Хоча надії розпливлись в імлі.
Та я усе попробую спочатку…
Поки живу на цій святій землі,
Промахи зашиваю, наче латку.
Затулю щем усіх своїх утрат
І посміхнуся дню, як не бувало.
Я зможу! Зможу все! – кажу в стократ,
Хоч залишилось, може, зовсім мало.
Я піднімусь, як оживає сад;
Зранені крила вірою злітають.
І пройдений по долі снігопад
Потуги волі із путі зливають.
Знов стану на краю своїх надій
І протягну назустріч щастю руку.
Вже вкотре пригублю щастя напій,
Який заллє мою душевну муку.
І знову обгорнусь в чуже тепло
Та перейду страхи минулі й болі.
Зрощу в душі приховане зело,
Яке дає вітрила і смак волі.
В небеснії обійми упаду
Та пролечу над хмарами стрілою.
Затру печалі всі, усе змету…
І проросту вербою над водою.
На ній медами пишно зацвіту
Й у лагідних руках зазолотію.
Промінчиком упевнено пройду
І все здійснить задумане, зумію.
Здолати біль непросто у житті;
Я сотню раз вмирала й воскресала.
Проходили в чагарниках путі,
Та моя зоря щастя не згасала.
Шрами на серці вже ятрять давно,
Але дає надію сила волі.
Поки промінчик світить у вікно
То час, як лікар, залікує болі.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=997854
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.11.2023
автор: Marija