Наталія Гладка · 3 д. ·
🌾Жорна! Бачиш, Оксанко, це просто жорна. Камінні і маленькі. В тридцять другому дідо мій зумів сховати два мішки зерна за селом. А жорна в хаті були.
Їх тоді так і не знайшли мисливці за п`ятьма колосками.
Бачили, що всі живі.
Півсела в зимі вже від голоду померли, а мої живі всі були.
Тільки прабаба, мама дідова, на покуті лежала в одежі празниковій і вмирала тяжко.
І все ніяк не могла Богові душу віддати.
А мисливці ходили двором.
Ходили зі щупами, протикали ними мерзлу землю, долівку глиняну в хаті, як орли хижі поклювали.
Діда до сільради водили на допити, до району возили.
Дід лише руками покаліченими розводив.
«Не знаю чим живемо, панове комуністи. Самі бачите – немає нічого. Божим духом тримаємось».
Діда били і відпускали.
Він приходив додому, баба просто в дворі коло криниці змивала з нього кров і запирала в холодний воді одежу.
А дід ішов до хати, падав перед покутям, хрестився до ікон пучками, переламаними в дверях кабінету слідчого НКВС і шепотів тихо: «Мамо, Христом Богом прошу і молю вас: не віддавайте Богові душу!
Бо, як віддасте свою – то і наші за вами підуть…»
А прабаба лежала жовта, як свічка воскова.
І душа все хотіла скрапнути з неї і вогника життя загасити.
І прабабі давно вже не до життя було.
Ще весною тридцять другого їй і ряст не цвів, і журавлі в осінні засвіти її кликали.
І прабабі боліло і пекло в грудях вже від тої свічки життєвої, бо догоряла вона, розливалася воском гарячим попід ребрами, розтікалась і палила всередині все.
А, як лелеки восени летіли над хатою, то баба чорно кричала за ними і просила птахів забрати її з собою до вирію.
Але дідо брав її висохлу руку, цілував чорну від праці долоню і молився.
Не до образів, до матері молився: «Мамо, змилуйтеся! Ще поживіть до весни, до зеленого…»
І прабаба жила.
Чіплялась очима невидючими за надію, душею за віру трималась, а серцем за любов.
І жила...
Бо під прабабою, там на покуті, жорна оці були сховані.
На них дідо з бабою вночі, прицвяхувавши до віконної рами грубу верету, напотемки, без каганця, без посвіту терли по кілька жмень того прихованого зерна.
Прабаба моя дожила до осені тридцять третього.
На затірці з того борошна, що в жорнах схованих терлося та на дідових молитвах.
Аж тоді стали в колгоспі видавати окраєць хліба за трудодень.
Дідо приніс його додому, розкраяв на всіх порівну і перший шматочок підніс прабабі до губ.
Вона цілувала його, вдихала його запах і всміхалась, всміхалась...
Так і померла, дихаючи тим гіркуватим духом глевкого казенного хліба.
Дідо їй і домовину з обрізків колгоспних дощок витесав, і перкалем білим оббив всередині.
Дідо з бабою самі матір на цвинтар віднесли.
Ішли через село, дідо в головах тримав домовину, баба – в ногах.
А під труною мій малий тато з сестрами йшли і підтримували знизу.
Голова колгоспу казав, що негоже аби родина покійницю несла та, щоб за труну діти трималися. Бо всі з хати повмирають скоро.
Але дідо вважав, що прабаба смерть їхню в порозі зупинила.
І вже нічого злого не станеться.
Дідо вже потім розказав батькові, що не дав нікому нести домовину, бо важка вона була.
Там під подушкою, під головою в прабаби жорна були.
Дідо їх на цвинтарі вийняв і прикопав у могилі. Як відчував, що сорок сьомому році вони знову закрутяться…
А тоді річка настала. Людська річка…
Повінь. О! Як тоді, після Голоду ці води полились! Наче десь греблю прорвало.
В кожне село, в кожну спустошену голодом хату, затікала каламуть російської глибинки.
Переселенці.
Зозулине поріддя.
- Чому ж – зозулине?
- спитала Оксана.
- Люди, як люди…
- Росія…
Як зозуля яйця підкидає свої до чужих гнізд і пташки іноді й гинуть, годуючи її пташенят, так і Росія заселяє відвойовані землі своїми дітками.
І наш люд гине.
Бо зозулята викидають його з родинного гнізда, замордовують працею і виморюють голодом.
Зозулятам багато треба.
Все треба.
Все, що є і ще більше… Більше… Більше!...
Дзвінка Торохтушко, з книги "Благовіщення"
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=999468
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.11.2023
автор: GoldKing