Згадай прожите кимось, хай не своє.
Ввійди в глибини дум, знайди шпарину
І голодом заморену дитину.
Побачиш, ніби істини досьє.
Коли вітри роз'ятрювали душі.
І долі нищив злий рушій,
Та скривджені уста на розсуд свій
Вимолювали небо, простодушні.
Зими сіріло снігове чоло.
Німа пустеля видилась довкола.
Земля лежала в безнадії гола
І вимирало за селом село.
Убита горем грішної недолі
Несла свій хрест надія всіх віків.
Народу, що плекав тужливий спів
Змученого спрагою до волі.
Той біль душі не стерла пам'ять вперта.
Не відав світ таких терпінь,
Коли жорстоко, навіть правди тінь
Лукавим ідолом була роздерта.
Ночей зрадливих тлінь і днини,
Безлике плем'я ворогів,
Зневіри час і полум'яний гнів -
Тернова доля України.
Що проросте оновленим зерном
На ниві древній, ниві вільній,
Омріяній в надії обопільній
Кобзарським співом і матерів теплом.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=999684
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.11.2023
автор: Йосип Петрик