Перший осінній невпевнений грім
гримнув камінням із неба.
Хто я тут? Зоряний маг, пілігрим?
Звідки панічна потреба
палко крутити земний барабан
із намистинок-сансарин,*
щоб проживати сліпого раба
пристрастей, прагнень та марень?
Де і коли зацарює межа,
де відвоюю кордони –
щит від роїв несвідомих бажань,
дивних блукань коридорних?
Розум, – прудкий невгамовний мавпун, –
носиться з віття на віття.
Де той кінцевий невидимий пункт,
ключ від безмовного світу?
Вмить віртуальність безжально ковтне,
в очі вростуть окуляри.
Гра не моя знов засмокче мене
в дикий земний бестіарій,**
в котрому вкотре згадати себе –
квест не найлегший, а втім я
чую: осіння хмарина-цебер***
будить-накрапує в тім'я...
© Сашко Обрій.
* алюзія до колеса Сансари — нескінченного циклу страждань в буддизмі, індуїзмі, джайнізмі, сикхізмі та інших дхармічних релігіях.
** У стародавньому Римі – приміщення для утримування і догляду хижаків – левів, тигрів, пантер та ін. при Колізеї.
*** цебро або цебер — велика дерев'яна посудина, конічна або циліндрична, має вигляд зрізаної діжки.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=993929
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.09.2023
автор: Олександр Обрій