Потяг вже не вперше рушив у Карпати,
щоб лишити спогадів мільйон.
Та не перевершить, та не відібрати
їм у мене Актівський каньйон.
Ні правічні брили, валуни й обриви,
ані ковилу, ні звіробій...
Вдалеч бездоріжжям знов до тебе брів я,
вірним залишаючись тобі.
Ти мене незмінно ждеш погруддям гордим,
велетнем, закутим у граніт.
І щоразу зводиш з пінним Мертвоводом,
що в степи порогами гримить.
Мчу до скіфських капищ, де гранітні лапи
у ріці полощуть божества,
в край, що орди кляті не змогли здолати.
З них тепер в ріці – лише жорства.
На шість сотень амфор дітьми Аріанта
вилитий зі стріл, загруз казан.
Вміли воювати готи, скити й анти,
ставши тут героями сказань.
Вкляк похмурий ідол в брамі до Аїда –
від гостей нежданих оберіг.
Та в підземне царство двічі не увійдеш, –
крутить бурунами крізь поріг.
Тут лишились жити прапотомки скитів,
де тепер пірнаю я в купель.
Б'ється рівним пульсом диво нерозкрите,
Скіфії осердя – Ексампей!
Вкотре, в двадцять перше, в це хитке століття
за каноном нищиться канон.
Тільки незнищенний той шматочок літа,
що вертає в Актівський каньйон...
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=995563
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.10.2023
автор: Олександр Обрій