Величайшему злодею, председателю клуба самоубийц Нику Николсу посвящается.
Не пив за життя ну хіба що сльозу омели.
І саме тому поспішаю зрання до верби,
Тримаючи крок, наче той кришталевий келих,
Яким скуштував забагато учора журби.
Розгніваний сич на паркані - лише прикмета,
Із тих забобонів, що мною забуті давно.
Бо той, хто народжений був восени поетом,
Плював на сича сто разів у відкрите вікно.
Колись на моєму шляху червоніла рута,
Яку попри час із дитинства в кишені несу.
І ось, до верби націдити собі отрути
Чи пам'ять мене привела, чи розбещений сум?
Я майже готовий покинути все назовсім,
Бо вже придивився для себе затишний куток,
Де вічність поетам дарує назавжди осінь,
Хоча й перетворює душу на жовтий листок.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=994795
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.09.2023
автор: Zorg