Грубим берцем в багнюку втопивсь по коліно,
Ноги втомлені, зовсім несила тягти,
Але треба себе зберегти неодмінно,
До світанку, до фінішу і до мети.
Тут не страшно, а вибухи лиш білим шумом,
Заспокоюють навіть, бо впало десь там,
Прорвемось ради них, часто згадую з сумом,
Побратимів, за них помстимося катам.
Вдома плачуть… не варто, всі живі, здорові,
Тобто цілі, все добре, на сльози свій час,
Пам’ятаю, як квіти робив паперові
Я для доні і як танцював з нею вальс.
Мила жде смс-ку або подзвонити,
Мати молиться й ставить у церкві свічки.
Тому маю ще крок по калюжах ступити,
На зап’ястку тримать синьо-жовті стрічки.
Грубим берцем в багнюку і знову, і знову,
Я дійду, я не сам, бредуть поруч брати,
Все заради родини! За першооснову!
За країну, я мушу дійти до мети!
09.08.2023
Зображення:https://tverezo.info/post/165029[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=990917
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.08.2023
автор: Інна Рубан-Оленіч