Де ж тая стежинка та й моя рідненька,
Де ж світла хатинка,де зростила ненька,
У дощову осінь, з думами літаю,
У душі й на серці смуту відчуваю.
Стелиться стежина в ній багнюка з листям,
Споришеві трави, із рудим намистом,
Та тож сльози – роси, їх сипнула осінь,
Із хмарами в змові, заховала просинь.
Я ж по тій стежині, йду куди не знаю,
Та це сон напевно, мов лечу до раю,
Чомусь зупинилась вдалині руїна,
Де ж моя надія, мов мала дитина.
Сльозами умилась, хто посмів зламати?
За що я своєї, позбулася хати?
Може так жадоба рашистська гуляє,
Від заздрощів й злоби все й скрізь розбиває.
Як змогли забути заповіді Божі?
То скоріше всього, п’яні, сині рожі,
І тих слів не знають, на жаль лише мати,
Чули ще в колисці, як лягали спати,
Під них засинали й в голови довбали.
Прийде Божа кара, їм світу не бачить!
Знаю, кожна мати, війни не пробачить.
25.11.2023р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=999605
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 27.11.2023
автор: Ніна Незламна