Час розпинає на власних хрестах і веде на свою голгофу.
Він м'який їжачок, що після доторку, нам виставляє голки
і приносить у ранок зі сходу черго́ву корзинку втоми.
Я чекаю погоди, щоб вийти із дому й закритись вдома.
Їжачок не в тумані, він в своїй голові, він і є тим туманом,
у якому я йду, доганяючи дні й убиваючи їх кожен ранок —
я слухняна й хороша білочка, то нічого, що клітка схилена, —
лиш би глобальне Чортове колесо з себе мене не скинуло.
Замикаюсь в чужих обіймах, як в електричному колі, –
так безпечніше падати в безвість, у чорні колючі крони.
Електричка тікає із міста у місто, мов загублена гусінь.
Час підставляє свій теплий живіт і я тихо до нього тулюся...
грудень 2020р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988310
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.07.2023
автор: Ліна Русалка