Безкрило падаю в безсоння ночі,
В її чіпкі обійми, в образи пітьми.
По закутках товчуться поторочі,
Як ті думки безхмарні, десь, за ворітьми.
Крізь шпарку у відхиленій фіранці
Блимають зорі, звуть, аби злетіла ввись.
Та, як злетіти тій темничній бранці,
Коли ланцами ноги міцно обвились?
Невидимо...Пече вогонь у грудях,
І так, скоцюрбившись собі в душі, болить.
В моїй й не лиш - розлізся біль по людях,
І ніч, як й хоче, не може, весь не приспить.
Когось чекання все не відпускає -
Денно тривога б’ється об пустий поріг.
Когось невидимість живцем з’їдає -
Немилістю вкриває звично білий світ.
Для когось чорна хустка й домовина -
В жалобнім горі в’ється чорнота в душі.
Чуюсь спаплюжена і безпритульна -
Війни рахує ніч криваві бариші.
Та прийде ранок з відблисками сонця,
Обійме душу благодаттю із теплом.
Наївсь усяк, по своєму, стронцію -
Та ми є сила, як тримаємось гуртом.
23.09.23
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=994492
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 23.09.2023
автор: Валентина Ланевич