***
1993 рік.
Вмер СРСР.
Нова система цінностей і життя.
В мене свої проблеми.
Мене підставили і щось зробили так вміло,.. що я відчуваю — загнусь, або загнуть.
Треба шукати вихід.
Де ?.!
Їду в автобусі.
Біля мене стара жінка щось розповідає іншій навпроти. Звертається до мене, а я ніби в другому місці — не розумію її і перепитую, щоби зрозуміти — мені це не цікаво.
Щось давить та жме-тисне і серця не чую.
Як в гробі — все одно, що буде зі мною.
Бабулька торкає мене рукою і каже тихо :
— Ой, бачу я, синку, біда в тебе якась велика.., а допомогти не можу. Знаєш що.., тут є одна жінка, що напевно тобі допоможе,.. але не знаю, як ти до цього віднесешся...
— А що таке, бабцю ?
— Не дивуйся і не лякайся, бо вона має ТОГО...
— Як так ?
— Не знаю.., нічого не знаю — так люди кажуть, але допомагає всім... Якщо не боїшся — їдь до неї. Давати адресу, чи ні ?
— Давайте, бабцю, адрес,.. а я подумаю, як бути...
— Пиши...
Я вийшов з автобуса і зайнявся своїми справами, за якими власне й приїхав — шукав, де скинути оптом в магазини, чи приватні заклади продукцію, що взявся реалізовувати в одного свого знайомого кооперативщика, щоби віддати довги — великі довги...
Все здохло і роботи на заводі вже немає, зарплати не платять, калимити і робити щось — нема з чого,.. от і мушу шукати вихід якийсь, щоби жити.
Нові умови життя ставили свою задачку,— де заробити (?) гроші, бо все стало таке ненадійне та хистке.
Мене підставила моя бувша дружина, яка надто багато плескала язиком, а я їй вірив та ділився своїми проблемами, щоби ще більше затягнути зашморг, з її допомогою, на своїй тонкій шиї.
Долар скакав, як навіжений кінь і... від цього ціни тільки зростали. На базарі всі щось продавали, але купців було мало.
Бідося...
Але тут я на своє щастя, швидко скинув, за готівку, товар і вирішив взнати, а де це село та як туди добратися (?), щоби знати напевно — куди і як їхати.
Волинь є — Волинь. Всі все знають і всі можуть підказати тобі — Де і Що...
Викинув мене автобус на повороті і пішов я ще три кілометри до села по болоті в дощовій осінній мжичці.
Романтика...
Ось і початок села. На роздоріжжі стоїть великий дерев'яний хрест.
Недалеко два чоловіки ведуть бесіду про своє.
Підходжу, вітаюся та питаю :
— А чи не скажете, шановні, де тут живе бабця Ольга-знахарка ?
— А вам навіщо ?
— Та,.. треба.
— Біда якась, видно, у вас велика, якщо вирішили до неї і не побоялися.
— Не побоявся, бо не дуже вірю чутці.
— Ага,.. багато хто не вірить...
— А вона дійсно допомагає людям ?
— Взнаєте самі, якщо отак підете і он там звернете, і...
Іду та думаю — може не треба мені цього всього, але... не так цікавість, як думка — приїхав вже, то чого, не побачивши, втікати.
Якось воно буде. Сам іду. Ніхто мене не силував до цього — лише безвихідь.
Побачимо, як воно і що воно є...
Знайшов дім новий, двоповерховий, а біля нього стоїть якийсь чоловік і на ровері затягує мотузку на вузли, притиснувши якийсь пакунок.
Звертаюся до нього:
— Доброго здоров'я ! А чи не підкажете мені, де тут живе бабця Ольга-знахарка ?
— А он тутечки за цим домом з-заду, в маленькій хатинці.., обійдіть справа коло хати.
— А ви хто ?
— Зять я її...
— Зрозумів. Дякую.
Простягаю йому цигарки. Мовчки запалюємо.
— Здалеку ви ?
— Так,.. аж зі Львова.
— Ого... Здалеку.
— Не знаю, що казати і як воно буде...
— Та не бійтеся — кажіть все, як є.., вона все одно буде знати, якщо щось не так.
— Думаєте,.. допоможе ?
— Не знаю, але багатьом вже допомогла.
— Добре... Дякую вам.
Тисну руку та іду за дім. Ще нічого не відчуваю страшного в тому, що чув.
Дісно за великим новим будинком стоїть така собі маленька хатка, як колись будували в селі — сіни з коморою та одна, або дві світлиці.
Тут, зразу ж з темних сіней, я постукав у кімнатку.
Чую : "Заходьте !"
Зайшов і бачу — одна світлиця і, навпроти, вікно маленьке, а під ним стіл з кріслами. На одному сидить стара жінка та гостро дивиться на мене. Зліва, від мене, щось в кутку стоїть на тумбочці — телевізор, чи що.., а над ним в кутку, на покутті, висить ікона, з лампадками, та під рушниками.
Ще лівіше, по-під стіною до мене, лавка проста, стара від часу, дерев'яна довга стоїть, під другим вікном.
А на всіх стінах висять образи — старі, під рушниками, вишиті волинським манером.., та он-де ще один новий образ — Матір Божа-Серце.
Справа — ліжко застелене, а біля нього табуретка та велика миска під ліжком.
Ближче до мене, зразу біля порога — поличка з посудою та горнятками.
Біля самого порогу, зліва від мене, шафа стара стоїть, якої я торкаюся плечем.
Кинув взором і охопив одним поглядом все.
Бідно та гідно — все необхідне і не більше...
Запрошує мене бабця :
— Заходь,.. заходь та сідай он-де на лавку...
Вітаюся з нею :
— Доброго вам здоров'я !
— І вам — того ж. По справах до мене ?
— Та ось порадила мені одна бабуся у вас допомогу просити...
— Що за бабця ?
— Не знаю, бо їхали в автобусі і вона сказала мені, що ви можете мені допомогти.
— А ти вже до когось звертався до цього, синку ?
— Ні,.. ще не встиг.
— То, що в тебе сталася за біда — розказуй, але не бреши, бо я все одно побачу в люстрі правду, як все було.
Я сів на лавку і почав свою розповідь...
Раптом в шафі хтось заскакав і затупав, а потім, на окрик бабці : — Тихо там,.. ти що не чуєш — я розмовляю з людиною... — Хтось пошкрябався у двері шафи...
В мене волосся, коротке, на голові стало сторч, а поза плечима потягнуло холодом і промайнула думка : "Треба втікати звідси, покине не пізно..."
Я з острахом дивився на шафу, а потім перевів погляд на бабцю.
Вона з цікавістю дивилася на мене і мовчки чекала.
Я кашлянув і продовжив свою розповідь про то, що мене привело до неї.., але в якусь мить промайнула в голові думка — ось тут я скажу трохи по іншому і побачу, чи ти дійсно все знаєш...
Знову хтось почав ходити в шафі і тихенько пристукувати.
— Тихо (!), я кому сказала — буть тихо...
І вже до мене :
— Любить він, інколи, полякати відвідувачів.., та все ж не звертай уваги — розказуй...
Ага... не звертай уваги... піт лився по спині і страх гнав думку — ото попав я... та й інші в голові думки проскакували, як іскри...
Але все я розказав, що було, і тут трохи перебрехав в одному місці — та так гладко, аж самому дивно стало, як це мені вдалося.
Я замовк.
Бабця задумано дивилася на мене, а потім сказала тихо :
— Ти іди,.. покури, а я тут подивлюся в люстро, що має бути і як тобі допомогти. Іди ! Я покличу тебе..
Вискочив я на двір і аж біля воріт опинився раптово, де зустрів раніше ще бабці затя,.. але зараз тут нікого не було.
Осінню швидко смеркає, а якщо така сльота — тим більше.
Сутеніло.
Моросила мжичка з неба і сумно стелився вітер листям, якимсь, по калюжі — гонячи його то в одну сторону, а то в іншу.
Я задумано курив і відчував страх у Душі.
"Чого я сюди приперся ? В неї є ТОЙ... — казали ж люди, а я не вірив... ото дурний... і треба мені цього клопоту.., а він сидить в шафі і стукає... А тепер я буду мати гріх за свою недовіру та й ще невідомо, чи дійсно бабка мені допоможе, а чи ще більшого гріха може докине в мій город... І що то робити ?"
Я поволі пішов геть від будинку і дійшов аж до хреста на роздоріжжі та й зупинився, задумавшись...
"Погано, чи добре — вже все одно, бо я тут і... встиг поспілкуватися з ЦИМ всім, що церква забороняє.., але не дає допомоги сама — осуджує і називає це нечистим.., бо не розуміє, а чи не хоче розуміти цього, що не вкладається в догмати.
Які догмати ?
Догмати віри, чи страху.., що вони безсильні перед наявністю чогось невідомого, яке церква називає бісівським та диявольським..?
Назвати можна все по-різному — сьогодні воно погане, як яд-отрута, а завтра вже — лік-знадоба, що життя рятує та віру.
Он подивитися історію самої церкви і скільки парадоксів можна побачити в самих отцях цих, що святість дарують та восхваляння один одному, а самі — вовки в овечій шкірі, бо тільки намагаються страх та покору насадити в людях... та обдерти.
Парадоксально, але Марію-Магдалену, путану, церква провістила своєю святою ще на 100 років раніше за Матір Божу.., яка Спасителя родила.
Чи не дивно це ?!
Пекло і гнів Божий — проповідуть... та, в кінці кожної проповіді, наголошують, обов'язково — на церкву давайте побільше, бо блаженні ті, що дають...
А кого вихваляють найбільше — злодіїв, авантюристів, брехунів, політиків та інших, які обікрали людей та прийшли свій гріх замолити в церкві грішми.., що щедро жертвують...
А Богу не потрібні людські гроші, що є Мамона і спокуса для Духу, бо саме Всевишній дає всі ці матеріальні цінності людям та докладає в їх життя необхідне.
А церкві прагне влади та грошей...
Не так церква, як служителі її...
А сказано ж бо в "Біблії" — «Тіло людське є храм Господній...»
То чому я не можу шукати ради-поради там, де допомогу подають, або намагаються подати.., бо то — моя Воля і не осуджуйте,.. "Бо так і вас буде судити Отець небесний, як ви робите..."
Я маю право вибору і мені нести відповідь за свої вчинки, а не вам... і тому не переживайте, панове та панєнки, не дивіться мікроскопом на волосинку в моїм оці, а свого дерева (?!) у власному оці не бачите.., чи не хочете...
Хто сказав, що біле світло є дійсно таким, якщо воно розпадається-складається зі семи кольорів веселки ?!
Хто впевнений із нас у своїх слова, чи думках ?
Чи всі ми маємо завершену гарантію завтрашнього дня ?
Чи застрахований хтось, з нас, від — бідності, хвороби, ворогів, зависті, довгів, зради, одинокості.., смерті ???
Я багато бачив у своєму житті і можу сказати одне — всі живуть чужим і нав'язаним стереотипом мислення, а не своїм, бо нас так привчають зі самого свого народження і до смерті — не мати своєї крапки зору та своєї думки, бо так безпечніше керувати масами і втулювати їм страх та відповідальність за несотворене.., страхати Пеклом, яке посіяли в Душах від народження... і тримають в цьому все життя.., якби не вирвався хтось з лабіринту на світло Істини, яка відкриває хибність догматів і розвінчує вказівки правлячих класів, як це було в СРСР, де комуняки силували до рабського служіння, бо інакше — Макар навчить, де раки свищуть...
Навчить...
Хто і чого... та, де і як ?
Чомусь всі хочуть вірити поганій брехні — вперто та терпляче, а до доброго і на шнурку зв'язаним не затягнеш...
Де Правда і де Брехня (!!!), коли вони —одна монета, що має дві сторони спільної чеканки (???) нашого сьогодення постійно...
Стільки всяких сект, що проповідують кінець світу, але забирають останні копійки з прихожан і не дають нічого взамін,.. крім острахів та обіцянок брехні.., як стабільну монету.
Світ настільки запутався в брехні, що Кризис Довіри перетворився у саму найбільшу брехню Віри : багатство і насильство, задоволення і гроші, обман і сліпа Феміда, яка не хоче бачити фальш правосуддя...
Чому ми всі зайшли в тупік — економічний, політичний, духовний, сімейний, церковний, територіальний,.. власний — в кожному ?
Щось не так все в цьому світі є...
Щось не так ми всі робимо...
Може нам варто задуматись і говорити, кожному, тільки Правду, яка би вона не була гіркою ?!
Світло в нас, а ми його гасимо фальшем та брехнею...
Незнайоме — це ще не значить лихе, бо в більшості то, що ми так добре знаємо — брехня та обдурство, яке нам нав'язали і... ми вже живемо в страху та замолюванні гріхів чужих, як своїх,.. барани закланні..,
щоби жити чужими думками та життям, яке повністю контролюють в нас...
Родився на світ одиноким ти і... помреш ти в самотині та одиноким, бо це — твоє життя і тільки твоє, яке таке коротке і темне в пошуку хліба та радості, в бажаннях любові та стабільності, в надіях розуміння та співчуття, щоби сказати собі колись — зупинися і озирнись довкола.., куди ти біжиш (?) і де твоя цінність, що як тягар непотрібний затягла тебе в ілюзію багатства,.. а ти сидиш біля свого мішка з непотребом та не можеш відірвати погляду від сміття, яке тебе прикувало, а чи ти сам себе прикував до нього добровільно, щоби в лабіринті не бачити світла на виході в нове життя, яким ти нехтуєш... і сліпець веде сліпця у натовпі, що стрімко котиться в прірву та звинувачує у своїх бідах сусіда біля себе, але не себе,.. що не хоче вирватись з натовпу на простір і збоку подивитися на все це дійство суєти життя тільки своїм поглядом, який йому дає Всевишній...
І тут на думку прийшов один з моїх віршів :
*** ***
Кожен пхає в свій мішок
Все, що може тільки впхати,
А потім отой мішок
Вже не може він підняти...
Тягне,
Стогне,
Проклина
Та мішок не відпускає,
Із мішка не викида —
Ще потроху підкладає,
А потім приходить час,
Коли вже немає сили
І вже розпач-негаразд
Чоловіка задушили...
Ще й в останній свій момент
Погляд з жалем тупить в міх —
Все одно хтось забере,
Щоб тягнути чужий гріх
І... не думає про то,
Що у кожного — свій міх,
Де трима на поводу,
У залежності, він всіх...
---------------------------------------------------
***
В скляній банці замкнені — догматами брехні, як довіри.., сповідаємось таким самим грішникам.., але забули чомусь, що Завіса Святая Святих розірвалася і пускає до себе всіх — хто прагне порятунку без мішка страхів, пересудів, обману, фальші, жадібності, зависті та іншого.., того, що ми продукуємо мимоволі та постійно в своєму житті щодень і не думаємо, що все це є — суєта суєт.., як отрута довіри чужого у своїм і... наоборот... — заради мимовільної та тимчасової ВИГОДИ...
Як часто ми стелимося перед негідниками та пройдисвітами — лестячи та терплячи їх хамство і брехню, щоби не втратити їх уваги, або бажання похвалитися знайомством з ними...
Підспівуєм фальшивими нотами начальству, що дивиться на нас, як на рабів та непотріб, який можна замінити в любий час на такий самий і... забуваємо про цінність свого "Я", про свою честь та справедливість...
Тупо живемо в трикутнику — їсти, спати, випорожнюватися.., забуваючи, що хтось є більш нужденний від нас, поруч, і йому потрібна наша допомога — невідкладна сердечна допомога, бо він є — УКРАЇНЕЦЬ... і така ж, як ми всі ЛЮДИНА.
*****
Мене Україна-мати родила,
Я українець
Був, є і буду.
Хвала жінці,
Що Душу вложила
Найкращим зі всього люду,
Щоби небайдужим я ріс,
У змінах зміною,
Якими дорогу Воля,
Пожертвою щастя сліз,
Мені торувала Надією —
Доля
Мене завертала,
Якщо помиливсь,
І знову,
Коня підкувавши,
Гнала,
Щоби не зламався
І не схиливсь
Я у собі,
Коли вона спала...
Мене Україна-мати родила,
Я українець
Був, є і буду.
Хвала жінці,
Що Душу вложила
Найкращим зі всього люду...
---------------------------------------------------
Сплив, раптом, ще один мій вірш — мені в мою, гарячу від роздумів, голову...
---------------------------------------------------
***
Упередженість губить нас, бо зв'язує руки та втулює нам мислення стереотипами сприйняття, що нам вбили в голову.
Брехня, яка так заспокоює, інколи.., щоби ще більше прив'язати до себе і заставити жити в цьому, що вбиває та нищить непомітно кожного..." — Так, чи щось, можливо, подібне я розмірковував для себе і, раптом, вирішив : "Раз я вже тут — мушу дізнатися від бабці про свою справу і її пораду вислухати, а там вже — прийму своє рішення,.. що є так, а що не так..."
Вже не цікавість і не страх мене завернули до бабці, а бажання взнати якусь інформацію, яка би вказали на шлях виходу, для мене, з даної ситуації...
Була — не була (!!!)... і я повернувся до старої хатинки, де бабця мене зустріла словами :
— Що,.. вже пішов геть і знову повернувся до мене... Чого ?
— Подумав собі, що треба Вас вислухати і пораду якусь взнати від вас.., можливо.
— А чого ти мені збрехав.., там і... там...
Провірити вирішив стару бабцю, чи як ?
— Правда ваша.., пробачте мені цю дурість,.. вирішив провірити...
— І що провірив ?
— Провірив...
— А я все бачила у люстрі... — І вона вказала мені на куток під образом з лампадками, де, думав я, стоїть телевізор.
Тут знову загримів у шафі хтось і бабця проказала тихо :
— Незадоволений він чимсь.., але ти не звертай уваги.., а слухай тут...
Вона мені почала говорити :
— Твої друзі дуже тобі завидують і все тобі підстроїли із заздрості, бо хочуть тебе знищити, а тебе обдурити. Ти весь час, як на волоску висиш, але Бог тебе любить і не дасть тобі пропасти.
Але тебе підставила, разом з друзями, твоя жінка, бо має коханка вдома у мами, яка його женихала їй вже давно,.. але за свої гріхи молодості вона мусіла за тобою слідкувати щодень вдома та влазити у всі твої справи, щоби доносити на тебе, бо... твою жінку шантажували і... це — тільки її вина у всьому... Не буде між вами нічого доброго, але... ти все їй залишиш і підеш геть, щоби дітей врятувати від біди...
Добре, що ти своєчасно прийшов до мене...
Не вір тому чоловіку, який тобі обіцяв допомогу, бо тобі допоможе стара жінка, яку ти знаєш по чутці від свого товариша, якого вона витягла з тюрми...
Якщо підеш на поводу в того чоловіка — пропадеш, бо він працює на твоїх ворогів.
Шукай цю жінку і слухайся добре її.
А ще зроби так ось...
Вона мені подала ОДНУ добру пораду і добавила тихо : — Нікому не кажи про це, що я тобі кажу, бо то тобі придасться ще в твоєму житті...
І ось я вийняв гроші та положив перед нею, а вона відказала мені :
— Грошей мені не треба, бо вони ніщо для мене, — он дочці дім поставила, а сама тут живу, бо тут все моє і чоловік мій, покійний, тут.., зі мною.
— А вже давно його нема ?
— Ще з війни, хлопче.., якось я почула —кличе він мене під вікном в 44-ому,.. десь перед ранком.., глянула — тінь якась і ніби його лице... Пустила... Так і живе він в мене в шафі — незвичний трохи, але вже як є...
Тоді й люстро — це-он, закрите, викривилося якось і я через нього бачу все, що треба, щоби допомогати людям.
Не дивуйся нічому і не кажи нікому про це... Добре ?
— Добре... — І я махнув головою.
— А через місяць похоронка прийшла на нього до хати.., що вбитий він на річці Одері.., а він вже тут — серце його привело до мене та наша любов...
— А...
— Нікому не розповідала про це, а от тобі сказала чомусь...
— Дякую.
— Може так і треба було...
— Ага...
— А він — добрий та чемний, але скучно та маркотно йому зі мною стає.., тому зачіпає тебе, але я не хочу, щоби він тебе перелякав трохи своїм незвичним виглядом, хлопче...
— Дякую Вам, бабцю, щиро, і... пробачте, що сказав був неправду трохи...
— Нічого, синку, Бог простить, а ти молися щиро.., молися до Бога і він завжди вислухає і допоможе...
За всіх молися, синку, за весь світ і, особливо — за Україну і народ наш, Богом збережений, бо тяжкі часи йдуть.., та за мене, грішну не забудь... Ото твоя подяка мені за мою допомогу... І людям допомагай, як зможеш,..— всім хто потребує і просить.., то і тобі вернеться сторицею від Господа...
І тут знову, раптом, сплив один з моїх віршів у голові :
***
Так часто думаєм
Лише за себе
І поруч хто стоїть —
Не бачимо впритул,
Які нужденні більше
Ще в потребах,
Коли ми тішим тіла
Жадібний розгул,..
Якщо ми всі
Такі
Є черстві,
Як перевага влади —
Не хвала,
Щоби в неправді
Хліба пожаліли,
Як плаче поруч
Інвалід і сирота,..
Що ж ми за нація
Скажена,
Коли не будемо
Любов'ю жить,
Щоби не була
Зла сумка нужденна
В простягнутих руках,
Як нас болить ?!,
І біль цю мусим чути,..
І біль породжує святе —
Подати часточку тепла
Чужому,
Що нам віддає серце
У подяку,
Якби найбільш дорожче,
Що у нього є...
---------------------------------------------------
Аж тут до цього ще додався один новий вірш у тему роздумів :
***
Ну чого ми стали
Такі байдужі —
Ніби, нас уже ніде
І ніщо не болить ?
Може, саме у цьому,
Ми всі є недужі,
Як із болем чужим
Замирилися жить ?
Та немає ніде
Чужого між нами,
Якщо ми у житті
Всі одна є сім'я —
Ми держава одна,
Ми у роді братами
Живемо усі поряд
І всій болю рідня...
Буть не може,
Між нами всіма,
Черствих серцем
І духом кволих,
Бо інакше погинем,
Як хвороба іма
Нас у всьому
Байдужістю
Хворих,..
Ну, чого ми стали
Такі байдужі —
Ніби нас уже ніде
І ніщо не болить ?
Може, саме у цьому
Ми всі є недужі,
Як із болем чужим
Замирилися жить ?
---------------------------------------------------
***
В шафі хтось тяжко зітхнув, як ніби читав мої думки і роздуми...
Страх якось пройшов і я відчув, навіть, якусь симпатію до того чоловіка, що загинув і, все-таки, прийшов до своєї коханої дружини...
Дивно все це і на брехню зовсім не схоже, як на мене.., бо повірив я цій бабці про її чоловіка і дивну їх любов-кохання...
Ще одна загадка нашого буття, яких було так багато в моєму житті, що я вже, де-коли, думаю, — якщо би мені хтось розказав, а не зі мною це було наяву, то я би вислухав і не повірив цьому, або подумав — прибрехали для важності, чи цікавості, щоби урізноманітнити розповідь та більш таємничіше стало життя...
Але.., все це було зі мною і... пояснення цьому я до сих пір не знаходжу.
Скільки перечитав різної літератури, починаючи з найбільш популярної в світі — "Біблія", і вникаючи в найновіші філософські твори сакрального вчення, а також намагаючись зрозуміти своє напросте життя — нічого не виходить.., як ніби хтось довів до порога і... далі зась, якщо немає ключа відкрити двері, де заховані таємні знання...
Можна лише здогадуватися, або якось дофантазовувати невідоме...
Але не більше...
А ще ці сни,.. які мені так часто щось підказують та ведуть в дивне і незвичне...
Але це — не до теми про того, який жив у шафі...
***
Йшов я вже вечером з цього села.
Праворуч бовваніло поле, де козацька битва була велика з поляками в час Богдана Хмельницького і пам'ять про це не щезла в народі, бо це було важливим та дієвим для відродження України.
Це — наша історія, як і все, що проходить з нами, бо народ годує владу, вибирає владу, підтримує владу і відновлює владу, яка не завжди виправдовує наші надії,.. але саме народ плекає в собі цю золотоносну жилу Мови та Віри, яка тримає нас як хребет — НАЦІЮ, що живе для майбутнього своїх дітей та внуків.
Простий наш народ — є живим хребтом нації і завжди прийде на допомогу один одному у замірах єдності та любові, або щедрості, чи жалості розуміння.
Він родить правителів влади нашої.
А чи пам'ятають (?) вони це, чи сліпнуть від висоти, добравшись догори.., де-коли... — проблема совісті кожного персонально у відповідальності за діяння свої.., перед народом і нацією...
За то, народ — все пам'ятає !
Витканий рушник пам'яті живих випадків та незвичних людей, якими так багата Україна...
Я тихо йшов осіньою дорогою.
Позаду ледь блимкали світла в селі, під осінньою мжичкою, а мені було чомусь тепло і радісно, як ніби до берега прибився і побачив тверду землю, що прийме та зрозуміє мандрівника.
Все-таки велика справа — Надія,.. як маленька і тонка соломинка, а вхопився за неї і... відчуваєш силу в собі та впевненість в завтрашнім.
Ні,.. недаремно я їхав у цю глушину Волині, де живе така бабця, що може бачити стежку порятунку для тих, яким вже ніщо не допоможе.., а я зрозумів ще одне — все в цьому житті має свої закони, які невидимо діють на людей і завжди можна знайти вихід з лабіринту, в який тебе, довірливого, вкинули, як в темницю до лева.
Йшов я і молився до Бога та дякував йому за ласку його допомоги мені, а ще просив його простити бабцю за її можливості, що були її прокляттям, як я зрозумів, а чи.., (?) можливо, прощенням...
Хто знає наміри та дії Сотворителя нашого, який нас посіяв образом своїм для вирішення питань насущних ?!
Молитва сплила сама-собою в голові :
***
Слава тобі, Господи,
За всі твої Благості,
Милості та щедроти.
Слава тобі, Праведний,
І вічна тобі хвала
За всі твої діла.
Я в тобі, а ти в мені —
Одне ціле.
Да будет Воля твоя
І Благословеніє
На всіх ділах людських
Та моїх,
Ібо твоя єсть —
Сила, Царство і Влада
Во віки віков,
Господи.
Амінь..!
---------------------------------------------------
Хто знає думки, або наміри Вищих Сил ?
Куди нам, смертним, до того, що відкривається тоненькою шпаркою вибраним, а чи проклятим...
Ні,.. не може допомога такої бабці бути прокляттям для людського Духу, якщо вона подає її з іменем світлим Всевишнього...
Впевнений !
І хай що думають собі ті, хто читає це,.. але я скажу так — мало ми пізнаємо розуміння Вишніх Сил, які вкладують в нас таланти, а ми, в страху та забобонах, відкидаємо їх, бо якийсь догмат хтось там встановив і все... табу для тебе,..
А чи зло то, чи добро — тому знати, хто дав цей дар людині для просвітлення, допомоги, пошуку, роздумів, навчання, єдності, знання...
Кожен виріб з дерева, металу, кераміки, пластмаси та іншого — має своє призначення та свій срок використання і не кожен розуміє їх суть глибше, в ментальному та духовному плані.
Та й для чого, якщо ми всі, в сірості своїй, забули Істину :
«Не головне, з якої миски ти їси, а головне, як ти до неї відносишся.., бо золота — може бути в бруді і гидка до користання, а глиняна — чиста і приємна в ужитку»,.. як сказав колись мудрець Сенека...
Від нас залежить розуміння і пізнання цих тонких енергій, якими насичене наше життя, бо саме енергія — основа всього нашого буття та бажання буденності.
Інший світ живе поруч з нами, а ми впряглися в матеріальність бруду та сірості, щоби плювати та осуджувати невідоме, яке живе в нас і не може дозріти, бо ми його губимо догматами, які вже віджили.
І ми відживемо та уступимо місце молодому, яке народили — хотіли ми цього, чи ні, але в ньому — вся суть нашого світу.
На думку, чомусь, прийшов мій переклад одного вірша Персі-Біші Шеллі...
*** "Мінливість" ***
Хмаринки ми,
Що місяць закривають,
Що крутяться,
І світяться
Й мигають,
І лиш для себе живемо —
Підемо в морок й зникнемо.
Ми лютні,
Що розсохлися давно —
Забуті в музиці, з того,
І в сумі наодинці живемо,
Де вітром фальші пропадемо.
У муках сон,
А у дрібниці день світає,
Який не радістю минає,
Щоби не думати про вічності сліди,
Якими не досягнеш повноти.
У миті все проходить,
Ніби жалі втрат,
Якими не вернуть життя назад...
Сьогоднішнім — вчорашнє пропадає
І лиш Мінливість мимолітня процвітає...
---------------------------------------------------
Так у роздумах я дійшов поволі до головної дороги.
На цій трасі я спіймав якусь попутну машину, що, на моє щастя, їхала якраз до самого Львова.
В дорозі я передумав дуже багато зі всього та співставив ще де-що з підсумку знаного і прийшов до висновку — зроблю, як бабця наказувала...
***
Пройшли роки і я згадую все це як сон, чи якусь пригоду, яких було дуже багато в моєму житті, але один факт залишився незмінним — все, що сказала мені наодинці бабця, земля їй пухом і Царство Небесне, все сповнилося і сталося по її розказу.
Вона мені дійсно допомогла в цьому випадку та вирятувала з біди.
Але я зрозумів ще щось більше, по тому всьому, як страх перед чимсь незвіданим та перебільшеним, бо відкрив для себе, що Всевишній має більше загадок, як подав відгадки для пошуку кожному на його бажання — ЗМІСТ життя...
В чому він і як його знайти цей зміст, що втікає, як лань-серна від наших прагнень та сподівань відкриття, в собі бажаного і жаданого ?!
І не треба боятися незвіданого, яке живе в нас постійно, а думати і просити Вишні сили — на самоті, постом тіла та Духу, без страху.., з розумінням Вічності та Любові Всевишнього до кожного персонально.., який живе в кожному з нас, завжди та стало, як і ми в ньому, — дарувати нам ПРОСВІТЛЕННЯ та ТЕРПІННЯ...
***
Образа душить —
Господи прости,
Але інакше
Я не зміг би поступати,
Коли грозили смертію
Вони,
А я сім'ю
Прощанням мусів
Рятувати..,
І правду не сказав,..
Не хочу виправдань..,
Лише одно хочу сказати —
Найбільше лихо наше є
Довіра,
Яку так легко гнути
Фальшем
Та вбивати,
Щоби собі зарікся назавжди,
Якщо ще зможу
Пережити втрати,
Не ранити проблемами
Своїми близьких,
Тих —
Кого не хочу,
Господи,
Я більш ніколи вже
Втрачати...
Образа душить,
Господи прости,
Бо не чужі зробили
Рану мою смерті,..
Але я буду завжди
Пам'ятати —
Я вистояв і на краю
Пізнань мости,
В пожертві,
Хоч на останок,
У нове буду
Знову тихо
Будувати...
------------------------------------------------
1993-2017; Україна (Львів) - France (Paris)
================================================
(!!!)
Автор ::: Катинський Орест (Katynskyy Orest)
================================================
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=995956
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.10.2023
автор: MAX-SABAREN