже, признавайся. Я йому: "А в чому?" Так ніби винна. Матінко! Отямлюся, дивлюся – Ніхто не дивиться. Ні, я таки не сплю! Але чому ж тоді стою перед законом, Та ще й з чужим мобільним телефоном, Та все ото під пахвами кроплю Триклятим дихлофосом? Звертаюся до Неба: Рятуйте божеволію. – Аж на двадцятий раз Як кажуть, додзвонилася. "Ми слухаємо вас, Тримайтеся й звертайтесь куди треба". Куди – б'юрократична таємниця Й загатка для клієнтів через те. Так, я клієнтка! Я! А ти – неприязна блощиця! Очі б не бачили. Гадаєте, п'єте Якусь абстрактну кров з універсаму, Та все ту саму, Ще й за власні гроші? Так, таку саму – та не ту. Кажу: бо ви п'єте народну кров Ще й за його ж таки. Отак, мої хороші! Але, як ви мене питаєте за воші, Я відповім вам так: навіщо рибі гроші? А вже як дуже треба – то піди купи. Мої ж ви невгамовні! Навіть купи гною Не знайдете – ходіте хоч у кіно зі мною, Хоч на базар. Я дам вам три копи, – Скажіть: навіщо вам Фемідині клопи? В порожній залі, каже, – але й у всій красі. Й цілує собі руку: на ось почитай Мою статтю здається тридцять сьому – Там все розписано. Аж тут я здогадалась: "Це що, кажу, – репресії? То знайте: я – Феміда, А народилась там от і отам он Такого і такого ось числа, І можете мене поцілувати У відповідне місце". Він поцілував би, Та, каже, час для того не зовсім відповідний, Бо зараз є такий суворий час. – На цьому оголошую перерву Збирати гроші – ну а так не маю Нічого особисто проти вас. Поплямкає, подумає: "А ну ж – на вільну тему! Та без шпаргалки, переконливо". Кажу: а я не вмію. Він: "То нічого. Ти лише почни, А там – попре". Ну що ж, кажу, – як треба, То вийде чи не вийде, а спробувати можна, – Таким от штампом усно-поетичним З-за рогу приголомшую по-перше: Його й пиху, і весь службовий скепсис Від самого початку беру під свій контроль – Бо це важливо – а тоді вже, Коли минає перше хвилювання, Приходиш ти, Натхнення! Нум тепер брехати! І почала, і так ото брехала Години три-чотири без упину: Текла немов ріка моя промова То стрімко та бурхливо, то спокійно, То з водоспадами, а де й через пороги Сердито перехлюпувалась, як от Дніпро Славута, що його Шевченко оспівав; А ті слова, та цифри всі, та факти Летять, мов білі мухи на вогонь – З усіх куточків світу, чесне слово: Кладуть мені до ніг чесні пожертви, Щоб я співала. Я так і робила, – А що ж мій кат? Він рота як роззявив, То так і не стулив до самого фіналу: Зітхав, і плакав, співпереживав, Журився і сміявся, й сьорбав носом, І пританцьовував – він виявив себе Як гідний цінувальник красного мистецтва – Та так виразно, що забув ввімкнути мікрофона І весь віддався бурі почуттів: Моя брехня розтанула в повітрі, Як марна мрія! Він махнув рукою – Нехай, мовляв, – мов полум'я метнувся, Схопив мене й до серця пригорнув: "Я був дурний – проте від сеї миті Я ваш найфанатичніший поборник: Прошу мене вважати панібратом І розраховуйте на мене в Судний день". "Як нам вчинити з цим вар'ятом?" "Без сумніву, за Шаріятом". "І що нам каже Шаріят?" "Цитую: хай живе вар'ят!" Красно дякую: Нехай живе Комуністична партія. Хворів і я! Тепер не так хворію: Ясним вогнем даремним не горю, Об землю лихом вдарити не смію І ідола з недолі не творю. Чи то ж недоля? Вітряна погода, Смутне буття, не стало віщих снів, Перецвітає вся дівоча врода, – А може, то я сам перегорів. Десь там у хмарах сонечко блукає – Що я скажу йому? Те саме, що й тобі: Нічого не скажу! Уп'юся, далебі, До смерти: "Иншої порадоньки немає". Немає і всевишнього натхнення, Нема безумства – й розуму нема. Збулись мені оті й знамення, й одкровення! Тепер – склероз, комфорт і внутрішня пітьма. А як же ж їй! Міркує: "Скоро вже зима, І що ж я, бідолашна, робитиму сама? Либонь же ж, я ідейно дуже вбога, Якщо мене ніхто не обійма". Ніхто – це хто? Чи й я у цьому людстві? Стривай: освідчуся у зраді, словоблудстві, В обмані і банкрутстві, і всякому паскудстві. Ти бачиш, музо? – Й завтра не приходь, І зовсім – лиш навідайся до неї: Ти гарна, як вбираєшся у плоть, А гола – краща. Боже! Оце такі ідеї? Вже бачу: ти, мов хмара грозова, Націлюєш свої божественні слова, А втім – цілуєш поглядом з-під лоба: "Людська, плоха, пересічна хвороба!" Числовський сказав: Погана любов, якщо сумніваєшся в комусь; а як у собі – то ще гірша. Я відповів: Якесь дешеве резонерство! Гаразд тобі, Числовський, всіх критикувати? Числовський сказав: Чому гаразд? Мені від того зле. Вір, аж доки не зневіришся. Я сказав: Ці теперішні поети – чисто вівці без чабана і без цапа! То за кого їм мені бути? Числовський чхнув: "Безперечно, за останнього". – Так він відповів. Про літературу майбутню. Прийшов Аленіяк в чорному гуморі: "Випити маєш?" Я сказав: – Бачу, ти в чорному гуморі. Що – не знайшов таки свого місця в літературі? – Не знайшов! – в його очах зажевріли якісь пекельні сльози, і він став лаятися. Він порівнював її і з казковою рукавичкою, що до неї вже напхалося повно всілякої письменної дрібноти, і з величезною чорною вдовою, що поглинає навіть найбільші таланти без жодних ознак докорів сумління, і з кудлатою Жучкою, що вже своє відгуляла, і з фатальною дівкою, що гуляє з усіма – та не з тим, хто її кохає: "Обідно, чесне слово!" Гнів Аленіяка я спостерігав з цікавістю, відтак промовив ніби сам до себе: – Он як! А я й не знав, що ти її кохаєш! – Кого? Літературу? Вона не дівка, щоб її кохати. Та й як же ж її кохати, – і знов заходився клясти її на всі заставки: – Бігаєш за нею, бігаєш, принижуєшся – а вона? Кепкує, ігнорує, дулі тиче. – Нема чого журитися, – заспокоїв я його, бо він, як завжди, прикрасив дійсність аж на двісті відсотків, а я завжди маю про такий випадок багато сліз розради, що їх ніколи не шкодую ні для себе, ні для своїх творів, – крім усього иншого, зваж на таку обставину: сучасники ніколи не приймають творів по-справжньому футуристичних, а ось майбутня література прийме тебе невимушено і беззастережно. Він співчутливо скривився: – Не марнуй на мене таких рідкісних заспокоєнь. Що в твоєму світі відповідає літературі майбутній? Я відповів ухильно: – Читав сьогодні "Антигону". Це – з літератури минулого. Що, по-твоєму, в моєму світі відповідає літературі минулого? – Не плутай мене! Не знаю. Знаю лише, що ця, сучасна, таксаме була колись майбутня щодо якогось минулого. І як? Чи тепер приймає вона те, що тоді гідним зневаги негідним уваги вважалося несправедливо? – Не приймає, наскільки мені відомо – чесно визнав я. – Тоді мусиш визнати, що ніякої "літератури майбутньої" насправді немає. А коли й є – чи не виявиться ота її невимушена беззастережність от хоч би її вбогою безпорадністю? Я трохи подумав, тоді підсумував: "Не є – то буде, невимовно гарна, – і буде, бідна, безпорадна зовсім". – Здається мені, ця твоя халепа має якусь засадничу похибку і методологічний гандж. Зокрема, неприпустимо говорити про літературу і про поезію зокрема, як про людську істоту. "Англійська метафора" – каже в непролазних випадках Леся Українка. Таке й моє тепер переконання. Але ти все одно не здавайся. Там он у тебе І.Х. сумнівається, чи не переплутав він, бува, грішного з праведним. Знаєш, які тут підстави сумніватися? Батько міг тоді говорити з ним не українською, а якою-небудь бусурманською мовою, де ці поняття не дуже диференційовані. Якби ти не був такий лаконічний, люди були б тобі вдячні і не вважали за ідіота. – Маразм, – прокоментував Аленіяк і безнадійно похитав головою. Коли він пішов, я замислився і впав у смертельні сутінки. "Чи так важко йому в мене вірувати? – запитував я у стелі, стін і підлоги, і навіть гукав до перехожих, висунувшися через вікно. – А мабуть же ж важко: он, виявляється, й людям важко повірити в нього". До скептиків Хто не вірить – хай на місяць з-під воріт погавка: Знавка – то не вигадка, а лірична вставка. А він мене спокусює. Лікар-артролог сказав: Лікар-астролог сказав: Лікар-гастролог сказав: Мені, чорт забирай, потрібні препарати! Відповідь: Бо я без них не можу нікого лікувати. Ковтнув, курнув, нюхнув, штрикнув: Шурум-бурум в етері! Доки нічого не забув, Замкнути вікна й двері. До сільпо по сіль Марина маринує – то Марко й маркує. Бухгалтер, певна річ, бухгалтерує, А Байда – як і вчора, на гаку байдикує. Навіщо він, ослаблений, марнує На цю от славу молоде життя? Зламав руку, зламав ногу – Що мені руки та ноги, як ти не зі мною? Я вчора думав уві сні: Ось цього нам і бракувало. What have we done? Свої ж пісні Шматую сам собі на сало! О Мітці Дюпрі! Де я недобре зробив, що ти згасла так рано? Де Твоїй зорі Місце на небі, Мітці Дюпрі? Музо, музо! Що мені Мітці Дюпрі? Як я жартую з котроюсь, То щоб тебе звеселити. Ти казала: вчора зранку Підемм разом на гулянку. Я прийшов – тебе нема: Ти пішла, але сама! Чорт вам дітей колише, Біг череду пасе! Ти вкрала моє серце, Забрала в мене все. Ото, караюся: Дурний сам себе їсть! Ні з ким не сперечаюся, За руку не вітаюся І забув про людяність. Вісім днів я летів Як дурний через перелаз: Ось де вам, ворогам За Америку, за Техас! О Мішель, конопель Насіяла твоя любов – Я блукав, я гукав, Але виходу не знайшов. Good bye, cruel world. Що дасть нам сила Віщун хапає ластівку за крила, То так, то сяк поверне. "Гай-гай, святі отці! Я бачу набакир блаженного Кирила: Отого, що з годинником на чудотворній руці". Чия надія Приходить князь: Беру оцю Вікусю, Цілую хліб, Вкраїну звеселю: По-перше об'єднаю з Білоруссю, По-друге від Росії відділю. Ці мокрі очі-зорі Виводять нас на шлях. – Гай, в чорнім морі, люба, Не водяться моржі. Розумний не сходить з ума Прокидаюся я десь о третій ночі: Хочу обійняти мою кохану, Дивлюся – а її нема. Господе, і навіщо було прокидатись! Я сказав їй: "Дитинко, логіки в цьому немає". Вона каже: "Нема – то й дарма". Віршуй В'явасаятмика сказала: Ти лиш віруй у мене, а надія – обман. Ось я тут. – Може, вчора, і завтра, і завжди Ти без мене помер би? Овва! Вже сьогодні неділя! Отже, вранці прийду колисати те, як ти кажеш, дитя. Партійці-олімпійці Ту ніч вони у виборчому штабі, Якщо вам треба знати, провели: На перемогу зважували шанси І розкладали на столі пас'янси. Покута Тремо трюмо: якесь воно брудне Та ще й криве, й брехливо-неправдиве. Які твої причини і мотиви, Що ти й тепер не хвалиш – ненавидиш мене? Клепки вирішують все Я пережив скорочення штанів, – Переживу й сколочення в начальстві. Сиджу, приймаю звіти всіх виборчих штабів І звинувачую міністрів у недбальстві. Сон розуму Свято в шоколадному гламурі, Яйця в целофанових пасках, Цукрокольорові шурі-мурі Не для небіжчиці – для паски посипання! Ще не спить закон Он три мавки на березі: Підперезані, тверезі, – Варять самогон. Я їм кажу: добре дбайте, Та глядіть не забувайте, Хто тут є закон! Про людство в ставленні до природи З досадою нагадую: людина, на відміну від дітей Природи, є лише анімована Господня подобизна: мультик-пультик, як по суті. Що Господня – тіштеся й пишайтеся, а от що руками зроблена – людоньки, Природа що вам винна? Хоч ніхто не лічив, скільки має цнот Льоха, директор культури, Все ж не менше їх – Стікс мені свідок – має мужній Барбос благородний. То чому ж, замість того, щоб пити розмаїті життя насолоди й, Зокрема, панувати щодня на бучних весіллях та гулянках, Ти кайданами, друже, гуркочеш; обіймаєш – хіба що каструлю, І голосиш так гірко і тоскно, як почуєш незгоди в сусідах? Про культуру в ставленні до природи Людина є твір культури. Вона ніколи не буде плодом натури. – Здавалося б, очевидне! А в дійсності більшість людей покидає цю свою культуру і намагається реалізуватися поза нею! Мій обов'язок – вказати вам на помилковість таких намагань і спрямувати вас туди, де ви можете реалізуватися як люди. Так промовляв Числовський. Одного разу, кроплячи картоплю, він сказав: "Радійте, жуки, бо приймете смерть від моєї руки, а не від безглуздого переїдання". Ті, що це чули, запитали його: чому він втручається в природні конфлікти інтересів, коли вже оголосив людину поза природою? ( То були горобці, що біля дверей своїх помешкань сиділи, як заможні куркулі ) Він заперечив: "Моя картопля – то моя культура. Хіба ж можу я байдуже спостерігати, як ці бісові діти нищать її впень? Нехай би живилися диким пасльоном у себе в Америці". Дух пориває мене: до труни покладу свою ліру, Музо моя! А тебе до воріт проведу, коли хочеш: Знову піду працювати, божевільним поетом не буду Й не казатимуть люди про мене: "Він удома сидить, мов та квочка". Числовського ми цінували найбільшою мірою – і якраз за його неперевершений цинізм. Не все з того, що він каже, можна цитувати: про що б він не судив, завжди виступав у ролі прокурора і спирався на, так би мовити, безкомпромісно диявольські припущення. Те саме, коли судив про себе – і тоді його висновки сприймалися як справедливі. Одного разу в нього запитали: чому він, замість мучити громадську думку своїм злорікуватим негативізмом, не напише якої-небудь книги та не зариє в землю? Він відповів: – Написав і я одну поему колись давно: був тоді трагічно закоханий, і всі перипетії тієї трагедії служили мені цеглою для тієї поеми; одного дня я усвідомив, що вони, немов дві річки, злилися в одно і дуже часто події в реальності відбуваються так, як про це вже було написано! Мої страждання були такі інтенсивні, а писання таке відповідальне й напружене, що я геть охляв психічно і, власне, опинився на краю божевілля. Написав найгеніяльнішу поему в світі, – й та поема вбила в мені поета! Вам, плоскостопим, цього не збагнути, але в ній я побачив свою істинну метафізичну сутність, відтак жахнувся і відчахнувся від самого себе. Можна сказати, набув незабутнього переляку на все життя. Відтоді писати просто боюся: рядовим безамбітним писанням нехтую, а справжнього натхненного не хочу. Таке зізнання нас і обурило, і насмішило: він і раніше завжди з нас кепкував, обдаровував всілякими плосконосими, товстолобими та кучерявими епітетами – а тут перевершив самого себе і явно насолоджувався якимось новим рівнем зверхности! На це, не знаходячи як заперечити змістовно, ми лише гелготіли й реготали поміж себе, – і категорично прохали зізнатися, чого ж він може аж так жахнутися, що Україна зараз і втеряє в ньому генія, а ще категоричніше – пред'явити саму свою супергеніяльну поему – бо инакше він не вбитий поет, а лише недобитий, тобто брехун і хвалько. Він сказав: – Про мене байдуже. Чого я жахнувся – то мій індивідуальний жах з моїм іменем на лобі. Коли хочете, я змалюю вам щось таке відповідне, аби й ви могли жахнутися не менше. Так ось: – І він розгорнув перед нами таку несподівану, переконливу і моторошну метафору, що вона була б таки вбила в нас поетів; говорити про неї і навіть згадувати її ім'я – понад всяку людську силу. Та коли вже я про це згадав, то треба знати навіщо, кажете ви: "Бо навіщо згадувати про щось, чого не можеш пред'явити?" Я довго думав про це тоді, думаю й тепер, і ось мушу визнати, що не знаю. Камінь, папір, вода, ножиці, вогонь – Це що? Хіба це набір для реанімації? – Ви ж самі сказали: мозковий штурм. – А може серцевий напад? – А може наступний наступ? Наструпний заступ? Заструп? ТЕЛА? – Ні! Думайте, йолопи! Ви маєте працювати як один злагоджений оркестр. А я диригент. – Ага, оркестр! А це не може бути тромбоз глибоких вен? – Ні, я просто натякаю, що пора робити інтубацію, якщо Тауб не помилився. Ви ж звернули увагу – він сказав "амінь" а не "села". Вчися, село. Його підсвідома інтуїція ще ніколи не помилялася. – А чому ви назвали нас йолопами? Зазвичай ви називаєте нас ідіотами. Проблема, отже, десь аж у жовчному міхурі? – Ні. Це десь між літерами а та е – така моя метафора. Авітаміноз, евітамінор, екваторомаргавана авіямедикаментоз, елітамінокислотоз, амілоїдоз. – Амілоїдоз? Вовчанка мовчанка! Не вовчанка, а вовчок той, що крутиться, обкручує, розмелює на скруху і позбавляє духу, слуху й нюху. Мовчить, отже правда. А лупа? Перевірено: немає, якщо та реклама не бреше, як всі. Антибіотики швидше шкодять, ніж використовуються. Так? Стероїди: кололи, пололи гербіциди? Стероїди якесь надто широка паліатив: в космосі порошинку бачимо, а в себе в оці, чи власне під носом – не бачимо. Ну звісно! Ось вона, мачина-порошина, бліда блощиця андо-китайського кондора! Необоронні реанімувати, – та хоч лейкоцити, слава богу, в нормі. Лейкоцити, клейкоцити. На антрацитарені ще ніхто не виживав, з того світу ще ніхто не повертався, – а знаєте чому? Бо легше з зашморгу і з моргу повернутися, ніж з того світу – та де ж ви вичитаєте, щоб тіло в морзі ожило, розморозилося, та й допалося знов, неначе зголодніле, до своїх численних священних людських прав та обов'язків? А ви знаєте, що я вам скажу? Чого не можна реанімувати, того не можна й реабілітувати. Чи можна? Гаразд, перевірте ще наявність розуму, серця, душі, совісти, чести і ще там чогось я казав, – та й досить на сьогодні. Незнадія Минуло літо, наче п'яний сон; Моєї долі знов ніде не видно. А може, то обман і рабський забобон, – Ні! Ось вона, кохана! Вірші, квітуйте плідно. Сковорода схаменувся Без діла боягузне всякий чоловік! – Ось так тепер про мене кажуть люди. Я ж вам, коханії, сказав, куди я втік. – То йдіть мене знайдіть, як пастиря заблуди. Віршулентність Поглянь на мову через мікроскоп, Щоб не знайти в ній, бідній, цього слова, – А не знайти лише для того, щоб Зрадіти, що вона чистенька і здорова. Ригідна актиграма вігільна до абсурду Пунктуація пуантів! Куди кому, кому крапку! – Сто грам неграм, сто грам уграм – Відмикаємо дурдом: Дай для сну й переполоху ту он слабкісну силабку, А закусимо на щастя семенальним пирогом. Числовський сказав: Коли ви лиш і знаєте, що свої можливості, робіть те, що можете; Коли ви лиш і знаєте, що своє покликання, робіть те, що треба; Коли ви лиш і знаєте, що свої потреби, не робіть нічого; Коли ви лиш і знаєте, що нічого не знаєте, робіть все, чого вам примандюриться! Чи при мені – чи не про мене Твої, о славо, промені? Таке знайомство безіменне, Такі ( обійми, прийоми, оцінки, манери ) крижані! Називні, нищівні, чарівні! Подай щось ( рученьку ) знаменне, Бо неоднаково мені. Цей дурень високо піднісся, – Сказав Ікар з досадою, – недосить же, однак! Ти перше вдруге народися, Лічити атоми, зірки й нулі навчися – Тоді вже й надимайся, як загребуща жаба. Відповідь: 40000000000 ваших дрібняків – То, безперечно, несподівано чимало. На жаль, мені не треба такого капіталу – А то я мив би їх, та й мив, аж доки не відмив Один до одного з великою любов'ю, Бо вірю в свій самоокупний засіб "Fairy", Хоч і не можемо літати, як вони. – А медицині в нас ведеться поганенько. – А медикам-лебедикам, щоправда, нічогенько. – Ні на зло ні на добро навпакуєш злиха! Ні агарський, ні жидівський – ні козацький звичай то. – Знаю, знаю! Скажуть, клеїть не від тиші дурносміха, – Майте ласку: хай ніхто Не слуха й не дивиться. Про тих, що не бажають не помилятися Числовський сказав: "Життя людини – то ланцюг її помилок. – Щодня доточуйте до того ланцюга, щоб ваша відносна свобода щодня наближалася до абсолютної". Невероген заперечив: "Що довший ланцюг, то він важчий, – твоя метафора народилася легко, а конатиме в муках". Про феномен аскетизму Числовський сказав: чи не є потреба нагадати вам, що аскетизм – то практика манії величі? Люди відмовляються від діяльности, бо до того їх примушують страхіття неконтрольованої уяви, коли сказане слово чи кинутий камінь спричинюють землетруси, повені та війни. Я називаю це комплексом супервідповідальности. Один мій пацієнт поскаржився, що вважає себе морально-етичним пантографом всесвіту: "Мені не можна грішити зовсім – навіть говорити і навіть думати. А як погоджуся на ваше лікування, то значить людство приречено, приручено, прикручено і примучено до цивілізаційної самоліквідації, інтелектуальної кастрації і духовного суїциду". Таких пацієнтів у мене безліч. Ви знаєте, як я їх умовляю? Кажу їм, що людству на все то начхати. Я кажу їм так: "Навіщо грішити? Робіте добрі справи, і то такі величезні, щоб воно аж ніяк не змогло взяти їх за негативний приклад, бо всякому злочину є своя межа, а добрі справи меж не мають". Невероген заперечив: межа злочину ( знищення Всесвіту ) визначається лише можливостями, засобами та спроможностями злочинця; межею доброї справи є – власне, злочин і є. Рідне та рідке Де ж мої зорі? Бачу тихі води, – Таємні, з лабіринтами глибин І бродів, і плавучі бутерброди, І водорость, як коси дівчат-невчат-хвилин. Текучі броди, мандрівні мілини! Чогось мені так смішно, аж мерехтить в очах! Так скачуть хвилі, і течуть години, І вже не плачуть зорі на рідних небесах. Самаганкарма Читцю, пробач! Як ти довірливий читець – Не дорікатимеш, – та спробуй зрозуміти. !Як перейти і рай, і пекло, й знов чистець Так, щоб не вмерти? Квіти мої, діти! Невже ж не заслуговує мистець На лаври, і у щасті трохи відпочити? Уттиштха сказав: Як завше я, як перше полум'яне До скель звернув крилате слово: Так! На вашу впертість і невігластво рум'яне Я маю знову повний сагайдак. Як не припинить приречене море Своїх пролетарських на теє атак – Так і я, хоч і вільний, чиє честолюбство – прозоре, Не припиню вас пхати аж до рання ще б пак. Йду додому, теліпаю просто через ніч: Ходять зорі, такі хворі, ходять люди без облич. Йду додому, додому. Ось і вечір, і ніч – та хіба ж це не ясно? Йду додолу, йди додому. Я кажу вам, не дуркую: Не газую, не буксую, Ситуація в руках, Птахом з даху птахом здаху Через Київ на Глеваху Через вечір, через ніч Завертай направо. Додому – правильно я кажу? Правильно. Я бреду, міркую: "Люди, в чому річ?" Чи то я без парашута, сто карбованців позич. Ось і хата чи не хата; Я прийшов чи не прийшов – Підкажіть мені малята: Де тут правда, де любов? Хижа ніч мов чорний птах Падає, кружляє. Я читаю по зірках, Вітер підвиває. Я співаю, йди додому. Йду додолу, йду додому. Тут і страх на мене впав, Я такого не чекав. Бачу, щось туто здохло: я – то вже ніби не я, Та ще й десь я не там, ось і хата: чия ж вона, як не моя? Ось де взяв мене страх: я дверей відімкнути не можу. Підійшла ж тая фея, та й каже: в мене зелені штани. Тут і взяв мене страх, а дверей відімкнути не можу. Підійшла вона фея, питає: а де мої сині штани? Все нормально кажу, я вже вдома, Але ти все одно подзвони. Ну, що я бачу? Бачу 135 фей в моїх черевиках Всі танцюють і скачуть, питаються хто я такий Бачу 135 всі в моїх черевиках Всі танцюють і скачуть, співають а я хто такий? Я кажу, я хазяїн а ви хто – не знаю хоч ти мене вбий. Гуляйте. Що ж, пішов я в лікарню, кажу 130 фей в черевиках В мене в хаті танцюють, не ясно? 135 без п'ятьох. Так йому просто й кажу: 130 фей в черевиках – То вам не жарти, 130: 135 без п'ятьох. Лікар кивав і не вірив, прописав аспірин щоб я здох. Каже: "Синку, ти палиш і п'єш. Я не думаю, що то є добре. От і зварився твій мозок: він зварився як, тупо, яйце". Каже: "Синку, ти палиш і колеш і п'єш і вживаєш веселі пігулки. Думаєш то є розумно, тупо як тухле яйце". Та я бачив вас феї, я знаю, я не можу не вірити в це. Плакали зулуси про чиїсь улуси: Не шанує плюралізму клятий узурпатор. Та згадайте ж ви, зулуси, про свої улуси! Ні, забудьте ви, зулуси, про ваші улуси. Та й пішли ж вони, зулуси, чи в свої улуси, – А самі чортоподібні, себелюбні дуже. В дворака проста халепа, в вояка двояка: Переміниться дівчина і вб'ють неборака! Люди скажуть: він загинув аж під Броварями, А кохав лиш Україну вільну й неподільну. Ти наснилася мені з чорними бровами. Я сміявся, прокинувся – і не спав до ранку. Ой піду до зелен-гаю або до діброви, Та й повішуся на дубі за ті чорні брови. А посватаю тебе або на Маланку – Або здохну, як Малевич, в себе на малюнку! Звинь мені мотузку, зав'яжи вузла, Та накинь на шию своїми руками, А тоді ще й поцілуй, – Отоді й повішуся. Твій твір? А це – четвертого числа Я так второпав у вівторок Я, чесно кажучи, спасла, Коли настав вечірній морок. Проте від чого? Може й знаю – Скажу тоді, як, може, прочитаю. Навіщо важу вражу силу, – Та й чим? Нема чим – зневажай. То ви всі кажете! Кажи: вітчизну милу Кохаю, бороню й плюндрую за звичай. Фехтую проти вчителя. Адепти, як годиться, Схвально гудуть і плещуть. Увіходить Галла Андріївна: "Вітаю товариство! Скидайте ваші ряси та каптури відкиньте: Умовностями нехтую, адептів звеселяю, Веселощів навчу". Сказавши, білі груди Прекрасні оголила і танцює. Закликати заклинати заклинити заслинити заслонити Матюки малюки ( моментальні малюнки ): Маслюки, мамлюки! Ненавиджу дітей! Навіщо ці падлюки Зашмарканці там туляться до зоряних дівчат, Мов спраглі до знання? Вмивайте ваші руки, – Вас любить ваше сало, ковбаси й шоколад! Скажи їм так: "Хіба я вам серветка? Я вчителька. Сідайте по місцях: Сьогодні, слава богу, в нас абетка, А завтра – поворожимо по квітах і зірках". ( там побачимо ) є один ( такий ) на світі – покепкую з нього або так погляну смішно – бачили дурного? Почне очне, далі усне – Хоч неточне, – а тоді Вже й письмове, хай він лусне! Ми ще надто молоді. Вишенька маленька, а ( наталка ) вищенька Зіронька блискуча, а ( наталка ) ближченька Наталко, благаю! До вибриків Музи Я призвичаївся, а до твоїх – Досі не можу. Знову смієшся! Що то значить не знаю. Підійду та спитаю при всіх: Що то значить "побачив, прибіг, допоміг"? Поети! Я хворів, – і чув балаканину Про те, чия то витівка. Ви думали: чи я Чи ні до вас волаю, – і чи насправді гину, Що перед ликом Вічности забув своє ім'я? Забув! – то й що? Веди до зали слави – Побачимо, чи зовсім без причин Там прославляються без творчої уяви, Штанів, сукень, котурнів, і гумових личин! 04.02.13 Дивлюсь на ваші вірші: жодних не читав Тих творів на учнівську ( тяму й ) тему; Не знаю й вас нікого; і звісно ж, я не ему, Що сам на видноті, а голову сховав. Під ігом ега, може? Згадали навіть Фройда Разів сто тисяч – але ж то вірші? То не життя! Розтлумачте моїй чепурненькій душі, Що вона – сублімована, перейменована пройда! Прошу оцінки вчительському твору: Боюся пережити цю небезсмертну хвору. 01.02.13 Між двома війнами нема чого робити, Між двома війнами нічого не ведеться. – Не накладається в такому безголов'ї, Не п'ється козакові – сидить смутний, не плаче: Між двома війнами нажився, нагулявся, – Пропав козак: на дві війни поїхав. Вже й сон снує такі обмани – Чи не обмани? – Все одно. Недобре все і ліпше вже не стане, Стою в глухім куті як "риба" в доміно: Скінчився й карнавал, пора скидати маски, Ні наші сни, ні розум не доживуть до Паски: Все валиться, все падає. Не бійся, йди на дно. 09.01.15 Котимось котримось з отих усих руслом: Ой Лесю! Об'явися бодай яким числом! Астробоги й астрологи: "А Стрибоги з тривоги Нестямляться: що коїться? Нестяма не біда: То вітер гнів, як гній, бере на роги І ворога, як вітер, на вітер підкида". Потемки, потомки! Потоки чи пороки мороки морози! Я винайшов вам, люди, святе число кози – Та що то є – не знаю: ото вам і поет. Спливе й сливе супливе антиліто, – Здаватиметься, ніби й я ожив, Щоб ніжно, мужньо й нібито сердито Перепросити вічність: "Я тебе любив, Бо ти моя! Не віриш – дай по пиці, – Лише не втілюйся в життєві одиниці". Вбито, недобито, недопито, впито – Нібито й на небі, яко на землі, Лад і мудрий спокій; завтра віддаси Вже в новій гармонії правду всього світу, – Всю чи ні – ой музо! Хай же ж плачу знов. 12.02.14 Чи плакав би, якби довідався: "широку Здобув відомість той, кого не зна Високе небо", дітки? Зірка там одна Від мене відвернулася "за підсумками року" – Скажіть їй так: "Він слухався і вірив, Тому й не відвертається. Сьогодні не прийшов, Бо знов якісь видогляди розширив На землю, небо, й зорі, й на зоряну любов". 20.12.13 Римар заліз мені до хати Як дід мороз через димар – Трощити, гидити, вбивати! Бажає тут хазяйнувати, Ще й з кодлом злиднів та примар: Бажаєш просто римувати? Служи мені, бо я твій цар! 08.01.15 Поради, пощади. Слуховії суховії – Ой невеселі картинки! Злидні, злизні, близні з лазні! Нене! Вимовні, непроказні! – Я втік від сорому й гріха: Мороз, ненависти судоми! А втім – то, може, з перевтоми, Що й психікатмика всиха – Ні, знову хвірточкою рипну: "Хто зна чи сліпну" – знай не кліпну: Знов дивлюся в ту, як небо, ясно-синю воду, – Знову бреше з легким серцем сонцю на погоду. 12.02.13 Невже нескорений Скорина – Не оскоромлений циклоп? Презумпція правди Дивлюся знов, як в мікроскоп, Не в космос – в очі: Так, невинна! Невпинна домовина, невинна новина. Невинна домовина, невпинна новина. Омана мати гри! Нагримати! Тримати! Не приймати! Наша мета ( у голосі метал ) – Зростати на поезії, як порося в горосі! Гасати у поезії, як полум'я у лісі, А не згасати. Боже, я пропав!