«Може, знаєте, де мій син?
Не маленький – дорослий мужчина.
Він у мене тільки один.
Він у всьому такий молодчина!» –
Зупиняла малих, старих,
Говорила, вдивлялася в очі.
Хтось проходив ні в сих ні в тих,
Хтось кивав на дивацтва жіночі.
«Ні? Не знаєте? Далі йду,
Може, стріну якось випадково
Десь у парку або в саду…
Не пропав він, ні, це – помилково.
Помилився пан воєнком,
І не відають правдоньки друзі.
Я не плачу, то в горлі ком,
Алергія на квіточки в лузі.
Божевільна? Чи так, чи ні…
Я не знаю. Я сина шукаю.
З побратимами він на війні…» –
Та й замовкла. На лавочку скраю
Тихо сіла. Погляд завмер,
Бо навпроти солдат з бородою.
«Синку! Ти?.. Змінився тепер…
І з однією ногою…».
«Ні, матусю, не ваш я син», –
З сумом мовив солдат бородатий.
«Ви чекайте добрих новин», –
Так додав, ніби в чімсь винуватий.
«Кажуть: безвісти мій пропав.
Правда, синку, що так не буває?
Ти не бачив його? Не знав?
Я піду. Може, вдома чекає…».
Та й пішла геть тиха й блага.
Воїн швидко дістав папіроси.
Нестерпно занила нога.
Обпікали обличчя сльози.
© Галина Брич
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989396
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 22.07.2023
автор: Галина Брич