Повітря здіймає широкії пензлі,
На горем пропечену землю пускає
Широкі мазки, мальовничії плями,
Що білим торішні шляхи приховають.
На аркуші білому свіжі стежини
Малює людина ногами у берцях.
Дорожнім лишає дороги людина,
Допоки ще б’ється розпечене серце.
Допоки крихке сновидіння триває,
Допоки не віриться в біль і у лихо,
Допоки у небі птах крила здіймає,
Допоки коралі нанизує тихо.
Червоні коралі на снігові білім.
Якби ж то ім’я не згубилось в безмір‘ї…
Якби ж хоч комусь пригадався він милим…
Якби ж то прожити все наново вірно…
Та сніг замітає дороги минулі,
Хто правий, хто винний - уже не згадати.
І крапля по краплі усе, що не сталось,
Продовжує в сніг, як рубіни, спадати.
Зарано! Зарано! Не встало ще сонце!
Побачити небо безхмарне і синє!
Відчути крізь ніч на губах теплий подих…
Та вічність приходить.
Навіки.
Від нині…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=999657
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.11.2023
автор: МАКСИМ САЛЬВА