На життєвій стежині так тихо,
Навіть вітру не чути давно.
Мозок вперто шукає те літо,
Де любов у гурті та тепло.
Сміх дитячий безпечний та дзвінкий,
За родинним столом вся сім’я.
Щем сльозою по зморшках безвинний,
На обличчі гірчить борозна.
А теперішнє геть розгубилось,
Просвітління хвилинка і край.
А прожите назад повернулось,
Там свідомість черпає розмай...
Вузлуваті, з прожилками, руки
Ще шукають роботи дарма.
Тремтять пальці - не звести докупи,
Нема силоньки в них... Ох, катма...
Непомітно підкралася старість,
А так жити ще хочеться, ще...
Тілом шириться венами млявість,
Вперто тисне на сон у плече.
Що у сні тім, кому те відомо,
Може молодість знову прийде?..
Мозок вперто, хоча півсвідомо,
По життєвій стежині веде.
22.10.23
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996758
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 22.10.2023
автор: Валентина Ланевич