Тож,
Кожен думає те, що думає,
Роздираючись на власні судження.
Ще не вечір, а вже в твоїм реченні
Смачний шмат слівця, (чи недоречне воно?)
Може то алкоголю яд, (таке вино),
Чи шахед за вікном,
Чи то фантом в голові, чи у скроні слід від кохання –
Вже немає жодного значення:
Куди не глянь, де не стань,
Все, хоч не востаннє, та пусте, приречене, зів’яле.
Ти не плач, дитя,
Люба крихітко,
Це наш світ, кожен тут, як може, гине в собі, йде під лід:
Той натяг на плечі корону із ґрат: спадає, по землі волочиться,
Той запрігся долі повзти: на шиї ярмо, бідний, від душі на когось корчитись взявсь,
Той набрав дубин і став на порозі хати махати ними так, що стеля сиплеться на голови і суне дах,
Той – як та трава: скосиш – знов жива
собі…
Не журися геть,
Без причин канва.
Не існує виміру, де є справжнє щось.
Кожен ріже по живому і цікавиться,
Як воно тепер, коли кров тече червона,
Та й надріже ще.
Хай метафора, але певно є
В тому сенс від гри в навіжену містику.
Хвіртку фізики не зачиниш вже.
Та нехай: тримай ключа
Вірогідності.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=995087
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.09.2023
автор: Квіла Безодня